Промінчик щастя.

Трішки підзабула про традицію, але не страшно. Як завжди – рекомендую читати під пісні.

1. blue hour (ruby haunt) [slowed] [reverb]

2. miniature II (mayroosevelt) [slowed] [reverb]

Якщо не знайдете – всі пісні/мелодії (починаючи з цього фанфіку) будуть в моєму тгк. Посилання є в моєму профілі!) Буду рада вас там бачити.

——————————————————

Сань Лан не знав. Не знав, що йому робити. Не знав сенсу всіх дій. Він наче втратив “себе”. В його думках була лише одна людина – Сє Лянь. Він такий чудовий… Неймовірний, унікальний, добрий, чарівний. Він як сонечко – завжди світиться, його посмішка це окремий промінчик щастя. Очі ніколи не підводили свого хазяїна – що було в нього на душі, те й було і в них. Горе, печаль, біда, або ж щастя та радість, наснага чи гордість – все вони показували. Шкіра білосніжна, аристократична, без натяку на втому. Постать рівна, трішки зверхня, але він так до людей не ставився. Любив їх, жалів, підтримував та був справедливим.

Але де зараз його Сє Лянь? Чи існує він? Лише його оболонка. Очі вже не показували тієї радості, тієї наснаги та гордовитості; посмішка не була промінчиком щастя, скоріше промінчиком скорої смерті. А вигляд був втомленим, хоч і білявим. Таким втомленим, що його ставало шкода. Білявість показувала не давню аристократичність, а давню хворобу – чи то лейкемію, чи то холеру.

Його втома була не фізична, його втома була душевна.

І він не хворів. Він просто втомився.

Ця втома стала хронічною. Можливо, в нього депресія? Сань Лан не знав. Не знав, яка в нього хвороба – чи хвороба це взагалі? Сє Лянь не навідувався до лікаря, він продовжував жити… Існувати. Його поведінка була дивною: він був відстороненим, але хотів більше тепла. Для душі. Хотів більше кохання. Для себе. Ластився, неначе кошеня до свого хазяїна – з обіймами та поцілунками, з вічною любов’ю. Хотів загладити свою провину? Сань Лан не думав до цих пір. Не знаходив в ньому щось дивне, хоча повинен був одразу. Не думав про катування в його душі, коли торкався до бажаної, гладкої та ніжної шкіри, залишав поцілунки на шиї та ключицях. Він звик, що все нормально. Не бачив натяки на тяжкий стан.

А зараз почав бачити.

Почав, сидячи оголеним на краю ліжка. Сє Лянь вийшов на балкон, палючи цигарку. З яких пір він почав палити? З яких пір з його вуст почав видихатися сірий дим? Між його пальцями була тонка цигарка. Чи було це гарно? Дуже. Вбиваюча краса.

Ні. Це не гарно.

— Виглядаєш втомлено, геге. Будеш спати?

— Так.

Навіть його відповіді були сухими, без емоцій. Було боляче на душі. Огидно від себе. Чому він не помітив цього раніше? Чому лише в нічній темряві, помітивши Сє Ляня з цигаркою в руках він почав про це думати? Почав аналізувати, перевіряти, дійшов до правди? Чи, можливо, це ще не правда?

— Знаєш, тобі я теж рекомендую лягати спати. Бо просидеш так всю ніч під відкритим вікном, мало того, що захворієш, так ще й на роботу запізнишся.

Сє Лянь беземоційно посміхнувся. Дивлячись на нього, хотілося повіситися. Він зняв білий халат, кинувши його на звичне місце і знову ліг в ліжко, під теплу ковдру. Знову тиша.

Їх стосунки були не стосунками. Дві фрази на день, ввечері обійми, а потім… Спати. Тиша. Вона була не тільки зараз, але й весь цей час. Місяць? Два? Можливо, пів року? Ні, менше. Чи більше? Сань Лан не знав. Він не помітив. Можливо, кохання просто пройшло? Ні. Сє Лянь не мовчав би. Вогонь почуттів став тихішим? Ні. Сє Лянь одразу розповів би.

Сань Лан заснув. Заснув одразу, як тільки ліг під ковдру. Ніжні обійми перед сном, тепло рідної людини… Тепло, яке повільно ставало прохолодою. Але рідність не зникала.

Ранок. Кава і цигарка. Було б романтично в якійсь атмосфері – спокусливій, пристрасній, але зараз вона була зовсім іншою – мовчазною. Хворий вигляд коханого пригнічував власний стан, власний настрій. Сє Лянь знову палив. Тепер вже під світле та ранкове сонце. Між його тонкими пальцями була цигарка, яка час від часу відгорала, попіл падав на якийсь аркуш. Дим, наче хвилі, розносився по кімнаті, запригуючи прямо в легені. Дихати не було чим.

Сань Лану не було себе шкода. Йому було шкода коханого. Сонячний зайчик перетворився в занедбалу людину, яка вже давно не слідкувала за собою. Йому було все одно на те, як він виглядає, було все одно на свій внутрішній стан – кого він взагалі міг цікавити? А його звички лише його проблеми. Але з яких пір він став таким закритим?

— Може, залишишся вдома?

— Сань Лан, ти знаєш, що мені потрібно на роботу.

— Ти впевнений?

Тиша. Точно така ж, як і вчора. Така непривітна, зла, тягнуча. Шепоче тобі на вухо “Хвилюйся, хвилюйся, будь в сум’ятті, все одно нічого не зміниш” та й ще таким солодким голосом, нудити починає.

Сє Лянь сумнівався. Поза, затупність на секунду – це все видавало його м’яття. В його очах було видно питання “Чи дійсно я впевнений?”, недовіра до самого себе яскраво проявлялася на обличчі. Але чи був в нього вибір?

— Так. Мені потрібно на роботу.

Ті самі “дві фрази на день” вже використані. Чи потрібно сподіватися на ще якусь розмову з ним? Ні. Ввечері знову будуть обійми, а ніч привітає спокійним сном. Теплотою рідної людини, яка тихо спить та баче чудові сни.

Сє Лянь не показував емоцій. Щасливої посмішки не було, аристократичної постаті теж. Де той Сє Лянь? Де те сонце, яке світило навіть з дощем? Воно перед ним! Ось, сидить, п’є каву та викидує цигарку. Робить неохайний хвостик та одягається, виходить з квартири. Він точно впевнений.

А ось Сань Лан – ні.

— Що з тобою відбувається?

Вечір. Вечір на кухні, вечір без обіймів. Що з ним відбувається? Відповідь знала лише одна людина, яка зараз знову палила цигарку. Ось його сонце – сидить, допалює тютюн і викидує його в смітник… Піднімає погляд на нього – такий розчарований. Втомлений. Відчайдушний. Шукає підтримки, допомоги. Очі ніколи не підводили свого хазяїна – що було в нього на душі, те й було і в них…

— Я втомився.

Це було зрозуміло.

— Втомився від усього. Від людей. Я в них розчарувався. Від роботи. Я не буду жалітися на неї. Від себе. Я не знаю, що зі мною. Пробач, Сань Лан.

За що він вибачався? Чому він знову понурився, дивлячись на чисту підлогу? Чому він знову почав сумніватися, чому знову приховує емоції? Сань Лан хотів дізнатися. Хотів дізнатися, що в нього на душі – і ось, в нього на руках вже відповідь. Сє Лянь втомився. Втомився навіть від себе. Сань Лан його не оберіг, не помітив той момент, коли коханий зламався. Йому було соромно.

— Чому ти не залишишся вдома, геге?

— Я не можу.

— Чому?

— Мені соромно перед тобою. Соромно за свою поведінку. Соромно дивитися тобі в очі…

Але ж чому ти кожного вечора ластишся до мене? Чому обіймаєш, цілуєш? Шукаєш підтримки. Шукаєш того, хто завжди буде поруч. Хто не кине, а лише прошепоче “Я з тобою.” Хто ніжно поцілує, не засудить. Прийме тебе будь-яким.

— Йди до мене.

Вечір з обіймами. Такими ніжними, люблячими, теплими. Голос поруч такий м’який, не засуджуючий, розуміючий. Хочеться ластитися до коханого прямо до самої ночі. З посмішкою, наче промінчик сонця на обличчі…