Понівечене кохання

Kiti En, відгукніться будь ласка в коментарях. Це для вас писалось.

---

Життя, така нікчемна річ,

 Сьогодні ти живий, а завтра – ні.

Сьогодні ти співаєш, мов соловейко при дорозі,

А завтра вбитий лежиш на своєму порозі.

Сміх, веселі розмови під чай чи каву. УНР розумів і знав що більшовики близько, та з цим вже було нічого не зробити. Але не дозволяв собі сумувати і боятися. Якщо це вже є його доля, то він прийме її такою як є. Єдине, від чого його серце боліло, це те що він повинен був брехати сім’ї, щоб вони не хвилювалися. Лиш одна сестра і старша донька, здається, розуміли все і без слів.

– Чого такі сумні? Нумо, пісню затягнемо. – сказав українець, і почав співати. – Там на горі, на Маківці, б’ються-б’ються січовії стрільці.

– В мене і так погане передчуття, а ти ще про тата нагадав. – злісно відгукнулася ЗУНР, схилившись на спинку інвалідного візка. – Дякую, коханий.

– А й справді, чого я буду вам брехати. Холодний Яр, збирай речі, бери Україну, поїдете на твою малу Батьківщину – Чигиринщину. ОУН, на тобі старші, ви у Львів. А… – чоловік тяжко зітхнув і подивися на Вільну Територію. – Пам’ятаєш дорогу до Гуляйполя чи тебе підвести?

Дівчина спочатку з докором подивилася на УНР але після останніх слів посміхнулася.

– Я нікуди не піду. Та і йти мені нікуди. Тут вб’ють і там вб’ють, тут хоч трохи поборюсь.– сказала КНР, витягнувши гостру шаблю з-за боку.

– Отже, залишаємося тільки ми четверо. – роздумував чоловік, і знявши з стіни рушниці, роздав всім. – Нумо до зброї!

– Нам все таки доведеться померти… – зітхнула галичанка, піднявши погляд на чоловіка. – Може все таки ви з КНР постарайтеся втекти? Ми з УГА їх стримаємо, не хвилюйся.

– Ну я що якийсь ирод, щоб дружину кинути напризволяще? Та ні, я з вами. – відповів УНР та поцілувавши дружину, відійшов в куток.

Сам Бог знає скільки тоді москалів полягло від їхніх рук, але всьому приходить кінець. Патрони закінчилися, шабля ступіла. В кінці-кінців, їх всіх схопили і повели на розстріл. Всіх, крім Кубані. Її хапають, і якусь річ кидають в потяг, який от-от буде в’їжджати. В останні хвилини перед в’їздом, дівчина бачила, як страчують її, вже розбитого горем брата – вірогідно, ЗУНР розстріляли першою. Як рветься з міцної хватки УГА, не даючи себе вбити. Та все ж, вони всі всі упали замертво, і якраз тоді поїзд рушив. З очей КНР потекли сльози, гіркі сльози.

– Вбийте мене! – закричала козачка, але ніхто на її крик не відгукнувся. Здавалося, від неї всі відвернулися, всі кого любила вона, хто любив її – мертві. Всі, окрім її коханої Карпатської України. Молода гуцулка, що була усього лиш на декілька місяців старша самої КНР, давно дурманила дівчині голову. Але освідчитися в коханні та не могла, засміють ж. Та й тій, здавалося, більш до вподоби її зведений брат, а може і якийсь інший парубок.

Та не зважаючи на ні на що, Кубань до кінця буде кохати свою рутенку, аж до самої смерті Карпатської України. А коли та помре, помре й КНР. Як не тілом, то душею.

На наступний ранок, її витягли з вагону і потягнули до дому СРСР.

– Ну здраствуй, сестричка. – сказав більшовик, коли Кубань переступила поріг його будинку.

– Ніякий ти мені не брат. Мого брата ти розстріляв. – відповіла дівчина, плюнувши чоловіку прямо в лице.

– Конечно не брат. А муж. Подпиши только вот эту бумажку. – комуніст протягнув документ про заключення шлюбу і металеве перо.

– А якщо не підпишу? – злісно запиталась козачка.

– Ну… Тогда твоим племянникам придется очень нехорошо. – відповів той, штрухнувши дівчину, щоб та швидше думала.

КНР претяжко зітхнула і поставила на папері свій підпис.

СРСР зразу ж притиснув її до себе, і почав блукати руками по тілу дівчини. То під спідницю загляне, то під сорочку руку запустить. Тоді Кубань поклялась, що більше ніколи не одягне спідницю чи сукню.

– Може хоч до вечора почекаєш? – нервово запропонувала козачка. – Тим більше, перша шлюбна ніч не сильно так і важлива.

– Твоя взяла. Встретимся вечером. – відповів комуніст, і пішов, залишивши КНР наодинці.

Та, в свою чергу, вирішила оглянути дім. Дім був двоповерховий, великий і просторий. Та попри це все, дівчині було тут незатишно.

На першому поверсі була велика кімната, повністю заставлена ліжками, подекуди колисочками, напевно, для найменших. Дівчина вирішила тут довго не залишатися, частково від того, що боялась розбудити трьох сплячих дітей.

Далі розташовувалася кухня і невеличка вітальня. На другому поверсі було декілька кімнат та в кінці коридору, невеличка драбинка, по якій можна було вилізти на горище.

КНР вирішила оглянути всі ці кімнати. Довелось їй тільки доторкнутися до дверей першої кімнати, як відкрила молода дівчина з чорними, як ніч, очима та довгим, кучерявим волоссям, заплетеним в тугі коси.

– Здрастуй. Ти ж Самостійна Кубанська Народна Республіка? Приємно познайомитись, я Кримська Народна Республіка. – дівчина дружелюбно посміхнулася і протягнула Кубані руку.

– Чула, наші батьки були найкращими друзями.. – теж посміхаючись, відповіла козачка.

– Були такими друзями, що доньок майже однаково поназивали. – засміялась Крим, і взявши дівчину за руку, потягнула її за собою. – Ходи, покажу тобі тут все.

Пройшовши декілька метрів по коридору, Кубань помітила дівчину, що вийшла з одної з кімнат. Дівчина ж, на такі витрішки лиш зверхньо подивилася на наших героїв і лицемірно посміхнувшись, пішла далі.

– А це хто? – пошепки запиталась козачка, штрухнувши новоспечену подругу.

– УНР Рад. Або ж зараз УРСР. Улюблениця СРСР. – відповіла кримчанка.

– Але ж УРСР повинна бути моя племінниця, Україна. – здивовано сказала КНР.

– Україну поки що не знайшли. Та й надіюсь не знайдуть. – усміхнено прошепотіла Крим, і повела подругу на горище.

До цілого вечора вони просиділи на горищі, розмовляли, жартували, сміялися, подекуди плакали, згадуючи , хто батька, хто брата, хто друзів, які залишилися на їхній землі.

І тільки ввечері, розлючений СРСР, витягнув Кубань, і надававши їй декілька ляпасів, повів за собою.

– Где ты шлялась, сволочь? – кинувши дівчину на ліжко, комуніст закрив двері.

Знову підійшовши до КНР, чоловік почав стягати з неї одяг, другою рукою стискаючи її шию, напевно щоб не брикалася.

– Може до наступного дня почекаєш? – запропонувала козачка. – Благаю! Я ще занадто молода, щоб мене лишили невинності!

Але у відповідь більшовик лиш сильніше стиснув її шию. Коли дівчина була вже повністю гола, він зразу ввійшов повністю, і почав рухатися в звичайному темпі, з кожним рухом пришвидчуючись. В цю ніч кімнату заполонили крики, стогони болі, кров, яка тоненькою цівкою стікала по ногах Кубані, а ще тихим хлюпаням і подекуди порикуваннями Радянського союзу.

Кров, сльози, 

Люті морози.

А за вікном лиш Сибіра,

Далеко рідна Україна, та й я уже не та.

Всю ніч, що залишилась, вона лежала в обіймах СРСР, вже сама не своя. Здавалося, всі сльози вона вже виплакала, страшенно боліло тіло, та ще більше – душа. Тут їй закортіло якось напакостити більшовику, та так щоб їй за це не дісталося. Хоча, можливо їй і за таке дістанеться. Комуніст завжди захоплювався її волоссям, при їх дуже рідкісних зустрічах, він міг годинами просто сидіти і милуватися довгою, товстою косою Кубані.

Обережно вставши, вона взяла шаблю в руки, і одним махом, відрізала свою косу.

– Потім ще до цирюльника треба сходити, але поки хай буде так. – прошепотіла сама до себе козачка і зі спокійною душею лягла спати.

Не та молода дівчинонька, 

Не Кубань я. Не КНР.

Не та татусева козачка,

Не та сестричка люба моя.

***

1920 рік. Околиця Львова. Садиба Ясніїв.

– Ну ОУН… Давай я з тобою в Київ поїду? Я не хочу до Чехословаччини! – благала Карпатська Україна, обіймаючи брата так сильно, як тільки могла.

– Карпатська Україна! Годі сльози лити! Чехословаччина хороший, він тобі нічого не зробить. – заспокоював її націоналіст, деколи споглядаючи на племінників.

1921 рік. Карпатське село.

Невеличка школа. Все, як звичайно: парти, дошка, учительський стіл, молода учителька яка щось вперто записувала на дошці, готуючись до нового уроку.

Та лиш для тебе я така,

Така як і колись. 

Гірська моя красуне,

Рутенко моя. 

– Тобі не набридло викладати цю чехословацьку? Хіба тобі не хочеться вчити дітей рідної, української мови. – мовив до дівчини янгол, з сірими крилами, що не було рідкістю серед йому подібних. Набагато рідше зустрічалися янголи з чорними крилами, це прирівнювалось до чортівні. А ось білі, які були у старшого брата Карпатської Січі, то й поготів.

– Та я якраз сьогодні збиралася до Чехословаччини, просити цього. До речі, ти не забув що сьогодні за день? – відповіла йому йому Карпатська Україна.

– 15 березня, твій день народження. А в майбутньому і день незалежності.– відповів січовик, поцілувавши гуцулку, одночасно вдягнувши на її шию дукати. – Надіюсь подарунок тобі сподобається.

– Січ, ти найкращий! – Карпатська Україна було би вже повисла на шиї у своєї армії, але тут продзвенів дзвінок і в клас забігли діти, і дівчина почала урок, а Карпатська Січ залишився стояти в куті, дякуючи всім існуючим богам що він невидимий.

Ввечері, Карпатська Україна вирушила до Чехословаччини. Оскільки незадовго до того, він приїхав в Ужгород, поїздка була недовга.

– Здрастуйте, це я, Підкарпатська Русь. – привіталася дівчина.

– Здрастуй, здрастуй. Чого до мене завітала? – привітно відповів Чехословаччина.

– Я би хотіла попросити у вас дозволу друкувати українські книжки і викладати українську в школі. Діти мають знати рідну мову! – сказала Карпатська Україна, в кінці додавши. – В мене сьогодні день народження, ваш дозвіл я порахую як подарунок.

– Ну книжки можна… А щодо української мови. Вибач, але ні. Це все? – трохи сердитіше запитався чоловік, не дуже доброзичливо оглядаючи гуцулку.

– Так, все. Бувайте.. – Карпатська Україна похмуро вийшла з кабінету, і побігла на станцію, з якої от-от повинен був відправитися поїзд.

По приїзду додому її вже чекав Карпатська Січ, на столі стояла святкова вечеря, приготована ним же, Січчю.

– З днем народження, кохана. – мовив армія, поцілував дівчину, і вони двоє сіли за стіл.

***

Кубань понуро ходила по дому, носячи під серцем дитину від чоловіка, якого ненавиділа всім серцем і душею.

– Ох, Карпатко, моя кохана Карпатко.. Якби ти тільки знала як я тут.– зітхнула козачка, спершись на стіну.

Живіт вже був досить великий, вірогідно, скоро мали початися пологи.

Тут у віконечко невеличкої кімнати, яку виділив для дівчини СРСР, хтось постукав. Це виявився поштовий голуб, до лапки якого був прив’язаний конверт. Лист. Від Карпатської України. У Кубані аж сльози від радості потекли.

У листі, як завжди були сухі квіти, і фраза, що гріла душу козачки весь цей час: “З любов’ю, твоя Карпатська Україна”.

– З любов’ю! Моя! – шепотіла сама до себе дівчина, ледь не плачучи від радості.

“З любов’ю, твоя Карпатська Україна”

І квітка. Голубка на вікні. 

Для тебе одної я живу,

І в тиші нічній, шепочу одне лиш – “Кохаю”

І тут тіло Кубані охопила величезний біль, і вона почала зі всіх сил кликати Крим, розуміючи, що СРСР в цій ситуації їй ніяк не зарадить, ще й поб’є.

Крим прийшла, а далі все як у тумані. Страшенний біль, крики, кров. І тільки заспокійливі слова подруги пом’якшували страждання козачки. Коли мусульманка поклала їй на груди сина, дівчина вже не пам’ятала, втратила свідомість.

Через декілька днів

– Сына будут звать Краснодарский край. – усміхнено сказав СРСР, оглядаючи сина з жінкою поглядом.

– Та хай вже буде як хочеш, я більше не можу цього терпіти. Я йду від тебе! – заявила Кубань, стоячи з сином в сінях.

– И куда ты от меня уйдешь? Даже если найдешь где притулится, я тебя даже из западни достану и накажу! – кричав комуніст, але дівчина вже його не чула, тільки мовчки йшла до дверей. Біля дверей її зупинила Крим.

– Ай справді, куди ти підеш? Хіба не всі твої родичі мертві, а племінники точно не візьмуть, тому що в них і своїх проблем вдосталь? – запиталась кримчанка з нерозумінням дивлячись на подругу.

– До сестри піду.. – відповіла Кубань, вже відкривши двері.

– В тебе є сестра? – не переставала дівчина.

– Так. І два брата. Ми четвернята, але чомусь завжди говорили тільки про мене. – сказала православна, засумувавши – Бувай..

– Бувай. Хай Аллах тебе збереже. – Крим зі всієї сили обняла подругу, і зі смутком її відпустила.

А Кубань пішла. Пішла в світ за очі, тільки б більш не бачити цього радянського виродка, принаймні, вона сподівалася, що більше його не побачить.

Краснодарський край раз по раз ліз матері за пазуху, шукаючи цицьки. Дитина, живе ж воно, їсти хоче. Тому козачка часто зупинялася, і на свій страх і ризик захворіти, замерзнути, серед морозів і снігів лютої московської зими, та й годувала сина.

– Їж, їж синку. Виростеш, великим виростеш, відомстиш за неньку. – примовляла дівчина. “Станеш на бік її катюг” промовляв здоровий глузд.

 І знову і кров, і сльози,

І люті сибірські морози. 

 ***

– Не хочу вчитися! Я як тато буду, козаком. Хіба козакам треба вчитися? – репетував Коліївщина, кидаючи перо кудись набік.

– Треба сину, треба. Бо будеш таким неуком, як твій батько, що навіть собі шаровари не зможеш попрати сам.– суворо сказала матір, колишучи маленького УСС на ручках. – Ой люлі, люлі, налетіли гуулі.

Гайдамака на хвилинку відволікся від навчання, і підійшовши до Мотрі, поклав голову матері на коліна, та й почав слухати колискову, яку вона співала і йому в ранньому дитинстві.

– Запорожський, ти зі мною на ляхів нападати збираєшся, чи вирішив навіки залишитися в жіночому царстві? – жартівливо крикнув Кримське Ханство, стоячи під дверима.

– Та йду я вже, йду. – відповів Запоріжська Січ, поцілувавши жінку наостанок.

– Ти тільки мені живий повернись, чуєш? Хто мені ще дітей буде зодягати і годувати? – Мотря з докором подивилась на чоловіка.

– Та повернусь, за це можеш не хвилюватися. – засміявся Запоріжська Січ, і вийшов до кримця, з ним і вирушивши у вже рідні йому степи.