Ревність

 Лі Ює поринув у шумний вечір.

 Темні вулиці освітлюють незлічувані фонарі, під якими розташувались прилавки, де закуплялись місцяни. Вуличками, по яких гуляли люди, можна почути з різних боків музику та вистави.

 День видався напрочуд теплим, як і сам вечір, тому бажання прогулятись виникло, так здається, в кожного з Лі Ює.

 Найбільшу популярність за вечір набирає «Глазурний Павільйон». Після прогулянки по місту люди вибирають саме це місце аби продовжити приємний вечір на довше.

 Сьогодні, ті гості, які прийши без замовлення на столик, можуть насолоджуватись їжею та напоями під відкритим небом за столиками. Гамір від розмов та черги біля офіціанки Лі Цай, яка пробує справатись зі всіма клієнтами одночасно, аби не виникли суперечки, шум приборів та тарілок – це все поєднувалось в одну єдину картину.

 Але, поміж всіх, є і щасливички, яким вдалось зарезервувати столик на вечір. Такі гості зазвичай сидіти усередині приміщення, хоча деякі вибрали насоджуватись теплою погодою та освітленим містом назовні. Поміж столиками в «Глазурному павільйоні» не можна було не помітити чоловіка, який сидів вже предостаньо часу з чайничком чаю. Можливо, причиною цього є те, що в «Глазурний павільйон» через великий наполив людей запросити оповідача Тяня Залізного Язика, як називають його в народі, аби розважати гостей. Напевно, це один з вагомих факторів, чому ще досі Чжун Лі не покинув ресторан, але найважливішим – відсутність гаманця. Знову.

 — Бажаєте щось ще замовити? — який вже раз офіціант Хун Жу підходив до чоловіка з питанням, на що той, постійно відмовляв.

 — Вибачте, не можна би було відкласти оплату за замовдення на завтра? Скласти контракт і оплачу завтра? — невже не відмова?

 — Містере Чжун Лі, у вас немає гаманця? — дозволив собі тихенько фиркнути офіціант. — На разі, такої можливості немає, але якщо ви пройдете зі мною до каси, я розрахуюсь за вас.

 — Ви будете дуже щедрими з вашого боку.

 Підійшовши до каси, офіціант хутко знайшов замовлення поміж усіх та вираховує зі свого гаманця певну суму мори.

 — Мору безпосередньо вам принести завтра, так? Де вас можна буде знайти?

 — Вважайте, це подарунок від мене, — хитро посміхнувся Хун Жу.

 — З якої причини, посмію запитати? — обережно запитав Чжун Лі з виразним невторопанням. Платили за нього не раз, але подарунок без ніякої причини – щось новеньке.

 — Ніякої. Хіба, що за вашу божествену (а: зрозуміли прикол, та? мухехехкх) красоту, панове Лі.

 — Ох, що ви. На мою думку, я…

 — Ви мені сильно приглянулись Чжун Лі, буду нахабним та запитаю вас, чи б не хотіли ви  продовжити вечорю разом зі мною, м?

 — Вибачте, але…

 — Ну, що ти, не відмовляй такій нагоді, — перебивши, похабно руки офіціанта вхопились за талію чоловіка навпроти, на що той пробує обережно відсторонитися. — Відразу ж розрахуєшся за вечерю…

 Одна мить та Хун Жу вже напів висів над землею, схоплений за шиворот своєї сорочки.

 — За цього чоловіка є кому розраховуватись, шановний. Втелепав? – чіткі, виразні слова пролунали.

 — А-а, так-так, зрозумів все, — в жесті примирення висунув руки офіціант. — Більше не буду, ніколи, — затараторив, коли помітив стиснутий кулак недалеко від його обличчя.

 — Сподіваюсь на це. Скільки?

 — Рівно 12 тисяч, — промовив офіант, ніби завчовував цю цифру та опустився на землю після невеличкого струсу.

 Получивши суму мори, Хун Жу, швидко забіг за касу, поставив на місце кошти та хутко сховався з поля зору рижого хлопця.

 Невеличка мовчанка повисла в повітрі, але її розбавило тихе:

  — Аякс, — видихнув Лі та повенувся до хлопця збоку. Побачив він його розчервонілим, що чуть би не нагадував стиглий помідор.

 — Ну і скажи щось, що неправильно я зробив. Яке він має право лізти до тебе?! І, загалом, яке має право говорити…

 — Чайлд, — перебив, але хлопць на це не звернув уваги.

 — Та й чому ти його не відштовхнув, коли почалось? Ти ж точно не з тих, хто не може за себе постояти…

 — Тарталья.

 — Та він ще з самого початку, як заговорив, фліртувати почав, невже ти «не зрозумів», — пальцями показав в повітрі знак лапок. — Чи тобі подобається коли до тебе лізуть зарозумілі, пихаті чоловіки? Невже, я взагалі нічого не значу для тебе, мож-…

 — Аяксе, припини, — лише на крихітну секунду дозволив собі прикрикнути Чжун Лі, поки рижий не закопав себе у неправдивих теоремах. Хоч це допомогло зупити його.

 — Що не так вже кажу?!

 — Невже, ти ревнуєш?

 — Я..? Ні, ні… Хоча, так, ревную, звісно ж, до мого хлопця лізуть невідомі чоловіки, які при першій нагоді кличуть його в постіль, а по ньому і не видно, що він сильно проти, ніби ще хвилина і в того чоловіка були би всі шанси. Ще би не ревнувати, — різько затих, після швидко вимовленої тиради.

 — Аяксе, невже ти не віриш в те, що я говорю про мої почуття до тебе?

 — Хотілось би, знаєш. Але коли перед тобою така картина, де твого хлопця зажимають біля каси, при тому обіймаючи руками і пропонують провести вечір… Це в ніякі рамки, якщо хочеш правди.

 — Я також скажу правду.

 — Це ще яку…?

 — Я тебе побачив ще коли ти тільки зайшов в павільйон за 2 хвилинки до уієї сцени з Хун Жу. Мені було цікаво подивитись, що ти зробиш. Звісно, я не сподівався, що Хун Жу з таким норовом та дозволить собі перегнути палку. Ну якби ж ти не втрутився, я би і сам…

 — Стоп-стоп-стоп, тобто ти…?

 — Так..?

 — Просто вирішив погратись моєю ревністю, правильно зрозумів?

 — Не те, що погратись, я…

 — Розважитись?

 — Ну можливо від частини.

 — О Архонти, ти нестерпний.

 — Якщо ти про Архонтів, то Барбатос більш нестрепний, порівнюючи…

 — Ні слова більше. І за що я тебе люблю то, га?

 — Це ще одне питання на яке мені потрібно відповісти…?

 — О-о, ні я скоро не витримаю.

 — Чисто тероритично, можемо провести випробування…

 — Ні-ні-ні, цим вже займемось пізніше… — Аякс схопив Чжун Лі за плечі та повів його в сторону виходу. Їхня вистава то більше зібрала слухачів ніж історії Тяня за ці хвилини. Майже всі погляди ресторану були прикуті до них. Звісно, вони стосунків не приховували сильно, але це вже чуть-чуть занадто.

 Перехопивши руку Аякса, двоє йшли по вулиці Лі Ює, на якій людей вже поменшило, але сама краса нічного міста нікуди не зникла. Раптово, тяне за руку Аякс, який чомусь лишився позаду поміж вулиці.

 — Лі, скажи чесно. Ти серйозно провів випробування щодо моїх почуів, аби впевнитися і почути з моєї сторони ревність? — з певною ноткою суму пролунав голос Аякса. Ось над чим він стільки думав цілу дорогу та мовчав?

 — Ти не правильно…

 — Ти не віриш мені? — різько перебив, та промовив, як на останніх силах.

 Секунда, хвилина, чому вони тривають так довго? Погані думки ще більше і більше намотуються, всавати на ті самі граблі недовіри не хочеться, невже, вот так все закінчиться? Забагато думок, які раптово пропадають з голови, як тільки Аякс відчув рідні дотики на собі. Переплелися руки, збилось дихання та бажані губи, це вибило з голови абсолюно все, навіть те, що не потрібно було. Наприклад, що вони стояли поміж вулиці. Хоча, це останнє, про що хотілось думати. Слава Архонтам, вже було пізно та людей не було.

 Тихий бархатний шепіт пролунав біля вуха:

 — Додому?

 — Звісно, — фиркнув рижий, відсторонуюючись від ласк.

 — Та-ак, ще зайти віддати книжку від Чана Дев‘ятого і з порученнями закінчено, — заглянув в невеличкий список справ Мандрівник.

 — Іте-ер..?

 — Їда пізніше, потерпи. Зараз купимо,— хотів поглянути у жалісливі очі Паймон, яка напевно, що хотіла їсти, але вони ж були направдені кудись в інше місце за спиною Мандрівника.

 — Стоп! Це Чжун Лі і Чайлд?!

 — Оу, – Ітер миттю назад розвернувся спиною від цих двох. — Ходімо, Паймон, ми нічогісінько не бачили.

 — Ітер? Серйозно не бачили?!

 — А ти хіба ще не звикла?

так, іменно над цим я так довго їбалась, можете бити тапками

конкретрий буллінг Члун Лі і, вже звикший до такого, Ітер

тгк: https://t.me/thewindbard (Вітерець)