Реквієм за майбутнім

Ділюк як завжди прокинувся раніше за Венті, хоча й спав куди менше. На дивані Каї не було. Тоді ж юнака охопила легка паніка. На столі лежав телефон Каї, ключі від його кімнати та чорна повʼязка. От куди міг піти Альберіх без усіх цих речей? До паніки Ділюка домішалось їдке відчуття провини. Але він вирішив почекати, можливо, він дарма панікує. Очікування Раґнвіндр вирішив провести за водними процедурами. Але вже зачісуючи своє волосся, Ділюк абсолютно точно переконався, що Кая повертатись не збирається.

Швидко розблоковуючи чужий телефон за допомогою папірця з паролем, який Кая теж залишив, він почав копирсатись в чатах. Переступити через свою доброчесність було важко, але думки про вартість власних вагань підганяли. До того ж навіщо Кая залишив усе це? Напевно, він сам хотів, щоб цим папірцем з паролем скористався або Ділюк, або Венті. Та Ділюк нічого не знайшов. Останні повідомлення Кая відправляв лише спільним друзям, вони досі залишились без відповіді, адже були надіслані посеред ночі. Ділюк не вчитувався в них, лише шукав згадки будь-яких локацій, куди Кая гіпотетично міг втекти. Проте зовсім нічого. Останнім залишився чат із ним самим. Ділюку було дивно спостерігати за власними повідомленнями з позиції Каї. Останнє повідомлення від Каї здивувало його не менше.

“Я завжди думав, що схожий на Ентоні. Я ж добропорядний, освічений і все таке. Але згодом зрозумів, що я лише більш розумна пародія на Глорію. Я тягну тебе на дно, як це робила вона. Я не знаю міри, ти правий. Я хотів запамʼятатись, стати значущою частиною тебе, але зараз я хочу вірити, що ти зможеш забути мене якомога швидше.  Я не знаю як жити по-іншому, але я не хочу повільно отруювати усіх близьких. Мені шкода, що ти покохав саме мене, мені шкода, що тепер і я зіпсував твоє життя. Я знову не можу вчасно себе зупинити, а ти зараз спиш і не можеш із цим допомогти… Ти казав, що не переживеш ще одну смерть, тому просто думай, що я не помер, а звільнився, отримав ту кляту свободу, втік від проблем настільки далеко, наскільки це взагалі можливо. Будь ласка”.

Голова Ділюка вмить стала стерильно порожньою. Жодної думки, жодної емоції, жодного слова. Він не знав що робити. Взагалі не знав. Ледь не вперше в житті йому хотілось втекти від відповідальності, втекти у зворотну від Каї сторону та просто перечекати усю цю бурю. Лише шурхіт, а потім і скрип дверей врятував його від цієї пустоти. Не розуміючи себе, він наштовхнувся на схвильовані очі Розарії. Ледь не вперше він бачив її такою… наляканою. Ділюк звісно не збирався стверджувати, що дівчину неможливо злякати, але він був певен, що вона може навіть самій Смерті нагрубити в очі і піти далі. Якщо вже навіть Роза налякана, значить сталось щось в рази жахливіше за прихід Смерті. І він, здається, здогадувався в чому справа. 

– Де, в біса, Кая?! 

“Він зник. Нумо, скажи ці 2 кляті слова. Визнай це. Ти не зміг навіть наглянути за ним! Просто скажи це вголос!”

– Який Кая?.. – Венті сонно перевернувся на інший бік та взяв до рук телефон. За кілька хвилин повинен був задзвеніти його будильник, але оскільки свої очі він вже відкрив, то відключив його. Тоді ж він і наштовхнувся на повідомлення від Альберіха отримане о 2 ночі. – А де Кая? І що ти тут робиш, Розо?  

– Я не знаю де він.

– Блядь… 

– А написати і спитати в нього – ні?

– Пиши – я відповім. – Ділюк показав Венті телефон Каї, який досі тримав в руках. 

Слова закінчились у всіх. Кожен з них отримав не просто повідомлення від Каї, а справжню передсмертну записку, але ніхто не міг це визнати та вимовити вголос. Кая вмів прощатись, вмів йти красиво. Він уже все написав про себе, про адресатів, про своє зникнення і смерть. І їм не було чого додати. Повертаючи телефон на стіл, Ділюк взяв ключі від кімнати Каї, але вийти не встиг. Тепер дорогу йому перегородила Джин зі шлейфом у вигляді Лізи та Барбари. Він уникнув їхніх питань, успішно маневруючи. На стоянці не було машини Каї, це лише додало упевненості в трагічності сьогодення. Його ноги широко крокували лісом, яким ще нещодавно Кая не радив ходити одному. На цей раз двері в кімнату Каї були замкнені, зʼявилась навіть маленьке сподівання побачити когось за ними, але воно швидко перегоріло. Нікого і нічого. Лишень на робочому столі стояла скринька для прикрас, яка завжди заледве закривалась від кількості аксесуарів. Зараз же її наповнення зменшилось на третину. Осторонь лежала улюблена срібна каблучка Каї, яку він за приблизними підрахунками Ділюка не знімав з початку зими. Тепер Ділюк був повністю впевнений, що Кая вже десь далеко. І це ще пощастить, якщо він досі живий. Усі факти кричали, що настав кінець, що час співати реквієм за щасливим майбутнім. 

Виходячи з кімнати, він прощався. Намагався обірвати в собі ці думки, намагався зупинитись, але не зміг. Щось всередині змушувало його, тлумачило, що зараз варто прощатись. 

Раґнвіндр зустрівся з іншими адресатами Каї під кабінетом Варки. Ліза, Барбара, Роза, Альбедо, Цукроза, Джин, яка зараз пояснювала ситуацію Варці за дверима, Амбер та Венті, якого вже десь носило: усі вони разом із Ділюком отримали якесь передсмертне повідомлення від Каї. Цілком можливо, що в списку повинно бути ще якесь імʼя, але Ділюк не міг нічого згадати. 

Почувши від Джин усі ці скрутні новини про зникнення Каї, Варці нічого не залишалось, окрім як викликати Дайна і нарешті спробувати поборотись з корупцією та уседозволеністю багатіїв. Можливо, навіть ціною власної посади, чи навіть життя. 

– Може варто подзвонити Дайнслейфу? – Сльози в очах Барбари стояли ось вже кілька годин. Вона не могла повірити, що Барбатос не почув її молитов. Від горя вона ховалась в обіймах Розарії, яка і сама знаходила в білявці хиткий прихисток.

– Думаю, Варка зараз це і робить. 

– Дайну не вигідно буде одразу докласти про зникнення Каї. Він може допомогти більше, ніж поліція. – Усім було боляче чути з вуст Ділюка тези Каї.

Дзвінок на урок повинен був розігнати їх, але вони залишились глухими до нього. 

– Розо, Ділюче, пішли поговоримо. 

– Вибач, мала. 

Дівчина з юнаком рушили за Венті, що вів їх до виходу зі школи. Знаходячи більш-менш тихе місце на вулиці він нарешті наважився поставити бентежні запитання:

– Ти не бачив в кімнаті Каї ніяких пляшок? 

Натяк Венті був надто зрозумілим, але нікому не хотілось в це вірити. 

– Венті, скажи, що це невдалий жарт. 

– Не було в його кімнаті нічого. 

– Скільки пляшок залишалось в минулий раз? – Венті зі сподіванням дивився в очі Розі, дівчині було навіть боляче руйнувати ці сподівання. 

– 4. 

– Тепер жодної. 

На уроки повернулись лише Ліза, в якої були великі проблеми з відвідуваністю через хвороби, Амбер, Цукроза та Альбедо. Усі інші попри зауваження від вчителів зібрались в кімнаті Венті й Ділюка і згуртувались для пошуків Каї. Ніхто не втрачав віри. Джин разом з сестрою почала обшукувати усіх спільних з Каєю знайомих. Розарія разом з Венті та Ділюком намагались висувати гіпотези стосовно маршруту Каї. 

– Так, Каве, це Джин. Так, та сама білява подружка Каї! Він не виходив з тобою на звʼязок? Ти певен?.. Добре, дякую. Так, до зустрічі… 

– Він би уникав великих міст! Якщо він все-таки за кермом напідпитку, то буде оминати поліцію. 

– А якщо він уже кудись врізався? 

– Тоді б його вже знайшли. – Холодний тон Ділюка став повноцінною погрозою для Розарії. 

Увесь цей гурт миттю відірвався від своїх справ щойно двері в кімнату відчинили. 

– Ви його ще не знайшли? 

Венті був вражений посереднім ставленням Дайна до ситуації. Тобто вони тут усі виконують його роботу, а він ще й сміє так невдоволено питати чи не знайшли вони Каю? 

– А чому ти його ще не знайшов?! Адже він твій в’язень! 

Венті в моменті підхопився з ліжка. Між ним і Дайном стояв лише журнальний стіл. Злість брала над ним гору, хотілось вдарити Дайна кілька разів. Здоровий глузд, який стверджував про неможливість такого бажання, Венті не слухав.

– Слухай, моя задача захищати його від зовнішніх загроз і не більше. Я не маю відношення до внутрішніх справ. Якби не ви, я б і не дізнався про його втечу. – Чоловік вже сам втратив віру у власні відмазки, які вивчив напамʼять. Від містера Альберіха він точно отримає звинувачення в непрофесійності, але школярі не були такими страшними.

– Але ти знав, ти все бачив, Дайне. – Навіть Джин була вражена.

– Лише ти стояв між ним і його батьком! І ти нічого не робив! Ти щоразу мовчки дивився на те, як його били, мішали з лайном і порушували усі його права! І ти нічого, – швидкий вдих, – нічого для Каї не зробив! Ти такий же покидьок, як і його батько, ти вже за ґратами повинен стирчати!.. 

– Досить, Венті. Зараз немає різниці, хто винен, треба лише знайти його. Криками не допоможеш. – Роза, що була найближче, спробувала ухопити його за руку, але Венті не дався.

– Я робив для Каї усе, що міг. 

– Та пішов ти.

Але з кімнати вийшов Венті, а не Дайн. Розарії та Ділюку насправді хотілось долучитись до запеклої суперечки, але який сенс у цих повчаннях? В них була більш нагальніша справа. 

– То чому Кая утік на цей раз? 

– Піди до його кімнати і подивись сам. Ключі на столі. 

Прохолода замість любʼязності в словах Джин здалась цілком справедливою для усіх присутніх в кімнаті. Дайн цілком погоджувався із тим, що не заслужив нормального ставлення навіть від школярів, тому захопив ключі і вийшов. Усі його хиткі аргументи у власній невинності тепер впали.

Кая знайшовся на наступний ранок без жодної допомоги. Він знайшовся у словах директриси в актовій залі про ДТП неподалік скелі Зоресмика, якийсь критичний стан та неминучу смерть, у лекції завжди усміхненого шкільного психолога, який на цей раз був без своєї фірмової посмішки, про самогубство, з якої Ділюк почув лише назву, а потім вийшов з актової зали. 

Спираючись спиною на стіну біля дверей в залу, Ділюк тонув, провалювався у власні спогади та емоції. Ще позавчора Кая мав пречудовий настрій, ще позавчора Кая солодко цілував його на перерві, ще позавчора Кая виблискував на всю школу, бо був усипаний зірками: вже знайома темно-синя сорочка з сузірʼями ледве ховала його ключиці, темні кюлоти з двома великими зірками на колінах навіть не намагались приховати його литок, на старих конверсах декілька чорних зірок вже стерлось. Але це було позавчора. 

А сьогодні Каї вже нема. 

Ділюк знав це відчуття, він вже був знайомий з цим клубком у горлі, який не давав йому дихати. Вони познайомились в дитбудинку, коли керівництво повідомило його про смерть батька. А потім вони стали навіть друзями, ніколи не розлучались. Згодом зʼявився Кая, який зміг розплутати цей клубок, йому допомагали друзі, люди, що були добрими до Ділюка в цих стінах. А що тепер? І Каї нема, і друзям самим потрібна допомога. І ніхто тепер не може завадити цьому клубку, старому знайомому. 

Плавно шкільна парта замінилась ліжком. Цей день пройшов тихо, Каї б він точно не сподобався. Нерухомо лежачи на спині, Ділюк прикипів поглядом до обрисів плями на стелі, що заледве виднілась в темряві. Зараз чомусь він радів, що цю синяву ніхто не зафарбував. 

– Аякса відраховують. 

Ділюк був надто… надто неживий, щоб звернути увагу на підміну звичного “Тарталья” на “Аякс” в словах Венті.

– …Коли? 

– Щойно цей рік закінчиться. Оголосили, коли ти вийшов з актової зали. 

“Відрахування Аякса його не поверне…”, – тут Венті і Ділюк зійшлись у думках. 

Ще декілька днів, які Ділюк абсолютно не помітив, і цей навчальний рік офіційно закінчився, від святвечора вирішили відмовитись на знак трауру, але традиційну церемонію зберегли. Оркестр грав неперевершено. Флейти зливались в одну та водночас були різними, але всі, як одна, були неймовірно тужливими. Барбара не співала, хоча й готувалась до цього кілька місяців. Аліса довго вмовляла її, та дівчина зламала свою ідеальність і ледь не вперше в житті відмовилась бути цяця-дівчинкою. Мікрофон так і залишився закріпленим біля піаніно, але жодних слів не зловив. Дівчина стукала по клавішах і заледве стримувала сльози, хоча декілька особливо неслухняних крапельок все-таки впали. 

“Цей день повинен був належати Каї! Він так довго чекав цього дня, щоб нарешті відібрати корону в Аякса, але… Не дочекався”. 

Попри емоції, попри сльози, що застилали очі, вона грала ідеально, так, як не грала ще ніколи. Це була зовсім нова Барбара. Не та завжди весела дівчина, що лікує співом і піднімає настрій грою, а та, що грає реквієм. Ці зміни в Барбарі особливо сильно зачепили Джин та Розу, які чудово розуміли розміри її рани. Вони вже бачили таку Барбару, коли померла Фредеріка Пеґ, її мама. 

Венті проклинав себе за те, що знов повернувся до арфи. Він любив цей інструмент, любив більше за флейту, але ненависть до арфи була більшою. Ця гра постійно нагадувала йому спочатку його друга з дитбудинку, а тепер і Каю. Обидвоє пішли з життя. А якби він не повертався до арфи? Якби і далі грав на флейті? Можливо, він не прикликав би смерть до Каї? Але вже було пізно. На струнах, які він смикав, тепер була кров ще одної людини, яку він не встиг врятувати.  

Він ледь не обривав струни. Здавалось, так віддано на арфі ще ніхто не грав. Він намагався заглушити музикою власний біль, ці слова, що Кая не доживе до завтра, до червня. І він би вибився з ритму, якби не Барбара і Сяо, які коригували цей самий ритм для усіх інших. 

Коли ж музиканти відіграли свою партію, Венті знову не зміг правильно піти зі сцени, попрощатись. Він вибіг першим, порушуючи усі правила. Він біг швидко, ніхто навіть не встиг зреагувати, а головне – ніхто не побачив його сліз, які він більше не міг тримати. А коли всі схаменулись він вже був далеко, на річці, на улюбленому місці Каї. 

– Чому я втратив і тебе? Чому ти не мав свободи?.. – хиткий шепіт було спрямовано прямо за течією, але річка виявилась байдужою.

Венті ненавидів сльози. Там, де він ріс, сльози були виявом слабкості, а він не слабкий, ні! Він раз по разу стирав слабкість зі своїх щік, але нічого не виходило. Врешті він кинув це заняття, прийняв свою слабкість. 

“Свобода погубить мене. Якщо я звісно матиму її колись”.

Але скільки б не шукав очима Венті не знайшов джерело цих слів, не знайшов Каї з його дурнуватою пов’язкою і яскравим або ж тьмяним синім волоссям, не знайшов смагляві пальці в плямах фарби, які тримали б цигарку або баночку якогось напою на основі вина. Це був лише спогад, тепер вже надто болісний спогад. Йому примарились навіть кроки, але це був лишень вітер. Без Каї, без найкращого друга, він був до нестями самотнім. Знову.

Ділюк не чув. Він не чув музики, не чув слів. Увесь світ знову став порожнім для нього, він не виходив далі власної голови. Коли було оголошено про цьогорічного короля і королеву школи, він саме був десь поряд із Каєю. Джин отримала свою корону, та звичного щастя вона їй не принесла. Їй же довелось забрати і корону Каї. Керівництво школи виправило свою торішню помилку, але було вже надто пізно.

– Кая отримав свою корону. – Ділюк дивився прямо в заплакані, червоні очі Венті, який обернувся на нього. 

Раґнвіндр прийшов сюди не для того, щоб побачити Венті чи повідомити його про цю дурну новину, але він твердо знав, що Венті також буде тут. Їх двох особливо сильно тягнуло на це місце, і не лише їх двох.

Вмить на надто юному обличчі з’явилась крива, болісна посмішка. Скоріше навіть куточки вуст Венті просто сильно сіпнулись догори на мить. Тільки тоді Ділюк помітив, що кіски Венті знову були розплетеними.

– Він заслуговує більшого. 

– Так. 

Але різниці вже нікому не було. Мовчання між ними, ніякі лекції вже не мали значення. Здавалось, що Кая став привидом, про який памʼятали і який бачили лише найближчі до нього люди чи люди, на яких він мав сильний вплив.