Пролог

холодний і тихий вечір серед міських вулиць. тяжкі кроки відбивались скрегітом маленьких камінців під ногами темної фігури, лише волосся вогняного кольору, зав’язане в кінський хвіст, ледве освітлювалося місячним сяйвом.

вигляд у невідомого для тутешніх земель був засмученим і втомленим, а обличчя дуже добре показувало весь настрій свого хазяїна.

червоні очі на диво не поспішали вивчати невідому місцевість, лише дивилися на шлях, який скупо освітлювали вуличні ліхтарі.

дихання людини створювало пар від тепла. настільки було прохолодно тут, біля моря, що одним сюртуком неможливо було обійтися. без рукавичок долоні приходилося ховати у кишені, а без шарфу обличчя як могли приховували від морозу у хутрі шуби.

— довго нам ще йти, док? — обережно запитав юний чоловік своєю рідною, німецькою мовою, звертаючись до свого супутника.

той же, до кого звернулися, загадково посміхнувся.

— ще трохи. вже змерзли, пане Ділюк? — людина у білому халаті швидко знімає з рук теплі рукавички і простягає співрозмовнику. — біля берегу завжди так. вам доведеться звикнути. — доктор поправляє своє м’ятне волосся за вухо. здається, йому зовсім не було холодно, якщо він так роздягає себе. що шубу, що рукавички він зняв з себе і передав німцю. тільки і залишалися на ньому високі черевики, не такі уж теплі штанці, згаданий халат да шарф.

— з–за холоду вже кінцівки починають німіти. — відповів той самий Ділюк.

на щастя, йому вже недовго залишилося мучитися. все ближче і ближче чоловіки підходили до високої багатоповерхової будівлі, майже ніяк не прикрашеної. лише сірі стіни та білі віконні рамки.

перший з них, той, що Ділюк, залишається позаду, а другий, той, що доктор, швидко відкриває масивні чорні двері, притримуючи їх, щоб гість нарешті увійшов.

темна фігура на подяку киває, проходить всередину і нарешті оглядається навколо.

всередині будівля виглядала більш привітною. чоловік одразу відчув тепло від каміну, яке розповсюджувалося по чудово прикрашеній вітальні. Ділюк очікував щось більш скромне, але, схоже, притулок зробили зі всіма інноваціями.

«тут дуже гарно» – подумалося йому з перших поглядів на приміщення.

кімната була великою і облаштована зі звичним для Ділюка смаком ; високі стіни, прикрашені червоними шпалерами зі складними візерунками, диван та два крісла з обох боків, зроблені з чудово підходящою під оточення кривавого кольору тканини. стіл з темного дерева, на якому стояв розкішний букет червоних троянд, точно кольору очей, що їх роздивлялися. одвірок прикрашений позолоченою фарбою, а згадані чорні двері, які закрилися після входу доктора, мали при собі круглу ручку, точно з золота. принаймні, так здавалося при першому погляді.

на стінах висіли картини з натюрмортами, а поряд з кожної з них прикріплений до стіни свічник. в кожному з них вже горів гніт від свічки, які, Ділюк тільки зараз помітив, розносили по вітальні приємний аромат квітів. він не розібрав, яких.

— ваш погляд здається таким здивованим, — різко почувся голос чоловіка за спиною, який весь цей час з посмішкою спостерігав за гостем. доктор знімає з співрозмовника шубу, від чого той трохи смикається, так як не очікував дотиків. — невже вам не сподобалася наша вітальня? — говорив він трохи з акцентом. — я розумію, тут і не пахне розкішшю, яку вам міг подарувати батько.. але, повірте мені на слово, тут доволі комфортно. — він вішає шубу на вішалку, яка стояла біля виходу, здається зовсім не боячись, що хтось її звідси забере.

— що ви, пане Дотторе, я про це і не думав.. — Ділюк, здається, засмутився, так як зовсім не хотів здатися тутешнім людям типовим, тобто стереотипним німецьким аристократом, якому тільки золото й подавай. він знімає з себе рукавички і передає вченому. — я дуже дякую вам з вашу доброзичливість. не знаю, що я робив би без вашої допомоги. — на це речення він отримує сміх.

— о, не хвилюйтеся, я лише жартую. для мене честь привести таку високопоставлену людину, сина самого Крепуса Рагнвіндра в наш куточок для біженців. — слова Дотторе лестили юнаку. не те, щоб у свої двадцять два роки він міг похизуватися високою посадою, але статус батька безперечно додавав йому авторитету.

але тут, на землях Катеринославської губернії, в прибережному містечку Маріуполі він не мав ніякої влади. і, чесно кажучи, не хотів.

в рідному Берліні Рагнвіндру доводилося справлятися з труднощами, які торкаються багатьох, якщо не всіх аристократів, хоча глибоку в своєму серці він жадав жити звичайним життям. і зараз в нього з’явилася така можливість.

— я не володію нерухомістю або грошима, навіть в Пруссії це була заслуга виключно мого батька, тому, будь ласка, сприймайте мене як звичайну людину. — глянув на Дотторе, чоловік лагідно тому посміхнувся.

вчений кивнув.

— як скажете, пане. — сказавши це, він підійшов до дерев’яних дверей лівої стіни й махнув рукою. — нумо, ходімо. я покажу вам ваше тимчасове житло. — доктор терпляче чекав, поки сенс його слів дійде до співрозмовника, що замріявся, досі розглядаючи вітальню.

сам Дотторе, звісно, не знаходив в ній нічого особливого, так як заходив і виходив з будинку по декілька разів на день, але не міг сердитися на гостя. лише полегшено зітхнув, коли той хутко підійшов ближче.

підійматися по сходах прийшлося недовго ; кімната Рагнвіндра розташовувалася на третьому поверсі. квартира номер тридцять, здається, сама дальня у вузькому коридорі. але не йому скаржитися, в решті решт це цілком безкоштовна допомога, Бог знає на який проміжок часу.

перед самими дверима, які вже були зроблені з металу, але виглядали достатньо гарно, місцевий лікар торкнувся чужої руки, піднявши ближче до себе.

в долоню, прикриту його же білими рукавичками, Дотторе поклав тяжкий і довгий металевий ключ срібного кольору. на вид він був старий й багато хто вже встиг ним скористуватися.

— ще раз вельми дякую вам, пане Дотторе. — щиро промовив вогняноокий чоловік, поклавши переданий предмет у кишеню, а з рук почав знімати рукавички. — я перед вами в боргу.

беручи свою річ назад, доктор водночас лагідно й трохи хитро посміхнувся.

— що ви. не забувайте, що допомога вам виключно моя ініціатива. ви нічого мені не повинні. — і Ділюк хотів сказати щось проти, знову проявивши свою ввічливість, але співрозмовник його перебив, кинувши наостанок «на добраніч» й швидко пішов геть.

Рагнвіндр зітхнув, вирішив не наздоганяти його. він був впевнений, що можливість подякувати ще видасться, тому що не дуже хвилювався з цього приводу.

за великим вікном в кінці коридору, біля якого стояв чоловік, вже висіла сива ніч, яка швидко змінила собою прохолодний вечір. Ділюка вже забирала сонливість, тому, не гаячи час, він відкрив двері у своє нове житло. тимчасове, звісно.

зайшовши, він спочатку закрив двері, роззувся й тільки потім почав блукати по невеличкій хаті, вивчаючи оточення.

квартира була, хоч і маленькою, але досить просторною. одна кімната, яка виконувала роль спальні, вітальні та робочої, кухня та ванна кімната. компактно, зручно та комфортно – перші слова, що прийшли Рагнвіндру в голову після її огляду.

інтер’єр був виконаний в червоно–білих

кольорах, і, сказати чесно, виглядало досить непогано. ліжко було двоспальним і стояло в центрі кімнати, поряд з ним комод з довгими шуфлядками, а біля правої стіни стояла шафа. біля лівої – стіл та стілець, перед якими було вікно з досить гарним видовищем, а також стелаж з якимось книжками, на вигляд дуже старими, але цінними.

Ділюк вирішив, що все подробно вивчить завтра, а зараз єдине, що йому хотілося – добряче поспати після довгої та виснажливої дороги.

він скинув з себе шубу, яку пан Дотторе, видно, чи забув забрати, чи спеціально залишив, потім свій сюртук та сорочку, все швидко повісивши на вішалках у шафі, а потім ледве не впав на м’який простір ліжка. заснув він, очевидно, швидко.