Проблема

Чюя грюкає вхідними дверима, готуючись відбиватись від чергового потоку звинувачень і виправдань. Він так втомився за день перепалок, що хотілось залишити увесь одяг всередині й вийти на смертельний мороз так. Може, хоч боги зжалилися би над ним.

Дадзай завжди був проблемою. Він ніколи не знав, як насправді почувається, тому від нього безглуздо було очікувати стабільної поведінки. Це висмоктувало душу. Ти можеш любити цю людину до нестями, стерти кісточки пальців до крові, намагаючись достукатись до його світосприйняття, можеш відкривати все нову і нову частину себе, оголюватись до неможливого в надії на співчуття, але мозок Дадзая змінити не вдасться. Він просто є таким. І це наштовхує на неприємну, проте єдину праводоподібну розв’язку. Якщо, звісно, вижити — обов’язкова умова.

— Нам треба зав’язувати, Дадзай. Ти мене не чуєш. Ти ніколи мене не чуєш.

— А ти ніколи не намагаєшся сказати щось влучне! Серйозно, якби ти мав рацію, я б не упирався, ти мене знаєш. Я не бовдур, врешті-решт.

— То відчепись від мене, дорогий не-бовдур! Забудь мене, як забув мільйон своїх пасій, і все буде добре.

Він швидким кроком завертає на кухню, сподіваючись втекти, ізолюватися і отримати те, чого просить, але Дадзай його наздоганяє. Хто б міг подумати. У нього ніколи не було інших виходів.

— Чюя, це просто тупо.

Він знає. Він, блять, знає! Але він не може вигадати сценарій, за якого Дадзай би поступився йому в цьому. Він був надто безнадійним, аби втрачати те, що змушує його триматись світлої сторони, навіть коли Чюя заглядає на темну сам.

— Я подорослішав, Дадзай, — він обирає проігнорувати його слова, — Ти не можеш запропонувати мені нічого такого, що переконало б мене лишитись. Я банально можу не погодитись, і на цьому буде все. Не погіршуй ситуацію. Будь людиною.

Дадзай замовкає й думає.

Господи.

Він стає на коліна.

Чюя мовчки спостерігає за ним, не знаючи, що прокричати наступним. Виходить так, що він дозволяє Дадзаю розстібнути свої брюки. Він нізащо не припустив би того, аби спритні пальці обхопили його, але його вразило те, що Дадзай зробив. Він на колінах. Він під ним. Його вираз обличчя слухняний. Чуйний. Бісів же син.

— Що як це буде мій рот? Повністю в твоєму розпорядженні? Ти можеш сміливо задушити мене, — і він виглядає таким впевненим, майже божевільним, що в Чюї перехоплює подих.

Дадзай із вбивчим спокоєм пропонує свій язик. Важко заперечити, що Чюя все ще чутливо реагував на його руки. Ні, звісно він не міг відріктись від них так швидко. Вони навіть не на половині кінця. Він штовхається на пробу, майже забуває, що він має закінчити все це, а не даватись прямо у руки кровожерливому звірові, але йому стає зле від того, як легко Дадзаю вдалось вибити з нього перший стогін. Він грубо хапається за чуже підборіддя й відсуває подалі. Його емоції на межі.

— Ти просто знову намагаєшся взяти все під свій контроль, — Дадзай відкриває рот у сподіванні щось сказати, заперечно хитаючи головою, але Чюя продовжує з натиском, — Ти встаєш на коліна лише за одної причини. Ти знову… — він захлинається в сльозах, не закінчивши.

Дадзай змахує його руку зі своєї щелепи.

— Причини дві, — він говорить крізь зуби. Наполегливо.

— Ти не даєш мені вибору, — Чюя жахливо втомлений.

— Я завжди даю тобі вибір. Якщо витрати для мене не великі, — він ображено дивиться на Чюю з-під вій, — А ще я даю тобі себе. Ти думаєш, я не пішов, тому що Оду врятували? Мені справді сподобалось в агентстві. І якби в тебе в голові не було каші на той момент, я би з легкістю кинув все інше, що стосується мафії, — він досі такий невимушений там внизу, що Чюя мало не впустив те, як він уникає прямих формулювань.

— Я буду стояти доти, доки ти не погодишся. Так буде правильно. Якщо я так і помру, принаймні буду знати, що я старався донести до тебе свої наміри.

Чюя боявся цього, мов вогню, але, здається, все так, як він подумав одразу. Дадзай дає йому свою волю. Очікувано, його поглинає суміш з емоцій. Ніколи не одна. Він не знає, яку відчуває найбільше. Та поміж усім, це викликає прилив збудження. І якщо думки втихомирити можна лише розмовами, з фізичним бажанням все набагато простіше. Достатньо зануритись ще один раз. Дадзай прогинається, всіма силами розслабляє горло, хапається за стегна Чюї. Дихання через ніс безперервне, напружене, але він не відступає. Його очі з натяком встромляються у долоню, вплутану в його волоссі, й Чюя стогне ще раз. Цей засранець навіть рухатись не збирається самостійно. Це, сука, лестить, як би не було неприємно це визнавати.

Звісно, це нічого не нівелює. Йому, як і раніше, болить, що вони не в змозі побудувати щось стійке. Це все одно може бути вдалою грою. Навіть якщо зараз це не можна вважати абсолютною брехнею, і навіть якщо Дадзай дійсно вірив у сказане, він може передумати в будь-який момент. Чюя повертається до думки про те, що розійтись — найліпший варіант, але коли чудово видно, що він недалеко від оргазму, Дадзай не сіпається. Зовсім. Попри те, що він дуже рідко робив це: лише на п’яну голову чи просто випадково. Це не було нічим особистим, він просто надто переймався за себе, перестраховуючись у найменших справах, проте Чюї хотілося приймати це близько до серця. І це приємно — не питати його дозволу цього разу. Чюя має право на жорстокість. О, однозначно має.

Він викидає з голови усі сумніви. Дадзай посилює хватку на його стегнах, сигналізуючи, що він зайшов далеко, і цього своєрідного стоп-слова хочеться ослухатись. Чюя може позбутись його прямо зараз, в такому вразливому стані. Багатьма способами, багатьма шансами. І він радий, що Дадзай готовий багато заплатити, щоб цього не сталося, прибираючи руки за спину. Це затримує кульмінацію, та, втім, Чюя відтоді не збільшує темп. Секс не вирішує проблем. Непрямі, але не приховані благання Дадзая, його відданість — вирішують.

— Я так тебе люблю, — вони важко дихають, коли Чюя опускається на підлогу поряд, привівши одяг до ладу. Його рука застережливо охоплює щоку Дадзая, він повторює, запевняє, — Я тебе люблю.

— Я знаю, — по шкірі Дадзая починають текти сльози. Так тихо, що Чюя не помітив би, якби не дивився прямо в очі. Попри це, він натягнуто усміхається.

— Дадзай…

— Я просто втомився.

Чюя загрібає його у міцні, обов’язкові обійми. Немов якби Дадзай відмовив, обвалилась би ще одна колона, на якій вони тримаються. Одна з найбільших. Немов у нього немає на це права. Тільки не зараз. Чюя намагається бути присутнім на усіх ділянках його тіла, передати правильне повідомлення: він тут і він не готовий іти. Щойно він це робить, Дадзай падає на його плечі, у його руки так, наче це його останній шанс, плаче сильніше.

— Я просто… Я так хочу тебе і я такий дурний, я не хотів… Я ніколи не хотів…

— Я знаю, — він тре спину Дадзая. Не впевнений, навіщо, з яким посилом, але не зупиняється. В результаті, з часом Дадзаю легшає.

— Чюя, я на тебе не заслуговую. Залиш мене, — він знає, що Чюя не залишить, та все ще має потребу впевнитись.

— Ні, — і Чюя радий дати йому цю впевненість, — Тоді в мене не буде дому. Я буду бідним.

Дадзай остаточно мириться з цим, встає, поки Чюя уважно спостерігає за ним. Довго думає, піднімається слідом. Чюя розвертається на їхній куточок на кухонному столі, де зазвичай горять свічки. Через непогоду вони згасли. Чюя запалює їх наново. З дивним полегшенням на душі він підходить до Дадзая й тягнеться за поцілунком.

— А вечеря? — Дадзай любить бути проблемою.

— Сьогодні не буде.

— Я знову зостанусь голодним?

— Теж не влучив.

***

— Господи, так, тут!

Вдосконалено. Єдине слово, що спадає на думку. Усі ці дрібні зауваження у їхніх рухах, усі безмежно вдячні видихи у відповідь, уся впертість в діях, які вже не можуть бути невдалими після стількох років. Чюя не скаже, чому збирався піти від цього. Врешті, він цього не зробив.

Хоч він уже і почувається, мов желе, й дуже скоро рватиме простирадла на шмаття, Дадзай ще навіть не встановив нормальний темп, як раптом переривається, влаштовуюсь обличчям між ніг Чюї.

— Ти ж не збираєшся…

Це заборонена зброя в їхніх бійках. Коли він такий, Чюю краще не підкупати приємними речами, бо якщо в моменті він зреагувати не зможе, — чи не захоче — то в нього попереду ще багато часу тверезого мислення, аби бодай дати тобі ляпаса. Втім, Дадзай вважає, що вони вже в усьому розібрались, та і стогне Чюя занадто відчайдушно, коли він входить язиком повністю. Він вкрай чутливий після першого оргазму — особливо, враховуючи те, яким чином він його досяг. Серйозно, як часто сам Дадзай Осаму віддається в чужі руки на вільне використання? Він мало не зривається на тому, як Дадзая під ним трусить від втоми. Це може бути нестерпним, але він не збирається відходити, доки Чюя не попросить. І це вражаюче.

— Осаму, будь ласка, твій член…

Чюя неохоче відсувається, не збирається закінчувати без цього чарівного відчуття наповненості. На цей раз він застигає на декілька довгих секунд, аби усвідомити усі речі, які вирують у ньому.

— Рідно, га?

— Рідно, — він протяжно зітхає, — Змусь мене пишатись.

«Зруйнуй мене так, щоб я міг сказати, що це того варте».

Дадзай киває — здається, самому собі, — і береться пальцями за згин стегна, а ліктем лягає на сідницю. Йому треба мати важелі, навіть якщо він збирається молитись Чюї.

Один поштовх вибиває усе повітря з легень.

Другий б’є у голову так, що Чюя забуває власне ім’я.

Третій нагадує, що забувати чуже не можна.

Четвертий розбавляє відчуття підкори, заманюючи в свою сторону готовністю підлаштуватись, не думати про себе.

П’ятий вириває з обох грудей тваринний звук.

Чюї майже байдуже на те, що говорить Дадзай, зупиняючись, щоб перевести подих, бо зараз він згоден на все: його ноги роз’їжджаються, тримаючись з останніх сил, але коли він розбирає фразу, то переступає усі можливі межі разом з тим, як Дадзай вчергове врізається всередину.

«Знаєш, я досі на колінах для тебе».

Саме так.

Дадзай завжди був проблемою. І завжди виправлявся. Можливо, це те, що Чюї потрібно. Все просто, якщо не вдивлятись в деталі. Все ще простіше, якщо твоя проблема одного непримітного вечора осідає на грудях не тягарем, а теплим, відданим собакою, і дихає так чесно, що перед нею хочеться старанно приготуватись, померти в процесі й дістати її з того світу, аби змусити послухати таке ж відверте дихання, показати зі свого лише світле. Темне показати хочеться не менше, проте з Дадзаєм, скоріше, його мати в корені не хочеться, щоб не було що і показати. Хочеться привертати увагу, пити її, забирати гарантії, купляти посмішки, компенсувати збитки, ставити на місце, але чекати реакції, і тільки тої, яка доводить, що з цим цілісно погоджуються.

Він вишукує це у очах Дадзая. І знаходить. Він дійсно готовий підставити своє горло під клики Чюї, навіть коли той найбільше хотітиме встромити їх в нього з чистої ненависті, навіть коли сам буде сумніватись у всьому, що вони мали. Хіба не добре — знати, що тобі є куди повертатись? Хіба так вже важливо, чи це місце прийнятне для проживання? Доки живеш — все гаразд. Станеш в’янути — подумаєш, але в будь-якому разі не станеш відпускати щось таке велике так легко.

— Ти маєш рацію. Я не зможу тебе залишити, як би не хотів.

Він виринає з думок, пірнаючи одразу у інший океан, що затягує не гірше. Дадзай жахливо цілується з іншими людьми. Чи тому що досвід на віки буде єдиною річчю, що допомагає у майстерності, чи тому що Чюї не подобається сама думка, що Дадзай цілував когось, крім нього, — так чи інакше, це було тим, що колись вирішили обидва. Чюю це влаштовує. Дадзай намагається вирватись з полону Чюї, що агресивно смокче його нижню губу, заважаючи щось сказати чи просто відволіктись на щось стороннє.

— Я все ще голодний.

— О, ти думаєш переконати мене? — Чюя по-хитрому мружить очі.

— Я збираюсь чекати стільки, скільки треба, але якщо я помру в твоїй квартирі замореним, це буде на тобі.

— Гаразд, — він широко усміхається, нарешті отримавши відповідь на поцілунок. Можливо, не лише через це, — Буде тобі вечеря.

Й далеко не одна.