Про важливість відвідування бібліотеки

Фен Сінь тяжко зітхає, на секунду завмираючи біля дверей до Небесної Бібліотеки, та заходить всередину. Просторе величезне приміщення з височенними стелями зустрічає його приємним до душі шелестом папіру, ледь чутним перешіптуванням та легеньким деревним запахом, який трохи заспокоює неприкриту злість у грудях.

Чи чувана річ, що бог війни самостійно займався такими буденними справами — сам порався з канцелярською працею, сам йшов до бібліотеки, сам шукав потрібний сувій. А все через те, що рук не вистачало, хоч вбийся. У цей святковий період усі — від богів до дрібних посильних були зайняті так, що й не відітхнути. Спробуй знайти вільні руки, коли потрібно — більше часу втратиш на пошуки. Легше все зробити самому.

Ось Фен Сінь і робив — блукав між місцями дуже пильними поличками, між манускриптів та книжок розгублено, майже безпорадно, наче якийсь пропащий дух. На двадцятому повороті його пошуків уже й снаги не ставало як хотілось вилаятись вголос, але тиша та залишки, справжні крихти тої розсудливості не давали це зробити. Може ще через три повороти — тоді терпець точно урветься, думає Фен Сінь.

Але йому — і всій бібліотеці та вухам присутніх несподівано щастить. Через декілька поличок Фен Сінь помічає потрібні позначки і за хвилину знаходить зі списку потрібний йому сувій. Тягне за ним руку, посміхається, видихає і… розуміє, що сувій не рухається з місця і навпаки ніби тягнеться в іншу сторону, з іншого проходу між рядами. Дивиться на нього збентежено, як зазвичай поглядає на жінок, тягне ще раз без результату і, нарешті, не витримує.

— Що за чортівня?!

Голос в нього гучний — лунає на половину зали і декілька сидячих неподалік писарів обурено повертаються в його сторону, шукаючи очами негідника. Фен Сінь тим часом гулкими кроками переходить до попереднього ряду і завмирає. Перед ним любенько стоїть Му Цін і посміхається, все ще тримаючись за той самий, так сильно потрібний в цей момент саме йому — з усіх жителів столиці саме йому, сувій.

Фен Сіню до нестями хочеться запхати той шмат папіру Му Ціну в одне місце.

— Що таке? — питає той так спокійно, ніби хоче заохотити чуже бажання.

— Що таке?! — ледь не вибухає Фен Сінь. — Чого ти тут вештаєшся?! Це мій сувій!

— І де написано, що він твій? — Му Цін крутить його в руках, ніби реально шукаючи підписане чуже ім’я, але насправді навіть не дивиться у той бік.

— Він мені потрібен!

— Мені він теж потрібен. Так де написано, що він твій?

— Я його перший знайшов!

— Невже?

— Невже! — кричить Фен Сінь вже так голосно, забувши про всі правила та пристойності, та підходить до Му Ціна груди-в-груди, хапаючи той нещасний сувій у нього прямо з рук. Му Цін свою хватку теж не відпускає, тягне назад так, що вони оба похитуються і ледь не падають.

Вони — ледь не падають, а от всі складені на найближчий полиці рукописи та книжки через нерозраховану богами силу валяться з таким грюкітом, що лайці Фен Сіня йому тільки позаздрити.

Валяться і одночасно вже валять на підлогу двох винуватців цієї трагедії. Декілька секунд вони лежать, пліч-о-пліч, зводячи дух, а потім піднімаються майже одночасно, смикаючись в одну й ту саму сторону і… Б’ються лбами так сильно, що майбутніх синців не уникнути.

Фен Сінь дивиться на вже втратившого колишню впевненість Му Ціна з бажанням лаятися перші три секунди. З бажання дати ляпаса ще п’ять. І нарешті з бажанням просто розсміятися на дев’яту секунду і далі.

— То може ми візьмемо сувій та пошукаємо разом, що нам треба?

— Угу, — тільки і відповідає Му Цін, відвертається, наче ховаючи червоне обличчя та посмішку.

Для восьмисот років поруч один з одним спільного в них було ще замало, але порозуміння налагоджувалося у правильному напрямку.