Пролог

Невідомо де. Невідомо коли.

Ніч. Величезні, величні хвилі щоразу опускалися на скелю, яка самотньо стоїть у своїй монолітній постійності та гордо височіє над усім океаном. Ніхто не знав, де знаходиться це місце, тут уже майже десять століть не було гостей, що було і не дивно: через вічну негоду, жоден корабель не здатний пройти в цих водах. Втім, буде помилкою назвати цю скелю зовсім безлюдною. Життя тут все ж таки було. Нехай воно і було вкрай незвичайним.

Самотня істота сиділа просто на вершині, з прикритими, майже заплющеними очима. Він буравив поглядом водяний покрив, але будь-хто, хто побачив би його, одразу зрозумів би: істота дивиться не в океан, а куди як глибше і дальше, і перебуває тут тільки фізично. Але мало хто зміг би подивитися в його очі, адже сидяча тут істота була самим штормом.

Високий, покритий дивною лускою, з довгим і сплутаним волоссям кольору морської безодні, він викликав у серцях смертних істот лише страх. Адже хоч він уже тисячоліття не виходив у світ, про нього й досі ходять легенди. Втім, його ім’я вже давно було забуте. Залишилося лише прізвисько, але воно міцно вкоренилося в головах обивателів. Що, власне, і не дивно з огляду на суть цього світу.

І тут… його погляд здригнувся,  він моргнув. Вперше за сотню років. Море зразу ж відреагувало на цей жест, і на всі боки від істоти пішла хвиля, що згодом тільки набирає сили. Лише одним ледве вловимим рухом він змінив вектор шторму. Ось справді, Морський Диявол.

Але він рушив не тому, що в нього затекли очі. Ні, він відчув чиєсь наближення.

– Ну привіт. І довго ти ще тут просиджуватимеш? – пролунав байдужий жіночий голос. Він не був загрозливим, не був обурливим. Він просто… був. Чи ні? Чи може бути так, що цей голос – не більше ніж уява того, кого називають Дияволом?

– Гарне питання. – вимовив він, за кілька секунд мовчання. Його голос пролунав громом, а небосхил осяяли спалахи злих, хижих блискавок. – А що, мені вже час?

Відповіді він не почув, що вже само собою було нею. Час. Що ж, він жив довго. Дуже довго. І встиг залишити у світі величезний слід. І якщо вже зараз сама Смерть прийшла за ним… Що ж, неправильно змушуватиме її чекати. Втім, одну справа йому ще треба зробити.

– Почекай ще трохи. Я не можу піти, не залишивши останній подарунок. – сказав він, і обличчя його спотворилося в шаленому оскаліі. Море слухняно реагувало на кожен його рух і, здавалося, теж почало божеволіти.

– Якби я могла забрати тебе без твого бажання… – все одно байдуже відповіла йому Смерть. Втім, цієї відповіді й не було потрібно.

Він став на ноги і шумно видихнув. Правильно. Цей світ – частина його, як і він – невід’ємна частина цього світу. І він просто не може піти звідси, не зробивши фінального штриху.

Він підняв руку, простяг її до своїх грудей, і…

***

Відкрите море в Іст Блю, 30 серпня 1500 року.

Човен хитнувся трохи сильніше звичайного, що призвело до цілком-себе логічних наслідків: пляшка, що стояла на лавці, впала і, трохи прокотившись по плоскій поверхні, під невблаганною силою гравітації, впала вниз. Місце її приземлення було досить твердим, але не було деревиною. Втім, за словами, що відразу пролунали, можна безпомилково було заперечити, що впала пляшка не на щось, а на когось.

– Ось же срана пляшка! – у серцях вилаявся чоловік, підводячись і потираючи голову. Не те щоб вона завдала йому якоїсь серйозної шкоди, але все одно: приємного мало. Втім, трохи відійшовши від такого незвичайного пробудження, він озирнувся і зрозумів, що прокинувся вчасно. Ще трохи, і човен зовсім розвернувся б в немотрібний йому бік.

– Знову цей сон… – простягнув він, потираючи перенісся, водночас підводячись на ноги. Так, його з раннього дитинства переслідує той самий сон. Якщо спочатку він бачив тільки шторм, то пізніше з роками зміг розпізнати і скелю. А зовсім недавно побачив і істоту, яку ніколи не хотів би бачити. Сьогодні він знову побачив більше, ніж раніше.

Думки заполонили його свідомість, але потім він похитав головою і, злегка нахилившись до краю борту, зачерпнув рукою холодної морської води, і хлюпнув її собі в обличчя. Не варто забивати собі голову, а краще знову скоригувати курс його парусного човна, на якому він подорожує від острова до острова. Адже зараз він поспішав.

Лише кілька днів тому трапилося немислиме: легендарний пірат, єдиний за осяжну історію, який зміг досягти вершини, був спійманий Морським Дозором, і вже завтра має відбутися його страта. І навіть більше: її вирішили провести у місті, де сам Гол Д Роджер був народжений, та призначили вже на завтрашній день.

Звірившись із компасом та намальованою від руки мапою, чоловік кивнув сам собі.

– Ну, при попутному вітрі маю встигнути… – пробурмотів він, впевнено потягнувши на себе канат, тим самим змінюючи кут вітрила.

***

Острів Санлор, 31 серпня 1500 року. День страти Гол Д Роджера

Вечірнє село, незважаючи на жодні чинники, було красивим. Здебільшого за рахунок мальовничих гір, що взяли його в кільце. Ось тільки вся біда була в тому, що цією красою ні в кого не було часу милуватися: у всіх тут були проблеми й страшніші.

– Йорну-сан, вони вже прорвалися через заслін! – Істерично закричав зовсім молодий хлопець, підбігаючи до головної площі. Кричав він своєму старості, який був тут, проте, очевидно, почули його всі присутні. І це викликало нестримну хвилю ремствування. Люди боялися. Але власне, це було аж ніяк не дивно, адже на “заслоні”, як тут називали невеликий пункт варти, що знаходиться на єдиній стежці, що через гори веде до поселення, були найбоєздатніші жителі села, включаючи навіть одного лейтенанта дозору у відставці. І якщо вороги прорвалися через цю заставу, справа зовсім погана.

Особливо ж пригнічувало те, що вони зробили це за пару хвилин.

– Що ж. Ті, хто може воювати, беріть зброю. Інші ховайтеся хто де. Якщо Марічі програла, то у нас усіх мало шансів, але ми не дозволимо піратам зруйнувати наші будинки! Гей, Рея, хапай дітей та веди їх у гори! – прокричав найбільший із чоловіків, які перебували на площі, він, за сумісництвом, також був і тутешнім старостою.

– Зрозуміла! – крикнула йому у відповідь жінка, яка ледве тримала сльози. Вона була вже немолодою, але слабкою її ніяк не можна було назвати. І в іншій ситуації вона стала б сперечатися зі своїм чоловіком, але не зараз. Адже вона не була дурною і розуміла, що суперечки зараз лише погіршать ситуацію.

Адже коли пірати нападають на села – треба врятуватись хоч комусь. І свою дружину староста відправляв із дітьми саме тому, що вважав її достатньо сильною, щоби захистити їх.

Вона зробила кілька кроків у бік тих, що стояли далеко, місцями плачучих дітей, як раптом різко сіпнулася всім тілом і, опустивши очі вниз, невіручи дивилася на невеликий отвір у себе в грудях, звідки повільно і на всі боки розповзалася червона пляма. Звук пострілу дійшов до її вух, лише коли вона вже почала завалюватися вперед.

– Рея! – вигукнув Йорну, але його крик втопився у сміху людей, що повільно входять на площу.

Їх було небагато: від сили два десятки проти трьох сотень селян, що зібралися тут. Але їхній вигляд змусив тремтіти всіх присутніх. Холодні очі, жорстокі посмішки та впевнена хода – ось що виділяло їх усіх. Вони не боялися зовсім. Вони знали свої сили та межі можливостей, і зараз їм нічого не загрожує. Натомість їх боялися інші. Тут їх боялися всі. Адже дозорців на острові не було.

Такими були вони, пірати.

– Яка ж мила картина! – дуже театрально розводячи руки вимовив один з тих, що прийшли, високий блондин із туго затягнутим у хвіст волоссям, і який тримав у руках два пістолети. Судячи з диму, що йде з одного з них, стріляючим був саме він. – Я зараз розплачусь. П-хаха!

Його смішок підтримали решта піратів. Здавалося, вони насолоджувалися сіяним ними страхом і розпачом, який пускали селяни, які не встигли ні сховатися, ні втекти. Зараз робити це було просто пізно.

– І не кажи! Ти подивися на їхні пики, хаха! – підтримав першого ще один злочинець.

Але це не могло продовжуватися вічно. Один із селян заревів пораненим туром і, міцніше стиснувши вила, зробив ривок у бік одного з піратів, з метою насадити ворога на свою зброю. Ось він підбіг до величезної людини, що йде попереду всіх, і, на подив усіх селян, безперешкодно завдав йому атаки, протикаючи тіло свого ворога… Але лише для того, щоб через секунду скрикнути в невірі: вила пройшла крізь його тіло, як крізь желе, і зав’язли у грудній клітці. Сам пірат навіть не ворухнувся.

Паніка остаточно поглинула свідомість селян. Вони чули легенди про цю силу, але ніколи не бачили наживо. Диявольський фрукт – вкрай рідкісне, але також овіяне міфами явище у цьому світі. Сила, яку, судячи з чуток, давним-давно дарував людям сам Морський Диявол, що дає неймовірні можливості з обміном на страшне прокляття: неможливість плавати у світі, що практично повністю складається з морів і океанів.

Селянин зробив пару повільних кроків назад, поки не запнувся і не впав на землю, тремтячи, і спостерігаючи як обраний ним для атаки пірат спокійно піднімає руку, і витягає зі свого тіла вила. Плоть його вкрилася брижами, як від кіл по воді, і коли інструмент остаточно покинув його грудну клітку, на шкірі вже не було ні сліду.

Сам пірат, як було сказано раніше, був дуже високим: більше двох з половиною метрів на зріст, але при цьому трохи згорбленим. Він мав вкрай велику статуру і шириною плечей чи живота ледь поступався власному зросту. Завершували картину нудний вираз обличчя, покритий жахливими шрамами, довге, нижче пояса, рідке пряме чорне волосся, і плащ, накинутий на голий торс. Що там було в нього на ногах – ніхто не дивився.

– Гарна спроба. – Чесно похвалив він відчайдушного селянина, який навіть у такій ситуації вирішив боротися до останнього. – Моя черга.

Громадіна підняв руку в замаху, а потім різко вдарив зверху донизу. Ніхто з мешканців села не побачив цього удару, але вони зрозуміли: рука пірата розтяглася, і його кулак усією вагою опустився на голову бідолахи. Ту втиснуло йому в плечі, дроблячи шийні хребці, а череп не витримав, розколовшись подібно до кавуна, що переспів, і зрошуючи своїм вмістом всю округу.

Дивлячись на це розбійники тільки дужче завелися, і реготали вже без упину.

У селян остаточно зламалася воля до опору, і вони почали кидати зброю. Дехто вирішив тікати, а когось і вирвало від вигляду такої жорстокої розправи.

Йорну, місцевий староста, був винятком. Він упав навколішки біля тіла своєї дружини, а по щоках його текли сльози. Він глянув на вбивць і тихо прошепотів:

– За що?

Проте його почули. Той найбільший пірат повернув у його бік голову, дістаючи з внутрішньої кишені плаща пляшку з випивкою і, відкоркувавши її зубами, заговорив.

– Ваш Уряд спіймав Короля Піратів, думаючи, що тим самим обезголовить нас. Зажене нас у рамки… Хер там! Ми покажемо їм, як мстять справжні пірати. Вони страчують одного з нас, а ми – стратимо світ! Цей бенкет для тебе, Роджер! – заревів він грубим і низьким голосом, і припав до пляшки. Але староста не встиг йому нічого відповісти.

Швидка тінь з боку одного з піратів, і ось світ навколо Йорну закрутився зі страшною силою, піднімаючись вище. Останнє, що побачила його згасаюча свідомість: своє ж обезголовлене тіло, що завалюється прямо на тіло Реї.

Пірати ж ринули на всі боки, несучи смерть всім, кого бачать, не роблячи відмінностей між старими чи дітьми, чоловіками чи жінками. Це була різанина, яка, проте, досить швидко завершилася. Саме так село Іноллу перестало існувати.

***

Логтаун, 31 серпня 1500 року. День страти Гол Д Роджера.

Тисячі, якщо не десятки тисяч людей, зібралося на центральній площі міста. Вони прийшли сюди, щоб засвідчити, мабуть, найлегендарнішу подію за останні багато років: страту того, хто був головним ворогом усього світоустрою. Принаймні, на думку Світового уряду.

Ближче до одного з країв площі, прямо біля палацу місцевого намісника, знаходився самотній ешафот, куди неспішним кроком вели людину, що широко посміхалася у свої пишні вуса. Хоч він і був у колодках, і його вели на власну кару, йшов він впевнено і з високо піднятою головою.

Всі хто зібралися, затримав подих дивилися на нього: непохитного, могутнього, невловимого. Можливо навіть, піднесеного. Дивлячись на його впевненість, багато кого охопив сумнів і навіть страх. Він виглядав як господар становища, ніби все йде в нього за планом.

– Ставлю сотку, що втече або якось ще зірве страту – прошепотів один із тих, хто тут був: настільки у людей не було віри в те, що тут обірветься історія цієї легендарної людини.

Але ось, лише кілька хвилин, і до горла Роджера вже підставили алебарди. Всі затамували подих. Хтось молився, щоб усе швидше закінчилося, хтось чекав на феєричне звільнення, а хтось жадібно дивився на свого Короля, безмовно ставлячи йому запитання. Його не треба було оголошувати вголос, бо будь-який пірат зрозумів би його без слів.

І ось суддя оголосив вирок.

– …Виходячи з усіх звинувачень, ви засуджуєтесь до смерті через обезголовлення. Ваші останні слова?

У цей момент вся площа начебто вимерла: настільки тихо тут стало. Що б не відбувалося далі, все вирішиться саме зараз.

Рождер тільки ще ширше посміхнувся, набрав у груди повітря, і сказав:

– Я пройшов усі п’ять морів і дійшов до краю світу. Мої скарби? Беріть їх, якщо можете! Тепер ви знаєте, де їх залишив!

Останні слова він уже майже прокричав, але не встиг його голос затихнути, як головнокомандувач Стангоку, що стояв недалеко, дав знак, і алебарди пішли в рух, невідворотно обриваючи життя одного з найсильніших людей у світі.

Але було ще щось невідворотне в цьому моменті. Щось, що точно не було на руку ні Дозору, ні Уряду.

Разом з цією подією почалася одна з найстрашніших і кривавих епох в найближчій історії.

Почалася Велика Ера Піратів!

***

Невідомо де. Невідомо коли.

Великі, величні хвилі все так само, як і багато століть до цього, продовжували невпинно опускатися на скелю, але той страшний камінь самотньої скелі не думав тріскатися під їхнім натиском. Буря не вщухала ні на мить, але зараз вона робила це вже швидше за інерцією, адже тієї істоти, що була причиною її спочатку, тут більше не було.

Лише один предмет порушував всю безлюдність цього місця. І його присутність залишала цій скелі хоч якийсь сенс. На самій її вершині лежало щось, що пульсувало в такт хвилях, що накочували, і злегка світилося темно-синьо-зеленим світлом.

На вершині самотньо лежало, здавалося, живе серце. Повністю чорне серце.