Прості речі, одна з яких – ненависть

У житті багато простих речей, і ненависть — одна із них. Вона не вимагає нічого: ні віри, ні жалю, ні раціональних аргументів. Ненавидіти когось простіше простого, іноді це навіть логічно. Фенріс — раб-втікач із Тевінтера; його господар — магістр — катував його тіло і душу, і навіть зараз, через декілька років, ніяк не може дати спокій. Ненавидіти магів для Фенріса – природно, як дихати. І Фенріс ненавидить. Магів, магію, демонів, одержимих, кров та тих, хто це все підтримує.

А потім з’являється Гоук — усміхнений, з посохом за спиною і вірою, що все можна вирішити мирно. Гоука ненавидіти не виходить, скільки б Фенріс не намагався. Проклятий маг дійсно намагається всім допомогти, навіть Фенрісу: вбиває работоргівців, вчить ельфа читати, складає компанію у випивці та іграх. Гоук хороша, надійна людина, і друзі у нього що треба. Вони стоять один за одного стіною — жартують, підтримують, втішають, і це підкуповує Фенріса, змушує ненависть вщухнути.

А після Гоук знайомиться з Андерсом. Він усміхається Андерсу, жартує з Андерсом, говорить з ним про магію. Запрошує до їхньої компанії, називає своїм другом. Ненависть розгоряється у Фенрісі з новою силою — вона як пожежа, як біль від ліріумних татуювань, але сильніша, глибша — таїться під серцем, тонка і гостра, наче голка. Андерс втілює все, від чого Феріс біг довгі роки, чого боявся і ненавидів. Ніхто не дорікне Фенрісу за злі випади та гнівні погляди, ніхто не попросить прийняти мага таким. Не попросить кохати.

Але в житті ще багато простих речей, і кохання — одна з них.

Фенріс дивиться, як Андерс лікує рани ельфам, біженцям, магам, простим роботягам – та всім підряд, з ранку до ночі, і майже не бере за це грошей. Ходить у латаній-перелатаній мантії, живе у злиднях. Дивиться, як Андерс хмуриться, коли програє в карти, як усміхається – м’яко, печально – коли бачить кішок. Дивиться, і дивиться, і дивиться… І ненависть його мовчить, голка під серцем перетворюється на шипасте стебло, проростає з грудей Фенріса химерною квіткою. Це неприродно, це ненормально. Насмішка творця, жорстокий жарт долі.

Фенріс не хоче відчувати цього, він готовий відмовитися від усіх почуттів відразу, аби цей біль у грудях вщух. Але кохання, з кожним днем, стає тільки сильнішим; йому неможливо чинити опір, як би Фенріс не намагався. Він ховає його з відчайдушною люттю — за злими жартами та обіцянками нацькувати на Андерса храмовників, за випивкою, за прогулянками нічним містом у пошуках головорізів, яких можна прикінчити. Або померти самому.

Один місяць змінюється іншим, і Фенрісу в якийсь момент здається, що все вийшло. Любов пішла, ненависть повернулася. Але це дурна, дурна брехня. Місце ненависті зайняла пристрасть, від неї зуби часом зводить. Вона звивається у животі Фенріса, наче змія, коли Андерс тягне його на собі після особливо важкого бою, коли знімає з нього обладунки у своїй лікарні. І звідки у мага стільки сили? Повзе по венах розплавленим золотом, коли вони стикаються у дверях таверни — захмелілі, майже щасливі від короткого перепочинку між нескінченними битвами. Пристрасть випалює нутро Фенріса, коли Андерс дивиться і посміхається — так. Коли облизує губи від пива, коли знімає шнурок із волосся, і те падає йому на обличчя. Коли заграє з Гоуком, коли… коли… Постійно.

Андерс як дзеркало. Він відповідає на злість Фенріса злістю, на байдужість — байдужістю, на кохання… На кохання він відповідає найохочіше. Воно вимиває на короткий термін усі біди та прикрощі, що стискаються навколо них тугим вузлом. Андерс здається молодшим, сум його — тихішим. А після шепітки повзуть по кутках, що Мередіт зовсім з’їхала з глузду, що хоче утихомирити всіх магів, і отримай вона таку владу…

У темряві крихітної кімнати Фенріс обводить пальцем синці під очима Андерса, його запалі щоки, зморшки між бровами; гладить його волосся — м’яке, немов у дитини, але тьмяне. Андерс весь — тьмяний і хворобливий останнім часом. Феріс, здається, такий самий. Ні. Він, швидше, блискучий, але порожній. Обидва нещасні, і тільки це, крім кохання, їх поєднує.

Адже Андерс — не лише любов до кішок, ластовиння на щоках і хлопчача посмішка. Андерс — це демон всередині — так, дух, нехай, але щось нечестиве, неправильне; це — маніфести і ненависть до храмовників, це — магія, магія завжди і скрізь, ліріумні зілля… Це зовсім інші погляди та цінності, таємниці за кожними дверима, сотні невисловлених слів. Фенріс розуміє: кохання — це руйнівна, ірраціональна сила. Клята магія, не інакше. Щось схоже на вроджений рефлекс, який намагаєшся подолати, але не можеш.

О, вони обоє намагаються і не раз. Уникають один одного місяцями, шукають розради в інших руках, губах і голосі, б’ються і сваряться до хрипоти, але завжди повертаються, як побиті собаки. Під час бою прикривають спину один одному, а під час спільних посиденьок у «Повішеному» тягнуться, немов метелики, — неусвідомлено та відчайдушно. Спочатку цілуються, потім — сиплять прокльонами. Десь, між цим усім, знаходиться місце сльозам, тихим розмовам по-душам, хвилинам тиші, коли все, абсолютно все в цьому світі здається неважливим.

Вони люблять одне одного, і це найгірше. Особливо, коли все остаточно котиться до пекла.

З одного боку – маги, з іншого – храмовники. Гоук виглядає загнаним у кут, смертельно втомленим. Він відчайдушно намагається вирішити все мирно; дивиться на брата в блискучому обладунку — ні, не просто на брата, а на ворога. На тіла магів та храмовників — зламані, закривавлені. Мертві. Кіркволл більше не місто ланцюгів — він місто трупів. Гоука змушують вибирати — він, звісно, вибирає магів. І Фенріс на мить готовий з ним погодитися. Ненависть відступає під натиском дружньої прихильності, але потім… Потім місто стрясає вибух. Великі шматки каменю розлітаються в різні боки, полум’я здіймається до небес, а серед криків і шуму стоїть Андерс, сповнений люті та смирення. Він каже, що так правильно. Він сяє очима і міцно стискає палицю. Він вбиває десятки безневинних. Розв’язує війну. Прирікає себе на смерть.

Любов каже Фенрісу підійти та взяти Андерса за руку. Або хоча б торкнутися згорбленої спини. Говорить витягнути меч і захищати його — від магів, храмовників, Гоука, всього світу. Кохання говорить багато, стискає серце Фенріса до нестерпного болю, хапає за горло … Але Фенріс його не слухає. Опирається. Кохання — демон, що спокушає його вже кілька років, але зараз він сильніший за будь-яких демонів.

Він підходить до Мередіт і каже, що боротиметься за неї. На Гоука не дивиться, на інших теж. Не дивиться на Андерса, але бачить його все одно — образ віддрукувався під повіками, яскравий і гарячий, наче іскра. Ці губи, стиснуті в скорботну лінію, розпатлане волосся, обличчя, настільки бліде від страху і відчаю, що ластовиння здається чорним. Обпалене пір’я на мантії, погляд вниз, тремтячі руки. Феріс не хоче запам’ятовувати мага таким, але запам’ятовує.

Згодом стираються образи Андерса в лікарні — зібраного, спокійного, із закатаними рукавами та втомленою усмішкою; після — образи Андерса під час бою: галасливого, з лютим блиском в очах і магією на кінчиках пальців; за ними — образ Андерса у «Повішеному»: рожеві щоки від алкоголю і азарту, розслаблена поза, уїдливі жарти. В останню чергу — образ Андерса, вразливого та відкритого, зі сльозами на очах чи то від радості, чи то від болю; що шепоче в гарячій темряві всякі дурниці, що йде перед світанком. Зрештою, залишається лише один — образ зламаної людини, готової до смерті. Феріс чіпляється за нього, раз за разом, адже більше нічого не залишилося.

Гоук, звичайно ж, не наважується вбити Андерса — він краще весь світ спалить. Фенріс наважився б, негайно, але його ніхто не питає, тому він іде і відмовляється повернутися. Тільки червону стрічку перед боєм знімає — досить себе обманювати.

Багато годин опісля, коли все закінчено, він дивиться зі свого укриття, як Гоук разом з Авелін і Варріком шукають загиблих під завалами. У Гоука все обличчя залите кров’ю, у Варріка рука поспіхом перев’язана ганчіркою. Ніхто не поспішає заліковувати їхні рани. Раніше цим займався Андерс, але зараз його немає. Тут чи зовсім, Фенріс не знає. Він не чекає, поки Гоук з компанією когось відкопають — стрибає зі зруйнованого балкона на сходи і, огинаючи завали і палаючі барикади, ховається серед диму та попелу.

Кохання слідує за ним, таке ж сильне й нестерпне, як і раніше, але за довгі роки Фенріс навчився жити з невгамовним болем від ліріумних міток — навчиться і з цим.