Пролог.

Дазай Осаму ніколи не міг похвалитись надзвичайним вмінням робити людям подарунки. Проте на його захист варто сказати, що йому це вміння ніколи й не було особливо потрібне. Обрати подарунок Одасаку було легко, Анго завжди говорив прямо, що б він хотів отримати на свята, між членами Портової Мафії про таке взагалі рідко йшла мова, а з батьками ж він не підтримував жодного зв’язку. В Детективному агентстві Дазай хоч і краще спілкувався з іншими робітниками, він все ще не підпускав їх близько до себе. Він помітив певну тенденцію: чим більш холодні стосунки він має з людиною, тим легше презентувати їй щось. Напевно так трапляється тому, що коли хтось тобі дорогий, хочеться зробити все можливе, щоб подарунок був прийнятий не з ввічливою посмішкою та стриманою подякою, а зі щирою, непідробною радістю. Але Осаму ніколи не доводилось так старатись. До одного моменту.

У Дазая Осаму був напарник. За дивними обставинами, Дазай називав саме його своїм напарником, незважаючи на те, що вже минув не один рік, як він з ним не виходив ні на жодну місію. Нехай пробачать Кунікіда, Рампо та Атцуші, проте той все ще залишався його улюбленим напарником. Хоча вже й не тільки ним.

Чуя Накахара. Віднедавна, Чуя є не тільки його улюбленим напарником. Тепер він є його улюбленим другом, улюбленим хлопцем, улюбленою людиною. Це було чудово і  Дазай був цьому невимовно радий, допоки не виникла проблема. До біса велика проблема.

Осаму поспішав до свого офісу. Він прекрасно розумів, що ніколи не був особливо проникливим та ідейним, коли діло стосувалось стосунків, хороших стосунків, з іншими людьми. Тому треба звернутись по допомогу до когось більш чуттєвого та милого. До когось, хто турбувався про почуття будь-кого, тільки не про свої.

Здається, Дазай знав таку людину.

– Атцуші- кун! – вигукнув він, як тільки переступив поріг офісу.

– Пане Дазай! – відгукнувся здивований Накаджима. Якось незвично рано і занадто енергійно з’явився Осаму на роботі. Це було геть дивно і зовсім на нього не схоже. – У Вас все добре?

– Я живий, тож це спірне питання.

Атцуші зітхнув. І справді. Якщо пан Дазай продовжує жартувати про власне ж самогубство, значить все з ним гаразд. Ну, це якщо звісно припускати, що з ним взагалі коли-небудь все було гаразд.

– В будь-якому разі, мені потрібна твоя допомога.

– Моя допомога?

Звичайно, це могло стосуватись і роботи, однак робочий день ще тільки починався і той навіть не знав, які завдання їх сьогодні чекають. Може, він знову хоче змусити Накаджиму працювати разом з Акутагавою? В такому разі він одразу проти. Бути напарниками з тим дурнем собі дорожче – ще ніхто, за такий короткий відрізок часу, скільки разів не обіцяв Атцуші прикінчити його. Це вже навіть трішки набридло. Напевно, наступного разу треба буде запропонувати Рюноске вигадати нові погрози. А хоча, нащо взагалі комусь погрожувати? Чому не можна було б просто спокійно…

– Саме так, твоя допомога, Атцуші, і тільки твоя, – перебив хід його думок Осаму, загадково промовляючи останні слова.

– Мені вже моторошно, пане Дазай, – з нервовою посмішкою сказав Атцуші. – Але розповідайте.

Той, власне, і не збирався мовчати, відразу випаливши:

– Що можна подарувати Чуї Накахарі?

Добре. Атцуші забирає свої слова назад. Краще б йому довелось співпрацювати з Акутагавою. Це було б настільки легше. Взагалі, він би міг ще раз сходити на місію з цим імпульсивним дурнем. Врешті-решт, йому ще треба було донести до того певні думки. Пан Дазай, звісно, цікава людина, але так побиватись через те, що не можеш дочекатись його визнання? Це було занадто. Бо сам Акутагава ж…

– Гей, пане Тигре-перевертне. Я, між іншим, все ще до Вас звертаюсь.

– Пробачте, – швидко повернувся до реальності Атцуші. – Треба подумати.

– От і мені так здається. Але я вже стільки думав про це! – проскиглив Осаму, падаючи в своє крісло і драматично закриваючи долонями обличчя. – Мені здається, що я вже перебрав всі можливі ідеї.

Атцуші вкотре зітхнув. Завдання справді було не з простих.

– А що б Ви взагалі хотіли б йому подарувати?

– Якби я знав, я б навряд чи до тебе звернувся, Атцуші-кун, – примруживши очі, відповів Дазай.

Трішки подумавши, він продовжив:

–  Хотів би подарувати щось особливе, звичайно. Він і так собі багато чого може купити, тому справа не в грошах. Неважлива ціна чи величина подарунку. Треба просто щось особливе.

– Як щодо того, аби зробити подарунок самому? – запропонував Накаджима, одночасно подумки вдаривши себе по лобу. Він що, пропонує Осаму Дазаю зайнятись рукоділлям?! Напевно, треба зменшити об’єми роботи з паперами, бо щось його голова починає підкидати занадто цікаві ідеї.

– Що ти маєш на увазі? – здивовано запитав він.

– Ну, типу… Знаєте, в інтернеті є велика кількість таких ідей. Можемо поглянути.

Атцуші швидко почав щось друкувати на своєму комп’ютері. Коли він відкрив перший ліпший сайт і прочитав перші декілька ідей, в нього засіпалось око.

«Есенція для догляду за борідкою своїми руками»

« Гітара з солодощів»

« Міні-книжечка з ідеями для побачень»

«Браслет з сердечками зі стрічок»

«Вишита хресником хустка»

Нізащо. Накаджима нізащо не буде пропонувати це Дазаю. Накаджима не хоче помирати так рано.

Він вже хотів вимикати цей сайт, і комп’ютер разом з ним, може і себе заодно, проте було вже пізно.

Раптом, позаду себе він почув тихенький сміх, що починав переливатись в істеричний. Дазай стояв позаду нього і читав всі ці ідеї разом з Атцуші.

– Есенція… для борідки…

Дазай не міг заспокоїтись, заливаючись щирим сміхом. Достатньо лиш було уявити обличчя Накахари в момент прийняття такого подарунку. Чуя обіцяв вбити його стільки разів. Але після такого подарунку зробив би це точно. Без найменшого співчуття.

– Ану, почитай мені ще, – трішки заспокоївшись попросив Осаму.

– Добре. Хм. Плед з його фотографією. Чайні пакетики у вигляді сердець. Бомбочки для ванни…

– Не впевнений, що хочу зараз зв’язуватись з Мотоджіро.

– Не ті бомбочки, пане Дазай, – вже не дивуючись кинув Атцуші і продовжив читати: – подушка з секретною кишенькою, фігурка пап’є-маше, баночка з причинами «чому я тебе люблю». Як Вам така ідея?

– Ти справді віриш в мої здібності виражати теплі почуття словами? Взагалі виражати будь-які почуття? – скептично запитав Осаму, повертаючись до свого крісла. – Не підходить. Читай далі.

Все це було марно. Облазивши десяток сайтів, вони все одно нічого не знайшли.

– Що ж. Доведеться думати ще, – задумливо сказав Дазай.

– Якщо в мене з’являться якісь ідеї, я Вам скажу.

– Так, добре.

Після цих слів Атцуші поринув назад у роботу, а Осаму у свої думки. Проте, на довгі роздуми часу не було – з’явились нові завдання.

***

Закінчивши роботу, Дазай неспішно одягнув пальто і попрямував до виходу. День сьогодні був неважкий: місії були надлегкими, ніхто з ОДА нічого цікавого теж не втнув. Тож хоч він і не втомився, йому все ж хотілось якомога швидше повернутись назад додому. Осаму справді любив свою роботу, любив настільки, наскільки міг. Однак сам собі він міг зізнатись: часто тут бувало занадто нудно. Звісно, траплялись ситуації, коли справді треба було зайнятись ділом і докласти зусиль: згадайте хоч війну з Гільдією чи маніпулятора Достоєвського. Проте такі завдання були не рутиною, а скоріш чимось незвичайним та неочікуваним, тим, що можна було б передбачити, але не завжди уникнути.

Але Дазай не шкодував, що пішов з Портової Мафії. Якщо в ОДА рутиною були нескладні задачки, то в Мафії – вбивства і шантажі. Вибери свого гравця, називається.

– Бувай, Атцуші, – попрощався Осаму, покидаючи офіс.

– До побачення, пане Дазай. Успіхів Вам у виборі подарунка, – відповів хлопець.

Подарунок. Хай йому грець.

Чуя Накахара.

З ним ніколи не було просто.

За своє недовге життя Дазай зустрічав безліч людей. Звичайно, всі вони були так чи інакше різні. Проте Осаму завжди помічав якусь закономірність, якийсь патерн. Напевно, це звичайна річ для аналітиків, та часто вона ускладнювала життя і водночас робила його ще більш тривіальним та безглуздим. Нічого нового. Майже все, на що подивишся, ти вже десь бачив; майже всі, кого б не зустрів – передбачувані і настільки прості, що майже нудить. Також все життя перетворюється на «майже». Все навколо майже захоплююче, всі ідеї майже мають сенс, а ти майже хочеш жити і майже маєш цікавість в бодай чому-небудь. Завжди «майже» і ніколи «достатньо». Точніше, майже завжди і майже ніколи. Лиш зрідка траплялись виключення.

Для Дазая Осаму таким виключенням став Накахара Чуя. Частково Осаму розумів, що Чуя теж людина, що його мотиви і бажання теж відносно прості, а почуття – доволі зрозумілі. Проте для Дазая особистість Чуї була незвичайною. Особливою. Непередбачуваною. Майже захопливою. Обожнюваною. Осаму все ще бачив всі недоліки свого напарника, бо такий вже в нього був характер. Але ці недоліки його не відганяли. Вони не лякали і не спонукали покинути все це. А це було для Дазая новим.

Чуя Накахара.

«З ним ніколи не було просто» – неправильні слова.

Чуя Накахара був непростим, але з ним завжди було просто. Дазай все ще над цим сміється, однак саме з вічно-непосидючим та суперечливим Чуєю він відчував спокій. Не той спокій, коли твоє серце рівно б’ється, а тривожні думки на якийсь час перестають відвідувати твою нещасну голівоньку, зовсім ні. То був інакший спокій: спокій через те, що не потрібно прикидатись. Поруч з ним Дазай не відчував потреби робити з себе когось іншого, чіпляти нещиру посмішку на обличчя та лиш мило і не дуже жартувати. З Чуєю можна було бути собою. Хотілось бути собою, адже Чуя не раз давав йому зрозуміти, що він розуміє Дазая, і що єдиного, кого він хоче бачити біля себе – це справжнього Осаму, а не його напам’ять-вивчену, відносно-терпиму роль.

І як йому, такому особливому, можна було обрати подарунок? Завдання точно не з легких.

Осаму чомусь згадались ідеї для подарунків, які читав йому Атцуші. Олійка для борідки своїми руками все ще залишалась його фаворитом. Що там ще? Бомбочки для ванни, подушечка з кишенькою, баночка з причинами «чому я тебе люблю».

І справді. Чому Дазай відчував до Чуї те, що відчував? Чому саме до нього? Чому, незважаючи на те, що смерть Одасаку остаточно навчила його не підпускати ні людей до себе, ні себе до людей, він все ще дозволив цьому імпульсивному дурнику Чібі стати важливим для нього?

Дазай сам не помітив, як оминув поворот, що вів до його будинку і пішов в сторону річки. Йому треба було подумати.

Чому він любить Чую Накахару?