Пси та вовки

– Ти залишила мене помирати.

– А перед тим ще й обікрала.

Ніхто не може сказати, якого кольору у Пса очі, бо в них зазвичай не дивляться. Ар’я сказала б зелені або карі, – а, може, зелено-карі, як тьмяна трава у багнюці, – та усім завжди все одно. Опік на половину обличчя, схожий чи то на деформовану породу вулканічного походження, чи то на одну з тих хлібин, які колись пік для Братства Пиріжок, запам’ятовується набагато краще. Можливо, Пес у всьому Вестеросі такий один, – скільки те каліцтво не приховуй рідким кудрявим пасмом, але з такою зовнішністю не сховаєшся.

Добре, що він вміє битися. Не так, як ті надушені лицарі в дорогих обладунках із родовими мечами, а по-справжньому, хоч і не ідеально. Ар’я в тому стилі довго не могла розгледіти грацію – Пес був суцільним хаосом, – а потім зрозуміла, що це вона – грація – і є. Кремезна, звірина, тяжка, наче він не людина, а ведмідь. Вона б уникала його ударів швидко, але якби один пропустила… Ведмеді зазвичай стають на задні лапи, а потім усією вагою навалюються, збиваючи з ніг, та видряпують серце.

Ар’я сідає поряд і забирає флягу зі смердючим пійлом, повторюючи цю дивну звичку недисциплінованих вояків-одинаків надиратися перед бійкою. Робить ковток і відчуває, як та гидота розливається горлом та прогріває стравохід, – наче те тепло здатне захистити її від мерців. Намагається не кривитися, бо Йорен колись сказав, що п’ють не заради смаку. Дивиться – витріщається – на той опік, візерунок якого добре викарбувався в пам’яті за тих часів, коли вони подорожували разом.

Карі, але світліші за очі Джона, більше схожі на свіжий гречаний мед. Та зараз чорні, як ця довга ніч, з відблиском вогню від факелів Вінтерфелу, яких він так боїться. Не найгірший страх, хоч і дурний, бо сьогодні від вогню залежить тисяча чужих життів і одне власне. А може це вона дурна – боїться смерті, яка буде єдиною бажаною річчю, якщо в цій битві її вб’є мрець.

Знімає шкіряну рукавицю, тягнеться до нього, – Пес бачить, але не реагує, – торкається сального пасма і зморщеної від поцілунку полум’я шкіри. Все інше припиняє рухатися, і навіть вогонь більше не танцює, але візерунок на чужому обличчі сіпається, ніби живий.

– Я ненавиділа його.

Удар.

– Я ненавиділа його!

Удар.

– Це не брехня!

– Дівчинка бреше мені, багатоликому богові, сама собі.

Ар’я облизує губи та впізнає присмак – своєї? чужої? – крові та солі – від поту? від металу? – на шкірі. Не відчуває ніг, але продовжує бігти, бо уже неважливо, наскільки гучно її ноги торкаються кам’яної підлоги. Хоче літати – як Джон на драконі чи як Бран в тілі ворона, – але дякує богу – світла або смерті? – за те, що принаймні не повзе. Врізається у зачинені двері, смикає ручку, а потім відчуває, як у спину штовхає мрець. Серце б’ється швидше за все на світі – вона чує, як від того пульсує все її тіло. Якби він дихав, Ар’я сказала б, що відчула подих смерті, та він тільки дряпає її плащ, крехтить і клацає зубами, а вона не відчуває нічого. Тільки страх.

Ззаду знов хтось штовхає, і двері не витримують. Перші дві секунди – тиша у вухах і темрява перед очима, за якими знову вереск. Ар’я уже не знає, це мрець, що на ній, так верещить, чи вона сама. Не відчуває, як хтось відтягує її, хапає і штовхає в коридор. Темрява пішла – в очах тепер горить факелом меч, який може належати тільки одній людині. Берік Дондаріон прикриває її.

Ар’я біжить, як наказує Пес, дозволяє стиснути зап’ястя його міцною наче кайдани хваткою, обертається, шукає поглядом потерту пов’язку на оці та швидко нахиляється, підхоплюючи чиюсь маленьку сокиру. Пес грубо стискає її талію, підіймає над землею і забирає геть. В носі тепер його запах – алкоголю, поту, пилу та диму, гіркий і водночас солоний на смак. На мить вона уявляє, як злизує його з понівеченого обличчя, щоб упевнитися. Подумки кружляє язиком по візерунку, що залишив вогонь – по-собачому. Пес хотів, щоб його пестила Пташка, – Ар’я знає, бо він сам їй сказав про це, – але, певно, вовк ще ніколи його шрами не облизував.

Тремтить та дивиться, як згасає життя у єдиному оці. Сірому, холодному, хоч воно і належало людині, що палала зсередини від якоїсь вищої сили. Хоче підвестися, схопити Пса за воріт сорочки, що стирчить з обладунків, і притиснути його так близько, щоб його запах в’їдався в ніздрі, – як тоді, коли вона відчувала його позаду себе верхи на коні. Відчуває чийсь погляд на спині та завмирає. Вони не самі.

Ар’я не любить його. Навіть уявити собі це не може. Ніяких поцілунків, ніяких ласок, ніяких обіймів, – вона б краще кусала його та гарчала в шию. Дивилася б в ті карі очі, чекаючи поки Пес або відведе погляд, або вмаже їй по пиці за цю дурну забавку. Сіла б верхи і стиснула маленькі худі пальці навколо його шиї, поки він не почав смикатися. Вона б жадала відібрати його життя – не заради помсти, а щоб просто відчути свою владу над ним.

– Поглянь на мене. Хочеш бути як я?

Завмирає. Дивиться. Ні, не хоче. Хоче поруч з ним або над ним. Бути зграєю.

Пес торкається її обличчя, і вона згадує батька. У нього були інші очі, але погляд той самий. І щось всередині неї смикається.

– Підеш зі мною – загинеш.

Його рука у шкіряній рукавиці від палаючих у столиці вогнищ пахне м’ясом. Ар’я не ворушиться, але уявляє, як втискає міцно носа в неї, щоб уявити, наче вона знову його бранка, і Пес рятує її з Близнюків. Їй здається, як чужі пальці хапають волосся і тягнуть на себе, а власні виймають кинджал і встромляють його Псу в живіт. Хоче наблизитись, спробувати його на смак вперше і востаннє. Хоче відчути запах його смерті, наповнити свої легені його останніми подихами. Хоче повалити його на підлогу, що розмальована мапою, так щоб шия була біля Ріверану, а ноги торкнулися Королівської Гавані. Вона б сіла посередині на Тризуб і дивилася, як він стікає кров’ю.

Пес відпускає її та йде. Ар’я витріщається кудись перед собою – там, де тільки що був його живіт. Переосмислює мету – чи варта вона життя? – і дозволяє себе залишити.

– Сандор.

Вона називає його ім’я вперше і не вірить, що це її голос. Коли хтось називав його так востаннє? Пес зупиняється, чекає кілька секунд – і весь світ чекає з ним, зупиняючись, – обертається. Її погляд красномовніший за слова. Чи знає він? Можливо, але дивиться все одно не так, як дивився на Пташку.

– Дякую.

Спостерігає, як він йде, намагаючись уявити, що б сталося, убий вона його тим здоровенним каменем. Решту імен знову з її списку викреслить хтось інший.