Пролог

Чому люди такі дивні? Не всі звісно, але більшість точно. Мене це дратує.  Знаєте, мені подобається чорний шоколад, він зовсім не приторний і не солодкий, я не люблю занадто солодку їжу, взагалі мій улюблений колір білий, бо він мені не здається солодким, але білий шоколад я ненавиджу. Я не вважаю себе дивним, я такий, який я є. От і все.

Зазвичай, ніхто своїх історій просто так не розповідає. А мене примусили. Я не хотів нічого розповідати їм. Я хотів побачити лише його…Знаєте про кого я? Звісно, що не знаєте. Його знаю лише я, а можливо не лише я, не пам’ятаю якщо чесно. Іноді я його бачу, але частіше чую. І взагалі, я звичайна людина, не потрібно вважати мене дивним, я навіть представитися можу. Накахара Чуя – моє прізвище та ім’я. І як я його досі пам’ятаю… Ну це неважливо. Він мені постійно говорить, щоб я нікому не розповідав цієї історії, але мене примушують, тут занадто погано. Це суцільний жах, а не життя. Ну хто так взагалі живе? Хіба я цього заслуговую? Звісно, що ні. А от моя сусідка по палаті – так. Вона та ще сука, бо постійно вештається де заманеться і забирає мою їжу, а я не можу їй нічого сказати. Вона постійно все забуває. Я гадаю, що Кріс лише удає, що в неї проблеми з пам’яттю, вона постійно говорить, що я кожного дня ходжу без ніяких емоцій, а у вечері сміюся, дивлячись на білу стіну. Як вона це може пам’ятати? І я подібного не помічаю взагалі, їй це точно вважається. Я впевнений. Вам не здається, що я занадто багато говорю? Гаразд…Запевняю, що я не хочу, щоб про цю історію дізналася Кріс, вона ж з мене сміятися буде, не те, що мене хвилює думка інших, просто ви б чули її огидний сміх. Він мене виводить з себе. І взагалі, можна мені іншого сусіда по палаті!?