Про те, що мені не байдуже.

   Я сидів на його ліжку та вдивлявся у гладінь весняного неба, поки підвантажувався Телеґрам-канал з новинами. Він лежав позаду мене та дивився на мою спину, на мій бік. Хоча дискомфорт мені не приносило ані це, ані його рука на моєму стегні. Останнє навіть заспокоювало, якщо бути відвертим із самим собою. Але метелики в животі не пурхали, а сиділи десь на слизовій, ігноруючи шлунковий сік і неприємно шкрябаючи оболонку. Якраз через це. Якраз через тепло чужої руки на стегні. Якраз через вид із вікна на іншому краю міста. Дряпало плоть саме це. Щоправда, причина була пронизана меншовартістю й шкідливими тезами, але розуміння того, що ці докори – маячня, краще не робило. Щось у грудях попри це тріпотіло й не давало спокою від самого пробудження у чужому ліжку. Незважаючи на тепло дотиків і погладжувань, що слугували супроводом останні кілька хвилин, відтоді, як він прокинувся. Незважаючи на їхню ніжність і тонізуючий вплив. Незважаючи на те, що я зараз розплачуся. Хоча нічого поганого поки що немає. Ранок, на диво, видався відносно тихим, без тривог і обстрілів. Можливо, це і є причиною таких відчуттів? – подумав я, прекрасно розуміючи, що причина зовсім інша. Що причина НЕ лежить позаду мене, що причина НЕ в мені самому, розуміючи, що причина зараз сидить у своєму під’їзді перед випуском “спєцопєрация на Украінє” та жує гарячий бутерброд перед робочим днем.

Я видихнув.

– Добре. – відповів я.

Через двадцять хвилин я уже сидів біля нього у машині. Молився, щоб ніхто цього не побачив. Хоча й сказати, що таке страшне відбудеться після цього, не міг. Як і загалом пояснити свою стурбованість. У цьому я впевнився, коли США кілька разів спитав мене про це. Я починав непокоїтися ще сильніше, коли зрозумів, що не можу відповісти на його питання. У підсумку він теж не у кращому гуморі, бо так і не зрозумів, що зробив не так. Чудово. Свою меншовартість толеруєш, ще й інших змушуєш нервувати. Молодець.

Я знову хочу розплакатися.

Зрозуміло, що моє ментальне здоров’я десь лежить і гниє, але ж не настільки?…

– Усе точно нормально? – вкотре запитав він мене, знаючи наперед, якою буде відповідь.

– Так.

Він з придихом відвернув погляд, зосереджуючись на дорозі. Цілковито зрозумів, що все точно не “нормально”, але перепитувати вп’яте не став, бо стало ясно, що це марна справа.

Загалом, у нашому всесвіті це нормально… Тобто, якщо ви покращуєте відносини (цікаво, що у цьому випадку це не буде граматичною помилкою), то ви взаємодієте, що у людському всесвіті відоме як “особисте” або, без суспільних установок, “сексуальне життя”. Тут загалом репродуктивна система влашнована по-іншому, якщо грубо, то її навіть нема, бо держави не здатні розмножуватись. Якщо по-простому, то всі безплідні, але так звана “романтика” – основа дипломатичних відносин, можна сказати, їхня інтерпретація. Це не завжди секс, але тут всеодно немає нічого дивного, у них держави сплять одне з одним і всі щасливі – статевих хвороб теж, до речі, не існує. Щодо орієнтації, то всі країни – аромантичні пансексуали, що, власне, не означає, що гомофобії у нас не існує (так-так, ти знаєш, про кого я). Але суспільне божевілля щодо жахливого, розпусного і грішного сексу занадто популярне, щоб не просочитися у інший всесвіт. Це і є причиною існування гомофобії, яка навіть не має сенсу. І теза “фу, секс”, яку, здається, виправдати може лише те, що ви пітекантроп у будь-якому зі всесвітів, теж…

Перераховуючи всі відмінності нашого світу від світу людей, таким чином заспокоюючи себе, я не помітив, як ми під’їхали до мого дому. Щастя, що я встиг це зрозуміти до того, як почав сидіти із задубілим поглядом на місці, ніби статуя, і вчасно вийшов з машини, машинально дякуючи і прощаючись. Ще постояв і подивився услід машині для ввічливості та пішов до входу у свій дім, розуміючи, що автор причини мого нервування весь цей час стояв на своєму балконі із сигаретою в руці та шкірився, дивлячись у мою спину. Ішов поволі. Сенсу спішити не було. Він нічого не скаже саме зараз, я знаю. Скоріш десь у офісі окликне. Не хотілось підтверджувати його правоту, навіть таку, здавалося б, очевидну для всіх. Хоча справа, думаю, не в цьому. Справа в тому, що я знову повірив у його слова. Не про те, що ми займаємось сексом – це ідіот зрозуміє.

Про те, що це погано.

Чому погано?

Ну, бо це принизливо.

Чому те, чим займаються майже всі, має бути принизливим?

Ну, бо нікчемний терорист так сказав.

Чому ти віриш нікчемному терористу, чому сприймаєш його думку як варту для сприймання всерйоз?

Це стосується майже всього. Мовного питання. Питання власного існування. Питання власної незалежності. Питання своєї назви. Питання про президентство Зеленського. Питання власної цінності. Питання ставлення до росіян. Питання про партнерів, приклад якого відбувся тільки що.

Мені повинно бути байдуже на його думку. Я повинен звертати увагу на законні норми та на свої потреби, приймаючи рішення. Весь я. Всі українці.