під сесіліями (стурбовано)

— альбедо, якого біса..?!

альбедо… альбедо — це я. та чи “альбедо” я? дивно… мені здається, моя вчителька називала мене так завжди. вона поверталась до мене і посміхалась, а потім промовляла моє ім’я, яке сама мені і дала. але що було до цього? я певен — хтось був до мене. навіщо я є? питання, питання, на які немає відповіді. тепер немає. моя вчителька була розумною, але егоїсткою: вона ніколи не чула криків, що лунали звідусіль.

ось я стою — переді мною юла (щось кричить), ембер, беннет та ітер. він, звичайно, тут, бо думає, що я щось знаю. вони хочуть винести мені вирок? виносьте! я обводжу їх поглядом і не розумію, чому вони дивляться на мене.

ось я стою — наді мною нависа лавина. це не я роблю, не я! це воно. воно хоче мене повернути. повернути до інших. туди, де тільки біль і темрява. перед очима якісь фрагменти: я біжу, біжу, біжу… а потім падаю. і я десь в невагомості, але бачу дерево і купу білих вінків. моя рука сама піднімається, і я роблю те, що робив сотні разів — і вона з’являється. маленька гілочка, яку я дуже часто являв, але тепер я знаю що це. це знання ніби жило у мене в голові з моменту мого народження і я нарешті пізнав його. тоді я згадую, як дивився на цю гілку в перший раз.

ось я стою — піді мною те саме місце (я відчуваю), за мною гора і мені нікуди тікати. та я не знаю, чи хотів би втікти. юла повторює:

— альбедо, що відбувається? — її лице пронизує нить страху, вона намагається дивитися мені у вічі.

мовчу. мене ніби лихоманить. я бачу його: він стоїть за спинами інших — вони не бачать. але я бачу, хоч мені і не хочеться.

він такий як я — копія, підробка, якщо мене можна вважати за оригінал. ах, золото, скільки циклів ти жила? скільки мене у тебе було?

— юла..! — я кричу, але, здається, мене не чутно.

тоді я виринаю з темряви і дивлюся прямо на неї. він (воно?) позаду, будь ласка, подивись! і вона ніби ловить мій секундий порив та розуміє, що я хочу сказати. а я знов поринаю у темряву.

я закриваю очі і опиняюсь на галявині. тут повно сесілій і це так іронічно, бо я бачу себе мертвого серед них. я підходжу ближче, щоб роздивитися, але це просто моє тіло. сосуд, в якому зберігається моя душа. кліпаю декілька разів, бо перед очима все пливе.

тепер я бачу її. о, вчителько! нащо ви мене покинули? вона така ж як і завжди — посміхається вустами, але очі її не видають нічого, жодних емоцій. тут вона дивитися на мене і щось промовляє: я не до кінця розумію.

— ти, альбедо, унікальний. єдиний у мене. я не говорю, що не було когось до цього — були. але не ти.

вона говорить, говорить, говорить, але я майже не вірю. я (напевно, стою нерухомо весь цей час) намагаюся розвіяти цю мару. розплющую очі і бачу його погляд на собі. холодний і неприємний. він ніби не живий.

на секунду я бачу в його очах себе. мені не подобається. я не він, не він! але чи так воно? мене переповнює смуток: окутує повністю, затягує до себе, не дає дихати. я посміхаюсь і бачу ту посмішку — болючу, нещасну — в ньому. він моє віддзеркалення, тільки зламане. так, ніби хтось створив його нашвидкуруч, або помилився в рецепті.

— іди до біса, — я кричу, але насправді не промовляю ні звуку. перед очима стоять сесілії.

він (я не знаю як його назвати) усміхається і дивиться на мене. я відчуваю ніби він — це я, і так і є. він настільки я, наскільки я сам. розуміння падає на мене хвилею, і розбивається наче об стіну, але стіна от-от не витримає.

— юло, відійди! – на цей раз я справді кричу. мене сповнює злість.

я дивлюся йому у вічі і в один момент відчуваю порожнечу. а потім біль. дивлюся на живіт і бачу рану — кров тече і капає на лід. я повільно осідаю і заплющую очі.

бачу свою вчительку: вона невдоволено киває головою і закочує очі.

— знов не впорався.

я більше нічого не чую.

***

— містере альбедо, ваша ідея геніальна! — сахароза дійсно в захваті. вона дивиться на мене з-під лінз своїх окулярів.

— справді? мені теж так здалося, — я посміхаюсь і складую руки на животі.

також мені здається, що я все ще відчуваю його погляд на собі. в цю мить, поки я говорю. трохи некомфортно, він ніби все ще біл я мене. це дивно, адже я вбив його своїми руками.