Рожева рябина

– Останнім часом мені постійно сниться дуже дивний сон…

Підлога з дерев’яних панелей, схоже з якоїсь сосни. Чомусь тепла і холодна одночасно. Сяйво сонця таке яскраве… Але Дазай не розумів звідки воно світить. Наче звідусіль, а наче нізвідки. Здійнявся пил, але Осаму сидів на місці й навіть не дихав. Чому? Чому? Вікно. Дазай чомусь не помічав його раніше, проте сонця там видно не було. Лише якесь чарівливе помаранчеве сяйво, в якому шелестіло червоне кленове чи каштанове – Осаму не точно не знав – листя. Дазай навіть не дивився туди, у той бік, але звідкись все ж знав, що там було дерево, листя, сяйво. Він сам один. Здавалось, наче у всьому світі. Але на спині Дазай відчував чийсь важкий погляд. Цікаво, кому він належав? Але не настільки, аби Осаму спробував повернутися й перевірити. Байдуже. Чомусь у цей момент йому байдуже. І в мільйони інших моментів, коли він тут опинявся і просто сидів, підвівши під себе ноги. А руки кудись несвідомо простягав. Хоча перед ним нікого не було. Чи він просто так думав?

Осаму просто не знав як відповісти на це питання.

І все ж Дазай опускав карі очі на руки. Бліді, вкриті глибокими шрамами, наче від якихось ударів, обв’язані пожовклими бинтами… І чомусь в крові…

Вони в крові?

Чиїй?……………..

………..

……..

….

…

О…а..у?

Дазай трухнув головою, після чого потер лоба, відводячи погляд від чоловіка навпроти. Той щось активно записував, кидаючи час від часу короткі зирки з-за округлих окулярів.

– Я гадав, що це якось пов’язано з ним, все ж я давно вже не згадував про той… інцидент, – Осаму важко зітхнув, беручи всі сили в кулак та намагаючись продовжити. – Про все, напевне, – чомусь у горлі задерло. Дазай прокашлявся. – Через цю справу… Важко уникати свого минулого. І спогадів про нього теж.

– Останнього разу ми зупинилися на тому, що спогади про смерть вашого батька були тригером ваших панічних атак, правильно? – чоловік клацнув ручкою та закинув ногу на ногу, трохи з’їжджаючи спиною зі свого бірюзового широкого крісла. На його питання Осаму кивнув та опустив голову, про щось згадуючи й сам. – Але ви сказали, що коли ви тільки-но взяли нову справу – сталася панічна атака. Ви згадували свого батька?

– Ні, я тоді точно не думав про нього, – голос Дазая був втомленим. – Я… Важко сказати про що я взагалі тоді думав. Голова зненацька наче опустіла. Пан Фукудзава просто сказав, що ми беремося за цю справу. Взагалі дрібниця, як я вже казав.

– Можливо річ у тому, про що ви думали до того, як він це сказав? – чоловік легко схилив голову на бік, піднімаючи зосереджений погляд на Осаму. – Можете згадати?

Дазай закліпав очима в якомусь німому нерозумінні, але послухався. Події того дня вже важко згадувалися – пройшло декілька тижнів, але якісь яскраві образи ще лишалися в пам’яті. Проте серед них не було того шматочку дня між збиттям Сансев’єри та словами Фукудзави. Осаму розчаровано видихнув і покрутив головою, потерши після того лоба.

– Ні, не можу згадати, – сумно сказав Дазай, вже не піднімаючи погляд на чоловіка. – Наче якийсь пустий проміжок у пам’яті. І тоді, коли мені стало погано в морзі… Теж не можу пригадати. Що ж зі мною знову коїться… – Осаму знервовано прикусив губу та насупив брови. Чомусь долоні пітніли з особливою швидкістю.

– Але ви точно впевнені, що про батька тоді не думали? – Дазай кивнув. – Добре, – зітхнув і чоловік, знімаючи з носа окуляри та складаючи їх у футляр. – У мене є деякі здогадки, але мені потрібен час на їх обдумування. Проте що можу сказати точно – ваш батько наврядчи є тригером. Схоже справа в чомусь іншому.

– Тобто попередні сеанси сенсу не мали? – зовсім понуро сказав Осаму, виглядаючи своє пальто на вішаку. – Якщо справа не в ньому, то в чому тоді? Ці приступи з’явилися після того, як він помер. До цього їх точно не було.

– Не завжди ПТСР з’являється відразу після травми, – покрутив головою чоловік, встаючи з крісла та підходячи до свого робочого столу, аби покласти блокнот у шухлядку, та час від часу кидав короткі погляди на Осаму, проте той вперто ігнорував. – Часто синдром проявляється в момент, коли травмований опиняється у відносній безпеці й причина травми більше не впливає на нього, – тепер погляд чоловіка остаточно зупинився на Дазаї, з якоюсь обережною цікавістю виглядаючи на лиці того якусь зміну емоцій після того, що збирався сказати. – Можливо причина вашого захворювання лежить глибше, ніж ми думаємо.

Дазай все ж перестав ігнорувати наполегливий погляд на собі та підвів очі на чоловіка. Той виглядав абсолютно серйозно, навіть серйозніше, ніж зазвичай, і був чимось сильно збентежений, бігаючи поглядом по лицю Осаму. Але кутики рота чоловіка раптово легко смикнулись угору, а в очах мов блимнув вогник, що правда одразу ж затух. Мільйон питань різко виникли в голові Дазая через таку реакцію, але поставити їх він чомусь не наважився. «Що б там він не надумав – рано чи пізно розповість», – так вирішив для себе Осаму, здаючись. Цьому чоловіку він однаково довіряв, тому не бентежився.

– Але до цього повернемося наступного разу, – після декількох хвилин паузи чоловік все ж продовжив, приводячи бардак на своєму столі до якоїсь подоби порядку, принаймні наскільки це можливо для купи паперів, канцелярії, рецептів та подібного у невеличкому просторі. – Чекатиму вас за тиждень. Нагадую: якщо захочете про щось поговорити наступного разу – записуйте тему чи думки у ваш щоденник, аби не забути, – Дазай знуджено кивнув, тяжко видихаючи, на що чоловік лиш посміхнувся і схрестив руки на грудях. – Не треба так важко зітхати. Ми не зустрічалися з вами близько 2 років. Не знаю як багато з моїх настанов ви ще пам’ятаєте та скількох ви притримуєтесь.

– Я не курю, – одразу сказав Осаму, піднявши руки в жесті «клянуся». – Щоденник веду, якщо не забуду. Курс антидепресантів давно закінчив, а рекомендації на новий ви не дали.

– Тримаєтесь гарно, але сеанси теж важливі – нагадую, – тон чоловіка був занудним, але Дазай розумів, що він просто тримає такий образ – мудрого та спокійного психотерапевта. – Що ж, дякую, що прийшли.

Дазай підвівся і радо посміхнувся, спостерігаючи, як і чоловік поволі розтає та теж тягне усмішку. Сказати, що той радий бачити Осаму – не сказати нічого. Дазай і сам сумував за цими посиденьками, якщо їх можна так сказати, зі смачною кавою та печивом, де було зовсім не страшно сказати про те, що тебе турбує. Дивно називати твого психотерапевта другом – будь-які стосунки, ближчі за лікар-пацієнт, були заборонені в психіатрії – але чомусь Осаму хотілося називати Сакагучі Анго саме так, а не повним ім’ям з приставкою «лікар-психотерапевт». Прощання не було довгим: Дазай накинув собі на плечі чорне пальто, помахав востаннє чоловіку рукою та вийшов у коридор, обережно закриваючи за собою скрипучі білі двері. Але після цієї зустрічі в Осаму чомусь лишався легкий присмак недомовленості. Наче Дазай мав сказати щось важливе, щось, що мало змінити хід копання в його почуттях та минулому повністю, але впритул хлопець не розумів що ж саме. Відповідь чомусь спритно вислизала з його думок і не бажала матеріалізуватися ніяким чином. Здається, це відчув і пан Сакагучі, усміхнено махаючи Дазаю у відповідь.

*****

-«Близько 10 години вечора вчора біля Йокогамського парку відбулося зіткнення двох місцевих злочинних угрупувань. Перестрілка була придушена завдяки силам правоохоронних органів Йокогами. За останніми даними кількість жертв склала 12 людей, серед яких одна дитина. Важко пораненими є 4 людини – наразі вони перебувають у реанімації, проте медики називають їх стан задовільним. Ще 23 людини дістали поранення середньої тяжкості й знаходяться під наглядом лікарів. Близько 120 людей дістали легкі поранення та відмовилися від госпіталізації. Більша частина з цього числа зазнали травм саме у давці на виїздах із кварталу під час паніки. Мер міста вже висловився щодо цього та підписав указ про запровадження дня жалоби за загиблими…»

Телевізор все так само дратівливо тріщав, відволікаючи Йосано від заповнення важливих паперів. Кидаючи злісні погляди на шайтан-коробку, вона так і хотіла зарядити старенькому кореспонденту на екрані олівцем між очі. Може, хоч так цей телевізор почне працювати нормально… Кенджі вже давно обіцяв розкрутити цей апарат і глянути що ж із таким пекельним хрускотом шумить всередині диявольської машини. Ранпо ж із кожним разом накидував все більш іронічний вираз обличчя, проговорюючи з єхидною посмішкою: «Диплом техніка для Кенджі лиш підставка для чашки чаю». Едогава навіть на своєму столі чорною гелевою ручкою лишав лінії-мітки, відмічаючи щоразу, коли молодший обіцяв щось полагодити. Але з імовірністю в 100% Кенджі робив лиш одну справу: він, як Кощій безсмертний, старанно оберігав та плекав ту саму самотню Сансев’єру біля входу у відділ, яку, таку бідну і загублену, вже хто тільки не гамселив з розмаху дверима. І лиш ця нещасна квітка була варта того, аби Кенджі нарешті виконував свої обіцянки… Колишній практикант піклувався взагалі про всі квіти у відділку, яких раніше було не так багато через нестачу часу за ними слідкувати, але як тільки сюди влаштувався Міядзава, то одразу ж Фукудзава, після численних вмовлянь малого, прийняв рішення озеленити приміщення. І чому тільки цей садолюбний збоченець взагалі пішов у поліцію? Ніхто цього не розумів.

Ранпо ліниво дрімав на дивані, навіть не звертаючи увагу на всі ті мільйонні звіти на своєму столі, які треба було перечитати й дописати. Проте всім і так було зрозуміло, що молодий детектив цього робити не планує взагалі – у таких випадках для Едогави взагалі роботи неба, він вільний. На чайному столі стола давно забута кава, яку не дуже вже хотілося пити. Кунікіда мирно щось знову розписував у своєму улюбленому записнику, час від часу поглядаючи на телевізор та награно охаючи.

– Ну і нудно ми живемо, – чутно зітхнув Ранпо, закидаючи ногу на ногу та спираючись об ручку дивана. – Бісів Дазай! І справа йому нова, і геройство, і хвала. Та чому ж йому завжди так щастить… Коли великому детективу нарешті доручать щось веселе?

– Пане Едогава, у вас теж дуже важливе і цікаве завдання, – Танізакі посміхнувся собі під ніс, обережно розкладаючи папери з підписами по коробках і переглядаючи востаннє перед відправленням в архів. На робочому столі хлопця стояла велика півлітрова чашка кави з принтом якогось моря, у ній було сильно розбавлене лате, яке Джунічиро повільно допивав. Ніхто у відділку не розумів пристрасті до такого роду блюзнірства, Кунікіда так зовсім ледь лице серйозним тримав і не кривився при вигляді розбавленої кавою води. – Ви ж розслідуєте викрадення телевізора! Злодіїв завжди важко, але дуже цікаво шукати. Вище носа!

– Ну хоч ти не знущайся, га? – на смішинку відділу Ранпо відповів серйозним, навіть ображеним виразом обличчя, і відвернувся до телевізора, обійнявши коліна і поклавши підборіддя згори. Зненацька він вигадав, як можна влучно відповісти Джунічиро, як у коридорі зашуміли двері. Хтось прийшов.

Миттю зреагувавши, Танізакі одразу згорнув усі папери в коробку, закидуючи її після того кудись під стіл, і струхнув крихти від булочки, яку він до цього їв із кавою, з робочого місця на підлогу. Кунікіда й сам зарухався, занепокоївся: ручки й олівці швидко попрямували в півлітрову банку з-під огірків, на яку Ацуші колись підв’язав рожеву стрічку у вигляді бантика, бо: «Вона занадто нудна! Тепер набагато цікавіша», – у папку необережно полетіли документи. Лише Йосано та Ранпо зберігали кристальний спокій: Едогаві за замовчуванням було до одного місця хто там прийшов та навіщо, бо якщо ця людина прийшла не з новою складною справою, то прийшла вона дарма, а Акіко була занадто зайнята кілометровими звітами про медичне обслуговування відділку.

Великі двері заскрипіли, пропускаючи всередину Дазая – сонного, блідого, втомленого, ледь живого, але все ще функціонуючого, хоч і з великими зусиллями. Осаму був настільки змучений, що навіть Кунікіда провів його до кабінета шефа нехай і осудливим, проте все ж з нотками співчуття та розуміння, поглядом. Ранпо аж прокинувся та чи то повеселів, чи то розізлився.

– Ви ж гляньте хто прийшов! Це ж герой дня – сам Осаму Дазай, – помпезно викрикнув Едогава, махаючи в бік детектива, що ледь не підскочив з цього випаду і злякано повернувся до Ранпо з широко розкритими карими очима. – Ставлячи під загрозу своє неоціненне життя, він мужньо врятував поранених матір з дитиною під час перестрілки. Про тебе складатимуть балади, о, наш великий герой.

– Наскладайте мені ліжко, будь ласка, – смішинка Осаму звучала зовсім в’яло та невесело. – Або просто вбийте… Я цілу ніч не спав.

– А що ж таке? Випивав у честь великої перемоги над злом? – Акіко хитро посміхнулась, підійшовши до прийдешнього Осаму, та скуйовдила волосся, після чого більш-менш уклала їх на свій лад. Дазай опиратися не став, тому просто прикрив очі, тяжко видихаючи.

– Не знущайся наді мною, – зовсім понуро сказав детектив, жалібно поглянувши на Йосано. – Ну яке ж «пив»? Ми стояли та чекали дозволу глянути місце бійні, щоб пошукати хоч щось, що могло для нас корисного там лишитися. У висновку ми тільки дарма витратили час і нас просто прогнали до сьогоднішнього дня! Я б зараз прям тут на шалику і повісився.

– Та ну, ти ж великий детектив Дазай, – процідив через уїдливу посмішку Ранпо, спершись підборіддям об спинку дивана і відпиваючи каву. – Зло не спить. І ти не спи. Будь мужнім!

– Та йдіть до біса, – Осаму під такі дратівливі зараз усмішки міг лиш голову втомлено опустити й мріяти, аби цей день якомога швидше закінчився й він опинився нарешті вдома, на своєму м’якому ліжечку з новим хорошим ортопедичним матрацом.

Детектив ще ніколи так відчайдушно та самовіддано не боровся… Зі сном. Очі злипалися наче на якусь дешеву жуйку, якій було достатньо лише секунди контакту з твоїми штанами, і вона була готова поглинути тебе всього живцем і повністю. Перед Дазаєм то темніло, то знову розвиднювалося, а голова ставала все важчою. Хотілось би, аби Осаму в цей момент просто вмирав десь у провулку, а не сидів у офісі й від недосипу мучився, но все ж варто було нарешті взяти себе в руки. Проте безодня сну манила так сильно… Голоси навколо стихали й ставали якимись неважливими, перед очима швидко змінювалися картинки полів, у вухах починали шуміти трава й вітер. З’явилася якась туманна в’язка легкість, натхнення, як Осаму щось легко трухнуло за плече. Сон вмить розплився бензиновими розводами, Дазай широко розкрив очі, аби не дозволити їм закритися знову, і побачив боса, що глядів на нього чи то співчутливим, чи то поглядом «кого я в біса взяв на роботу». Швидко прокліпавшись, детектив встав зі стільця, на який якось примудрився сісти під час короткого сновидіння, міцно стиснув у руці згорток з документами, кивнув Фукудзаві й попрямував до нього в кабінет, поки керівник обережно притримував його за лікоть.

– Ну і що це за атракціон турботи? – через декілька хвилин паузи пробурмотів Кунікіда, обурено глядячи в бік кабінету. Але в той же момент олівець, який крутив Доппо у руках, упав прямо на підлогу, покотившись кудись під стіл, що змусило слідчого дратівливо зітхнути, а Ранпо кинути зловтішну смішинку.

*****

– Як просувається справа, Дазай? Ти щось дізнався? – тон Фукудзави був максимально спокійним і, як здалося Осаму, навіть трохи веселим. Судячи з запаху, заварював шеф якийсь еліксир безсмертя, бо такий сильний, справжній сморід кави одразу ж ударив Дазаю в носа. На столі боса був як зазвичай страшний безлад, який він наврядчи розбиратиме до своєї літньої відпустки.

– Із того, що я встиг дізнатися за ніч, це те, що конфлікт Овець з Вовками стався через те, що хтось із перших зайшов на територію других і там «барижив», так би мовити, – Дазай важко видихнув, впускаючи лице в руки й відчайдушно намагаючись тримати очі відкритими. Кабінет Фукудзави був на сонячному боці, тому в ньому було набагато тепліше, ніж в офісі, від чого Осаму пригрівся і лиш більше хотів спати. Проте в той момент, коли свідомість Дазая знову почала пливти у сновидіння, перед ним поставили горнятко з чорним, наче смола, напоєм. – У мене серце від цього зілля точно не стане, пане Фукудзава?

– Не стане, – той і бровою не повів. – Ти жеребець молодий, серце дуже, тому пий і не жалійся. Це все, що ми знаємо? – бос одразу ж повернув тему розмови назад. – До чого ж тоді ти там з твоєю справою?

– А те, що кладмен овечий йшов продавати саме цікавий нам наркотик, – оцінивши свої сили, Дазай недовірливо кинув око на горнятко, але все ж здався – вибору в нього все одно не було – і відпив трохи. Стримати лице від кривлянь не вдалося, від чого Фукудзава приснув легкою смішинкою, але одразу ж став серйозним. – Дійшов до місця угоди чи ні – не знаю поки. Будемо дивитися по камерах сьогодні. А кому ніс замовлення – загадка, на жаль, без відповіді, бо хлопця, здається, тоді застрелили спецпризначенці. Проте зіткнувся з іншим хлопаком у перестрілці, він теж кладмен, ще й з тої ж «бригади». Ледь не пристрелив мене, – на цих словах Дазай трохи зам’явся, але побачивши, що Фукудзава нічого не сказав і лиш тяжко видихнув, все ж продовжив. – Хочу поговорити з ним, треба лиш знайти де він лежить. Накахара йому тоді доволі міцно вклеїв, – Осаму важко зітхнув і сперся щокою об кулак. – Однаково треба їхнього куратора шукати та думати звідки той бісів Достоєвський взяв Рожеву рябину.

– Гм, Вівці, – Фукудзава про щось задумався, погладжуючи хвіст зі свого довгого сивого волосся на плечі. – Може ти ще когось впізнаєш серед тих, хто в тій бійні брав участь. Урешті-решт ти колись гарно знав їх усіх.

– Звісно, але ж стільки часу вже пройшло, – хмикнув Дазай, якось зовсім невесело посміхаючись та відводячи погляд у бік. – 7 років здається… Самі ж знаєте які там умови. Лиця напевно мільйон раз вже змінилися. Лиш той один, наче привид минулого. Дивує, що він ще живий.

Дазай вирішив не показувати зайвого збентеження і знову відпив кави, з останніх сил стримуючи себе від кривлянь чи блювотних покликів – настільки несмачним був цей напій, але пити його було необхідно, інакше б Осаму просто не дожив до кінця цього дня.

– Могли б хоч трішки цукру додати, – детектив жалібно поглянув на боса та схилив голову на бік. Той проігнорував і далі переглядав якісь папери на столі.

– А як там столичні? – Фукудзава перервав тишу, що повисла між ними на якусь хвилину. – Що роблять? Заважають далі?

– Ви з Йосано випадково не родичі? – неприкрито обурився Дазай, закатуючи очі. – Чому вони вас усіх так цікавлять? Просто напущені придурки, яким не вдалося зам’яти чергову справу. Цей Накахара в особливості.

– Та мене просто дещо бентежить розтин, – Юкічі дістав із купи паперів якийсь один і почав його уважно проглядати. – І розмова з патологоанатомом перед тим, як ти поїхав на місце бійні… Я щойно слухав той запис, який ти мені відправив уночі. Схоже це був наказ самого Накахари й тому не дивно, що він заборонив щось говорити тобі в особливості, знаючи які у вас стосунки. Але щось мене в цьому бентежить.

– Що саме? – Осаму не награно здивувався, піднявши одну брову.

– Що столичні взагалі тут роблять? – Фукудзава повернув задумливий погляд на детектива. – Начальство дало відмахування, справа однаково наша. Але вони все ще тут і намагаються якось брати участь. Більш того – іноді перехоплювати ініціативу. У чому інтерес до справи?

– Може це через-

– Думав про Накахару, знову ж таки, – Фукудзава покрутив головою. – І це навіть логічно. Але мені все ще щось тут не подобається. Щось не так, – Юкічі зітхнув та сів у своє велике крісло, після чого сперся щокою об кулак. – Можливо це вже я на старість із розуму сходжу, або мене напоумила Йосано. Боюся втратити можливість – і сам розумієш.

– Як ніхто, пане Фукудзава, – Дазай не зміг не погодитися, сумно видихаючи. – Йосано запропонувала покращити стосунки з Накахарою. Тепер мені ця ідея не здається дурною. Що б там не було, якщо столичні нам заважають саме через це, то доведеться закопати сокиру війни, – Осаму підвів серйозний погляд на старечі блакитні, ледь не прозорі, очі Фукудзави. – Наша справа важливіше. Так близько до цілі ми ще ніколи не були.

– Це для спільної справи, Осаму, – Юкічі спробував якось підбадьорливо посміхнутися, помічаючи в очах підлеглого якісь сумніви, але той відвів погляд та відкинувся на спинку стільця, закидаючи руки за голову. – Та годі, якщо не брати до уваги його характер і рід роботи, то він непоганий хлопець. Пам’ятаю його новобранцем у токійській прокуратурі – взяли в архів тоді лиш. Зовсім зелений, але так очі горіли в малого. Так і сяяли талантом…

– От тільки давайте без старечої ностальгії, – знову закотив очі Дазай, відчуваючи, що скоро цей жест стане для нього улюбленим через дивних людей довкола. – Поки він нам не друг, а жахлива дитина, яка постійно плутається під ногами. Зберіться вже.

Фукудзава ледь стримувався, аби не посміхнутися, проте вже іронічно. Осаму при вигляді цього приречено зітхнув, встав, накинув на себе підібране з вішака пальто, одним махом допив міцну каву, нехай і покривив лице, проте одразу ж натягнув міну серйозності, і покрокував до виходу. Спати взагалі перехотілося.

*****

У приміщенні не було де яблуку впасти. Занадто багато співробітників поліції на один невеличкий квітковий магазин. Між тюльпанів стояла низенька сонячна бабуся, що явно не була задоволена від такої кількості людей, де ніхто нічого не збирався купляти. Покупці губилися між поліціянтів, без можливості протиснутися до каси. Перед невеличким монітором опинилося 5 голів, а решта тільки намагались піддивитися що відбувається. Біля входу, надворі, стояв Накахара і дратівливо пив каву, вичікуючи, коли черга хоч трішки розсмокчеться, і навіть трохи знуджуючись. Чомусь йому хотілося там, між доріг парка, побачити зачуханого хлопця з окружного відділку, що поспішав би сюди зі своїм юним напарником. Дазай чомусь запізнювався, хоча якщо його вчасно попереджали про такі збори, то він приходив вчасно. Хоча й не дивно: вони ледь не до ранку просиділи біля якихось поліціянтів, що складали протокол та відмовлялися пропускати групу, що займалася резонансним розслідуванням. Чуя й сам ледь встав сьогодні з ліжка, хоча відчайдушно хотілось лягти прямо в коридорі на килим і забутися. Проте він все ж не жалкував, що витратив свій час: працювати було зовсім не тяжко і навіть трохи весело – Дазай постійно відпускав якісь дурнуваті жарти, не даючи Накахарі нудьгувати, нехай він все ж і викликав іноді роздратування, коли смішинки кидалися в бік Чуї. Однак не було такої смертельної нудьги, як зараз. Як би погано Чуя не думав про Дазая, почуття гумору у того було не найгіршим.

– Чого застряг тут, капелюшник? – почувся знайомий голос та прізвисько. Проте не встиг Чуя схаменутися, як зненацька з його рук виривають каву. Миттєва відповідь прилетів прямо в живіт і весь напій ледь не був виплюнутий прямо на асфальт. Дазай зігнувся, підгинаючи коліна, і почав істерично сміятися. – Та я ж пожартував! Чого такий агресивний із самого ранку?

– Чуєш, безхатько, май совість! Чи нема грошей на свою каву? – Накахара гучно полаявся, кидаючи гидливі погляди на пом’ятий стакан. – Забирай вже. Наслинив тут все, блять!

– Які ж ми ніжні, – Осаму награно-мрійливо сказав на видиху та закотив очі, буквально ловлячи в польоті той самий стакан. – Дитя блакитної крові-і!

– Та закрийся вже, – розправивши своє пальто, Накахара мільйон раз вже пожалкував, що на секунду подумав про Дазая щось хороше, відкрив двері в магазин і, грубо розпихуючи поліціянтів, пройшов всередину, прямо до комп’ютера, де зберігалися всі записи. З величезними потугами натягуючи міну серйозності, Дазай попрямував за ним, перед цим викинувши стакан у смітник біля входу.

На монітор був виведений потрібний запис. Вчора, 22:04, один невідомий намагався щось підкласти під лавку близько фонтану, але його швидко смикнули за куртку двоє молодих людей. У них зав’язалася суперечка, активна жестикуляція, очевидні крики. І наче розмова наближалась поволі до завершення, вони розійшлися по різні боки. Прийшли до компромісу? Аж раптом один із них витягає пістолет і наставляє на кладмена, декілька пострілів, проте всі мимо – той чудом помічає випад і ховається за дерево, після чого й сам дістаючи вогнепальну зброю. І в цей момент стає прекрасно видно риси лиця того невідомого. Комбінація клавіш і зображення було збережено. Дазай перед закриттям вікна встиг лише краєм ока побачити лице невідомого, проте цього було достатньо, аби його впізнати. Осаму одразу ж нахмурився, сильно задумався, наче намагаючись відкласти це лице та ім’я у своїй пам’яті у якийсь сейф, аби точно не забути. Детектив одразу ж відійшов від столу з комп’ютером і попрямував до виходу, намагаючись обережно обминати кожного. Двері розкрилися, в лице вдарив теплий вітерець, проте повітря здавалося ще холодним. Біля сигнальної помаранчевої стрічки, що оточувала парк та декілька зовсім побитих магазинів, вже грали діти, потайки роздивляючись все і зі страхом підійти на крок ближче, наче їх одразу ж розстріляють. Чомусь ця картина здалася детективу милою та умиротворюючою. Рука одразу ж потягнулась у кишеню за пачкою цигарок, але Дазай швидко смикнув нею. Він зараз захотів саме покурити? Осаму здивувався такій дії у самого себе, але вирішив не надавати цьому великого значення, тож як і зазвичай просто дістав пачку цигарок, з неї – цукерку, розпакував і закинув у рота. Ця була з якоюсь шипучкою. Приємно.

– Пане Дазає, цигарку? – запропонував вже доволі давно знайомий рудий практикант, поправляючи кепку на голові. Осаму оглянув того уважним поглядом, розглядаючи синю поліціянтську форму, так необережно пришиту нашивку з назвою окружного відділку, ядучого відтінку жовту куртку, цигарку в зубах у хлопця. Юнак. Ще зовсім зелений, а вже курить.

– Дякую, але я давно кинув.

Парк був зовсім сирий, погода була незвично гидкою сьогодні. Небо було тьмяним, тому здавалося, що наближався вечір, по небозводу пливли свинцеві хмари, ні, повзли по темному небозводу, так важко і втомлено. Парк був сірий, людей навіть за межами стрічки дуже мало. І нехай більшість магазинів зажили попереднім життям вже на ранок після перестрілки, нікого не було. Бізнес може й не знає перешкод, проте їх знають люди. Лиш місцями бігали діти та з цікавістю заглядалися на поліціянтів, які час від часу з’являлися на очах. Дазай перемахнув через стрічку і пройшов вглиб парку, прямо до фонтану, де ще лишалися якісь сліди крові, під ногами кам’яна кладка. І все ж тут було дуже спокійно. Десь далеко шуміли автівки, проте цей шматочок природи був як бальзам на душу. Як острівець миру та умиротвореності… Але натхненні почуття почали покидати Дазая, як тільки трапився перший поліціянт: чоловік нумерував биркою пістолет під деревом, який, вочевидь, належав комусь із двох банд. Все більше й більше людей на шляху, але вони, здається, закінчували зі своєю роботою. Дазай прийшов пізно. Покрутивши головою вправо-вліво, він шукав у кого спитати щодо своєї справи, як до нього підійшов невисокий чоловік із довгими вусами.

– Добридень! Ви Дазай Осаму? – чоловік ненаграно посміхнувся та простягнув руку для привітання. – Таеда Кадера, відділ боротьби з наркоторгівлею. Будемо знайомі!

– Вітаю, – детектив обережно потиснув руку, уважно з ніг до голови оглядаючи чоловіка.

– Ви тут через Рожеву рябину? Я чув про справу, якою ви займаєтесь. Важко, напевно, працювати зі столичними під рукою, – Таеда ніяково посміявся, поправляючи куртку кольору соснових голок.

– Так, нелегко, – Осаму засунув руки в кишені й затремтів від раптового холодного пориву вітру, але й про себе це зробив щодо Кадери. Той якось зовсім не справив враження та здавався злегка дивакуватим. – Мене цікавить хлопець зі Старбаксу, якого я і пан Накахара знешкодили. Мої інформатори вказали, що він знав вбитого кладмена і пов’язаний з його куратором, – Дазай спробував якомога менш підозріло формулювати свої думки. – Коли я зможу з ним поспілкуватися?

– Ух, ну ви й загнули, – Таеда змахнув руками й шумно видихнув. – Ця шмаркля – син якогось бізнесмена, він зараз у лікарні під строгим контролем. Наврядчи ви зможете-

– Я не питаю зможу чи ні, – Осаму втомлено і дратівливо покрутив головою. – Я питаю про прогнози. Коли він прийде до тями й буде в змозі відповідати на мої питання?

– А як ви потрапите до нього? – Кадера підняв брову у здивуванні.

– За це можете не хвилюватись, – відрізав Осаму, повертаючи до поліціянта втомлений, і від цього дуже злий погляд, на що той протремтів і охнув. Таеда якось ковтнув слину, висунув руки із кишень і наче набирався рішучості, аби відповісти.

– Десь тиждень-два і прийде в себе, я вас запевняю.

– Вельми вдячний, – Дазай зітхнув. – Як експерт у наркотиках, як ви гадаєте, – детектив повернувся до все ще працюючого фонтану та робітникам, які виловлювали гільзи у мутній воді та вимивали все від крові: – що забув такий дешевий порошок, який навіть найбідніші наркомани не беруть, у крові російського емігранта, при чому більш-менш доглянутого?

– Ну, – Кадера почухав потилицю: – якщо вже цікава моя думка, то рябина прекрасна, аби накачати нею когось, щоб та людина ледь ім’я своє згадала. Прекрасна магія забуття… Тому деякі й обирають її, думаю. Але дістати його важко, та й не ліквідно. Занадто сильні побічні ефекти. Думаю знаєте про той інцидент з нею.

– Так, щось чув, здається, – Дазай відвів погляд.

– Ну і навіть зараз цей порошок кудись зник, – Таеда знизив плечима. – Або забрали, або знищили. Хто його знає. Ця рябина скоро на легенду перетвориться – так важко знайти її поліціянту. А ви хочете прямо продавців.

– Дякую за інформацію, – Дазай проігнорував останню репліку, ледь посміхаючись – сильніше не виходило. Під якийсь дивні зирки на себе, Осаму зітхнув, знову оглядаючись по сторонах, і помітив, як бісів Накахара знову комусь пояснює, як правильно працювати й де чиї близькі родичі. Уже не набридає, уже просто виморожує. Хотілось іноді взяти арматуру і гепнути декілька разів столичного детектива по капелюху, аби замовк і не дратував своїм криком. А кричав Чуя й справді дуже гидко, і сам це прекрасно розумів, наче навмисне так здавлював голос, аби його накази виконували беззаперечно, лиш би закрився швидше.

– Накахара, та коли ж ти вже накричишся! – зненацька для всіх, злісно випалив Дазай, від чого всі співробітники затихли, навіть сам Чуя, що приголомшено кліпав на детектива. Коли Осаму сонний, то він стає гірше за диявола – цю істину запам’ятав уже кожен, хто працював над справою Огая, а не висипається Дазай не часто, але регулярно. Накахару боялися практично постійно, тож від цього він переставав аж настільки вселяти страх у новобранців, але от Дазая, доволі приязного та привітного зазвичай, жахалися в рази сильніше. Весь парк замовк, не знаючи куди дітися чи що сказати, всі лиш розгублено гляділи в сторони, а потім, побачивши вже куди спокійніший кивок від детектива, повільно вливалися в роботу назад. Стояв як вкопаний лише Чуя. У того не знайшлося що відповісти. Ніякого аргументу.

– Йобнутий, – лиш видихнув Накахара, ляскаючи долонею собі по лобу і не бажаючи далі продовжувати ці диво-глядки. Вся злість на дурних поліціянтів сама кудись пішла. Ефект несподіванки Дазая спрацював на ура – так для себе все ж змирився Чуя в думках.

Завив вітер. Шурхіт листя пролунав по всьому парку, закричали ворони й стали злітати в небо. На кросівки Дазая щось гучно капнуло, привертаючи увагу вже ледь не сплячого після емоційного сплеску детектива. Вся кам’яна кладка почала вкриватися темними плямками: спочатку маленькими, потім вони почали збиратися у великі мокрі плями. У повітря почав підійматися свіжі запахи асфальту та трави. На Йокогаму знову спускалася злива. Маленькі бризки почали переростати у потужну зливу, і лиш коли номерки доказів почало змивати водою, співробітники почали розбігатися по магазинах, аби сховатися. Далеко запалали вітрини, бо темні хмари повністю закрили собою сонце і темно стало, наче в надвечір’ї, калюжі переливалися вогниками гірлянд та ліхтарів.

– Як раз хотів пообідати, – видихнув Дазай, запхнувши руки в кишені пальта, і спокійним кроком пішов шукати місце, де можна сховатися. Картинка перед очима розпливалася, але поки він міг тримати себе в руках і не падати з ніг. Хоч би до якогось кафе дійти й не лягти в калюжу. Хоч би одну чашку кави…

– Агов, ти куди? – Накахара, здається, на якийсь час завис у своїх думках і лиш зараз прийшов до тями, коли надворі стояли лиш він та Осаму, проте останнього за стіною дощу вже майже не було видно. Чуя і сам згадав, що нічого не їв з учора і було б непогано хоч щось запхнути у шлунок, який від голоду почав боліти.

Накахара вирішив піти й сам шукати якесь місце для укриття, і почав по кишенях шукати гаманець і подумки перемкнувся на щось стороннє, але миттєво його осінило – гаманця в кишені не було.

Душа пішла в п’яти. Накахара за секунду збліднів, приголомшено шаркаючи по всіх кишенях, які в нього взагалі були, проте гаманця наче й не було ніколи. Нервово озирнувшись довкола, Чуї вже починало приходити в’язке усвідомлення, що в цьому здоровезному парку, ще й по зливі, найти щось просто нереально. У голову почала прокрадатися паніка, там були всі його гроші. А якщо Чуя ще й не в парці його загубив, то це кінець, точно вже хтось вкрав. Хотілося сісти на бордюр та розгублено втикати в одну точку, бо що ж робити Чуя просто не знав. Лише хвилину-дві безцільного стояння під зливою посеред парку, Накахара все ж додумався піти зайняти в когось із колег грошей, а коли дощ закінчиться, то піти шукати гаманець, нехай і шанс його знайти був настільки малий, що хотілося піти й втопитися.

– Пробачте, ви Накахара Чуя? – за мокре пальто детектива смикнув хлопчина років 10, зі скуйовдженим волоссям, мокрою повністю синьою курткою та втомленими очима.

– Пацан, що ти тут робиш? Ця територія заборонена для відвідування цивільними, тут працює поліція, – Накахара аж охнув від обурення, одразу ж вмикаючись, як поліціянт, і схопив малого під лікоть, збираючись вже виводити його геть, аж як застиг і злякано глянув на дитину. – Так, я Накахара, а що?

– Це ваш гаманець? – хлопчина витягнув із кишені обережно загорнутий у шапку гаманець, обережно прикриваючи його від дощу рукавом від курточки. Чуя аж забув як дихати при вигляді знайомої речі. – Який ваш день народження?

– А, – Накахара питання не очікував, аж розгубився, швидко кліпаючи очима в подиві, але швидко згадав. – 15 листопада 1992 року.

– Правильно, – кивнув хлопчик і простягнув річ. Чуя одразу ж вихопив гаманець із маленьких рук, відкрив і став швидко оглядати все на предмет зникнення чогось. Хлопець злякався такого різкого руху, але судячи з вигляду зовсім не здивувався. Тяжко зітхнувши, він якось засмучено опустив голову, аби-як натягнув на голову пом’яту шапку, засунув руки в кишені й покрокував геть від Накахари, але той одразу ж прийшов до тями.

– Почекай! – Чуя крикнув вслід, від чого дитина повільно повернулася на звук. В очах хлопця читався легкий страх, бо той навіть здогадатися не міг спробувати що міг цей дорослий дядько в капелюсі від нього хотіти, якщо не пред’явлення того, що щось нібито зникло, і вимагання компенсації, але Накахара підійшов і присів біля малого, аби бути з ним на одному рівні. – Пробач, що схопив тебе так, і дякую, що нічого не вкрав, – Чуя був щиро розгублений і не знав як повинен реагувати, проте точно хотів попросити вибачення за грубість. – Був би я на твоєму місці, то вже давно б забрав усе собі, але ти не такий. Ти хороший хлопець.

– Мої друзі хотіли так зробити, – хлопчик соромно відвів погляд кудись у бік. – Але я не захотів. Вони мене кинули, а я пішов вас шукати. Пробачте, що пішов туди, де не можна ходити, але я боявся, що вже не наздожену.

– Молодець, – Чуя посміхнувся і поправив дитині куртку, але, помітивши, що одяг був зовсім мокрий, а хлопчина стояв із зовсім червоним носом від холоду і сопів, схаменувся. – Що ж я тебе під зливою тримаю? Ходімо в кафе якесь, я пригощу тебе, заодно і підсохнеш.

Накахара якомога приязніше протягнув руку дитині, але з розумінням, що наврядчи вона погодиться, бо її запрошує піти кудись зовсім незнайома людина. Проте той, спершу недовірливо оглянувши долоню детектива поглядом, все ж взяв Чую за руку і кивнув.

– Мама вчила довіряти поліціянтам, вони – наші друзі, – у підтвердження своїм діям вдумливо сказав хлопчина. – Але не тягайте своє посвідчення в гаманці, ви ж його так загубите. У мого батька теж така звичка, він теж поліціянт.

– Накахара, ти якого біса під дощем стоїш? – раптом з-за спини почувся знайомий голос. Чуя швидко повернувся і не хотів вірити, що стояв там саме Дазай – він кричав з-під навісу на ґанку якоїсь кафешки. – Придурок, ще й дитину тримаєш!

– Ходімо, – міцно тримаючи хлопчика за руку, Накахара піднявся і швидким кроком попрямував назустріч Осаму.