Роздуми та спогади

цуши в останній час був стривожений. Справа лише в тому, що наближається день народження Дазая Осаму; був би він для нього звичайною людиною, то Накаджима б не хвилювався за подарунок.

 

Але Дазай не звичайний.

 

У його житті це перша особа, яка помітила в ньому не тільки потенціал, але й відносилась як до людини. Ви можете сказати: “хей, так це нормально”, — ви будете мати рацію, але для Ацуши це було вперше.

У притулку до нього відносились гірше ніж до собак на вулиці; він, не знавши нічого, був загрозою, вигнанцем. Ацуши дуже хотілося своїм подарунком показати і довести як йому важливий Дазай.

 

 

П’ятниця 14:05

 

Це була п’ятниця, а день народження Дазая у неділю.

 

Накаджима та Рампо поверталися у агенство після чергового розслідування, де Єдогава в черговий раз показав свої геніальні здібності, і де Ацуши в черговий раз був принижений своїм безсиллям перед загадками. Він ще не встиг прийняти того, що Рампо — геній, але не може купити квитки на поїзд. Зараз ці думки не так сильно заважали, як думки про день народження. Іноді він і був розсіяним. Рампо обдарував його дивним поглядом, але мовчав.

 

— Рампо-сан, — Ацуши хвилювалися, та довго не міг вирішитися. — Можна одне запитання? — він невпевнено подивися у сторону детектива.

 

— А чого ти запитуєш? Я великий детектив, та відповім на будь-яке питання! — Єдогава зігнувши руку, показав вказівний палець, — але за невелику суму. — хитрий прищур від хитрого Рампо-сана.

 

Ацуши здивовано на нього подивися.

 

— За яку суму?

 

— Декілька десятків цукерок буде достатньо, але ще треба подивитися яке запитання, Ацуши-кун! — Рампо вже хотів почати підніматися по сходах, але його рукою зупинив Накаджима, — Е, ти чого, щось важливе?

 

— Так! Але ні…а може й так, — Ацуши прибрав руку з ліктя його співрозмовника.

 

— Ну, то так, чи ні? — Рампо вже трохи був роздратований, але продовжував стояти, — Ацуши-кун, зрозумій, у великого детектива нема часу на пусті балачки!

 

— Пробачте, Рампо-сан! — власник тигрової здібності швидко поклонився по пояс, поставивши долоні на коліна.

 

— Та давай швидше, на нас люди вже дивляться! — Рампо було байдуже на це, але він підкреслив цей момент та схрестив руки на грудях.

 

— Може це запитання і дивне, не знаю, — Ацуши трішки зам’явся, але коли побачив незадоволене лице Рампо відразу продовжив, — Якщо у вас була б дуже важлива для вас людина, і їй потрібно було б зробити подарунок, то що б ви подарували? — Накаджима з надією подивився на детектива, — Це дуже важливо!

 

Рампо у цей час та ще декілька секунд після закінчення речення Ацуши дивився на дорогу, де як завжди тихо та мирно їздили машини. Накаджима встиг сто раз пожаліти про своє запитання, та хотів попросити пробачення і за його народження, і за тупе питання, і за витрачений час.

 

— То ось яке в тебе запитання, Ацуши кун… — Рампо якось хмуро продовжував дивитися на машини, але раптом перевів погляд на Ацуши, — Я не можу допомогти з цим питанням; якщо це для тебе важлива людина, то ти сам повинен вирішити який подарунок зробити, чи хоча б поміркувати що любить ця людина, — Накаджима десь у голові знав, що детектив так і відповість, але мабуть чогось все одно чекав — Знаєш що? Якщо ти важливий для цієї людини, то їй буде байдуже на подарунок, мабуть… — Єдогава почухав потилицю, — якщо що, це мені говорила Акіко якось; думаю, що для кожного своє бачення подарунка. Можеш спекти торта, намалювати листівку…

 

— Спасибі, Рампо-сан; пробачте, за затримку та дурне питання!

 

— Не проси пробачення, — детектив підморгнув, — чекаю цукерки Ацуши-кун. — він на п’ятах развернувся та пішов на поверх озброєної агенції.

 

— Так, звісно, Рампо-кун. — Ацуши це промовив вже у пустоту, трішки прикривши очі та опустивши плечі.

 

“Мабуть, Рампо-сан правий” — міркував Ацуши продовжуючи стояти на місці та дивитися на взуття. Він хотів би ще у когось запитати те ж саме, але треба самому вирішити що робити: в іншому випадку це вже буде не його подарунок, правильно?

 

Зараз йому треба піти у агенство, відкинути лишні думки та відзвітувати; які б проблеми не були він повинен виконувати свої обов’язки. Та й це в нього і не проблема, мабуть.

 

Того ж дня, 22:45.

 

Ацуши вже переробив всі справи по дому, які міг, та лежав на футоні дивлячись у стінку, за якою живе Дазай. Чим більше він думав про нього, тим більше розумів, що нічого не знає про Осаму. Так, він зараз працює у ОДА (не дуже старанно), а в минулому працював у Мафії, але ця інформація ніяк не допомогла йому з рішенням. Також знав його як дурня (у житті він би його так ніколи не назвав!), який постійно жартував, не робив що потрібно та весь час зникав з робочого місця. Постійно у бинтах. Ці моменти теж ніяк не доводили до відповіді. У Дазая красиве, трішки кучеряве волосся шатена… Якщо подарувати шампунь, це буде дурний тон та якось не особливо?

Так, він зовсім не знав Дазая як людину. Не знав які в нього є хоббі та чим він займається у вільний час (крім самогубства), не знав його улюбленого кольору та що він зазвичай любить їсти. Хотілось би знати.

 

Ацуши сів на футон та почав дивитися на різні предмети: тумбочка, вікно, смітник… Добре, що у нього не багато речей у кімнаті. Він повернувся до тумби, яка була з правого боку. Накаджима відкрив першу полицю, на ній були речі на відміну від другої, але все одно їх небагато: блокнот з ручкою для того щоб записувати плани не забути що треба, пусті листи формату А4, невеликий календарик у виді білого котику, який по словам Наоми вона знайшла десь на вулиці. На ньому домальовані чорні смуги на спині, прям як у тигра, який є здатністю еспера. Коли Дазай нудно ходив повз столів у агенції, він помітив цей календарик та сказав:

 

— Ацуши-кун такий же милий як цей котик!

 

Від цього спогаду приємно закрутив живіт та Накаджима відклав календар. Він дуже любив агенцію, людей там, бо вони завжди до нього занадто добрі, навіть більше чим він заслуговує. Цією роботою він зобов’язаний Дазаю. Так, знову Дазай… Треба терміново придумати, що подарувати цій дивній людині.

 

Ще декілька запасних гелієвих ручок, олівець, скельце, канцелярія така як скріпки і золоті гвоздики…стоп, скельце? Ацуши взяв його у руку, він зараз не міг пригадати звідки воно. Тигр крутив річ в руках та дивися на неї через промені ліхтарика; таке незвичайно темно-блакитного відтінку, однак не гостре, зовсім як звичайний уламок від скляних пляшок, мабуть, відшліфоване хвилями…

 

Це був звичайний день у агенції, де Ацуши, склавши руки на стіл та поклавши зверху голову, сидів.

Він чує кроки та, підвівшись, у проході бачить Дазая, який озирається по сторонам.

 

— Ацуши кун, привіт, — він дивиться на нього, — а де всі?

 

Ацуши посміхнувся і прикрив рукою губи. Осаму дивиться на нього дивно, піднявши одну брову й ніби невдоволено кажучи: “щось не так?” А може, так здавалося тільки Ацуши.

 

— Дазай-сан, добридень. Зараз перерва: більшість пішли у кафе, яке унизу, — Дазай теж на декілька секунд підняв губи в усмішці та почав підходити до Ацуши, — Вам щось потрібно? Я можу допомогти. — Ацуши встав та вийшов з-за столу.

 

— Дивно, я не помітив час та забув про перерву! Уявляєш, Ацуши-кун? — Осаму вже підійшов та став навпроти нього, його руки були за спиною.

 

Ацуши не здивований раптовою появою його колеги на роботі, було б дивніше якби Дазай прийшов як треба. Кунікида навіть сьогодні ніяк не відреагував на непояви його “любимого” партнера, мабуть, в нього були інші справи, які не стосуються цього суїцидального ідіота.

 

— То вам щось потрібне?

 

— Так, хочу запитати чому ти не пішов з усіма, Ацуши-кун. — звичка Осаму постійно повторювати його ім’я трохи дратувала на початку, але, схоже, тепер Накаджимі навіть подобається, або перестав помічати.

 

— Ну, якщо цікаво, я щойно прийшов із завдання. Спекотно сьогодні, їсти не хочеться, тільки воду п’ю та й голова якось болить. — юнак знизав плечима, дивлячись у карі очі.

 

— Добре, Ацуши-кун, ти завжди такий працьовитий; іноді треба дбати про себе.

 

— Дазай сан, пробачте за таке питання, але ви п’яні? Чи у вас сонячний удар? Може вам води дати?

 

— Ацуши-кун, як ти можеш таке говорити про людину, яка старша за тебе!? — він драматично поклав руку на лоб, на що Накаджима скептично глянув, — Нічого не треба, просто стій на місті: я хочу тобі щось подарувати.

 

— Подарувати?

 

Дазай посміхнувся та простягнув свій кулак до Накаджими, а той у свою чергу зацікавлено дивився за діями хлопця. Дазай розгорнув кулак: на долоні лежало щось дивне. Ацуши взяв предмет з долоні та почав розглядати.

 

— Скло…дуже файний колір, де ви його взяли? — він дивився на це блакитне скло, таке чисте й прозоре.

 

— Ха-ха, сьогодні зранку був біля водойми та знайшов, — Осаму поглянув як учень крутить у руках його подарунок, — Тобі так подобається?

 

— Так, воно нібито якесь чарівне, схоже на ваш камінь, — Ацуши тикнув пальцем в місце, де знаходилось це каміння. Той у відповідь просто усміхнувся, знизавши плечима і трохи розводячи руками, — Правда, спасибі, одначе мені щось здається, що ви намагалися втопитися. — Ацуши знов посміявся, але тепер зі свого жарту.

 

А от Дазай не сміявся, навпаки став серйознішим.

 

— Ні, Ацуши кун, — “суїцидник” опустив плечі, дивлячись на тигра, — Ти дійсно так вважаєш? — на його обличчі читався якийсь сум.

 

— Звісно що ні, це просто жарт, — Ацуши не очікував таку реакцію від нього. У ту мить Дазай посміхнувся закривши очі.

 

— Добре, Ацуши, — він повернувся та пішов у напрямку виходу; вже хотів перейти поріг, але обернувся та подивився у сторону учня, — Якщо що, мене тут не було, — Осаму підморгнув та, однією рукою зробивши жест зайчика, побіг униз.

 

Ацуши, сидячи у своїй кімнаті, згадав цю історію. І справді, Дазай дивна людина: подарувати якийсь шматок скла, що знайшов. Проте Ацуши подобалась думка, що Дазай спрямовано прийшов у агенцію, щоб віддати цей “подарунок”. Він продовжив тримати це скло та нібито почав відчувати тепло. Схоже, в нього є кілька ідей, що зробити. Може, це й буде чимось звичайним, але, якщо подумати, то Ацуши теж звичайний і неспроможний купити щось дуже дороге.

 

Зробивши ще одну спробу заснути, Ацуши подумав, що Дазаю байдуже на нього та його подарунок. Хоча ця думка повинна була його заспокоїти, — не треба так турбуватися через подарунок, — але вона навпаки віддавалася болем у грудях.