Початок

– Зорі такі гарні, але шкода що німі. – з якоюсь досадністю у голосів промовив принц королівства Уюн.

– Моя дорога високість, зорі гарні, казкові, дивовижні, але ні як не мовчазні. Просто багато хто з людей їх не вміють слухати, – з усмішкою промовив юнак з блискуче золотими очами, – у цьому і є уся таємниця.

– Ох, правда? – принц ледь піднявся та повернувшись став на лікті, і з широкою посмішкою подивився на людину яка лежала праворуч від нього. – Тоді скажи мені, Мей-мей, які насправді ці зорі, і як їх слухати.

***

Сьогодні у королівстві Уюн як і у всьому світі люди святкують Свято Середини Осені. У повітрі літав запах свіжоспечених місячних коржиків. На вулиці можна було почути радісні голоси закоханих, бо вірилося, що весілля в цей день принесе злагоду й щастя на все подружнє життя. Під вечір вулиці були освітленні червоними ліхтарями. Люди виходити на вулицю з родиною, щоб подивитися і помолитися місяцеві. Ті хто був заможнішими запалювали й запускали у небо ліхтарики в честь якогось бога. До того ж між людей ходили чутки, що в цей вечір усі боги збирались за одним столом та змагались у кого буде більше ліхтариків. Тому прості смертні не впускали нагоди показати, що їх бог найкращій.

Від усього сьогоднішнього клопоту принц зміг втекти лише увечері. Він прибіг на галявину посеред лісу засіяного червоними кленами. Колір цих дерев заворожував навіть в ночі. Насправді для не обізнаних людей у цьому місці було багато однакових і не помітних стежок, та таких самісіньких полян. Але для принца було лише одне незвичайне місце. Була лише одна неповторна галявина, яка почесно називалась його з Мей-мейем затишним закутком.

Цікавим було ще те, що Мей-мейем Мей Няньціна міг називати лише наслідний принц Дзюнь Ву. Подумати що це дивувало усіх навколишніх людей неправильно, бо це було написано на їхніх обличчях. Та ніхто не міг піти проти волі принца.

Підійшовши до галявини Дзюнь Ву побачив там Мей Няньціна який лежав та дивився на зорі. Почувши кроки хлопець з попелястим волоссям піднявся з трави, і з усмішкою привітав принца. Підійшовши ближче Дзюнь Ву озирнувся навколо, і тільки коли пересвідчився, що окрім них двох нікого не було обійняв свого Мей-мея. Вони планували провести усю ніч разом.
Мей Няньцін приніс покривало та трохи їжі, а Дзюнь Ву прихопив з собою трохи напоїв. Розтливши підстилку вони просто лежали та насолоджувалися компанією один одного. І от в один момент тишу порушив голос.
– Зорі такі гарні, але шкода що німі. – з якоюсь досадністю у голосів промовив принц королівства Уюн.
– Моя дорога високість, зорі гарні, казкові, дивовижні, але ні як не мовчазні. Просто багато хто з людей їх не вміють слухати, – з усмішкою промовив юнак з блискуче золотими очами, – у цьому і є уся таємниця.
– Ох, правда? – принц ледь піднявся та повернувшись став на лікті, і з широкою посмішкою подивився на людину яка лежала праворуч від нього. – Тоді скажи мені, Мей-мей, які насправді ці зорі, і як їх слухати.
– Зорі увесь час балакають. Вони розказують одна одній про долі різних людей, та проклинають духів. – продовжував казати Мей Няньцін з той самою спокійною усмішкою.
– Цікаво, – задумливо сказав принц,- а чому вони заклинають духів?
– Ну вони не всіх проклинають, а лише духів оповідачів. Це ду~
– Кого?- перебивши спитав Дзюнь Ву.
– Моя дорога високість, ну чому ви увесь час перебиваєте мене? – побачивши що принц замовк радник продовжив. – Духи оповідачі розповідають майже усю історію людей, і роблять це дуже цікаво, але для цього потрібно багато років слідкувати за тим про кого будеш розказувати. Зорі хоч і дуже старі, але вони не люблять чекати, тому і сердяться на цих духів.
– А що буде якщо цей оповідач простежить багато років за людиною, але так нічого і не побачить? – спитав принц.
– Тоді цього духа знищать.
– Жорстоко, – зауважив Дзюнь Ву. – І все одно зорі тільки про долі та духів теревенять?
– Ні, ще вони розповідають один і той самий вірш з казкою. – промовивши це Мей-мей повернувши голову до принца. Він знав що його зараз змусять це все розказувати.

Всі люди мають у грудях нездійснений вогник мрії.
Змінюючи долю, втрачають і її. Забуваючи про страхи, надії, сни. Живуть у клітинах самотності. 
 Усі люди у грудях мають серце з діаманта. У кришталевій оболонці вогник відчайдушно б’ється. Намагаючись знову нагадати про своє існування. Лише той хто вірить, знову злетіти зуміє. До мрії своєї крилатої.

[Люди дивні створіння, і ось чому.

Там де починається світ, є маленьке містечко. Воно дивне, але по-своєму унікальне та чарівне. На тому клачку землі живуть дивні творіння всесвіту, які самі себе називають “людством”, або в единичному числі “людина”.

Ці істоти ходять на двох ногах, але що найпримітне вони розділися на декілька груп, та розмовляють різними мовами. У них всіх різні звичаї.

Напевно тільки “Люди” могли допетрити до того щоб увесь час махати своїми кулаками. Вони вбивають один одно, та міряються кількістю зброї. Але пори все це у цих істот є така дивовижна річ, як вона там називається…, а точно “кохання”!

Усякому разі щоб то не було, заради цього вони готові влаштовувати ті самі війни, а потім розказувати про них в книжках. Мов ось було колись таке кохання через яке не стало цілого міста, або країни.

Між іншим про їх писемність. Ці Люди готові ісписати цілі гори аркушів, щоб виразити свої почуття. Та най кумедніше те, що це їхне “кохання” може бути невзаємним. Або бувають випадки коли люди щіро кохають один одного, але не признавшись мовчять до кінця своїх зличених днів. А требо було лише просто поговорити.

Ще в їх світі є ті хто стали “Богами”, вони ще гірші за людей.

Це основне, що вам новоспеченим зорям треба про них знати. ]

Після того як два юнака ще трохи потеревеніли проте і про щось іще, вони допили і доїли, що принесли. Принц і його радник просто насолоджувалися присутністю один одного, і часом який можуть провести разом. Але було одне але Дзюнь Ву не покидало почуття того, що все це може просто зникнути, може зникнути його Мей-мей.

***

Через якийсь час почало збуватися прородство, за яким наслідний принц повинен був стати богом. З собою на небеса він взяв чотирьох радників, ну і звісно одним з них був Мей Няньцін. Після вознесіння у всієї четвірки було стільки хлопот, що іноді вони навіть нехтували своїм сном. Самим великим дивом було те що Мей Няньцін якось встигав робити свою роботу, спати та слідкував щоб його друзі хочь трохи спали. Та принц Юньаня не був би собоя, якщо б утой момент коли його Мей-мей нагадував про те що требо спати він не брав би руку хлопця з попелястим волоссям, і вів на вулицю дивитися на зорі.

Та не треба забувати, що за вознесіння треба платити дуже дорого ціною.