Причина 1.

Якби ви запитали когось із членів Портової Мафії про те, які стосунки між Чуєю та Дазаєм, ніхто б не міг дати вам однозначної відповіді – це були абсолютно незвичайні та до смішного хаотичні напарники. З моменту приєднання Накахари до Мафії, чи був хоч один день, коли Осаму не намагався позаймати Чую, а Чуя не намагався відносно спокійно і послідовно пояснити Осаму, що він безмежний ідіот? Чи був хоч один день, коли Дазай не жартував над емоційністю Накахари, а Накахара не погрожував вбити його до того, як той знайде гарну панянку для подвійного самогубства? Звичайно, таких днів не було. Старші члени Мафії навіть декілька раз жалілись Морі про те, що той начебто привів сюди дитячий садок, обравши найбільш нестерпних та відбитих дітей з найбільш серйозними дитячими травмами. Але Морі над цим лише посміювався, знаючи, що всі інші також розуміють, що «Подвійний чорний» – справжнісінький скарб.

То чи можна було сказати, що стосунки Чуї та Осаму – проста нелюбов та неможливість терпіти товариство один одного?

Наївні ті, хто так вважає. Неважливо скільки ці двоє сварились кожного божого дня – з часом члени Мафії стали помічати, що навіть в дні, коли їм не потрібно було йти на спільні місії, вони все одно проводили якийсь час разом. Іноді можна було ненароком стати свідком дивовижних подій, коли Чуя та Дазай спокійно співіснували. Декілька разів Тачіхара бачив, як вони обоє сиділи у вітальні, поки один читав книжки, а інший щось старанно записував в своєму блокноті. Койо, йшовши по справах, помічала цих двох, коли вони прогулювались по місту. Акутагава одного разу проходив повз, коли Чуя заливався сміхом, навчаючи Дазая водити мотоцикл. Сакуноске, шукаючи Осаму, часто знаходив його в компанії свого «дратуючого» напарника: то Дазай валявся прямо у верхньому одязі на ліжку Накахари, виводячи того з себе, то вони бились подушками через черговий жарт Осаму про зріст Чуї, поки той черговий раз кричав «Я ще виросту, придурку!».

Одним словом, ніхто не знав, як для цих двох насправді відчувається присутність один одного, проте всі розуміли, що між ними з’явився якийсь сильний, особливий зв’язок.

***

Такі дні траплялись не часто, проте сьогодні був один із них – у Чуї та Дазая був вихідний. Морі не дав їм ніяких завдань, тож кожен міг провести цілий день займаючись виключно своїми справами. Осаму витратив його, тиняючись за Одасаку та заважаючи Анго, а Чуя ж просто насолоджувався тишею, сидячи в своїй кімнаті та роблячи справи, на які зазвичай в нього не вистачало ні сил, ні бажання.

Проте, ближче до ночі, Чуї захотілось прогулятись.

Гуляти одному по Йокогамі було для нього звичним ділом. Він любив це місто і міг впізнати чи не кожен провулок в ньому; він знав найкращі місця, де можна було провести час з кимось з друзів чи навпаки заховатись від усіх, залишаючись зі своїми думками сам на сам. Особливо Чуя любив це місто вночі, коли вулиці були майже спустошені і лише якісь самотні сміливці та справжні гультяї все ще бродили по дорогах, підсвічених ліхтарями та яскравими вивісками.

Та все ж було деяке особливе місце, де Чуя часто проводив свої безсонні ночі – набережна Йокогами. Дивитись на океан годинами, поки теплий вітер перебиває твоє волосся, а в темно-синіх, майже чорних хвилях мерехтить світло ніколи не сплячого міста, було на дивовижу заспокійливим. У безкрайому горизонті та шумному океані Накахара знаходив свій прихисток, якусь примару розуміючого товариства.

Сьогоднішній день Чуя хотів завершити саме так, сидячи на узбережжі і звільняючи свою голову від непотрібних, надокучливих думок. Проте доля вирішила інакше і Чую така несправедливість починала злити.

Спускаючись ближче до води, Накахара помітив неподалік чиюсь постать. Хтось сидів на місці, де зазвичай проводить час він. Чуя одразу незадоволено скривився, але все ж попрямував в бік незнайомця, вирішивши пройтись трішки далі, аби ніхто не міг порушити його спокій.

– Так ось де ти проводиш час, коли по ночах тебе немає в кімнаті.

Який знайомий голос.

– Звичайно. Кого, як не тебе, я міг тут зустріти, придурку Дазає, – зітхнувши, промовив Чуя.

Чому все має бути саме так? Чому такий хороший день, який мав так само добре закінчитись, буде зіпсований присутністю цього клятого Дазая? Чуя дуже не хотів, аби його за сьогодні зцілені залишки нервової системи були знову понівечені цим марнотратником медичних бинтів.

Але що здивувало Чую, так це те, з якою непорушністю продовжував сидіти Дазай на його улюбленому місці. Не сказати, що Осаму був дуже імпульсивним чи енергійним, але зазвичай на присутність свого напарника він реагував образливими коментарями чи дражнінням. А тепер-ось він просто сидить на піску, склавши руки на зігнутих колінах, із як завжди недбало накинутим чорним плащем поверх своїх худих плечей, і з абсолютно пустим виразом обличчя дивиться кудись в далечінь. Що він взагалі тут забув? Чуя занадто часто ходить сюди, але ніколи не зустрічав тут його. Це було дивно.

– Що ти тут робиш? – стараючись приховати зацікавленість в голосі запитав Чуя.

– Прийшов подивитись, заради чого ти тиняєшся сюди. – Він навіть не перевів на нього погляд.

– Неправда.

Це була неправда. Дазай не міг знати, що Чуя проводить час на набережній і саме на цьому місці. Інакше він з’явився б тут раніше, або, якби він слідкував за ним, то видав би себе вже після того, як тут опинився сам Чуя. Отже, Осаму тут по іншій причині.

– Звідки знаєш, Чібі? – Дазай нарешті повернув голову в сторону напарника. Він виглядав втомлено. Він завжди виглядав так, ніби ніс на своїх плечах увесь тягар людських страждань, однак зараз його погляд був ще більш пустим.

– Виглядаєш паскудно, – проігнорувавши питання сказав Чуя.

– Тобто зазвичай добре? –піднявши брову запитав Осаму.

– Зазвичай ще паскудніше. – Брехня.

– Тобто зараз навіть гарно?

– Тобто зараз тобі слід закрити свого рота, придурку.

– Чібі, ти як завжди такий грубий до мене, – змахуючи уявну сльозу, проскиглив Дазай.

Накахара все ще стояв поруч, не знаючи, що йому робити. Пройтись далі чи сісти тут? Звичайно, в нього не було жодного бажання провести цей вечір в товаристві Осаму. Йому і так вистачало його нестерпного обличчя. Але в той же час, чи не виглядатиме смішним сісти за декілька метрів від нього? Може, тоді взагалі варто повернутись додому?  Все одно відпочинок зіпсовано.

– Досить стояти наді мною з таким серйозним виразом обличчя. Сідай, – запропонував Осаму, поплескавши рукою по піску біля себе. Як ніби він знав, про що думав його напарник.

– Мені не потрібно твоє запрошення, – з роздратованістю в голосі відповів Чуя, та все ж опустився поруч з Дазаєм.

Нарешті він сів і зміг подивитись на те, заради чого, власне, і прийшов. Місяць якраз був близько до повного і добре освічував частину води, яка із захоплюючою методичністю та легким шумом підіймалась в невеличкі хвилі. По-звичному приємний і лагідний вітер огортав його обличчя, змушуючи трішки сильніше закутатись в свій верхній одяг. Над водою ж мерехтіли тисячі зірок, від яких не хотілось відводити погляд. Хто хоч раз залишав позаду себе всі тривоги та піднімав голову до чистого неба, всипаного незліченною кількістю зірок, той розуміє, як це – відчувати дитяче захоплення, затамувавши подих від неповторної краси. Зорі були завжди чимось схожі на людей: одні ближчі, і від того їхні постаті більші, вони здаються важливішими; інші більш далекі, відсторонені, ніби не хочуть мати з тобою нічого спільного, не хочуть навіть розділяти з тобою їхнє рідне небо. Однак правда лиш в тому, що і ближчі, і більш далекі все ще недосяжні. Іноді нам здається, ніби достатньо потягнутись рукою, щоб торкнутись їх, щоб нарешті пригорнути до себе і зрозуміти їхню суть. Проте ми все ще люди, які, як Гетсбі, вірять в той зелений вогник, щоразу безрезультатно простягуючи до ного руки, не усвідомлюючи, що він давно залишився позаду.

– Тут дуже гарно, – долинув до Чуї спокійний голос Осаму.

– Не хочеш розповісти, як ти все ж тут опинився?

– Просто гуляв.

– Ти ж був з Одасаку, хіба ні?

– Так, але потім йому треба було іти по справах. А я вирішив пройтись і випадково дійшов сюди.

– Топитися?

Чуя і Дазай повільно повернули голови в сторону один одного. Накахара із серйозним виглядом обличчя вдивлявся в очі Осаму, шукаючи в них правду. Дазай в свою чергу просто блукав поглядом по зосередженому обличчю Чуї, коли раптом в нього на губах з’явилось якесь нагадування посмішки.

– Чібі, який дурень йде топитись, просто заходячи у воду?

– Такий як ти, придурку. Звідки мені знати, який метод ти вигадаєш сьогодні?

Знову роздратування в голосі. Чуя бачив, що Дазай з ним зараз жартував, однак в цьому випадку нічого зі своєю агресією він поробити не міг.

– А ти хвилюєшся за мене? – ніби з насмішкою запитав Дазай.

– А це щось змінює?

– Так все-таки хвилюєшся?

– Ти мій напарник.

Як ніби цих слів було достатньо. Як ніби за ними були приховані всі почуття Чуї до цього бісового ідіота, які він не міг обгорнути в звичайні речення та звичні фрази.

– Я знаю.

Осаму вкотре вимучено усміхнувся. Він знав, що він напарник Чуї. Він розумів, що Чуя насправді переживає за нього, хоч і не хоче цього показувати. Але і приховати цього він також не може.

Чуя Накахара. Найбільша відмінність між ними, яку помітив Дазай, була їхня справжність і щирість. По Чібі завжди було видно, що він думає і що він відчуває. Його емоції та почуття бути такі яскраві і осліпляючі, як саме сонце. Він любив з такою ж силою, як і ненавидів, він був по-дитячому відданий і до незвичайного вразливий. Будь-яка деталь зачіпала в його душі десятки струн, будь-яка річ могла викликати в нього справжнісіньке захоплення чи найглибшу відразу, а будь-які сказані йому слова викарбовувались в його пам’яті навічно, обіцяючи переслідувати його до самого кінця. Дазай вже давно зрозумів, що Чуя за всяку ціну готовий був захищати дорогих йому людей, хоча насправді захищати треба було саме його, оберігати від всього світу, який ще не одну сотню разів зробить йому боляче.

Дазай був абсолютною протилежністю. Навіть найближчому його оточенню було важко визначити, про що думає Осаму та що він планує. Майже ніхто ніколи не бачив як той висловлює свої почуття. Майже завжди приблизно однаково відіграна посмішка і рівний голос, майже завжди однаковий погляд і схожі реакції. Але це не було наслідком відсутності в Осаму почуттів. Зовсім ні, він також все ще залишався людиною. Все це скоріше було наслідком проблем з довірою та щирої внутрішньої ненависті до себе, коли здається, що будь-який натяк на справжнього тебе змусить всіх навколо злякатись і втекти. Часто люди, що ховаються за байдужістю до світу, бояться втратити його більше, ніж будь-хто інший. Тому для того, щоб не робити боляче ні собі, ні іншим, намагаються тихо відійти на задній план, забезпечивши вигаданий спокій собі та оточенню. Адже так буде краще для обох, хіба ні?

Однак все ж була тут одна річ, що була спільною і для Дазая, і для Накахари. Захищати від навколишнього світу треба було обох.

– Про що думаєш? – долинув до Осаму голос Чуї. Він сидів поруч, на диво розслаблений та вимальовував своїми худими маленькими пальцями простенькі малюнки на піску, після чого стирав їх долонею і поверх наводив щось нове.

– А ти?

– Якщо ти не знав, не ввічливо відповідати на питання питанням, – не відриваючи погляду від своїх малюнків повчав Накахара. – Просто останні декілька хвилин ти з таким маніяцьким виглядом обличчя на мене дивився, що стало майже страшно.

– Не переймайся, Чібі, я тобі не нашкоджу. – Осаму посміхнувся найширшою посмішкою, на яку був здатний.

– Ще б ти спробував. – Чуя відповів йому такою ж посмішкою. – Дивись, – він показав пальцем на своє творіння на піску. – Впізнаєш?

Коли Дазай опустив погляд і придивився туди, куди показував Накахара, він вперше за вечір щиро засміявся. Він побачив дві намальовані постаті, одна з яких, в плащі, стояла зі сльозами на очах, а інша, з капелюхом на голові, була на дві голови вища і показувала вверх піднятий палець.

– Я не знав про такий твій прихований талант, – розглядаючи до смішного дурненький малюнок промовив Дазай.

– А-то, – задоволено відповів Чуя.

– А ще я не знав, що ти аж настільки комплексуєш щодо свого росту.

– Я не комплексую. Я просто знаю, що виросту до метра дев’яносто.

– А я просто знаю, що скільки б ти молока не пив перед сном, цього недостатньо.

В наступну секунду штани і взуття Дазая були обсипані жменею піску. Він мав цього очікувати, але не очікував.

– Ей!

– Скажи дякую, що не на волосся.

Може, Дазай і міг би просто сказати «дякую», зупинивши подальші події, але обличчя Чуї було занадто задоволене.  Тому, наполовину здогадуючись, що буде далі, Осаму швидко набрав в заховану від очей Чуї руку пісок.

– Чібі, там кіт! – раптом викрикнув Дазай.

– Де? – Чуя відразу почав озиратись навколо. І це стало його помилкою. Не встиг він обвести поглядом набережну, як на його одяг приземлилась добряча жменя піску.

– Ідіот! – закричав Чуя, струшуючи з себе пісок. – Це жорстоко! – тут йому прийшла в голову чудова ідея. – Ти знав, що я послаблю пильність, шукаючи очима кота? Ти мав рацію.

Чуя раптом мило посміхнувся і Дазаю стало страшно. Занадто спокійно говорить Чуя. Занадто повільно. Занадто солодко…

– Я послабив пильність, – пауза. – Як, власне, і ти зараз.

Раптом, навколо Чуї загорілось оранжеве світло. Контроль гравітації.

– Бісовий син, – хмикнув Осаму, піднімаючи голову. Прямо над ним зібралась справжня хмара з піску, що погрожувала в будь-яку секунду промити волосся і обличчя Дазая. Що ж, тепер пора йому знову відволікати Чую. – Так нечесно.

– А обкидати мене піском було чесно?

– Ти, між іншим, почав перший.

– Ти заслужив.

Небачена зухвалість.

– А ти не заслужив?

– Я? Ні.

– Хм, можливо. Ти не заслужив на жменю піску на одязі. Значно справедливіше було б…

– Що?

– Я навіть не знаю…

– Ти знаєш, придурку. Кажи вже.

– Ну, знаєш, – почав Дазай, піднісши пальці правої руки до губ, ніби серйозно роздумуючи над подальшими словами, – я чув від Оди, що проти травмованих діток найкращий засіб – щирі обійми.

В наступну секунду Осаму перемістився ближче до Чуї і простягнув свої руки, замикаючи їх навколо свого напарника. Він знав на що він пішов, і знав що буде далі.

– Клятий Дазай! – закричав злий Чуя, різко втрачаючи контроль над своєю здібністю.

Але проблема була не лише в тому, що цей ідіот скористався саме таким методом. Напевно, Осаму думав, що через те, що він сяде ближче до Чуї, хмара з піском просто впаде, не обсипавши нікого з них. Але він прорахувався. Хмара з піском рухалась прямо за ним, тож як тільки його руки торкнулись спини Чуї, вмиті піском залишились вони обоє.

Перші декілька секунд, ніхто з них не знав як реагувати на те, що сталось. Шокований Чуя просто намагався дихати рівно, наслідуючи поради Койо, аби не вбити того, хто в цю саму хвилину сидить майже на ньому, поклавши своє підборіддя на його плече. У голові Дазая ж було декілька думок. По-перше, він був радий, що принаймні постраждав не один. По-друге, він тільки зараз зрозумів, як саме він анулював здібність Чуї. Він його обійняв. Вперше. І це відчувалось дуже незвично. Справді, Осаму помічав їхню різницю в зрості, і вічно над цим жартував, але він не очікував, що Чуя настільки маленький. Вони були знайомі приблизно два роки і за цей час Дазай значно виріс. А-от Чуя, схоже, не зовсім. Він був таким тендітним. І дуже теплим.

Першим вимовити слова зміг Чуя.

– Я… – він якраз хотів сказати, яким методом збирається катувати Осаму, коли той його перебив.

– Я тільки що вирішив, що хочу ще пожити. – Різко випалив Дазай, все ще чіпляючись за кофту Чуї. Він вже очікував подальших погроз, коли до його вух долинув спочатку тихенький сміх, що ставав все більш гучним.

Чуя сміявся. Дазай повільно опустив руки і подивився тому в обличчя. Невже Накахара сміявся перед тим, як вбити його? З ним все гаразд?

– З тобою все гаразд? – занепокоєно запитав Дазай, слухаючи щирий сміх Чуї. Таке траплялось не дуже часто і було досить незвичним видовищем. Не те, що Чуя ніколи не сміявся. Навпаки. Не раз можна було побачити, як той заливається сміхом після жартів Морі чи історій Тачіхари. Однак він рідко сміявся так по-справжньому через Осаму. Дазай не зрозумів чому, однак це виявилось приємним почуттям.

– Все нормально, – заспокоюючись промовив Чуя. – Мене просто дивує те, як в моменти, найбільш наближені до твоєї смерті, в тобі раптом прокидається нестримне бажання жити.

– А, так ось воно що, – Дазай також усміхнувся, нарешті розслабившись. – Я ж вже говорив, що хочу померти, а не страждати. Ти б точно не став виконувати цього мого останнього бажання.

– Маєш рацію, придурку, – майже з ніжністю в голосі сказав Чуя. – Тільки що нам тепер робити з піском у волоссі? Я сьогодні як на зло не вдягнув свій капелюх.

– Не на зло, а на щастя, – сказав Осаму, встаючи, і намагаючись хоч трохи струсити з себе і своєї голови пісок. – Якщо страждати, то вже вдвох.

– Ідіот, – констатував Чуя, повторюючи дії Дазая.

***

Через якийсь час вони заспокоїлись і знову спокійно сиділи, розглядаючи краєвид і думаючи кожен про щось своє. Годинник вже мав показувати за дванадцяту ночі, однак це нікого з них не хвилювало: спати чомусь зовсім не хотілось. Сидіти ж так було на диво затишно. Правда, Чуя і Осаму самі не знали, як вони повсякчас могли терпіти товариство один одного. Та все ж іноді, десь в куточках своєї свідомості, вони обоє розуміли, що немає нічого дивного в тому, що вони можуть поладити між собою. Хоч їхні характери були абсолютно різні, між ними існувало розуміння. Важкий досвід за плечами кожного не будував між ними неприступну стіну. Навпаки. Навіть тоді, коли хтось з них не розумів іншого, він все ще намагався. Він все ще не засуджував. А це було до біса важливим і навіть приємним.

– Дазай, – тихо покликав свого напарника Чуя, продовжуючи дивитись кудись далеко. Не просто на місяць чи воду. Здавалось, ніби він дивився крізь них, вбачаючи за ними чи в них щось своє, лише йому самому відоме.

– Що, Чібі? – відгукнувся Осаму, відволікаючись від шуму прибережних хвиль і спрямовуючи свій погляд на Чую.

«Цікаво, Чуя знає, наскільки він гарний?» – промайнуло в голові Дазая. Місяць саме освітлював половину його обличчя; довге, майже вогняне волосся, трішки розкудлане від вітру та старанних спроб Накахари струсити з себе пісок, спадало на його скроні, ще більше виділяючи його великі очі. Їхній колір зараз було годі розгледіти, однак Осаму чудово його пам’ятав. В цю секунду його зіниці майже виблискували, з трепетом вдивляючись в краєвид, відчайдушно шукаючи там щось невидиме.

Дазай сидів, зігнувши коліна та зімкнувши навколо них руки, і просто дивився на Чую. Так незвично. Незвично знаходитись поруч з ним і відчувати спокій. Дазай прийшов до набережної справді просто прогулюючись після чергового довгого і нудного дня. Зранку його настрій був кращим: він нарешті мав змогу трішки відпочити і поспілкуватись з Одою. Хоч він і не говорив цього прямо, проте він дійсно цінував моменти, проведені з ним. Вони могли говорити про що завгодно, про якісь нісенітниці чи серйозні переживання, або навіть просто мовчати – їм завжди було цікаво один з одним. Одасаку був його найкращим другом, як на це не подивитись.

Сьогодні, провівши з ним частину дня, вони мали розлучитись, бо його другу потрібно було йти по справах. І як тільки Осаму залишився наодинці, всі його тривоги і нав’язливі думки знову повернулись. Він не любив залишатись сам. Чим більше часу він проводив один на один зі своєю свідомістю, тим більше його починало нудити від себе і всього навколо. Він розумів, що тікати від свого «я» марно, що немає сенсу ховатись від себе самого за численними розмовами чи брудними справами. Проте він не міг цього не робити. В його голові було або до жаху пусто, або до болю гучно, і кожного разу, коли Осаму доводилось мати справу з самим собою, йому хотілось кричати.

Зустрівши на небережній Чую, він зовсім не здивувався. Це справді було хороше місце, а сам Дазай неодноразово помічав, що іноді Накахари немає в своїй кімнаті посеред глибокої ночі. Але що його здивувало, то це те, що присутність такого гучного і хаотичного Чуї, навіть не стараючись, змогла заглушити надокучливі думки і голоси в дурній голові Осаму. Сидячи поруч з ним тут і зараз він знову відчув цей натяк на спокій. На якийсь час йому навіть здалося, що час плине трішки повільніше і що насправді світ навколо не такий вже і нестерпний.

Чи можливо, що світ нічого не очікує від самого Дазая? Чи можливо серед всіх жахіть і ниючого болю знайти щось інакше? Чи можливо, будучи людиною, будучи самим собою, відчувати себе живим, відчувати себе вільним?

– Ти мене взагалі слухаєш, Дазає?

Думки Осаму були перервані знайомим голосом.

– Тепер так, – знову повернувшись до реальності запевнив його Дазай. – Про що ти говорив, Чібі?

– Про те, що ти дурень.

– Може, розкажеш щось нове?

Чуя трішки помовчав, вирішуючи, чи все ж варто повторювати це питання. Врешті-решт, хто вони один одному, щоб про таке говорити? Принаймні Дазай точно не стане йому довіряти такі речі. Це занадто особисте.

– Тоді значить нічого не розповім. – Чуя обрав найбезпечніший шлях для відступу.

– Але ж ти хотів щось сказати, хіба ні?

– Я передумав.

Це було помилкою. Осаму Дазая не можна було брати на цікавість.

– Це жорстоко, Чу. Я все одно ж не відчеплюсь.

І справді. Не відчепиться.

– Я запитував тебе, чого ти найбільше боїшся.

Пауза. Дазай не очікував такого питання.

– Ми можемо повернутись до розмови про те, що я ідіот?

– Звичайно.

«Звичайно». На обличчі Накахари з’явилась маленька гірка посмішка. Чуя знав, що той не відповість чесно, тому навіть не хотів запитувати. Чуя знав, що той не стане йому довіряти, тому навіть не хотів намагатись, бо також знав, що це неприємно. Що це боляче. Боляче, коли з тобою не хочуть говорити. Боляче, коли тебе не хочуть слухати. Знову ж, він розумів, що це особисте, він розумів, що вони з Дазаєм, напевно, ніхто один одному, він розумів, що Осаму міг просто не хотіти про це говорити. Але Чуя схильний до того, аби в усьому винити себе. Адже іншим довіряють. І він сам інколи довіряє іншим. Але ніхто ніколи не приходить за довірою до нього.

Чуя продовжував би думати над цим далі, якби раптом не почув спокійний голос Осаму біля себе.

– Чого я найбільше боюся? – повторив він запитання. – Напевно, моя відповідь буде доволі очікуваною для тебе. Найбільше я боюсь того, що ніколи не відчую себе вільним, що не знайду ніякого сенсу. Що не відчую себе собою, – повільно говорив Дазай під акомпанемент шуму хвиль. – Інколи я уявляю те, як, напевно, мала б відчуватись свобода і спокій. І перед очима завжди постає однакова картинка, де я знаходжусь в невідомому місці, а в голові тиша. Немає причинно-наслідкових зв’язків, мої дії ні на що не впливають, немає сенсу кудись поспішати чи про щось турбуватись, – Осаму зупинився. – Мені здається, що я просто хочу відпочити. Я втомився, Чу.

Весь цей час Накахара не зводив очей з Дазая. Осаму втомився. Чуя неодноразово думав про те, що Дазай така ж сама дитина, що тягне на своїх плечах занадто багато. Але зараз це усвідомлення вдарило його з ще більшою силою. Окрім рідкісних моментів, Осаму не бачив і не знає, яким може бути інше життя. Чуя не міг знати напевно, однак йому здавалось, ніби Дазай з невідомих для нього причин свято вірить в те, що він заслуговує на все, що з ним відбувається. Ніби він вважає, що не достойний чогось кращого.

– Ти завжди шукаєш причини піти, але ніколи – залишитись, Осаму.

– Ти справді думаєш, що це так просто? – з гіркотою в голосі запитав Дазай. Частково, Чуя мав слушність і від цього було ще більш боляче. Проте загалом все було набагато складніше.

– Почекай.

Чуя не був впевнений, чи варто говорити наступні слова, але все ж вирішив, що промовчати буде неправильно. Одне він знав напевно: Дазай був одним із тих людей, що зважають на слова, що тримаються на словах. Тож він продовжив свою думку.

– Я знаю, що все не так просто, – спокійно промовив Чуя, із усіх сил намагаючись не вставити звичне «придурку». – Пробач вже мене за, можливо, найбанальнішу фразу в світі, проте дуже часто залишатись справді складніше, ніж піти. Шукати причини, намагатись відчувати, намагатись зрозуміти людей навколо, а особливо себе, справді складніше.

– Ти вважаєш мене слабким?

– Ні, придурку Дазає, – Чуя все ж не зміг втриматись. – Я тебе розумію. Я не вважаю тебе слабким.

Накахара трішки подумав, чи треба озвучувати наступне.

«Та пішло воно все під три чорти».

– Навпаки, – після невеликої паузи продовжив Чуя. – Іноді мені здається, що ти до біса сильний.

Дазай підняв погляд і знову подивився прямо в очі Чуї. Невже його слова були правдою? Невже Осаму, який сам був впевнений в своїй слабкості, міг комусь здаватись сильним? Невже ці слова справді були адресовані йому?

Якби Дазай був кимось іншим, то він би зміг зараз навіть заплакати. Слова Чуї були бажаними. Вони звучали саме так, як потрібно було. Вони мали величезний шанс достукатись до свідомості Осаму, або, принаймні, оселитися в ній, викарбувавшись десь на задвірках його пам’яті, час від часу згадуючись, час від часу нагадуючи Дазаю цей момент. Нагадуючи відблиск місяця у темній воді, нагадуючи приємний вітер, нагадуючи відчуття піску між пальців, нагадуючи присутність Чуї біля себе і нетривку тишу в голові. Все це могло б стати реальністю, якби Дазай був кимось іншим. А так, неважливо скільки б йому хотілось  в це повірити, він все ще не міг. Як і не міг забути, ким він є насправді.

– Ти мені не віриш, правда? – невесело посміхаючись перепитав Чуя. – Проте я не збрехав тобі. Але повторювати ті слова я більше не маю намірів.

Чуя трішечки все ж збрехав. Але не тоді, коли сказав, що Осаму сильний, а тоді, коли зробив вигляд, що повторювати свої слова більше не буде.

Звичайно, зараз він цього не міг знати, але в майбутньому він ще сотні разів нагадуватиме клятому Осаму, що він не слабкий, що він вартий кращого. Зараз Чуя лиш розумів, що однієї розмови не буде достатньо. Ні його слова, ні він сам, ні будь-хто інший не може стати панацеєю в житті Дазая. Адже це не так працює. Осаму потрібно багато часу, спілкування, аналізу і чийогось розуміння для того, аби йому стало краще, аби він нарешті знайшов свої причини залишитись і мав сили за них чіплятись. Чуя ніколи б не визнав це перед кимось, навіть перед собою, але він відчував, що зможе бути поруч, зможе бути біля Осаму, коли йому це буде потрібно. Накахара поняття не мав чому це так, але він відчував, що за будь-яких обставин він врешті-решт буде захищати цього ідіота, чого б йому це не коштувало.

– Чібі буває хороший, – Дазай нарешті промовив хоч щось. Він знав, що його напарник розуміє важливість своїх слів, тож не було потреби в тому, аби шукати якісь слова, коли хотілось помовчати.

– Іди до біса, дурню, – майже по-доброму сказав Чуя, знову повертаючись до розглядування зірок.

Тиша.

– Дякую, Чу.

Розглядування зірок відміняється. Накахара повільно перевів погляд на Дазая, який все ще витріщався на нього, трішки схиливши голову набік. Але в його очах щось змінилось. Вони все ще були такі самі втомлені й сумні, але тепер вони дивились не крізь нього, а були сконцентровані на ньому. На Чуї. Вони дивились майже лагідно, що розганяло будь-які сумніви у справжності подяки їхнього власника.

– Звертайся, Осаму, – виділивши ім’я відповів Чуя.

***

Після цієї розмови якийсь час вони  мовчки сиділи, думаючи про все, що було сказане і зроблене. Ніч ставала все глибшою і прохолоднішою, але йти звідси не хотілось обом. Приємно було просто сидіти тут, відчувати життя навколо себе і в собі. Відчувати тепло людини біля себе, адже, ненароком, їхні коліна торкались одне одного.

Раптом, Дазай згадав про те, що Морі готував для них на завтра, точніше, вже на сьогодні, і хотів розповісти про це Чуї. Проте не встиг він вимовити і слова, коли він відчув чужу вагу, що опиралась об його руку. Осаму подивився в сторону свого напарника і зрозумів: Чуя заснув. Сидячи біля нього. Випадково притулившись до Дазая. Поруч. Він заснув, будучи біля Осаму. Цілком довіряючи йому.

Дазай обережно підсунувся трішки ближче, аби не розбудити Чую і водночас дозволити йому зручніше вмоститись на його плечі . Чуя продовжував спати, як ні в чому не бувало, лише зрідка здригаючись від холоду. Побачивши це, Осаму не роздумуючи поділився з ним своїм плащем.

«Іноді він буває досить навіть стерпним», – усміхнувся Дазай, легенько, майже невагомо проводячи долонею по волоссю Накахари.

– На добраніч, Чібі.

***

Причина перша. 

Дазай Осаму любить Чую Накахару тому, що саме Чуя – його спокій.