Поцілунок чудовиська

Я декілька хвилин просто не вірив, що біля пані Марени сидить це чудовисько. Я, може й думав про те, що ця потвора мене знайде, але я й уявити не міг, щоб воно сиділо поряд з Мареною та сміялося разом з нею.

 

При дівчині я нічого робити не міг, це б її налякало та й поки воно не проявляє ніяких ознак ворожості чіпати його не варто. Чесний бій ще ніхто не скасовував — нападу просто так й виставою себе повним невдахою. Тож я кивнув головою в знак привітання й присів біля дівчат…

 

Єремія передала мені великий букет різнобарвних запашних квітів.

 

— На, Станіславе, поплети й ти з нами, — й так посміхнулася, що хотілося їй переламати декілька кісток. Але якби й не було тут Марени я б не зміг, Єремія виглядала досить хворобливо й мені було її навіть… шкода? Думки ці не хотіли тікати з голови і я вже починав злитися сам на себе.

 

Втім, пані Марена здивовано на неї глянула.

 

— Але, Єреміє, він навряд вміє плести вінки, він ж хлопець!

 

Та нова знайома дівчини все дивилася мені прямо в очі,ніби говорячи тим неприємним поглядом, що нізащо від мене не відчепиться. Й відповіла пані, тільки ледве рухаючи вустами:

 

— Я відчуваю, що зможе. В мене є особливий дар бачити в людях їх приховані таланти.

 

На мить мені здалося, що вона перестала бути такою хворобливою й що в її очах промайнуло щось та й людське…

 

Я взяв мовчки букет, хоч й Марена дивилася на мене дуже здивовано, цікаво, яка була її реакція, якщо я б зараз напав на її подружку? Плетіння трохи розслабляло і я перестав вслухатися в розмову дівчат.

 

***

 

Не знаю, що мене притягло сюди, але це точно був не той рудий хлопчак. Скоріше за все, це була та панянка — Марена. Щось в ній мене тягнуло до неї, щось рідне та давнє… А потім вже прибіг той юнак,й лице ж в нього було, мабуть, біліше навіть чим у мене. Кумедний хлопчик…

 

Коли дівчина відвела здивований погляд від пальців хлопця, що почали вплітати квіти в довгу лінію, то запитала мене:

 

— А в мені якісь приховані таланти бачиш? 

 

Я уважно подивилась на неї, шукаючи в ній відповідь на її ж запитання. І мій погляд впав на камінець що знаходився в неї на шиї. І в мене в середині все перевернулось. Міла…

 

Я знала. Знала, знала, знала, що колись цей мій гріх випливе до мене знову й знову розріже серце на маленькі куски. Це я винна в усьому, що сталося з Мілою…

 

— Я… я бачу в тобі талант робити цей світ кращим. — вона мило мені посміхнулась і я впізнала в ній ту Мілину подругу яку вона приводила до мене. Маленьку тендітну дівчинку.

 

Опам’ятавшись, я подивилася на Станіслава, перевіряючи чи не помітив він раптом переміни в мені чи не розгадав він раптом мого секрету. Але боятися було нічого, він абсолютно повністю віддався справі. Якби він не був би таким злюкою, то я б можливо навіть захотіла б з ним товаришувати…

 

Ця його злість на все незвичайне, ці риси обличчя, які були вигнуті ненавистю могли відлякати будь-кого, хто б зустрів його просто так, йдучи вулицею. Станіслав кишів людською сутністю й мені це подобалось. Мені подобалась ця його злість на мене й подобалось, як в його очах миготить вина або жаль і як він після цього сердиться на мене чи, скоріше, на себе через співчуття до такої нечисті, як я. А зараз мені подобалось, як він спокійно перебирає пальцями квіточки. Так, ми однозначно могли б бути друзями та, напевно, не судилося долею… хоча, хтозна, на що спроможна магічність темного лісу…

 

***

 

Плили вони далі в повній тиші, а потім побігли до якоїсь річки й дівчата запустили свої гарні вінки, хоча Станіслав ніяк не міг зрозуміти, навіщо це робить оте чудовисько…

 

Свій же вінок хлопець віддав Марені яка ніяк не могла нахвалити його роботу. Вечоріло, юнаки та молоді дівиці збиралися біля річки для святкування Івана Купала. Єремія, Станіслав та Марена підійшли до групи цих веселих молодих людей. Ось й настав момент, через який більшість тут зібралися — стрибання через вогнище.

Марена відразу ж знайшла якогось кавалера й стрибнула з ним через вогнище, підтримуючи однією своєю тендітною ручкою вінок, а іншою стискаючи долоню парубка. Рудий хлопець не збирався стрибати, але коли холодні й бліді руки потягли його за собою, він навіть не зрозумів, що саме сталося й тому в парі з Єремією вже летів над вогнищем. живе тепло вогню змішувалось з мертвою прохолодністю вечора, змушуючи тремтіти. Як тільки вони опинилися на іншому боці вогнища, хлопець вирвав свою руку й відійшов якомога далі від дівчини, шукаючи поглядом Марену. Знайшовши дівчину, він сказав, що час додому Марена знизала плечима:

 

— Добре, я все одно вже дуже втомилась.

 

Підійшовши до Єремії, Марена ахнула й причину було добре зрозуміло. У світлі вогнища було видно всі признаки лихоманки. Дівчина була біла, як сніг й здавалася не набагато живішою ніж в першу їхню зі Станіславом зустріч. Марена повернулася до хлопця й промовила:

 

— Стасику, проведеш Єремію додому, будь ласочка, — дівчина завжди за всіх переймалася. — Ні-ні-ні, Єреміє, навіть не думай відмовлятися, я ж бачу, що тобі погано! Станіславе, я сказала, що ти проведеш її додому й на цьому крапка. Ти зрозумів?

 

Юнак тяжко, але смиренно видихнув.

 

— Зрозумів, та спочатку я проведу вас, хоча б до стежини й прослідкую, щоб ви увійшли додому.

 

— Добре, — й він повів пані додому, залишивши блуда чекати біля молодиків та молодиць в компанії яскравого світла  полум’я та традиційними купальськими піснями…

 

***

 

Я сиділа довгенько, звісно ж, той хлопчина не дуже бажає зі мною перетинатися. Мала сволота. Я піднялася й пішла від теплого вогнища в сторону холодного, рідного лісу. Я ще навіть половини не дійшла як до мене підбігло те руде оленя й схопило за руку.

 

— Невже так тяжко було мене зачекати? А потім ще й пані Марені на мене наговориш, мовби я такий сякий… 

 

— Можеш бігти до своєї пані Марени, я нічого їй не розповім — ох, як же цей Станіслав починав мене бісити. Диви який, все йому не так!

 

На мої слова він лише промовчав, глянув, звісно, на мене незадоволено, але промовчав. Руку прибрав та ще й з такою огидою, що мені захотілося його лиснути. Отак мовчки ми і йшли, вже не було чути ні співу, ні галасу, а тільки той незвичайно містичний шепіт лісу.Аж Раптом, тиша перервалася зовсім, навіть стих той шепіт лісу: до нас вискочило щось незрозуміле й воно видавало не дуже приязні звуки.

 

— А подай би цей ліс згорів! — Вигукнув Станіслав.

 

На нас летіло щось велике й волохате. Воно гарчало й швидко перебирало лапами. Станіслав, на диво, заховав мене за своєю спиною — справжній герой. Й це було найприязніше за все, що за весь цей час він для мене робив. А тим часом сутність летіла прямо на нас. У світлі місяця тяжко було розібрати, що то взагалі за “щось”. Та трохи придивившись й подумавши я зрозуміла, що це, найбільш за все, якась рядова собачка Лісового. У звичайний день я б її не чіпала, як і вона б мене, але сьогодні мені хотілось допомогти хлопцеві, мене то вона чіпати не буде точно, а цього Стасика жаль. Може до нього нарешті дійде, що не бажаю йому зла. Я не встигла навіть кліпнути, як рудий вже витяг свого клинка й наставив його на ту тварину.

 

На моє превелике диво, тварюка побачивши те, заскавучала й нахилившись, згорбилась та побігла якомога далі від нас в холодний ліс, який вже зараз здавався мені особливо чужим.

 

Я ще ніколи не бачила, щоб ці тварюки слухалися людей.

 

— Ти як, не злякалась? — Він дивився на мене переляканими очима, але його погляд змінився і я зрозуміла, що він думав про те, яке дурне запитання поставив. Ну так, я ж страшна нечисть, що ж мене може злякати. А я, вже було, подумала, що він хороший. 

 

— Нормально, дякую тобі, — я кивнула на клинок.

 

— Будь ласка, — він глянув то на мене, то на клинок й додав — тепер ми квити? ну, знаєш, може ти й нечисть, але думаю та тварюка могла тобі зашкодити, а я тебе, можна сказати, врятував, як і ти мене від мавки.

 

— Ооо любчику, повір, щоб ми були квитами, тобі доведеться багато чого зробити. Знаєш, мавка це тобі не такий оце песик. — Його погляд знову став похмурий й незадоволений. Я підійшла ближче. — Ну не дуйся, хлопче, я жартую.

 

Отак з близька він виглядав дуже навіть милим. Люблю милих людей, але проявляла я якісь почуття лише до однієї з милих людей — Міли.

 

Але Станіслав теж хороший. В його злих очах криється співчуття й вина. Це видно навіть неозброєним оком. Його вуста так й сяють радістю. При мені він стриманний, але я бачу це сяйво завжди. Й душа в нього чиста… Та мені стало занадто погано: все навкруги поплило, ноги затрусилися, тому я вчепилася в його руку. Станіслав руку не забрав, а лиш занепокоєно на мене подивився.

 

— Що таке? 

 

— Щось трохи мені погано.

 

Він тяжко вдихнув повітря й на тяжкому видосі сказав:

 

— Добре, показуй, куди тебе проводити.

 

Я посміхнулася йому й куточок мого роту сіпнувся від болю.

 

— Не треба любчику, але дякую за переживання.

 

Я підняла голову й вийшло так, що я дихала йому прямо в губи, схоже, лихоманка брала своє, бо я вже мало контролювала свої думки. Єдине, що ще я могла контролювати це були мої вуста які торкалися його. Повільно, легко, ніжно, коротко. А після я розтанула в темноті лісу…

 

***

Я помітив, що Єремії зовсім погано, але від моєї допомоги вона відмовилась й я не наполягав. Якщо чесно, то не дуже й хотілося. Дівчина ледве стояла на ногах й признаться я трішки переживав, ну, звісно, за себе в першу чергу. І раптом ця навіжена, яка була ні живою, ні мертвою, притулилася своїми холоднючими, блідими, грішними губами до моїх. Просто короткий доторк губами до губ. А потім вона немов розтанула й я дивися здивованим поглядом на, тепер вже пусте, спокійне місце й не розумів нічого. Жаль що вона так швидко зникла, я б показав цьому чудовиську…

 

Та попри все, я все ще стояв біля того лісу. Абсолютно шокований й стурбований — не кожен день мене цілує потвора. Та згодом я відліпився від свого місця ногами й поглядом від місця де стояла вона та поплентав додому. Спати. Ось що вирішить мої проблеми — міцний сон.