(Не)Залежний. Пролог

Омега дивився з-під лоба, і в його очах розверзалася прірва.

Альфа навпроти припав до землі й закрив голову обома руками, бо боявся, що її щось розіб’є. Наприклад, уламки стелі, які кришаться з таким звуком, що кров у жилах холоне.

– Юнгі, Юнгі!

Хтось кричав, кричав достатньо голосно, щоб Юнгі його почув. Хто це був?

Юнгі пробує зосередитися на знайомому голосові, й опори, стіни, стеля поволі перестають рипіти.

Пил кружляє навколо, осідає на присутніх, що лежали хто де, ховаючись від потужного землетрусу.

Альфа навпроти, навіть не підводячись, отак пластом і відповзає.

Юнгі врешті приходить до тями й озирається навколо.

Його розгублений погляд чіпляється за єдине надійне, що знаходить. Джинні.

Він підходить зовсім близько й обіймає Юнгі. Гладить його голову й шепоче заспокійливо.

Поруч розпоряджається Намджун. Його голос звучить діловито й спокійно. Юнгі вдячний хлопцям страшенно.

– Усе гаразд, пані й панове, усе гаразд, ми все приберемо. Штатна ситуація, нічого страшного, – лунав глибокий голос Намджуна.

Люди починали оговтуватися. Хтось вилазив із-під столу, хтось із-під барної стійки. Вони обтрушувалися від пилу, осколків бокалів, конфетті.

– Нічого страшного, – бурмотів обурений голос десь справа. – Тільки знову божевільний омега.

– Рот закрий, – о, це вже Хосок. Юнгі було соромно, що вони знову розгрібають за нього проблеми. Останнім часом такі випадки почастішали. Останнім часом Юнгі думає, що скоро буде кінець.