Причина 2.

Роботу в Портовій Мафії важко було охарактеризувати звичайними словами. Її членам доводилось займатись найрізноманітнішою роботою, яку надавало вище керівництво, очікуючи від них оперативного і якнайкращого результату. Іноді завдання були справді легкими і не вимагали особливих старань, але й бували випадки, коли місії треба було детально продумати і докласти усіх зусиль, аби довести їх до кінця. 

Зазвичай такі складні завдання довірялися найнадійнішим членам Мафії, які водночас були найбільш наближені до Морі. Одними з таких людей були, як не дивно, Дадзай Осаму та Чюя Накахара. Будучи лідером мафіозного угрупування, Оґаєві не було притаманно довіряти людям. Однак його робота все ж потребувала впевненості в його підопічних та довіри хоча б до їхніх здібностей. Тож хоч Морі і чудово знав про нелюбов Осаму до його особи, він все ще був впевненим в ньому чи не найбільше. Незалежно від свого віку, Дадзай завжди був до біса розумним, винахідливим та проникливим. Він справді був скарбом для Мафії. 

Але коли до Осаму приєднався Чюя, він став ще сильнішим. В дуеті з цим задиркуватим, але сумлінним хлопчиськом, вони були непереможні.

Накахара і Дадзай часто повторювали, що вони ненавидять працювати один з одним. Проте саме тоді, коли вони працювали в команді, вони могли вирішити майже будь-яку задачу, ідеально виконати майже будь-яку місію. Особистість одного додавала іншому те, чого йому не вистачало. І це діяло в обидві сторони. Осаму мав холодний розум і стриманість, в той час як Чюя був незрівнянно старанним і палким, а його завзяття і наполегливості вистачало на будь-що, за що б він не взявся. Осаму готовий був піти на все, аби виконати місію до кінця, дотримуючись ідеально складеного плану та часто забуваючи про будь-яку мораль і принципи, в той час як Чуя без довгих роздумів міг пожертвувати собою, аби врятувати свого напарника і залишитися в живих. Осаму та Чюю не можна було просто розмежувати на зло та добро, світло і темряву чи ще на тисячу банальних антонімів. Проте вони дійсно були двома частинами одного цілого, і, як би часто їхні дороги не розходились, рано чи пізно вони знову йшли плече до плеча, мовчки, але не завжди покірно, розділяючи між собою страждання минулого та невідомість майбутнього. 

Романтики б сказали, що це – доля, самі ж Чюя та Осаму назвали б це прокляттям. 

Але насправді, не важливо, які евфемізми тут вживати. Найважливішим залишається лиш те, що цей зв’язок існував, рятуючи їх обох від мінливого життя і самих себе. 

***

Цього разу Морі доручив Чюї досить легке завдання. Портова Мафія останнім часом мала конфлікт із іншою злочинною організацією. Владнати його було відносно просто: потрібно було зв’язатись із Кензо Кітаката, що був лідером мафії сусідньої префектури Яманасі та отримати від нього компрометуючі матеріали за значну суму.  Оскільки Оґаю ніколи раніше не доводилося із ними співпрацювати (та і, зрештою, він знав, як робляться справи у подібних організаціях), він виставив умову, за якою документи мав особисто забрати хтось із членів Мафії для уникнення будь-яких непорозумінь. 

Без зайвих міркувань його вибір впав на Чюю – той якраз чудово вмів водити машину, нещодавно отримав права та був достатньо відповідальним, аби зробити все швидко і правильно. До того ж він був чи не найсильнішим, коли діло стосувалося здібностей, та чи не найвідданішим, коли справи доходили до репутації Портової мафії. 

Не те, що в Накахари був якийсь вибір, проте він все одно з радістю погодився. Він обожнював водити машину. Навіть сама думка про це відчуття повного контролю разом із невеличким хвилюванням щодо невідомості попереду пускала про його тілу мурашки. Можливість побути відповідальним за власне життя, знаючи  про ризики, які тебе очікують на дорозі через інших водіїв було чимось необхідним для Чюї. Як і висока швидкість, слідкування за знаками, обережність та строга необхідність контролювати свої емоції, аби нікому не нашкодити. До того ж водіння машини було можливістю побути на одинці, позбутися незрозумілої тривоги та нарешті розслабитись, думаючи про все та ні про що одночасно, вбираючи в себе краєвиди за вікном, спокій природи чи шум міста. 

– О котрій мені потрібно прибути на місце зустрічі? – запитав Чюя, сидячи в кабінеті свого боса та чекаючи, поки той наллє йому чогось випити.

– О другій годині дня, – Морі стояв біля свого бару і обирав напій. – Їхати туди відносно недовго – лише півтори години. 

– Зі мною за кермом? – піднявши брови запитав Чюя.

– Ні, – на обличчі Морі з’явилась усмішка. 

Ні для кого не було секретом, що Накахара дуже любив швидкість. Не знаючи його особисто, можна було б навіть припустити, що кожного разу будучи за кермом він намагається вчинити самогубство: занадто вже йому подобалось розганятись до максимальних швидкостей. Однак варто віддати Чюї належне: на дорозі він все ще залишався досить обачним і чудово справлявся з управлінням. 

– Звісно, ти можеш доїхати туди швидше, – продовжив Оґай, – проте будь обережним. Якщо тебе зупинить поліція, то це може додати нам проблем.

– Звісно. Після того, як я заберу документи, завдання буде виконане? Якось надто просто.

– Тоді вважай це за одноденну відпуску, – промовив Морі із загадковою посмішкою та поставив перед Чюєю склянку з прозорим коричневим напоєм.

– Як скажете.

Чюя потягнувся до своєї склянки. Зазвичай бос частував його доволі смачними і навіть вишуканими напоями. Як-не-як, а в алкоголі він розумівся. Колись Дадзай пожартував, що це і є найголовніша причина через яку Накахара та Оґай так добре поладили: вони обоє були алкоголіками. Проте цього разу не встиг Чюя зробити і один ковток, як його очі округлились. 

– Яблучний сік?! – викрикнув він, не очікуючи такої підстави.

– Яблучний сік, – спокійно відповів Морі, посьорбуючи такий самий напій зі своєї склянки.

– Це жорстоко! Мені вже навіть вісімнадцять є! 

– Я знаю. Але це не моя провина. Хто в Портовій Мафії найбільше любить фокуси?

Почувши це питання, Чюя одразу закотив очі. Звичайно він знав. 

– Так ось, – продовжив Оґай, не чекаючи відповіді, – після останньої місії Осаму був якийсь надто задоволений і притащив мені цілий пакет хорошого алкоголю, нібито просто відсвяткувати. Ми відкрили одну пляшку і то виявилось дуже хороше біле вино, колекційне, якщо я не помиляюсь, – після цих слів на обличчі Чюї можна було простежити справжній біль. – Звісно, воно швидко скінчилось. І коли я вирішив спробувати інші, в них виявився налитий сік. Різноманітний. Так що якщо тобі не до вподоби яблучний, можу налити ще гранатовий. Або з манго.

– Дуже дякую, – скривився Накахара, проте допив свій сік. – Забинтований покидьок.

Морі на це лише хитро посміхнувся.

***

Наступного ранку Чюя прокинувся в чудовому настрої. День обіцяв бути хорошим: просте завдання і поїздка до префектури Яманасі, де мала відбутись зустріч. Накахара ще ні разу не бував там: коли він був дитиною, змоги виїжджати за місто в нього не було, а коли він вступив до Мафії, то був надто зайнятий справами в місті. Тож сьогоднішній день справді можна було б вважати маленькою відпусткою. Якби не одне але. 

Вже пройшло майже три роки, як Чюя є членом Мафії. Вже пройшло майже три роки, як Чюя почав своє «нове» життя, майже три роки, як він зустрів своїх нових друзів. І майже три роки, як він познайомився з клятим марнотратником медичних бинтів – з набридливим та дратуючим, хай йому грець, Дадзаєм Осаму. Звичайно, було б брехнею сказати, що всі його інші колеги були подарунком. Та це і не дивно – інакше їм не було б чого робити у Портовій мафії. Однак Дадзай Осаму був особливим випадком. Знаходячись поруч з ним, Чуя переживав весь спектр емоцій, на який лиш був здатний.

Чюя не міг сказати, що саме він відчуває. Без сумніву, Дадзай був неймовірно дратуючим, мав плачевні навички соціалізації, велетенські проблеми із емпатією та відсутність вміння справлятися зі своїм травмуючим досвідом здоровими способами. Але… Осаму також не засуджував, вмів тримати себе та все навколо під контролем, був проникливим та розуміючим. Проте і не це найбільше дивувало Чюю. Що він справді не міг зрозуміти, так це чому він почувається у безпеці поруч із цим ідіотом. Звісно, Накахара прекрасно усвідомлював, що він не здогадується і про маленьку частину того, що відбувається у Дадзая в голові. Накахара знав, що коли Дадзай прийматиме рішення щодо свого майбутнього, він може не вписати його в свої плани. І те, що він це знав, не означає, що його це не лякало. Не означає, що він не сподівався на зворотнє. Зрештою, для Чюї стабільність та вірність близьких людей були необхідною складовою для спокійного життя, враховуючи його минуле. Проте Чюя не міг назвати Дадзая близьким. Він справді ним не був, і Чюя не знав, чи колись стане. Зате Чюя знав, що Осаму не образить його навмисно. До цієї думки було складно дійти, та в один момент життя він раптом здогадався, що по відношенню до нього, Дадзай ніколи не вчиняє щось зі зла чи власної ненависті, чи із простого бажання розважитись. Все було набагато прозаїчніше. Осаму просто не знав, як вчиняти інакше. Йому навіть не спадало на думку, що він може зробити комусь боляче, бо просто не вірив, що хтось може мати до нього якісь почуття. На задвірках його свідомості завжди було бажання просто зникнути, і він був більш ніж впевнений, що всі люди хочуть від нього того самого.

Так, можливо, це не те, що наразі було потрібно  Чюї. Та не дивлячись ні на що, він хотів бути поруч. І нічого поробити з цим не міг. Та і, чесно кажучи, він не хотів. Не хотів так само, як і думати про все це, тому що один факт залишався незмінним: Осаму дуже його дратував і завжди намагався зіпсувати його спокійне існування. І сьогоднішній день не став винятком.

Чюя вийшов зі своєї квартири і відразу примружив очі від денного світла. Погода була саме такою, як їй належить бути в розпалі травня: ранкові сонячні промені приємно огортали тіло теплом, а легенький вітерець грайливо перебирав довге руде волосся. Чюя ледь помітно усміхнувся.

 Сподіваючись, що в Яманасі погода не зміниться, Чюя попрямував до своєї машини, що стояла недалеко від підʼїзду. Він купив її нещодавно, як подарунок собі на вісімнадцяте день народження. Важко навіть порахувати, скільки годин в нього пішло на те, аби обрати саме той автомобіль, ідеальний, його перший. Зарплата у висококваліфікованих членів Портовії мафії була без перебільшення величезною, тож за роки роботи в цьому місці, він зміг зібрати чималу суму, яка дозволяла йому обрати машину, що підпадала під всі обрані ним критерії. Отож він і обрав, та відтоді їздив на своєму чорному Мерседесі.

Підходячи до нього ближче, він помітив за тонованим склом переднього пасажирського сидіння якусь постать. «Невже я загубив ключі?» – промайнуло в його голові. Але ж ні. Засунувши руку в карман накинутої шкіряної куртки, він швидко намацав їх в ній. Дуже дивно. Проте Накахару це не налякало. Той, кому дано можливість контролювати саму гравітацію, не мусить боятися незнайомців в машині.

Тож Чюя повільним кроком наблизився до автомобіля, і, не вдаючись ні до яких дій, краще придивився у вікно. Раптом він зрозумів, що це знайома постать.

«Якого біса?!»

Він повільно перейшов на іншу сторону дороги, відкрив двері, всівся на водійське сидіння і відразу промовив:

– Дозволь запитати якого чорта ти тут робиш?! – він намагався говорити наскільки спокійно, настільки міг. Але в нього завжди були з цим невеличкі проблеми. 

Поставивши однин лікоть на вікно і підперши долонею щоку, за сусіднім сидінням зі знудженим виразом обличчя сидів Дадзай Осаму. 

– Ти пізно. Я вже почав був думати, що ти вирішив нікуди не їхати, – сказав Дадзай, спрямовуючи погляд на Чюю. – Виспався, я сподіваюсь?

– Як мило з твого боку запитати, – приторно посміхнувся Накахара. Відповідай на моє запитання, ідіоте!

– Не кричи, не кричи, в мене голова болить, – проскиглив Осаму, – я рано прокинувся. 

– І хто ж в цьому винний?

– Ти. Ти вирішив їхати о десятій ранку. Мені довелося прокинутись о девʼятій! 

– Бідненький, – Чюя відчайдушно спробував виразити на обличчі своє співчуття, але вийшла якась злорадісна міна. 

– Знаю.

Осаму драматично відкинув голову назад на сидіння і заплющив очі. Декілька секунд Чюя мовчки спостерігав за ним, чекаючи пояснень. Однак його напарник явно не мав намірів нічого говорити.

– Якщо ти зараз не поясниш, якого біса ти тут робиш, я власними руками виштовхаю тебе звідси, – Накахара схрестив руки.

– Хм, яка честь, – не розплющуючи очей відповів Дадзай, але продовжив. – Насправді я б сам хотів знати, але Морі мені сказав приблизно так: “Чюя їде в Яманасі за документами їдь із ним бо він не дуже схожий на члена мафії зі своїми сто шістдесят і його скоріше за все сплутають із дитиною і знову скажуть що в мене справи йдуть погано і що я користується послугами неповнолітніх”. Ну, це якщо коротко.

– Забинтований покидьку, – крізь зуби промовив Чюя, намагаючись зберігати спокій. Слухаючи жарти про свій ріст майже кожного божого дня, він вже більш-менш звик до цього і навчився хоча б не лізти в бійку. Однак по виразу його обличчя все ще було видно, що його це зачіпає, тому Осаму і не переставав тримати високу емоційність свого напарника в неперевершеному тонусі. –  В тебе є остання спроба пояснити нормально.

– Та немає куди нормальніше, – Дадзай нарешті розплющив очі і глянув на Чюю. – Він справді не пояснив детально. Тільки сказав, куди ти їдеш і нащо, та наказав поїхати з тобою, нібито тому, що не зовсім довіряє тій організації і хоче бути впевненим в тому, що все пройде добре. Я, звісно, не мав ніякого бажання їхати туди з тобою, Чібі, тим паче не розуміючи такого обґрунтування моєї участі в цій недомісії, але він мені дещо пообіцяв і ось я тут.

Чюї стало майже образливо через таке пояснення Морі. Невже він в ньому сумнівався? Але це немає жодного сенсу, адже подібні завдання Чюя виконував не раз і навіть не два. Іноді під час них виникали проблеми, але він з ними прекрасно справлявся. Тож чому цього разу Морі вирішив вчинити саме так? Та ще й не попередив його про це. Накахара відмітив собі в думках обовʼязково запитати про це, коли вони повернуться.

– І що ж він тобі пообіцяв?

– Отруту, –  промовив Дадзай з такою посмішкою, по якій важко було зрозуміти, чи він говорить серйозно, –  що дасть безболісно покинути цей жорстокий світ і полинути туди, де пахне смаженими крабами, подають хороший віскі і де немає песиків, що не виконують бажання своїх хазяїнів, – із замріяним обличчям промовив Осаму.

– Господи, я повірити не можу, що ти все ще довіряєш його словам, – Чюя вже навчився ігнорувати ці тупі жарти про собак.

– Таким я вже довірливим народився, – зітхнув Осаму. 

Почувши цю фразу, Чюя не зміг стримати короткий сміх.

– Та не те слово. Як ти опинився всередині моєї машини? 

– О, дуже просто, – Дадзай засунув руку да кишені пальта та дістав із неї запасні ключі до машини Чюї. – Тобі варто частіше перевіряти їх присутність на тій полиці. Вони в мене вже близько тижня.

– Господи, – Чюя на секунду прикрив очі обома долонями. – Мені варто повісити ще пʼять замків на двері, аби ти перестав якимось чином постійно проникати в мою квартиру. 

– Ну-ну, чому це відразу “проникати”. Це звучить як злочин. Я просто приходжу провідати свого улюбленого напарника. Що в цьому поганого?

– Все, – скривився Чюя. 

Він не знав, що йому робити. Точніше, він знав, що вибору в нього немає і що йому доведеться провести три години в машині з Дадзаєм, але він не хотів приймати цей факт. Це занадто велике навантаження для того, що в нього залишилося від нервової системи, і цілковите знищенння всіх його планів. Та за скільки років він вже звик до таких не дуже приємних ситуацій, щоб не сказати інакше. 

– Вибору немає, так? – після невеликої паузи промовив він, дивлячись на Осаму. 

– Немає. 

– В такому разі мушу сказати, – Чюя вставив ключі в машину, заводячи її ,- що якщо ти будеш мені набридати, я справді, справді не посоромлюся викинути тебе із машини посеред лісу чи на якійсь автобусній зупинці. 

– Ага, – роблячи вигляд, позіхає, Дадзай ледве кивнув головою. 

Чюя вже почав їхати і після нетривалого мовчання додав:

– І я не твій собака.

Дадзай навіть не витратив сили, аби приховати свою самовдоволену усмішку.

– Ага.

Можливо, хтось ще не повністю навчився ігнорувати ці тупі жарти про собак.

***

Якийсь час Дадзай сидів мовчки, знову підперши рукою щоку і дивлячись на краєвиди, що проносились за вікном.

Осаму важко було назвати себе особливим поціновувачем природи. Звісно, він міг з легкістю оцінити її красу, але зазвичай вона його не цікавила. Немає сенсу хвалити декорації на сцені під час п’єси, якщо актори в ній грають препаскудно, хіба ні? 

Зараз він спостерігав за різнобарвними квітучими полями та світло-зеленими, залитими сонцем лісами. «Природа має свій певний шарм, але крім цього нічого в собі не несе» – промайнуло в його думках. Але чи було це правдою? Якщо ні, то чому його подих ніколи від неї не перехоплювало? Якщо так, то чому ж в закутках своєї пам’яті він так легко міг знайти спокійне нічне море в залитому місячному сяйві, похмурий ліс у вечірніх сутінках та помаранчево-фіолетовий захід сонця? Чому саме ці картини? Можливо, важливий їх контекст? З чим вони пов’язані? 

Несподівано його витягнув з власних роздумів якийсь шум. Осаму декілька разів кліпнув очима, повертаючись до реальності, та спрямував свій погляд на Чюю. Той в свою чергу спокійно покручував однією рукою кермо, а іншою натискав на якісь кнопки.

– Що ти робиш? 

– А на що це схоже? – він подивився на Дадзая, як на ідіота. – Вмикаю музику.

Можливо для когось це буде відкриттям, та Чюя Накахара обожнював музику так само, як і водити машину. Можливо навіть, що друге було прямим наслідком першого. Чюя ніколи б не визнав свою драматичність, проте для нього мало що відчувалось краще, ніж тиснути на газ мотоцикла чи машини, їдучи у невідомому напрямку і насолоджуючись улюбленими піснями. З ними все відразу ставало більш реальним, більш захоплюючим. Чюя все ще не знав, чи міг він себе вважати справжньою людиною, однак йому подобалось згадувати, що людство змогло створити музику. І продовжувало створювати її кожного дня.

В Портовій мафії всі знали про це його захоплення. Койо та Ґін періодично дарували йому на свята пластинки з альбомами його улюблених груп, а Акутаґава та Тачіхара вже не дивувались, коли чули, як Чюя наспівує собі щось під носа, занурившись в роботу. 

– Чібі, тебе точно ніхто не вчив ввічливості. А як же запитати мене, чи я не проти? Я все ж таки твій пасажир, – Дадзай старався говорити дуже серйозним голосом, проте в його очах були добре помітні іскри веселощів.

Він же теж чудово знав, наскільки його напарник обожнює музику. Важко було не знати. Одного разу, коли Осаму прийшов до нього додому (звісно по запрошенню, у нього ніколи не було звички вламуватись в чужий приватний простір), він застав Чюю, який готував собі вечерю, слухаючи пісні Майкла Джексона, співаючи та підтанцьовуючи. Чесно кажучи, коли він прослизнув на кухню та побачив цю картину, на якийсь час він зупинився в дверному пройомі та просто спостерігав. Він міг відразу почати сміятися чи злякати Чюю, чи ще якось його подражнити, але йому чомусь не захотілось. Він ще не раз згадував цю подію в голові, намагаючись зрозуміти, чому йому не захотілось. І до нього дійшло. В той момент Чюя просто був таким живим, що Дадзаю просто здалося, ніби він не має права його перервати. Звісно, йдеться не про фізичний стан. В Осаму звісно були певні проблеми, та він все ще чудово усвідомлював, хто живий, а хто мертвий. Але того разу, коли Дадзай побачив танцюючого Чюю за приготуванням вечері, його пронизила думка, що він ніколи не почувався і навряд чи буде почуватися таким живим, як його напарник в той момент. І здавалося б, що йому від цього розуміння мало бути сумно. Однак відбувалося те, що навіть сам Осаму не міг собі пояснити: кожного разу, коли він згадував про це, в його душі розливалося тепло і він по-дурному, ледь усміхався, після чого різко брав себе в руки та відганяв ці дивні почуття куди подалі.

Одним словом, то була неймовірна картина. Але Дадзай не міг там стояти вічно, просто витріщаючись, тож він не упустив шанс посміятися над напарником, поки той в свою чергу виливав на нього весь свій багатий словниковий запас.

– Я все ще можу виштовхати тебе зі своєї машини, – відповів Чюя, досі обираючи, що увімкнути.

– Неправда, – усміхнувся Дадзай. –  Нам вже не п’ятнадцять і тепер я вдвічі більший за тебе. 

– Ти все ж хочеш, аби я спробував? 

– Звісно ні. Ти мій який-не-який, а напарник, тож я дуже хвилююсь за твоє здоров’я і не хочу, аби ти марно надривав спину.

– Як щиро.

– Це чиста правда.

– Іди до біса, – Чюя кинув на нього такий погляд, ніби справді дав слушну пораду. 

Після цього він нарешті обрав пісню. Він обожнював її. На обличчі Чюї з’явилась задоволена посмішка. Однак не пройшло і декілька секунд, як він почув цокання із сусіднього сидіння.

– О боже, – зітхнув Осаму, відкидаючи голову на сидіння.

– Що?

– Ніякої оригінальності. Це Квін, – Дазай закотив очі, наголошуючи назву групи.

– Це Кві-і-ін! – з палаючими від щастя очима протягнув Чюя. – Те, що ти нічого не тямиш в мистецтві, ще не означає, що воно погане.

– Ще й «Killer queen». Серйозно?

Взагалі, Дадзай нічого не мав проти Квін. І проти конкретно цієї пісні також. Але він просто не міг ніяк не відреагувати на це задоволене обличчя. Осаму розвернув голову і знову подивився на Чюю.

Тільки зараз він помітив, в що одягнений його напарник. Замість звичайного його образу, який зазвичай складався з такої кількості шарів верхнього одягу, що Осаму навіть не міг їх порахувати, сьогодні на Чюї були звичайні чорні штани та темно-бордова сорочка. Схоже, що поки вони їхали, він вже встиг скинути із себе куртку, в якій сідав в машину. На його шиї як завжди висів чорний шкіряний чокер та ще декілька срібних ланцюжків, а на голові був улюблений капелюх. 

«Чим старший стає цей ідіот, тим краще в нього виходить одягатися», – подумав Дадзай. В Накахари справді чудово виходило підбирати речі під свою зовнішність. Завжди підкреслені блакитні очі та яскраво-руде хвилясте волосся. Зараз його голова ледь кивала в такт музиці, а ті ж очі світилися від улюбленої пісні. Декілька пальців лівої руки, що мали знаходитись на кермі, легесенько відбивали по ньому такт. За всі роки їхнього знайомства, Дадзай вже не вперше задивляється на Чюю. Як би сильно той його не дратував, Осаму міг з легкістю визнати, що його напарник був гарним. Можливо навіть дуже гарним. Але це визнати вже було не так просто.

Дадзай відірвав свій погляд від Накахари і потягнувся до програвача, несподівано його вимикаючи, після чого знову радісний повернувся на своє сидіння.

– Що ти робиш?! – різко закричав Чюя.

– Мені не подобається ця пісня, – відповів Осаму. 

Йому насправді було все одно на пісню. Йому хотілось подратувати Чюю.

– Як ніби мені не все одно, придурку! 

Тепер Накахара потягнувся до програвача. Та не встиг він його ввімкнути і прослухати пісню декілька секунд, як Дадзай знову її вимкнув.

– Досить! – викрикнув Чюя і знову повторив свої рухи. Як і Осаму.

Так вони вмикали і вимикали програвач разів десять.

– Це тобі досить її вмикати.

– Я сам вирішу, що мені досить, а що – ні.

– Чібі, ти ще надто малий для таких рішень.

– Та я буквально старший тебе, забинтований ти покидьок!

– Може я хочу поговорити з тобою, а не слухати музику.

Чюя кинув на нього скептичний погляд та відвернувся.

– Ну Чю-ю, я серйозно. Ми з тобою напарники, а так мало спілкуємось. А зараз якраз така чудова нагода, – мило посміхнувся Осаму.

– І про що ж ти хочеш поговорити?

– Хм, – Дадзай замислився на декілька секунд і запитав перше, що спало йому на думку. – Який твій улюблений десерт?

І конкретно в цей момент у нього з’явилось передчуття, що зараз його справді спробують виштовхати з машини. Але, на диво, Чюя відреагував спокійно. Чітко і без зайвих емоцій він відповів:

– Сливовий сорбет з корицею із червоного вина.

– Звісно.

Звісно, Осаму навіть не знав про існування такого десерту. Проте було очікувано, що Чюя не задовольниться звичайними японськими моті.

– Ще є питання?

– А ти не хочеш дізнатись, який мій?

– Ні.

– Кастелла.

– Просто бісквіт? Ти серйозно?

– Можна ще з матчею.

– Господи.

Ця остання репліка чомусь звучала як осуд.

***

Якийсь час вони їхали в тиші, кожен занурившись у свої думки. Вже пройшла майже година, як вони були в дорозі, тож скоріше за все, їхнє місце призначення було недалеко. 

Дадзай опустив вікно і висунув носа на свіже повітря. Погода ставала все кращою. Хоч для Японії і не було притаманне дуже спекотне літо, початок червня вказував на те, що холодним воно також не буде. Певно, на дворі вже зараз більше двадцяти градусів. Осаму невдоволено підмітив в думках, що можливо доведеться знімати свій плащ. Якщо не сьогодні, то в якийсь інший день. А це йому не подобалось. 

Осаму не хотілося зайвий раз показувати свої перемотані руки та шию, а тим паче те, що було під бинтами. Лише Одасаку одного разу бачив його зап’ястя без них. Це сталось тоді, коли після однієї з місій Дадзай повернувся з пораненням. Воно було не глибоке, тому до лікаря йти було не обов’язково, проте крові було достатньо, аби бинти нею просочились. Не розмірковуючи зайвий раз, Осаму взявся перемотувати своє зап’ястя самостійно. Він вже звик це робити. Однак не встиг він зняти старі, почервонілі бинти, як в його кімнату зайшов Одасаку. 

Звичайно, він побачив всі ті шрами. Він не розпитував звідки вони там з’явились. Він не засуджував і не дивився з відразою. Дадзай загалом від нього цього і чекав. Однак він все одно почувався незахищено. Йому хотілось чим скоріше заховати свої руки. Йому хотілось, щоб їх більш ніхто ніколи не бачив, окрім нього самого. Його друг лише запропонував допомогти, але Осаму тільки вимовив тихе «ні» і швидко закінчив цю роботу.

Зараз, сидячи в машині, він знову згадав цей момент і опустив очі на свої руки. Може, Ода і не бачив в них нічого відразливого, проте Дадзай – так. Він ненавидів їх так само, як і себе. І річ була не лише у їхньому зовнішньому вигляді. Він ще знав про все те, що вони зробили. 

Скільки Осаму себе пам’ятав, у нього завжди були розмиті кордони між так званим «злом» та «добром». Точніше кажучи, він розумів, які з його вчинків були скоріше неправильними, а які – правильними. Якщо такі взагалі були. Однак його це не зупиняло. І від цього тисячного усвідомлення його який раз починало нудити. 

Через це йому хотілось кудись подіти свої руки, заховати їх, а можливо навіть розцарапати та відчути, як із них тече кров. Відчути що-небудь, окрім цієї пустоти в голові.

***

– З тобою все гаразд? 

Радий, що від нього нарешті відчепилися, Чюя спокійно їхав собі далі.

Проте коли його напарник замовк на надто довгий час, Чюя декілька разів покосився на нього. І коли він побачив, що той не може відвести погляд від власних рук, він зрозумів, що щось не так. Тобто, для Дадзая такий стан був звичним. Однак Чюя не вважав такий стан нормальним.

Вперше Чюя став свідком такого стану Осаму після їхньої першої спільної місії, коли той виконував передсмертне бажання одного із солдатів СБГ. Замість того, аби покласти край його стражданням однією кулею, Дадзай випустив їх з півдесятка. Чуя спостерігав за ним і власноруч вибив із його рук зброю, аби той зупинився. Однак перед цим він звернув увагу на обличчя Осаму, він чув його слова. І він також бачив, що Дадзаю ще знадобилось трохи часу, аби прийти до тями. Це виглядало страшно.

Проте це був тільки перший випадок. Відтоді Чюя ще не раз бував свідком такого стану свого напарника і не раз своїми діями чи звертанням повертав його до реальності. Він не знав, що це було. Може, Дадзай мав дисоціативний розлад, а, може, це був просто Дадзай. В будь-якому разі, Чуя б із задоволенням заплатив би власні гроші за те, аби той сходив до висококваліфікованого психотерапевта.

Але поки що доводилось справлятися з цим самому. Тож, як зазвичай, він просто до нього заговорив.

– В тебе все гаразд, Осаму? – повторив він, не отримавши відповіді.

Через декілька секунд Дадзай нарешті підняв очі і тупо подивився на нього. Ще через кілька секунд до нього нарешті дійшло, що він тут робить і хто до нього звертався.

– Звичайно, – відповів він. – Не хвилюйся, Чібі.

Чюя з недовірою відірвав від нього свій погляд і знову сконцентрувався на дорозі. 

Допоки не почув, що хтось відкриває бардачок машини.

– Гей!

– Так і знав, що вони все ще тут, – посміхаючись сказав Дадзай.

З бардачка він дістав три шоколадки, які сам колись туди поклав. 

Одного разу, коли вони їхали на чергову місію, Дадзай притащив в машину Чюї купу солодощів. Він знав, наскільки той не любить, коли хтось їсть в його машині, бо не хоче її бруднити. Тому Осаму не вигадав нічого кращого, як купити желейки, рясно посипані цукром, крихке печиво із цукровою пудрою та декілька шоколадок. Звісно, він не встиг з’їсти все. Однак виконати свій план – так. Чюя був дуже злий. А ще йому напевно довелось провести немало часу, вичищаючи сидіння та килимки. 

Коли вони повернулись до штаб-квартири мафії, Дадзай спеціально залишив шоколад в машині Чюї. Може, він просто попіклувався про те, щоб йому було чим перекусити наступного разу. Або ж це був таємний спосіб попросити в Накахари вибачення. Він сам не знав. Однак три плитки молочного шоколаду із різними смаками все ж залишились там.

– А де їм ще бути? Тепер вони мої, тож поклади їх на місце, – сталевим тоном промовив Чюя. 

Однак Осаму не зважав на його слова. Він поклав дві шоколадки назад, а одну, із солоною карамелю, відкрив, відламав від неї декілька кубиків і дружелюбно протягнув їх Чюї.

Той подивився на нього як на ідіота, проте все ж взяв їх. А Дадзай в свою чергу обережно загорнув низ шоколадки у фольгу з-під упаковки і безцеремонно почав її кусати.

– Небачене зухвальство, – констатував Чюя, зітхаючи. – А може я хотів ще?

– Без проблем, – промовив Дадзай, протягуючи йому всю плитку.

– Ти мені пропонуєш їсти її після того, як в ній побували твої зуби? – скривився Чюя. 

– Ой, невже Чюя Накахара боїться чужих мікробів? 

– Я не боюся. В мене просто є мізки.

– Хм, – задумливо протягнув Осаму. – З цим би я посперечався- промовив він і знову відкусив шматок шоколаду. – До речі, Чібі, а ми можемо по дорозі заїхати до Аокіґахари? Наскільки я знаю, це теж в Яманасі.

Чюя закотив очі. Ну звичайно, як він міг забути про так званий «Ліс самогубців». 

– Чесно кажучи, я думав, що ти вже не раз бував там на екскурсії, – з іронією в голосі промовив Чюя.

– Чу, ти ж знаєш, який я поціновувач природи. Одного разу зайшовши туди, я б просто не зміг змусити себе звідти вийти, – в такому ж тоні відповів Осаму. – Ця зелень лісів, багата фауна, покинуті палатки із речами, тиша, прозорі струмочки, повішані на деревах, їхні злі духи, різноманітні квіточки… 

– Краса одним словом, – підсумував Чюя. 

– Ех, так, – зітхнув Дадзай, доїдаючи шоколад. – Звучить прямо як моє природне місце сили… – усміхнувся він.

Чюя коротко засміявся. 

– Я не настільки добрий, аби завести тебе по твоєму бажанню до твого місця сили. Тож сьогодні без Аокігахари. 

– О, це сумно, – беземоційно випалив Осаму.

– Так, дуже. 

– … а наступного разу? – після невеличкої паузи запитав він.

– Наступного разу візьмеш автобус. Я не збираюся брати участь в твоєму самогубстві, – неочікувано серйозно промовив Чюя. Не очікуючи цього сам від себе, він поспішно додав: – Морі мені цього не пробачить.

Осаму ж просто у відповідь подивився на Чюю, а на його обличчі зʼявилася ледь помітна, сумна посмішка. 

– Так я ж тебе не як водія прошу, – нарешті промвив він, після чого силувано саркастичним тоном продовжив: – ти можеш прогулятися там зі мною. 

Чюя нахмурився і замовк на декілька секунд, коли раптом до нього дійшло.

– Ти пропонуєш мені подвійне самогубство?! –  останні два слова він викрикнув тоненьким голосом.

– Я цього не говорив! Я говорю про екскурсію.

– Ми знаємо про що ти говориш, Дадзай Осаму.

Той у відповідь просто знизав плечима.

– Що, з панянками зовсім не складається? – намагаючись пожартувати запитав Накахара. Однак його голос зовсім не звучав весело.

– Подивись на мене, – наказово промовив Дадзай. 

Чюї стало не по собі, та він все ж повернув голову та поглянув у очі Осаму. 

– Як в такого красеня може не складатися із панянками? – вишкірився він

– Тц, – клацнув яциком Чюя та знову сконцентрувався на дорозі. – Ідіот.

На це Осаму посміхнувся та замовк, сподіваючись, що тема закрита. Йому не подобалося, куди звертала ця розмова. тож він сподівався просто віджартуватися. 

Та Чюї не хотілося просто віджартуватися. Тобто, звісно, так було б простіше і не довелося б казати ніяких осоромлюючих речей, однак…Чюї це не подобалося. Він чудово розумів, що справи набагато серйозніші за жарти. Тож трішки помовчавши та підібравши, як йому здавалося, більш-менш правильні слова, він невпевнено промовив:

–  Краще я вже буду терпіти твоє тупе обличчя, ніж…

Проте не встиг Чюя закінчити своє речення, як в нього задзвонив телефон. Це був Морі. 

Накахара збентежився. Морі телефонував своїм робітникам вкрай рідко. 

Він взяв слухавку і якусь хвилину із серйозним обличчям слухав те, що йому говорили. З кожною подальшою секундою розмови його обличчя ставало все похмурішим.

– …В мене таке відчуття, що Ви караєте мене за щось, Морі-доно, – рівним голосом промовив Чюя. – … Так , я розумію… Але все ж. Добре. 

Він поклав слухавку. По його обличчю було зрозуміло, що щось сталося. Неприємне. Можливо навіть дуже страшне.

– Ну? – запитав Дадзай.

Чюя відповів не одразу. Він зменшив швидкість і намагаючись зберігати спокій промовив:

– Зустріч перенесена на п’яту вечора.

Дазай пирснув від сміху. 

– Тобі смішно?! – як завжди, спроба контролю провалилась. – Що я в біса робитиму з тобою до п’ятої вечора?!

– Ми в Яманасі, Чібі! – все ще сміючись сказав Осаму. – Тут є що робити.

– Ти пропонуєш мені погуляти з тобою по околицях і подивитись визначні місця?! – Чюя майже перейшов на крик. Він не очікував такого повороту подій. Провести з клятим придурком Дазаєм Осаму цілий день. 

– Поміть, що це була не моя ідея, – Дадзай навіть не приховував того, що йому було весело. – Зрештою, у нас немає особливого вибору. 

Це була правда. І це дратувало Чюю ще більше. 

На декілька хвилин Накахара замовк, намагаючись заспокоїтись і розмірковуючи. Так, вибору було небагато. Повертатись назад не було сенсу, а зробити щось із фактом перенесення часу зустрічі не можна було. Був звісно варіант завести Осаму до Лісу самогубців і залишити його там, однак Чюя не був настільки добрим, аби зробити цьому придурку таку приємність. Тож залишалось тільки разом провести майже п’ять годин. П’ять годин. Чюї знову стало погано.

– Якщо ти будеш дратувати мене сильніше, ніж зазвичай, то, я обіцяю, я завезу тебе в якийсь глухий ліс і залишу там. 

– Дуже страшно, – роблячи вид, що він позіхає, сказав Дадзай.

– Якщо тобі пощастить, то в тому лісі не буде диких звірів, які з радістю поласують тобою. А це повільна і дуже болюча смерть. І ймовірність, що тобі пощастить, теж не висока, забинтований ти ідіоте.

– І як ти так добре навчився погрожувати, Чібі? – усміхнувшись запитав Дадзай.

Він знав, що Чюя цього не зробить. Але він також знав, що його напарнику завжди необхідно відчувати контроль над ситуацією. Навіть якщо цей контроль несправжній.

Чюя йому не відповів.

***

Незабаром Чюя та Дадзай прибули до парку недалеко від озера Каваґуті. 

Вирішити, де провести їхній вільний час, було дуже непросто. Тобто Чюя був впевнений, що якби він їхав в Яманасі сам, в нього б не виникнуло б проблеми з вибором місця для відпочинку. Однак тепер їм треба було вигадати, де можна провести майже п’ять годин разом, не вбивши один одного, але при тому і не просто згаяти час сидячи в машині. Бо тоді перша умова точно не буде виконана.

Чюя з самого початку наполягав на те, аби поїхати кудись ближче до гори Фудзі. По-перше, саме недалеко від неї мала б відбутись зустріч із іншою організацією. По-друге, саме цією горою та пейзажами навколо неї і була відома ця частина Японії. Тож бути недалеко звідси і не прогулятись навколо було б справжнім злочином.

Щодо Дадзая, то в нього взагалі не було особливих ідей. Він ще раз запропонував Ліс самогубців, але, почувши різку відмову, швидко забув про це. Йому також не  хотілось тинятися десь по лісах чи парках. Прогулянки по заповідниках із дратуючим напарником Чюєю Накахарою точно не входило в список його улюблених речей. Однак вибір був не широкий. Тим паче, що в Осаму вже сильно затекли ноги і бажання вийти нарешті з машини, де з розваг тільки приховані витріщання на Чюю та заглиблення у власні думки, тільки посилювалось. Тож він, трішки понивши, все ж погодився на одну з пропозицій Накахари.

Чюя припаркував машину на стоянці і, забравши із заднього сидіння свою куртку, вийшов на двір. 

– О Господи, як тут жарко, – проскиглив Дадзай, щойно вийшовши з машини вслід за Чюєю. Не задумуючись, Чюя кинув назад в машину свій верхній одяг.

– То може знімеш свій дурнуватий плащ? 

Він швидко провів поглядом по Осаму.

На диво, сьогодні він був одягнений не у свій улюблений чорний костюм, а в світло-коричневі, майже бежеві штани, чорну сорочку та, власне, чорний плащ, з якого він ніколи не вилізав. Чуя мав віддати Дадзаю належне: йому дуже пасував цей колір. Щоправда, іноді Накахарі здавалось, що Осаму схожий на підлітка, який все ближче і ближче підходить до своєї емо-фази. Однак до того ж Акутаґави йому ще було дуже далеко.

– А може ти знімеш свою зимову шапку? 

– Ти що,  покидьку суспільства, назвав мій капелюх зимовою шапкою?! – Чуя не міг реагувати спокійно, коли хтось кидав коментарі в сторону його капелюха, за яким він так старанно доглядав і до якого так довго підбирав гарні ланцюжки.

– Саме так, Чібі. Хто взагалі носить чорний капелюх влітку? 

– Те саме питання тільки щодо чорних довгих плащів! 

– Чорний плащ це стиль.

– Ні. 

– Так.

– Ні. 

– Хіба він тобі не подобається?

– Ні?! 

– Це жорстоко, Чібі, – зітхнув Осаму, зображуючи на своєму обличчі абсолютний печаль. – В будь-якому разі, я його не зніму. 

– Я не твій татко, можеш переді мною не виправдовуватись, – не думаючи кинув Чюя і наклонився, аби краще зав’язати шнурки на своєму взутті.

Лиш через декілька секунд, після того як від Дадзая не послідувало відповіді, Чюя зрозумів, що він сказав. 

Він підняв погляд на Осаму.

Той стояв, припіднявши брови і ледве стримуючи сміх.

– Заради бога, – Чюя закотив очі, – якщо ти зараз скажеш якусь дурню, я не довезу тебе назад до Йокогами, я тобі обіцяю.

– Як скажеш, не мій татку, – промовив Дадзай, все ще намагаючись не засміятись. – Я піду куплю собі щось пити. Тобі щось взяти?

– Мг. Пістолета. На випадок, якщо я все ж не витримаю цю прогулянку.

– Як скажеш.

Осаму посміхнувся і пішов в сторону магазину, що був через дорогу від них.

Чюя дійсно не знав, що йому робити і як себе вести. Не те, що вони з Дадзаєм ніколи не проводили час разом. Ні. Насправді, останнім часом вони все частіше по незрозумілих причинах знаходились в компанії одне одного, навіть коли цього не вимагала робота. Однак це було в іншому контексті. А сьогодні їм доведеться гуляти один з одним в проклятій префектурі Яманасі, як двоє… як двоє кого, власне? Двоє напарників? Теоретично – так, але вони чудово розуміли, що їхні стосунки не можна описати лише цим словом. Двоє друзів? Які до біса друзі? Тоді як хто? В Чуї не було ідей. І саме тому він не знав, як себе поводити. Чи мріяв він колись про побачення зі своїм хлопцем десь в схожому місті? Можливо. Проте він опинився тут не зі своїм хлопцем. А з ідіотом Дадзаєм Осаму, якого він навіть своїм другом назвати не міг. Тож що йому тепер з цим робити? 

Поки Чюя про це розмірковував, Дадзай встиг придбати те, що хотів і повернувся назад до свого напарника. Підходячи ближче, він звернув увагу, як той нервово грається одним із перстнів на своїх пальцях, втупивши очі в одну точку. 

Осаму теж не міг сказати, що він в захваті від всього того, що зараз відбувається. Він відчував себе зовсім не в своїй тарілці і його непокоїло те, що від нього тут мало що залежить, і що він не зможе розвернутись і піти в будь-який момент. Але, врешті-решт, Дазай не особливо переймався. Це ж всього лише Чібі. Його імпульсивний, хаотичний напарник, що обожнював різноманітні капелюшки і що по росту ледве діставав до його підборіддя. На обличчі Осаму з’явилась маленька посмішка. Що ж, це навіть може бути весело.

– Молода пані в крамниці сказала, що якщо іти по стежці в сторону півдня, то можна дійти до самого озера, – сказав Дадзай, привертаючи увагу Чюї до себе.

Надто занурившись у свої думки, Накахара не помітив, як Дадзай до нього наблизився. Зрозумівши, що до нього звертаються, він здригнувся і різко перевів погляд на того, хто порушив його агресивний процес мислення.

– Ти ідіот? Це буквально єдина стежка, що тут взагалі є, – відповів він, повертаючись назад до реальності.

– Значить, підемо нею, а потім звернемо кудись,- промовив Осаму і протягнув Чюї напій. 

– Нащо? – в запитанні припідняв брови Чюя, беручи із рук Осаму своє мохіто і роблячи ковток. Він не просив нічого йому купляти, але Дадзай і так знав, що той буде пити. – Хм, досить непогано, як для такого місця. Тільки воно безалкогольне. 

Осаму мовчки закотив очі, ледь кивнувши головою, після чого відкрив пляшку своєї коли.

– Ну так нащо?

– Просто. Так буде цікавіше.

– Де гарантії, що мене не спробують вбити?

– Для таких привілеїв не потрібно гарантій, – хмикнув Дадзай. – Ходімо, – він почав іти вперед, махнувши рукою в сторону Чюї.

– Ходімо.

***

Вже пройшло близько двадцяти хвилин, як вони повільно плентались у невідомому напрямку.

Спочатку Чюя та Дадзай майже не говорили. Перший все ніяк не міг зрозуміти, що йому робити і про що йому говорити, а другий в свою чергу просто насолоджувався тим, що його не чіпають із безглуздими розмовами ні про що. Осаму, здавалось, не любив те, що називали «смол-током».

Однак зараз і не потрібно було змушувати себе теревенити ні про що. Чюя розумів, що Дадзай не з тих людей, хто може годинами розмовляти, і вже точно не той, хто відчуває постійну потребу заповнити тишу. Тож він ніколи не наполягав. І насправді, Осаму давно вже це усвідомив і належним чином оцінив. Дадзаю зазвичай не подобалось відчуття того, що його звички і характер хтось розуміє. Адже кожного разу він не міг позбутися думки, що одного дня це буде використано проти нього. Тому він, так відчайдушно стараючись приховати себе справжнього, іноді вже і сам забував, хто він. А якщо бути повністю чесним, він давно вже цього не знав.

Проте йому було комфортно з Одасаку. З самого початку їхньої дружби, Осаму зрозумів, що той чудово вміє читати людей, тож намагатись щось приховати було певною мірою марно. А ще він справді був дуже добрим. Дадзай був переконаний, що Ода Сакуноске – найдобріша людина в Мафії, і іноді йому було шкода, що той сюди взагалі потрапив. Але в будь-якому разі, характер Одасаку не давав Осаму почувати себе в небезпеці. Він був його найкращим другом. Дадзай сподівався, що надовго.

Але нещодавно для Осаму відкрилась ще одна несподіванка. Точніше, до нього прийшло усвідомлення, що є ще одна людина, перед якою він не відчуває потреби робити з себе когось іншого. І це виявився Чюя. Можливо, це і була одна з головних причин такої блискучості їхнього дуо. Дадзай бачив, яким справжнім і вразливим був перед ним його напарник. Осаму припускав, що Чюя взагалі не вміє бути фальшивим. І йому це до біса подобалось. 

Проте в Накахарі була ще одна річ, яка дозволяла Дадзаю довіряти йому. Він ще не розібрався чому, але він був впевнений, що Чюя ніколи не зробить йому боляче навмисно. Чібі може називати його якими завгодно словами, бездумно лізти в бійки чи погрожувати йому найжорстокішими речами. Однак ні разу, коли за якихось обставин вразливим ставав сам Осаму, Чуя не користувався цим. Навпаки. Він починав його так чи інакше захищати, чи то від нього самого чи то від зовнішнього світу. 

Дазай ледве підняв куточок губ в посмішці і нарешті вирішив роздивитись навколо. А навколо було дійсно казково.

Оскільки вони потрапили до цього місця майже на початку літа, багато рослин вже встигли відцвісти, а іще більше тільки збиралися з’явитися. Однак це не означало, що в парку не було на що глянути. Вздовж стежки було висаджено купа високих старих та молодих дерев, які своїми величними кронами створювали тінь та, при кожному найлегшому пориві вітру, награвали тільки собі відому, приємну мелодію. Трішки далі виднілися зелені гори, покриті темними лісами, та поля, що буквально через місяць мали залитися різнобарвними квітами. Все це довершувало тепле літнє сонце та де-не-де гомін пташок, що насолоджувались цією порою не менше, ніж люди.

– До речі, в цих краях водяться чорні ведмеді, – першим порушуючи тишу промовив Дадзай.

– Що? – піднявши на нього розгублений погляд перепитав Накахара. 

Весь цей час Чюя все глибше занурювався у власні думки, аналізуючи те, що зараз відбувається та все більше впадаючи в паніку. Він сам ніяк не міг зрозуміти, чому він так сильно переймається. Проте його дуже дивувала поведінка Осаму. Чому він був такий спокійний? Чому він так легко погодився на все це, якщо міг просто попросити завести його до якогось місця на ці пʼять годин та зустрітися перед самою місією? І чому Чюя відчуває себе так, ніби він не хотів би, щоб Дадзай зараз залишив його на одинці? Тобто, звісно він не хоче бути тут із цим марнотратником бинтів і, взагалі, він не зацікавлений в його компанії. Просто зараз Дадзай не такий набридливий як завжди і не намагається вивести його з себе, і…

– Кажу, що біля гори Фудзі водяться чорні ведмеді, – повторив Осаму як ні в чому не бувало, знову перебиваючи думки Накахари.

– Це болючий спосіб самогубства, – відповів Чюя. Все ж, йому треба намагатись опанувати себе. Врешті-решт, він може подумати про все це пізніше, ввечері. А зараз варто поводити себе як завжди.

– Вони майже не нападають на людей, Чібі.

– А. В мене іноді таке відчуття, що ти періодично проводиш свій час листаючи статті в інтернеті під заголовками, «сто цікавих фактів про…».

– Визнай, що я просто розумніший.

– Нізащо.

– Тобто я все ж розумніший, але ти не хочеш визнавати? – примруживши очі запитав Дадзай.

– Стули пельку, дурню. Я не хочу це визнавати, тому що це неправда, – кинув на нього злий погляд Чюя.

– Неправда. 

– Правда.

Чюї стало майже соромно, що пів хвилини назад він подумав про не-таку-вже-й-набридливість цього ідіота.

– Я прочитав це тут, – Дадзай засунув руку в кишеню плаща, дістав буклет та протягнув його Чюї. – Мені дала його мила дівчина в магазині. 

– Дивно, що ти не запропонував їй подвійне самогубство, – не задумуючись відповів Накахара, розгортаючи буклет і швидко пробігаючись по ньому очима.

– Хто тобі сказав, що я не запропонував? 

– І справді, перепрошую, – закотивши очі промовив Чюя. – Вона відмовила?

– Як бачиш, я все ще тут.

– Навіть не знаю, що на це сказати.

Але він дійсно не знав, що на це сказати. Що він радий, тому що ні в чому не винна дівчина залишилась жива? Чи що йому шкода, бо тепер він змушений терпіти товариство Осаму?

Чюя побачив намальовану карту і вирішив розглянути її поближче.

– Враховуючи те, скільки ми вже йдемо, ми маємо бути десь тут, – він поставив палець на певну точку. Дадзай трішки нахилився до нього, аби побачити, куди він показує.

– Хм. Це значить, що озеро має бути в цьому напрямку, – сказав Осаму, піднімаючи руку перед собою. – Там сьогодні має бути немало людей. 

– І що? – Чюя трішки повернув голову, аби подивитися на Дадзая. І раптом зрозумів, що той знаходиться дуже близько. Клята різниця в рості. 

– Не люблю людей, Чібі, – Осаму подивився прямо йому в очі.

Чуя випалив те запитання не думаючи. Він і так знав на нього відповідь. Він і сам не дуже любив людей.

– Тож ми можемо пройтись трішки далі і звернути в глиб лісу, а потім вийти біля самого озера, але не там, де гуляють туристи, – запропонував Дадзай, нарешті випрямляючись.

– Чому я маю робити те, що ти пропонуєш? 

– В тебе є кращі ідеї? Хочеш постояти на протоптаному березі біля купки людей, слухаючи дитячі крики і люб’язно усміхаючись всім, хто підходитиме зі словами «Можете нас сфотографувати, будь ласка» ? – ніби дразнячи запитав Осаму.

– Може і хочу, – таким самим тоном відповів Чюя. 

– Тоді без мене.

– З великою радістю.

Вони обоє закотили очі, відвертаючись один від одного, проте знаючи, що саме так вони і зроблять.

***

Через хвилин десять Чюя та Осаму дійшли до роздоріжжя і, замість того, аби йти по головній дорозі, звернули на вузьку стежку, що вела кудись глибше в ліс.

– То що ти там говорив про чорних ведмедів? – роздратованим голосом запитав Чюя, вже вкотре переступаючи через якусь високу траву. – Якщо ми зустрінемо одного з них, я клянусь, я згодую тебе йому.

–   Тобі варто уважніше мене слухати, – відповів Дадзай, знову нахиляючи голову, аби не виколоти собі очі гілками. – Вони не їдять людей.

– Почнуть.

–  Але тут можуть бути кліщі, – спокійно промовив Осаму.

Чюя призупинився і повернув голову назад, кидаючи злий погляд на Дадзая.

– Щоб ще хоч один раз я погодився на яку-небудь твою пропозицію…

– Мене дивує, що стежка все ж є, але вона настільки слабо протоптана, – ігноруючи чергові погрози Чюї сказав Дадзай.

–   Можливо це тому, що ніякий ідіот сюди не лізе?!

– Все не так вже й погано, Чібі. Скоро ми маємо звідси вийти.

– Сподівайся, що ти маєш рацію, – процідив Чюя.

– Я маю рацію, – киваючи головою, промовив Дадзай. 

– Яка впевненість.

– Ні, я справді маю рацію, – Осаму простягнув руку із-за спини Чюї і відсунув гілки якогось зеленого куща, відкриваючи перед ними прохід на маленьку галявину. – Хтось просто зі своїм ростом нічого не бачить.

– Все ж треба було завести тебе до Лісу самогубців.

Вони ступили ще декілька кроків і справді вийшли на невеличку галявину. З іншого боку можна було побачити продовження стежки, що врешті мала б привести їх до озера. Але наразі це їх мало цікавило. Тому що очі обох були прикуті до дечого іншого.

Гойдалка. Прикріплена мотузками до високого старого дерева дощечка, що трішки покачувалася від вітру.

Декілька секунд Дадзай та Чюя просто дивилися на неї, а потім перевели погляд один на одного. Вони обоє розуміли, що зараз буде.

– Я перший, – одночасно промовили вони і ринулися до гойдалки. 

Безперечно, це не була належна поведінка повнолітніх та майже повнолітніх членів мафії на рахунку яких було декілька десятків, якщо не сотень, злочинів різної тяжкості. Однак чи справді можна їх в цьому засуджувати? З різних причин ні в одного, ні в іншого не було справжнього дитинства, тож невеличкі прояви інфантильності були не такими вже й дивуючими. Та і зрештою, навіть формально вони все ще залишалися дітьми, підлітками. 

Так що питання було лише в тому, хто сяде на гойдалку першим. Інше їх наразі не цікавило. А бігали вони обоє дуже швидко, враховуючи їхню роботу. Та все ж ноги в декого із них були набагато довшими.

– Це несправедливо! Ти вищий! – закричав Чюя, розуміючи, що його переганяють. Але він був не готовий так просто віддавати бісячому Дадзаю своє місце на гойдалці. 

– Бідненький, – радісно  промовив Осаму, майже добігаючи до гойдалки, коли раптом її контури засвітились оранжевим. Він розвернувся в сторону Чюї. – Гей!  

Тепер Чюя також усміхався. За допомогою гравітації він підтягнув її до себе, тож тепер йому залишалося всього лише зробити декілька кроків та дотягнутись до неї рукою. 

Та Дадзай не міг так просто поступитися. Розуміючи, що він знаходиться до свого напарника досить близько, Осаму швидко перемістився до нього та схватив його за запʼястя. 

– Ні! – знову закричав Чюя, дивлячись як гойдалка знову віддаляється від нього. Тепер вони з Дадзаєм були на однаковій відстані від неї, знову. І хоч Накахарі це дуже не подобалося, він вже знав, хто все ж таки всядеться на неї першим.

Так, власне, і сталося. Через декілька секунд самовдоволений марнотратник медичних бинтів уже сидів на не своєму місці, в той час як Чюя стояв за один крок від нього зі схрещеними на тулубі руками.

– Це не просто нечесно! 

– О так, це жахливо нечесно, – усміхаючись та киваючи головою підтвердив Дадзай. – Коли я тобі казав ще в пʼятнадцять років пити більше молока, треба було саме цим і зайнятися. 

– Хто тобі сказав, що я цим не займався? – загадково промовив Чюя.

– Ти серйозно? – брови Осаму піднялися. Він не міг повірити, що Накахара справді сподівався, що йому це допоможе.

– Звісно не правда, тупий ти придурку!  І в мене все ще є час вирости, мені лише вісімнадцять! А от твоїм мізкам вже явно нічого не допоможе.

– Головне, щоб твоїм хоч що-небудь допомогло, Чібі, – коротко засміявся Дадзай на цю слабку образу Чюї.

– Для цього мені потрібно перестати чути твій дурний голос, бо кожного разу, коли ти відкриваєш рота, шматок мого мозку відмирає.

– Та ні, Чю, то ти просто раптово усвідомлюєш, що він в тебе порівняно з моїм ледь досягає розміру горішка кешʼю. 

Чюя аж відкрив рота. Такого порівняння він ще не чув і, якщо чесно, йому стало навіть трохи смішно.

– Як ти взагалі дійшов до такого порівняння, – хмикнув він.

– З тобою поспілкувався, мій найрозумніший напарнику.

– Іди до біса, мій найдратуючий в світі напарник.

– О, прямо в цілому світі? – ніжним голосом протягнув Осаму. – Це так так мило із твого боку.

– Господи боже, – зітхнув Чюя. 

Дадзай зрозумів, що в цьому раунді інтелектуальних розмов він переміг. Вкотре. 

– Ну, це все звісно прекрасно, але оскільки я сів сюди перший, значить ти маєш мене розгойдати, – не довго думаючи наказовим голосом промовив Осаму.

Чюя другий раз за останню хвилину від несподіванки розкрив рота. Це була небачена зухвалість. Окрім того, що цей ідіот змахлював, аби виграти, він ще й наказує, що йому тепер робити? І ще й просить його розкачати на цій триклятій гойдалці?!

– Я перепрошую?

– Тц, розкачай мене, кажу. Що незрозумілого? – Дадзай говорив таким тоном, ніби справді не розумів, що Чюї було незрозумілого.

– А що ще тобі зробити? – Чюя все ще стояв на своєму місці, витріщаючись на Дадзая.

– Хм, якщо чесно, тут все ж достатньо жарко, тож я б не відмовився від морозива, – на секунду Осаму задумався, – полуничного, напевно, але оскільки, я боюсь, ти не зможеш мені з цим допомогти прямо зараз, враховуючи де ми знаходимося, достатньо буде просто мене розкачати. Так, цілком достатньо. 

– О, це так по доброму із твоєї сторони, – з іронією в голосі промовив Чюя. 

Однак в нього зʼявилася одна ідея. Можливо йому і не вдалося скористатися гравітацією минулого разу, проте тепер… Поки він буде спокійно розкачувати Дадзая, він може знову сконцентрувати свою гравітацію на гойдалці та, коли той буде в повітрі, підняти його іще вище та затримати там, допоки той не погодиться злізти із неї та дати погойдатися Чюї. В думках Накахари, це був ідеальний план. 

– Добре, – промовив він і підійшов до правого боку гойдалки. 

Навіть якщо й Осаму здивувала така різка зміна настрою Чюї, по його обличчю не можна було нічого сказати. Він і далі розслаблено сидів, чекаючи поки його напарник виконає його прохання. 

– Не можу повірити, що я зараз буду це робити, – ображеним тоном поскаржився Чюя та поклав руку на товсту мотузку, до якої була приєднана сама дощечка.

– Не хвилюйся, я нікому не розповім, – Дадзай повернув голову до Чюї та мило посміхнувся. Гойдалка знаходилася на такій висоті, що наразі їхні обличчя були майже на одному рівні та знаходилися досить близько один до одного. Дивлячись на Осаму, що посміхався, дивлячись йому в очі, Чюя не очікувано сам для себе зніяковів та відвів погляд в сторону. “Що за чортівня”, – пронеслося в його думках. – Але, якщо ти не заперечуватимеш, – сказав Дадзай, забираючи свою ліву руку від мотузки, – я зроблю ось так. 

Чуї здалося, що по його тілу пройшовся струм. “Лише через неочікуваність”, – декілька разів повторив він собі в голові. Поверх руки Чюї, що трималася за мотузку, лягла долоня Осаму.

– Якого біса?! – високом голосом викрикнув Чюя, витріщаючись на їхні руки. Його рука сіпнулася, але скоріше справді від неочікуваності. Адже він чомусь не спішив дійсно витягнути її з-під руки Осаму.

– Чібі, я чудово памʼятаю про твою здібність і можу здогадатися, чому ти вирішив все ж мене розгойдати.

Ну звісно, як Містер Мозковий центр Портової мафії міг піддатись на таку просту витівку Чюї. Він здогадався, що щось може піти не за його планом, тож вирішив обмежити Накахару у використанні власної ж здібності. Чесно кажучи, Чюя все ще іноді дивувався тому, наскільки їхні здібності збігалися. Так, по логіці, здібність Дадзая була природним ворогом будь-якої іншої здібності. Проте тут варто враховувати, що вони були напарниками, тож по суті, поки вони знаходилися близько один до одного, то не могли ні нашкодити один одному, ні дозволити комусь нашкодити їм. І Чюя збрехав би, якби сказав, що йому це не подобається. Ну, принаймні другий пункт. Над першим він все ще сумнівався.

– І все ж це до біса принижуюче, – зітхнув Накахара, приймаючи свою долю. Зрештою, це всього лише декілька хвилин.

Він все ж змусив себе відвести погляд від їхніх рук. Будучи у своїх звичних чорних рукавицях, Чюя не міг сказати багато про долоню Осаму, окрім того, то та була значною більшою за його власну та лежала на ній доволі легко, проте впевнено. Нічого іншого крізь тканину він не міг відчути і йому це не сподобалося. Але через просту цікавість і нічого більше.

Чюя повільно почав розгойдувати Осаму. На диво, він був досить легкий як для його росту. Намагаючись не звертати уваги ні на які зовнішні подразники, Чюя про щось задумався та замовк.

– До речі, по дорозі назад мені потрібно буде заїхати у винний магазин, – долинув до нього голос Дадзая.

– М? – вилізаючи із глибини своїх думок перепитав Чюя.

– Знаєш про історію із вином?

Спочатку Чюя не зрозумів про що йде мова, але раптом до нього прийшли спогади вчорашнього дня.

– Я ненавиджу тебе.

– Значить знаєш, – самовдоволено промовив Дадзай. – Морі завуальовано натякнув мені, що я мушу виправити ту ситуацію і привезти йому нормальний алкоголь. Хоча я цього не розумію. То був подарунок! Можливо я хотів подарувати йому сік і зовсім ні з кого не знущався. 

– Ні. Це справді знущання.

– Кому як не тобі знати.

– І чому це раптом ти вирішив зрозуміти його натяки та купити йому декілька пляшок? – Чюя механічно продовжував гойдати Дадзая, хоч і легенько, бо через його руку на своїй руці він просто не міг розкачати того сильніше.

– Хто сказав, що я збираюся купити йому декілька пляшок? – задоволено промовив Дадзай. Чюя нахмурився.

– А для чого тоді тобі туди потрібно?

– А ось це секрет.

– В такому разі який мені сенс тобі робити послугу та зупинятися у винному?

– М, через те, що ми друзі? – спробував Дадзай, хоч і здогадувався, що так просто Накахара не погодиться.

– М, ні, – без роздумів кинув Чюя. 

– Тоді можливо просто через твою людяність та доброту?

– Точно ні. 

Ну, це справді був не варіант.

– Три пляшки отого колекційного білого вина, – впевнено сказав Чюя.

– Що?

– З тебе три пляшки отого колекційного білого вина, що ти приносив Морі і я завезу тебе до магазину.

– Чібі! Одна пляшка – сім тисяч єн! 

– Воно має бути прекрасне, – замріяно протягнув Чюя, вже уявляючи його смак.

– Жах, – награно зітхнув Осаму. Насправді три пляшки не було для нього проблемою, так що добре. За все у світі треба платити.

– Зовсім не жах. Ти просто не розумієшся на цьому, от і все. Вино конкретно із Яманасі дуже відрізняється він інших. Тим паче, якщо воно колекційне і довго витримане. Одного разу, коли я розповідав Морі про результати якоїсь чергової місії, і ти до речі теж тоді був в його кабінеті, він налив нам одне із таких вин, і…

Чюя продовжував свою розповідь, проте Осаму більше не концентрувався на його словах. Не спеціально, звісно. Він перевів на нього погляд та задумався, зрідка вставляючи в розмову своє “ага” та “ні”. 

Дадзай все намагався зрозуміти, що він тут робить. Не загалом в Яманасі, а конкретно тут, посеред лісу, катаючись на гойдалці, змусивши брати в цьому участь Чюю та тримаючи свою руку поверх його. Хоча його скоріше навіть дивувала не сама абсурдність ситуації, а те, як він себе в ній почуває. Він знаходиться незрозуміло де, мало контролює ситуацію, слухає голос свого дратуючого напарника Чібі та поняття не має, чим все це закінчиться, враховуючи, що їм тут ще треба провести добрі три години без діла. Але водночас все було не так вже й погано. Тобто, Дадзай і не очікував, що станеться щось страшне чи погане, але він не очікував, що в нього зникне ниюче бажання того, аби все це скоріше закінчилося. 

Знаходячись в будь-чиєму товаристві, Дадзаю зазвичай швидко ставало надто тісно та хотілося якнайшвидше залишитися самому та позбутися набридливої компанії. І тут вже не вперше він помітив, що з Чюєю справи трішки інакші. Осаму збрехав би, якби сказав, що так відбувається завжди. Залежно від його настрою він часто хоче ізолюватися від абсолютно всіх взагалі, включаючи самого Чюю. Але навіть в такі моменти він не викреслює його зі свого простору повністю. Він може час від часу згадувати про їхні спільні місії чи просто про самого Чюю, може навіть задатися питанням, чим саме той займається, хоч для Осаму і було це рідкістю. Також все частіше він міг толерувати пристуність Чюї біля себе, навіть в одні із найгірших своїх епізодів. На його власне здивування, Накахара якимось чином вмів інтуїтивно розуміти, що відбувається  та не намагався влізти в його особистий простір. Він просто був поруч. Тут. Біля нього. Для Осаму це було чимось майже дивовижним, бо, по-перше, це ніяк не вʼязалося із образом галасливого, дратуючого Чібі. А, по-друге, Дадзай просто не міг зрозуміти, як хтось, а згодом, як особливо він міг хотіти знаходитись поруч. Враховуючи, скільки разів Дадзай відштовхував. Враховуючи, що навіть сам Дадзай не вважав, що має на це право – хотіти, аби хтось залишався на його стороні. 

Напевно в дану секунду це і було єдиним, що лякало Осаму. Він не розумів природи цих почуттів та йому було страшно. Йому здавалося, що він не боїться сам побачити в Чюї щось, однак йому було страшно від думки, що це щось в ньому може побачити Чюя. Дадзай був переконаний, що він не вміє дружити. Дадзай знав, що він не може нікому нічого обіцяти і що рано чи пізно він власноруч зробить боляче. А все ж є ті, кому він боляче робити не хотів. І він боявся, що одним із цих людей може стати Чюя. А від думки, що він вже став, йому ставало не по собі. 

– Я не знаю, про що ти думаєш, але мені вже набридло гойдати тебе. Я і так роблю це вже занадто довго. Тепер моя черга, – промовив Чюя, виштовхуючи Дадзая із власних роздумів. Обережно, він витягнув свою руку з-під руки Осаму.

– Ех, можливо я хотів іще. 

– Перехочеш. Злізай, – наказовим тоном сказав Чюя. Однак Дадзай не спішив уступати йому місце. Натомість, він посунувся на край дощечки, залишаючи на ній місце для Чюї та постукав рукою біля себе. пропонуючи сісти.

– Ні-ні-ні, – запротестував Накахара. – По-перше, місця надто мало. По-друге, я не впевнений, що гойдалка нас витримає. По-третє, а чому це я тебе розгойдував, а ти мене – ні? Це нечесна експлуатація. 

– Ну, по-перше, місця справді мало, але для тебе достатньо, по-друге, – Дадзай підняв погляд на гілку дереве, до якої була приєднана мотузка, після чого оглянув саму мотузку, – маю віддати належне тому, хто її робив – гойдалка доволі міцна. По-третє, ти що, боїшся?

Чюя не знав як навчитися не вестися на такі прості провокації. Звісно ж він не боявся.

Не кажучи нічого у відповідь, Чюя обійшов гойдалку і сів із тієї сторони, яку звільнив для нього Дадзай. І він був правий. Місця там було дуже мало, тож вони сиділи дуже, надто близько один до одного. 

– І все-таки це була погана ідея. – Констатував Чюя. Йому здавалося, що більш некомфортно йому в житті ще не було. Можливо. Але завжди може бути ще гірше.

Для того, аби звільнити трішки місця, Осаму припідняв свою руку, що була по ту сторону, на якій сидить Чюя, та простягнув її позаду його спини, беручись за мотузку. Таким чином Чюя опинився майже обійманим зі спини однією Дадзаєвою рукою. Ні ні ні. По обличчю Чюї розлився рожевий румʼянець. 

Чюя Накахара був дорослим хлопцем. Місяць назад йому виповнилося вісімнадцять років і йому здавалося, що для такого віку він пережив величезну кількість подій та почуттів. І для більшості з них він, звичайно, знав назви. І зараз він теж знав, що з ним відбувається. Паніка. Це була кристально чиста гей-паніка, яка йому абсолютно, зовсім не подобалася і яка була абсолютно, зовсім не вчасно. 

– Та ні. Гойдалка витримає, – безтурботно промовив Дадзай.

Чюя спробував повернути голову в сторону Осаму, аби поглянути на його обличчя та зрозуміти, чи не сміється той  з нього. Однак це була його фатальна помилка. Адже вони сиділи настільки близько один до одного, що коли Чюя ледь повернув голову, то випадково майже вткнувся носом в шию Дадзая.

Чуя вскочив із гойдалки, причому так різко, що сам Осаму ледь не полетів вниз.

– Гей! Що таке?

– Нічого, – поспіхом промовив Накахара, опустивши голову, як ніби він обтрушує пил із штанів. Хоч ніякого пилу там не було, а сам Чюя просто намагався приховати свій все ще не зійшовший румʼянець, який без шансів викрив би його. Дадзай здивовано спостерігав за ним, все ще сидячи на краю гойдалки. Чюя прочистив горло. – Якщо ми хочемо ще пройтися до озера, то вже пора йти. Часу вже небагато залишилося, – сказав він та розвернувся в сторону стежки.

Дадзай поглянув на годинник. В них ще залишалося майже три години, тож вони точно мали встигнути.

– Але ж ти сам хотів… – почав Дадзай, але був перебитий Чюєю.

– Вже не хочу. Ходімо, – він пішов вперед, навіть не обертаючись. 

Осаму зліз із гойдалки та, знизаючи плечима, поплентався за ним. 

***

Дадзай не знав, скільки часу вони вже йшли по стежці кудись вперед. Цього разу дорога була доволі легкою, тож вони просто спокійно пленталися, майже не розмовлючи. 

Як тільки вони відійшли від гойдалки, Осаму намагався зрозуміти, що саме власне тільки що сталося і чому Чюя різко вирішив, що в них мало часу. Він ще раз спробував запитати Накахару, однак той просто відмахнувся і пішов вперед. Він порозмірковув про це іще трохи і, усвідомивши, що він не баче в його діях жодної логіки, кинув це діло. 

Чюя ж в цей час ставив під питання половину свого існування. Зважаючи на те, що він себе памʼятає тільки з років семи, половина існування це було не так вже й багато, але цілком достатньо для болісного самокопання. Він намагався думати раціонально і переконував себе, що така його реакція на фізичну близкість із Дадзаєм є цілком природною, адже хіба це не нормально так реагувати, коли ти опиняєшся надто близько до іншої людини? В тому, що йому стало некомфортно немає нічого дивного, хіба ні? 

Але мозок Чюї очевидно любив знущатися з нього, тож замість того, аби зупинитися на цьому, він вирішив підкинути йому цілу низку спогадів, коли випадкові доторки Осаму викликали його не менш дивні реакції. І взагалі, а чи слово “некомфортно” справді було правильним словом, що описувало його почуття в цей момент? Чи точно йому не стало просто ніяково? Чи точно в його голові ні разу за сьогодні не промайнула думка, що Дадзай мав би потримати його руку під своєю трохи більше? Чи дійсно Чюя ні разу не пожалкував, що не посидів на гойдалці трохи довше?

– Маячня! – не очікуючи від самого себе промовив він в голос.  

– Згоден, але що саме? – долинув до нього голос винуватця його страждань. Чюя повернув до Дадзая голову.

– Нічого. Занадто довго йдемо, – сказав він перше, що спало йому на думку. 

– Є таке, – кивнув головою Осаму та знову поліз рукою в кишеню, дістаючи карту. – Можна було б припустити, що ми йдемо не в тому напрямку, але… – він уважно роздивився шматок паперу перед ним, – але ми йдемо в тому напрямку.

– І як ти це зрозумів? Я впевнений, що там немає стежки, по якій ми зараз йдемо.

– Так, немає. Але з того моменту, як ми звернули в глиб лісу, ми йшли тільки прямо і лише один раз звернули на ліво. Тож тепер ми маємо бути десь тут. Я думаю, нам залишилося небагато йти.

– Краще б ти був правий, – кинув Чюя і пішов далі.

– Чібі втомився? – приторно милим голосом запитав Дадзай.

– Припустимо, – таким самим тоном відповів Накахара. 

– Понести на ручках?

– Якщо хочеш бути вбитим прямо тут.

– Ось так і допомагай людям, жодної вдячності, – зітхнув Осаму.

Наступні хвилин пʼять вони продовжували йти, кожен думаючи про щось своє. Вони звернули увагу, що ліс поступово рідшає і згодом побачили перед собою поле, за яким виднілося довгоочікуване озеро. 

– Нарешті, – промовили вони в один голос, вийшовши із лісу, і подивились навколо.

Як Дадзай і очікував, ця стежка вела не до місця для туристів, тож замість прокладеної бруківки та газону вздовж берега, вони вийшли в самісіньке поле із високої трави та різнобарвних польових квітів. Довкола не було чутно жодного голосу, а в їхньому полі зору не було ні душі. Лише спів пташок, блакитне небо та теплі промені сонечка, які нагадували про близьке літо. 

– Тут… гарно, – тихо промовив Чюя, оцінюючи їхнє оточення. 

– Ходімо ближче до озера, – сказав Осаму, першим ступаючи вперед. Трава та квіти сягали трішки вище його колін.

– Це по-варварськи, – констатував Чюя, дивлячись як нога його напарника заламує дику фіалку.

– Але тут немає стежки. Ми не можемо простояти тут весь час, – знизав плечима Дадзай. 

Чюя не відповів, а лиш зітхнув. Він пішов за Осаму, намагаючись ступати по його слідах, аби нанести мінімум шкоди. Буквально через хвилину вони вже були за десяток кроків від озера. Знайшовши місце, де ростуть найнижчі квіти, вони вирішили присісти та відпочити. Зрештою, вони вже дійшли туди, куди хотіли і в них ще залишалося достатньо часу, аби встигнути на зустріч. 

Не довго думаючи Дадзай присів прямо на траву. Але Чюя не поспішав. Він стояв та із незадоволеним виразом обличчя дивився на Осаму. 

– Що?

– Я не хочу сідати прямо на траву.

Дадзай наклонив в бік голову та примруживши від сонця очі подивився вверх на Чюю.

– Що не так?

– Там може бути мокро, це-перше. А по-друге, я не хочу забруднити штани. А по-третє, – Чюя трішки помʼявся, та все ж продовжив, – а по-третє, там можуть бути мурахи та павуки.

Дадзай хмикнув. Що ж, це було схоже на Чюю. 

– То ти збираєшся стояти чи як? 

– Ну не на твої ж ноги я сяду, – майже роздратовано промовив Чюя. – А ніякої лавки поруч я не бачу. 

– А можеш стати туди? – попросив Дадзай, показуючи рукою на місце недалеко від себе.

– Нащо? – запитав Чюя, та все ж став туди, куди йому показали.

– І іще зроби один крок в право. Ось так, – задоволено сказав Осаму нарешті повністю розплющивши очі. – Так краще. Тепер мені сонце в обличчя не світить. 

– Іди до біса, – Накахара знову зробив один крок в ліво, аби Дадзая знову залило сонцем. 

– Тц, жорстоко, – застогнав він. 

Чюя не відреагував, продовжуючи стояти та дивитися на свого бідного напарника. Та неочікувано для нього Дадзай піднявся, зняв із себе плащ, поклав його на землю, після чого сів на нього сам та знову підняв погляд на Чюю. 

– Ну? – він постукав рукою біля себе, запрошуючи Накахару сісти. – Тільки сядь із цього боку, щоб все ж на мене не світило це прокляте сонце, – попросив він.

– Ага, – кивнув Чюя та сів на бік, протилежний тому, на який його попросив сісти Дадзай. Проте він мав віддати тому належне – це було досить мило з його сторони. 

– Ну Чю, – знову застогнав Осаму. Та розуміючи, що той не поступиться, він просто повернувся трішки на бік, підтягуючи до себе ноги та підставляючи під сонце лише спину. 

Накахара ж йому не відповів, а просто дивився кудись вперед, підставивши під сонце свого носа. 

На відміну від Осаму Чюя обожнював природу. Навіть живучи в Йокогамі, у великому та шумному місті, йому вдавалося знайти місця, де можна було посидіти в тиші та відпочити, насолоджуючись краєвидами. Однак міські пейзажі все одно сильно відрізнялися від тих, які він бачив тут, в Яманасі. Хоч зараз перед очима в нього знову була вода, все інше було зовсім інакшим.

Чюя повільно вдихнув свіже повітря, що мало ледь відчутний запах озера та медовий запах квітів, навколо яких де-не-де літали бджоли. Він сидів випрямивши ноги та обпершись на одну руку, в той час як пальці іншої руки повільно перебирали між собою зелену траву та квітки. Чюя був не дуже обізнаний в їх назвах проте із впевненістю міг вказати на ромашки, біло-жовті фіалки, ранкове сяйво, армерії, буркун та ще декілька інших. Накахарі завжди здавалося, що йому подобаються лише кмітливо висаджені та доглянуті людьми сади, де кожна рослина має своє власне місце. Але тепер, дивлячись на розмаїтття кольорів та видів, що просто були тут, самостійно народжувались та самостійно помирали, обирали своє власне місце та не потребували людського догляду, він усвідомлював, що в цьому є щось невловимо прекрасне. Ці квіти прокидалися під ранні промені сонечка та засипали під пізній спів цвіркунів та ледь чутне хлюпотіння озера, без жодного хвилювання, спокійно очікуючи на наступний день. 

Попереду ж себе Чюя бачив не менш захоплюючий вид. Недалеко від них широко простягнулося відоме озеро Кавагуті, синє та чисте, як саме небо, а за ним виднілася вона, окраса самої Японії – гора Фудзі із її ніколи не зникаючим білим верхом. Він відмітив собі в думках обовʼязково одного разу зʼїздити до самого її підніжжя та провести там декілька днів. Перебираючи в голові, які саме місця можна там відвідати, він згадав про Аокіґахару та повернув погляд в сторону Осаму.

Дадзай також про щось думав, мовчки дивлячись кудись в сторону. Легенький вітер розвивав його і так безладне волосся, а карі, майже чорні очі були трішки примружені від сонця. Бліде розслаблене обличчя, ідеально білі бинти під чорною сорочкою, що простягалися від шиї і до самих запʼясть. За останній рік Осаму сильно витягнувся, залишаючись все ж таким струнким, навіть худорлявим. Його довгі пальці несвідомо та трішки нервово гралися якось зірваною травинкою, то заламуючи її стебельце, то розриваючи її на маленькі частинки. Однак він не виглядав недолуго, зовсім навпаки: сидячи серед квітів та поклавши на зігнуті коліна обидві руки він був схожий на намальованого, ідеально вписуючись в місце, де вони знаходилися. На секунду Накахарі навіть захотілося до нього доторкнутися, аби пересвідчитися, що той справжній. Осаму був дуже гарним і Чюї це сильно не подобалося. Він боявся, що його тривалий погляд буде помічений, але він не міг себе змусити його відірвати. Йому стало шкода, що він не може зараз витягнути із кишені телефон та під якимось дурним приводом сфотографувати його, адже, знаючи Дадзая не один рік, Чюї іноді до болю хотілося показати йому, який той насправді гарний. Ну а іще тому, що Накахарі по якійсь причині хотілося викарбувати цей момент в своїй памʼяті, але це вже інша розмова. 

Різко усвідомивши, що його думки йдуть не в правильному напрямку, він здригнувся та змусив себе відвести погляд.

Дадзай помітив, як його напарник сіпнувся.

– Холодно? – в здивуванні піднявши брови запитав він.

– М? Що? – Чюя подумки читав молитви та сподівався, до Дадзай побачив тільки його сіпання, а не довгий погляд із маленькою посмішкою на губах.

– Ти сьогодні дивніший ніж зазвичай.

– І все ж менш дивний дивний, ніж ти по життю, – кинув на нього скептичний погляд Чюя та додав: – ні, не холодно. Насправді тут досить навіть жарко.

– То може все ж знімеш свою шапку? 

– Ще раз назвеш мій капелюх шапкою і я не посоромлюся вдатися до фізичного насилля.

– З яких пір ти став настільки галантним, аби про це попереджати?

– Із сьогоднішнього дня. Це називається особистісний ріст, – гордо заявив Накахара, – однак тобі це словосполучення наврядчи знайомо.

– Чібі схоже прочитав нову книгу і тепер намагається вводити нововивчені слова у вжиток.

– Я хоч якусь книгу за своє життя прочитав.

Дуже рідко, та все ж іноді Дадзай ставив собі питання, як в них виходило починати говорити про холод, а закінчувати – про кількість прочитаних книг за життя і це всього лише обмінявшись декількома репліками.

– І тобі це все одно не допомогло, – намагаючись не програти цей раунд констатував Осаму.

– Твоя недалекість просто не може осягнути мого генія.

– О так, – засміявся Дадзай, – боюсь, твого генія взагалі мало хто може осягнути.

– Знаю, – награно зітхнув Чюя. – Така вже доля унікальних…

Вони обоє усміхнулися та знову замовкли. Однак цього разу Осаму вже не хотілося про щось задумуватися, витріщаючись в одну точку. Тож він не вигадав нічого краще, як подратувати Чюю, знову. Зрештою, мова кохання та ненавивсисті у всіх різна.

Накахара саме повернувся до нього спиною, дивлячись кудись позаду себе. Не довго розмірковуючи Дадзай наклонився трішки вперед та простягнувши руку, швиденько зняв із нього капелюх. Чюя відразу помітив викрадення. 

– Гей! – викрикнув він обертаючись та бачачи, як його дратуючий напарник-ідіот одягає на себе його капелюх. Чюя теж простягнув до нього руку і наказовим тоном промовив: – віддавай.

Дадзай кинув на нього скептичний погляд. Накахара ж не міг сподіватися, що він просто віддасть йому його річ назад? Осаму замахав головою.

– Тц, – клацнув язиком Чюя та все ж не опустив руку. А що йому ще треба було робити?

– Твоя шапка не зручна, – поскаржився Дадзай, крутячи капелюх на своїй голові та не знаючи, як його нормально вдягнути. 

– Бо вона не твоя, – ставлячи наголос на кожне слово процідив Чюя. – Віддай.

– Ага, – Дадзай далі намагався її вдягнути, дратуючи напарника. 

Йому було цікаво, що той далі буде робити. Чюя був водночас доволі передбачуваний і ні. В Осаму було декілька варіантів розвитку подій, але він не знав, який конкретно зараз обере Чюя. А зважаючи на те, що Накахара не обирає найкмітливішу стратегію, а просто робить те, що перше спадає йому на думку, Дадзай ніколи не міг бути впевнений, що той втне.

Чюя ж дивився, як знущаються над його улюбленим капелюхом, плутаючи ланцюжки, та справді без жодної задньої думки почав діяти так, як йому раптом здалося правильним.

– Ти неправильно його одягаєш, – роздратовано кинув він. – Господи, давай я допоможу, – промовив Чюя та підсунувся ближче до Дадзая. Він підняв руки до його голови та сподівався просто зняти свого капелюха, роблячи вигляд, що хоче допомогти. Якщо не вийде, то в хід піде насилля. Зрештою, як ніби це вперше стається.

Дадзай в свою чергу дочекався, поки Чюя майже дотягнеться до своєї шапки та різко наклонився в сторону, рукою знімаючи капелюх та ховаючи його за своєю спиною. Проте Накахара на таке і очікував.

– Добре, насилля так насилля, – в голос промовив він, ніби попереджаючи. 

Не зволікаючи, Чюя схопив Осаму за передпліччя тієї руки, яка за спиною тримала його капелюх, а другу ж свою руку простягнув між рукою, на яку обпирався Дадзай та його тулубом, намагаючись швидко забрати свою річ. Однак це було надто імпульсивне рішення, враховуючи, що друга рука Осаму залишалася вільною. Таким чином, хоч Чюя і взявся за свій капелюх пальцями, його власне передпліччя швидко опинилося у цупкій хватці Дадзая.

– Ні, – твердо промивив Чюя.

– Що далі? – з викликом та цікавістю запитав Дадзай. 

Розуміючи, що тепер обидві руки його напарника зайняті, тож він не обпирається ними об землю, Накахара спробував забрати своє передпліччя з чужої руки, сіпнувши ним, щоправда, лише задля того, аби наступна його дія не поламала їх обом кістки рук. Іншу ж руку Осаму він трішки посунув, аби його капелюх опинився збоку. Далі йому достатньо було лише трохи наклонитися вперед, аби Дадзай по інтерції спробував відхилитися від нього, втрачаючи рівновагу та падаючи на спину. Саме так і сталося. Чюя ж, все ще сидячи збоку, нахилився над Дадзаєм. Тепер однією своєю рукою він притискав запʼястя Осаму до землі, а інша його рука знаходилася в чужій хваці, припіднята в повітрі. 

– Нащо тобі взагалі ця шапка? – запитав Осаму, лежачи на спині та відчуваючи, як якась квітка лоскоче йому вухо. – Ти все ж не лисий, – усміхнено промовив він, як ніби для нього це була новина

– Звісно я не лисий, тупий ти ідіот, – відповів Чюя, в цей час думаючи, як йому тепер забрати капелюх. 

– І все ж нащо вона тобі? – перепитав він, дивлячись прямо в очі Накахари. – В тебе надто гарне волосся, аби приховувати його нею. 

Дадзай знав, що він сказав. І те, що саме він сказав, дало йому потрібний ефект. Не очікуючи таких слів, Чюя відразу залився румʼянцем та на декілька секунд трішечки послабив свою пильність та силу. І Осаму цього було достатньо. Поки Накахара не контролював ситуацію, рукою, що була в повітрі, він опустив свою хватку до запʼястя Чюї та різко притиснув її до землі. Таким чином, Чюя, що сидів збоку та нависав над ним, просто напросто не зміг втримати рівновагу та впав обличчям прямо на його грудну клітину, відпустивши запʼястя Дадзая. Останній не зволікав і швидко звільненою рукою підняв капелюха, що лежав поруч на траві.

Чюї потрібно було декілька секунд, аби зрозуміти, що тільки що сталося. Після цього він швидко підняв голову та не зволікаючи вирішив дати Дадзаю знати, що він про нього думає.

– Це був абсолютно низький вчинок, неотесаний ти дурню! Не міг вигадати нічого краще?! – сказав він, знову всідаючись та поправляючи одяг. – Якби я не працював з тобою, то прирівняв би твої бойові здібності до здібностей двомісячної дитини читати. Це був нечесний бій і якби не твої брудні прийоми, я б переміг! – обуренню Чюї не було кінця. Він хотів продовжити пояснювати своєму дурному напарнику, що саме з ним не так, коли раптом побачив, як грудна клітина Осаму трішки затряслася, а на його обличчі зʼявилася усмішка. Йому було смішно. Чюя все ж пожалкував, що людей не можна вбивати. Не те що його це зупиняло коли-небудь… тож може все-таки…

– Чібі, – посміюючись промовив Дадзай та, обпираючись на один лікоть, він простягнув руку до обличчя Чуї та надягнув йому капелюха на голову, – я просто переміг.

– Нечесним способом! – поправляючи свого капелюха обурено сказав Чюя.

– Що тут було нечесного? – усмішка все ще не сходила з губ Осаму.

– Все. Все від початку і до самого кінця. Якого чорта ти взагалі зняв його з мене?!

Дадзай знизав плечима. Йому просто захотілося. 

– Я вважаю, що все було справедливо, – сказав він, нарешті знову сідаючи та переводячи погляд на Чюю. – Проте волосся справді гарне, – додав він і хитро посміхнувся.

– Відчепися, – Накахара відвернувся.

Йому хотілося вдарити Дадзая за цю його тупу посмішку. А ще за те, що сам Чюя ніколи не міг зрозуміти, чи той говорить правду чи знущається з нього. Тож він не знав, чи варто сприймати це як комплімент. Однак його мозок схоже був більш здогадливим, враховуючи, що по щоках Чуї розлився румʼянець.  

– Це був останній раз, коли я робив кому-небудь комплімент, – зітхнув Осаму.

– Бідненького образили, – закочуючи очі промовив Чюя.

– Не соромся брати на себе відповідальність і сказати, хто саме мене образив.

– Ти переграєш.

– Ти обезцінюєш мої почуття.

– Йди до біса.

– Бачиш? Це саме те, про що я кажу.

– Взагалі-то це ти мене образив і це ти маєш просити пробачення.

– Тепер ще й газлайтинг, зміна теми, згадка старих образ… – Осаму зробив вигляд що витирає сльозу. – Це нездорові партнерські стосунки, Чюя Накахара.

– О так, кому як не тобі розповідати про здорові партнерські стосунки, Осаму Дадзай- пирснув зі сміху Чюя.

– Я – уособлення ідеального партнера і я знаю, що ти з цим погоджуєшся, просто не хочеш визнавати, – Осаму дивився на Чюю із серйозним виразом обличчя, проте його очі з іскрощами веселощів повністю його видавали.

– Вочевидь, брехня самому собі вводить тебе в оману, уособлення ідеального партнера.

– Брехня так і працює, Чібі. Але це не брехня. Ти сам мені колись в цьому зізнавався.

– Це неправда! Тепер ти вдаєшся до газлайтингу! 

– Тож ти визнаєш, що ти теж вдавався до газлайтингу?

– Це не те, що я сказав! – викрикнув Чюя. Скільки б років він не знав Дадзая, він все ніяк не міг зрозуміти, як тому вдається так майстерно доводити будь-які діалоги до абсурду, так ще й при цьому ставлячи Чюю в невиправдано незручне становище. – Ти неможливий. 

– Дякую, – мило посміхнувся Дадзай. – Але ти все ще мене любиш.

– Ага, в твоїх мріях, – хмикнув Чюя, вкотре дивуючись цій нахабності. 

З посмішками на обличчях вони знову затихли на декілька хвилин. Кожен з них думав про різне, але в них обох пронеслася думка, що їм подобається знаходитися саме тут і зараз. Ця думка звісно не була такою очевидною, а скоріше обрамленою в ті слова, якими кожен з них міг пояснити своє власне бачення комфорту. Але конкретно зараз їм не потрібно було витрачати сили на те, аби читати свої власні роздуми поміж рядків. Достатньо було лише заспокоїтися та дозволити собі хоч на якийсь час відчути відносну легкість та забути про зайві переживання. 

Дадзай спочатку просто сидів та із рослабленим обличчям дивився кудись в далич, не зачіпляючись ні за яку думку, дозволивши собі просто поіснувати. Відчувши, як його долоню щось лоскоче, він опустив погляд та побачив маленьку мурашку, що кудись поспішала, несучись вздовж його вказівного пальця. Осаму підняв руку та провів долонею по якійсь рослині поруч, щоб та злізла. Він не хотів руйнувати її плани, однак комахи не були його улюбленими істотами, аби дозволяти їм окуповувати його власне тіло. Зробивши це, Дадзай звернув увагу власне на квіти, що росли навколо них. Він не міг назвати жодну з них, окрім фіалки та ромашки. Зрештою, це не та інформація, що є життєво необхідною для простого члена мафії, тож Осаму не особливо через це перуймався. 

Аби зайняти руки, він почав зривати деякі із них у букет, не задумуючись над тим, нащо він йому. Раптом до нього долинув голос Чюї.

– По-перше, це протизаконно, а, по-друге, що тобі ці нещасні квіти зробили?

– Ну, по-перше, аргумент про протизаконність є трішки слабуватим, – хмикнув Дадзай, – а, по-друге, нічого, може я просто хочу поставити їх собі в кімнаті на тумбочці біля ліжка. Або подарувати Морі, я ще не вирішив.

Чюя знову пирснув зі сміху.

– Мені подобається другий варіант. Мені вже давно набридло бачити твоє обличчя серед членів мафії.

– Я скажу, що це ти мене змусив, – промовив Дадзай, продовжуючи збирати квіти.

– Тобі ніхто не повірить. 

– Чому це?

– Комусь хоч раз вдалося тебе до чогось змусити? 

– Теж правда. Тоді може подарую їх своєму улюбленому в світі напарнику.

– Краще спробуй позалицятися до якоїсь пані разом з цим букетом. Може хоч так хто-небудь погодиться на твоє подвійне самогубство, – закотив очі Чюя.

– Хм, а ти непогано генеруєш ідеї, коли хочеш, Чібі. 

Дадзай нарешті закінчив свою варварську справу та всівся на місце, кладучи квіти біля свого плаща. 

– Тобі треба перевʼязати їх чимось, аби твій недобукет не розпався, – сказав Чюя, зриваючи високу травинку, що росла біля нього. 

– Чому відразу недобукет? Мені подобається, – знизав плечима Дадзай.

 Чюї букет також подобався, але він не збирався хвалити цього дурня, тож просто проігнорував це запитання. Натомість, він підняв квіти та дав їх Осаму.

– Тримай ось тут, за стебельця, – наказав він. Дадзай мовчки зробив те, що йому було сказано. В цей час Чюя обмотав травинку навколо та почав завʼязувати її, коли раптом почув дивне запитання Дадзая.

– Ти коли-небудь плів вінки? 

– Що? – Чюя підняв погляд на Осаму. Той вкотре знизав плечима.

– Ти просто виглядаєш як людина, яка вміє плести вінки, Чібі.

Чюя поняття не мав чи сприймати це як комплімент, чи скоріше як образу. Тому що він справді вмів плести вінки із квітів. Але це не було тим заняттям, яким варто було б вихвалятися, тож Накахара не хотів відповідати на це питання чесно. Однак в нього і не було потреби. Його напарник був надто проникливим та розумним. Чюя його ненавидів.

– По твої хочах видно, що вмієш, – продовжив Дадзай, а на його обличчі зʼявилася хитра посмішка. 

– Припустимо. Але це не так вже і легко, – трішки підняв підборіддя Чюя, – тож в цьому немає чого соромитися, –  почав боронитися він ще до того, як на нього напали. Бо насправді йому було трошки соромно.

– Добре, добре, – засміявся Дадзай, дивлячись, як щоки Чюї трішки порозовішали. Це не було схоже на те, що він йому повірив.

– Спробуй сам, – раптом запропонував Чюя. Він був впевнений, що в Дадзая нічого не вийде.

На декілька секунд Осаму задумався, та зрозумівши, що робити все одно немає чого, погодився.

– Окей. 

Чюя на це лише здивовано підняв брови, адже він не очікував, що Дадзай так швидко погодиться. Він сів трішки інакше, щоб спостерігати за процесом, тож тепер вони сиділи на відстані витягнутої руки,  повернуті обличчям один до одного. 

З самого початку Осаму розклав зірвані квіти на плащі та взяв декілька із них, із найдовшими стебельцями. Трішки подумавши, він почав обертати одну квітку навколо іншої, поступово додаючи іще та іще одну. Його ідея була правильною, однак сам вінок чомусь не тримався купи та виходив надто рідким. Чюя мовчи спостерігав, як Дадзай знущається із квіток, однак, коли той вкотре просто залам стебельце без жодної користі, він не витримав.

– Стоп, – різко промовив він. Осаму зупинився та підняв на нього очі. Чюя ж в свою чергу зітхнув та звівся на ноги, зірвав ще декілька десяток квіток та повернувся на своє місце. – Ти робиш все неправильно, – сказав він. 

– Може якби ти дав мені трохи часу, Чібі, я б справився, – захищав себе Осаму, хоч насправді він розумів, що в нього ні чорта не виходить. 

– Діло не в часі, – сказав Чюя, розклавши свої квіти поруч із Дадзаєвими та знову розібравши те, що той намагався зробити.

– А в чому ж тоді?

– В тому що ти ідіот. 

– Як завжди. Жодного конструктиву, – хмикнув Дадзай.

Чюя проігнорував цю слабку критику його пояснень.

– Дивися, – сказав він, беручи до рук відразу дві квітки. Дадзай зробив те саме. – Починати потрібно з двох, щоб далі було як  приєднувати наступні стебельця. Тепер тобі потрібно обкрутити іншою квіткою ці два стебельця, – показував Чюя, пояснюючи, поки Осаму повторяв за ним.  

Зрозумівши, як це працює, Осаму продовжив плетіння, сконцетрувавшись на своєму вінку.

– Як ти цьому навчився? – запитав він.

– В дитинстві було надто багато часу, – з ледь помітною гіркотою в голосі промовив Чюя. – Точніше в років десять-одинадцять.

Дадзай мовчки кивнув головою. Він знав, що все, що стосувалося появи Чюї на світ, його ідентичності та його минулого до самого вступу в Портову мафію, було для Чюї болючою темою. Деякі із цих питань були все ще оповиті для Осаму загадкою, адже Накахара ніколи не спішив про все це розповідати. Та й сам Дадзай ніколи не підштовхував його до цього. На диво, він добре знав, що таке людські особистісні кордони, хоч і зважав на них лише у рідкісних випадках. 

Тож Осаму далі продовжив мовчки плести вінок, допоки в певний момент він не заплутався. Чюя це теж помітив.

– Таке трапляється, – промовив він та потягнувся до вінка Дадзая, аби допомогти. Зрозумівши, що потрібно розплутати декілька стебель, Чюя, трішки посумнівавшись, обережно зняв рукавички та поклав їх біля себе. 

Дадзай в свою чергу просто дивився, дозволяючи Чюї виправити те, що в нього не вдалося. Бачачи, як той акуратно знімає свої рукавички, Дадзай заворожено спостерігав за його діями. З того моменту, як Накахара одягнув свої рукавиці, він майже ніколи їх не знімав. Не важливо, чи то вони були на місії, чи проводили час поза роботою – в чужій присутності Чюя завжди був у них. Вони стали частиною Накахари, без якої Дадзай його навіть не уявляв. Тож тепер, коли прямо перед ним Чюя зняв їх, Осаму не міг відвести погляду від його рук. Він спостерігав, як бліді маленькі пальці обережно, майже ніжно справлялися із дурненьким квітковим вінком, перебираючи стебельця та акуратно закручуючи їх назад. Дадзай відчув щось дивне та змусив себе нарешті підняти погляд.

– То ти все-таки можеш їх знімати, – промовив він, не особливо підбираючи слова.

– Я думав, що в тебе вистачає розуму, аби зрозуміти це, – Чюя кинув на нього скептичний погляд після чого знову опустив його на вінок. Він не зовсім розумів цього питання, враховуючи, що Осаму все ж декілька разів бачив його без рукавиць, коли нахабно та неочікувано вривався в його приватний простір. 

– Тоді чому ти їх постійно носиш?

– Ти знаєш відповідь на це питання. 

Дадзай здогадувався, якою є відповідь на це питання, але він все одно не до кінця розумів причини. Хоч Чюя і давав якісь пояснення ще при битві із Рембо, говорячи, що використання рук означає для нього втрату отримання насолоди від битви,  Осаму чомусь не міг повірити, що суть тільки в цьому. Рукавиці точно виконували якусь символічну функцію, не лише практичну. 

– Не знаю. Чому? – перепитав Дадзай, поняття не маючи, куди ця розмова може зайти.

– А чому ти не знімаєш свої бинти? – Чюя поклав вінок і подивився у відповідь в очі Осаму.

– Окей, – він здогадувався, що так просто він нічого не дізнається. Трішки подумавши, він поставив наступне питання. – Чому ти не хочеш їх знімати? 

– Питанням на питання відповідати негарно.

– Я запитав перший.

– І що?

– Чібі, що ти знаєш про манери та ввічливість?

– Не тобі мені розповідати про ввічливість. 

Дадзай не знав, чи варто продовжувати цю розмову. З однієї сторони, це могло бути щось надто особисте, але з іншої, навіть не дивлячись на те, що Чюя не хотів відповідати відразу, він не злився і не кидав ніяких образ. На його обличчі не було роздратування, лише незрозуміла засмученість та серйозність. Тож Осаму вирішив спробувати ще раз. Він не знав нащо і чому, проте він відчував, що це було чимось важливим. 

– Що саме ти боїшся? – тихо, але впевнено запитав Дадзай, бігаючи очима по обличчю Чюї та шукаючи там відповіді на своє питання. 

Чюя трішки не розумів. Дадзай рідко намагався дізнатися щось про Чюю від самого Чюї. Зазвичай всі його знання про людей та його відповіді на власні ж питання базувалися лише на спостереженнях та подальшому аналізі побаченого та почутого. Дадзай вмів помічати в людях те, що вони хотіли приховати, без особливих складнощів маневруючи поміж чужою брехнею та скритістю. І він чудово користувався цією здатністю не лише під час місій, а й спілкуючись зі своїм оточенням. Хоча Чюя не міг тут бути певним – можливо Осаму просто не вважав своє оточення вартим довіри. В будь-якому разі, Дадзай справді знав всіх краще, ніж вони його. Та все ж спроби дізнатися більше, ніж того вимагали обставини, було для нього чимось рідкісним. А особливо в такій манері, як він робив це зараз, спокійно і наполегливо ставлячи питання та терпеливо чекаючи відповіді. 

Чюя ж в свою чергу просто не звик до того, щоб хто-небудь намагався дізнатися про нього більше. Навіть не просто намагався, а справді хотів цього. Для Чюї ця тема була однією із найболючіших, оскільки ця проста правда ще раз переконувала його в тому, що в нього немає особистості, що він нічого більше, ніж звичайна зброя та людський експеримент. Йому навіть не спадало на думку те, що хтось міг бачити його інакше. 

До того ж, відповісти на конкретно це питання Дадзая означало для Чюї не лише задовольнити чужу цікавість, а й розповісти про те, що хвилює його чи не найбільше, тим самим постаючи перед Осаму ще більш вразливим. Однак Чюя б збрехав, якби сказав, що він не має бажання про це говорити. Він втомився від думок, що осідали на самих задвірках його свідомості, ніколи його не покидаючи. Скоріш за все, Дадзай нічим йому не допоможе, проте Чюя ірраціонально хотів йому про це розповісти. Так, можливо він не допоможе, але хто як не він справді спробує хоча б зрозуміти?

Чюя знову взяв вінок в руки та продовжив його плести, аби трішки заспокоїтися та сконцентруватися на чомусь іншому, дозволивши словам просто складатися в речення. 

– Я не можу сказати, що я чогось боюся, – нарешті промовив він. – Просто… я знаю, що в цьому немає ніякого сенсу, однак ці рукавиці дають мені хоч якесь відчуття сепарації від Арахабакі. Я розумію, що я ним і є, але це все ще трішки важко прийняти. Важко осягнути, що ти можеш дихати, їсти, змінюватися, помирати, врешті-решт, однак ти все ще незрозуміло що, твоє людське тіло – це лише посудина. Я не можу дійсно ставити себе в ряд із іншими та порівнювати себе з іншими, бо я знаю, що те, що я є, не є моїм власним досягненням. Я не можу перестати ставити під питання справжність того, що я відчуваю, тому що я не впевнений, що я можу, що я маю право відчувати хоч щось. А рукавиці… саме із моїх рук виходить основна сила Арахабакі. Вони є певним символом моєї головної сили, а отже і нагадуванням того, що я є насправді, – голос Чюї ставав все тихішим та більш невпевненим. – Напевно моє дивне бажання бути більш схожим на людину є для тебе смішним, я і сам не можу зрозуміти, чому мені це так важливо. Але… – Чюя замовк на декілька секунд, сумніваючись, чи варто говорити наступне, – але я просто хочу хоч якось переконати себе, що в мене є майбутнє і що в мене є хоч якесь право сприймати себе серйозніше, як власне і в людей навколо, – закінчив він.

Не вставляючи жодного слова Дадзай вислухав Чюю та почекав декілька секунд, аби пересвідчитися, що той не збирається більше нічого говорити. Та Накахара вже сказав те, що йому хотілося і тепер нервово закінчував плести свій вінок, зʼєднуючи два кінця.

– Нічого в твоїх словах я не вважаю смішним, окрім того, що ти все ніяк не можеш перестати говорити про себе, як про “щось”, а не як про “когось”, – серйозним тоном промовив Дадзай. Чюя підняв на нього погляд.

– Що?

– Тобі складно зрозуміти, як до себе ставитися, і це я розумію, але для початку перестань звертатися до себе на “що”, – впевнено сказав він. Бачачи, як пальці Чюї нервово починають висмикувати квіти із завершеного вінка, Дадзай акуратно витягнув його із рук свого напарника і взяв його руки до своїх. Вони були дуже мʼякими та теплими, як Осаму того і очікував. – Я не думаю, що мені чи комусь іншому коли-небудь вдасться переконати тебе в тому, ким ти є насправді. Зрештою, ніхто із нас цього не знає. Але я впевнений ось в чому. Ти, Чюя,більш живий за велику кількість людей, яких мені доводилося зустрічати. Ти сам можеш цього не помічати, бо, як я і давно здогадувався, ти трішки дурненький, але якщо порівнювати тебе з іншими, то ти їм точно нічим не поступаєшся. В твоїй здібності немає твоєї заслуги, але так само і в мене, і в будь-кого іншого із надзвичайною здібністю. Але в усьому іншому – так. Наприклад, я впевнений, що для того, аби бути настільки дратуючим не достатньо просто бути богом, – усміхнувся Дадзай. – Те, як ти зʼявився безперечно відрізняється від того, як зʼявилися всі ми, але я не бачу звʼязку між цим і між твоїм святим переконанням в тому, що ти ні на що не заслуговуєш та маєш менше прав.

– Але чому тоді… чому інші мене сприймають так, ніби в мене немає особистості? – з гіркотою в голосі промовив Чюя. 

– А це тому, Чібі, що всі інші якраз теж люди. Людям притаманно не бачити особистостей в інших і це абсолютно ніяк не повʼязано із їхнім походженням. Так само і в твоєму випадку. Сліпота інших не є твоєю провиною чи проблемою, – сказав Осаму, опускаючи погляд на їхні руки. – І руки твої є руками насамперед не бога Арахабакі, а нахабного та задиркуватого Чюї Накахари, мого найгіршого в світі напарника, – усміхнувся він. 

Чюя мовчки вдивлявся в обличчя Осаму та вслухався в кожне його слово. Накахара був із тих людей, що сумніваються майже в кожному своєму вчинку та рідко вірять, що той чи інший їхній вибір був правильним. Але в цю секунду Чюя відчував, що він не шкодує. Не шкодує, що дозволив собі розповісти, не шкодує, що дозволив собі бути ще більш вразливим. Бігаючи очима по обличчю Дадзая, він вкотре зрозумів, що майже нічого про того не знає. Але йому хотілося.

Чюя опустив погляд на їхні руки. Руки Осаму були теплими. Може це і не було дивним, враховуючи, що надворі майже літо, але цей простий факт не вʼязався із зовнішністю Дадзая. Він виглядав холодним та трішки грубим. Однак його дотик був приємним та заспокійливим. Та ніби на цьому для Чюї було недостатньо відкриттів. Неочікувано для них обох, Осаму підніс його руки до свого обличчя та обережно залишив на них два невагомі поцілунки. Після цього він із легенькою усмішкою їх відпустив та взяв вінок, що лежав поруч. Акуратно знявши із Чюї капелюха, він поклав йому на волосся витончену корону із різнобарвних квітів.

– Тобі пасує, – нарешті промовив Осаму, звертаючи увагу, як ідеально сині фіалки підходять до кольору очей самого Чюї і як по його щоках розливається рожевий румʼянець. 

Чюя поняття не мав, що йому казати та як йому на все це відповісти. Єдине, в чому він зараз був впевнений, то це лиш в тому, що Осаму є набагато більшим, ніж він хоче здаватися. Він може скільки завгодно відштовхувати від себе людей та робити вигляд, що нічого достойного від нього очікувати не потрібно. Та Чюя не сумнівався, що  за цим фасадом є щось більше. Щось, що є вартим його старань. 

Накахара розумів, що зараз його слова будуть зайвими, тож замість того, аби говорити, він просто підсів ближче до Осаму та заключив його в обійми, обережно кладучи своє підборіддя йому на плече. По тому, як на секунду завмер Дадзай, можна було зрозуміти, що він цього не очікував. Проте він не відштовхнув, а просто поклав свої руки Чюї на спину, а голову на густе руде волосся. 

Якби хтось випадково побачив їх, то навряд чи б зміг сказати, чому саме  на губах Осаму була невагома усмішка – чи то від відчуття чужого тепла, чи то через те, що його шию лоскотали ромашки та фіалки. Та зрештою, навіть сам Дадзай не міг дати відповідь на це питання. 

***

Причина друга.

Осаму любить Чюю тому, що навіть попри гучний голос, що кричав йому тікати, той був вартий того, аби спробувати залишитися. 

***

Примітка автора.

Так, пройшо вісім місяців і я нарешті дописала другий розділ. Цей навчальний рік та моя емоційна нестабільність намагалися вбити в мені людину, але, як ви бачите, я все ж виявилася трішки стійкішою. Хочу ще раз подякувати всім за коментарі до попереднього розділу та просто за те, що читаєте. Сподіваюся, що ця частина вийшла не гірша за попередню і що я не занадто її затягнула ( це не входило в мої плани, однак я випадково написала більш ніж 50 вордовських сторінок). Буду рада почути будь-яку критику та зауваження у будь-якій формі. Ще раз дякую!