П’ятий розділ: Котик і коцик

Золота жовтнева пора протрималася недовго – невдовзі після початку місяця набігли важкі хмари, що принесли із собою такі очікувані Скарамучею дощі і прохолоду. Це помітно покращило його настрій, незважаючи на наближення дедлайну. Не те що б він нервував стосовно оцінки, ні – доповідь була вже загалом закінчена і вони лише доводили її до ідеалу, за таку роботу нічого окрім найвищого балу дати не можуть.
Однак хлопець встиг звикнути ходити до своєї сусідки після школи. Він звик до постійної компанії, чого раніше в його житті ніколи не траплялося — навіть якщо змушували обставини, люди його радше дратували. Але цього разу склалося інакше. Мона не очікувала від нього вимушеної товариськості, не нав’язувалась і взагалі, її компанію навіть можна було назвати приємною.
Хоча іноді її поведінка дивувала. Виявилось, дівчина всерйоз захоплювалася астрологією. У безхмарні вечори, вона сиділа б на балконі зі своїм чудернацьким приладдям і щось собі виглядала. Казала, що то її бабця навчила…

Та це вже не мало значення. З наступного тижня він знову буде один. Як і раніше. Як і завжди. Його чекають безкінечні вечори в тихій сірій кімнаті, мати, що в своєму депрессивному стані майже не помічає його існування. І павук над плитою в якості єдиного друга. Хлопець так і не наважився зірвати те павутиння, та й навіщо? Все одно плитою ніхто не користується.

І невеличкий канцелярський ніж. Вже місяць він його не торкався.

Він стояв біля під’їзду, чекаючи на Мону, котра гладила вуличне кошеня. Але як тільки хлопець наблизився, воно відсахнулось і втекло кудись в кущі. Дівчина розчаровано підвелася.
— Ну от. Налякав. — вона не звинувачувала, просто констатувала факт. Але Скарамуча, чомусь, все одно відчув легкий сором.
— Все одно на дощ збирається. Пішли вже.
— Угу. — дощ і справді вже накрапав. Ще трохи, і буде злива.

****

Мона валялась на дивані, читаючи книжку. На дворі було вже темно, вечер був пізній, але ж п’ятниця — попереду всі вихідні щоб відіспатися, тож можна і почитати. Тим паче, що навряд чи вже дуже пізно, адже Скарамуча досі був на кухні, займаючись своїми “останніми правками”. І як йому не лінь?
Однак за мить погляд дівчини зачепився за годинник напроти. Без десяти хвилин дванадцята.
Хіба йому не час додому?!

Підхопившись, дівчина попрямувала на кухню. Двері були причинені, але тонка смужка теплого світла від настільної лампи вирізнялася в темряві коридора. Мона обережно зазирнула в кімнату.
— Скара..? — відповіді не було, тож вона вирішила зайти. Побачене не могло не викликати посмішку.
Хлопець спав серед паперів і чорнеток, поклавши голову на руки. Короткі пасма волосся, що зазвичай лежали ідеально вкладені, хаотично розметалися по обличчю. Зазвичай похмуре лице пом’якшилося і виглядало по-дитячому вразливим.
Мона не знала, як вчинити. Хлопцю певне що треба додому, адже навряд його батьки попереджені і будуть хвилюватися. Наче на підтвердження її думок, телефон на столі теленькнув і на екрані висвітилося сповіщення. Мона придивилася. Якийсь новинний паблік. Жодних особистих повідомлень, жодних пропущених дзвінків. Дивно. Але хто зна які бувають обставини…
Але якщо спати у такій позі, на ранок болітиме спина. І шия особливо.
Та дідько з ним!
Вона торкнулась його плеча і обережно потрусила, аби розбудити хлопця. Той насупився і пробурмотів щось нерозбірливе.
— Скааара, прокидайся… — хлопець нарешті заворушився, але тільки щоб повернутися головою в інший бік. Мона зітхнула. Лишити його в спокої? Що ж, вона намагалася. Та й зайвого спального місця в квартирі немає. Але принаймі треба накрити його коциком, ночі вже доволі холодні.