Погубили нашу любов…

– Люба ти моя, заспокойся, що сталось кінець кінцем?! – в обіймах тримала дівчина свою подругу, міцно стиснувши її від усього світу. Сльози лились і не зупинялись разом з тихим плачем. Біла вишивка була мокрою, ніби в ній гуляли бог зна скільки днів під дощем! Скільки вони так сиділи під деревом вишневим? Ніхто не рахував, та навіщо було рахувати коли в дівчини горе!

Ке Цин сиділа на подвір‘ї й роздумувала над тим і сім. Та раптово, невеличким топотом черевичків, цокаючи по стежці, забігла її подруга – Ганька, так Ке Цин її кликала ласкаво. Уся в сльозах, перелякана. Потрібно було подругу свою втішати та ніяк не могла дізнатись, хто її скривдив?

— Усьо, перестань! Говори, не мовчи! Що в біса учинилося ? Твої сльози не стоять сеї проблеми! – говорила вона їй, а дівчина не схаменулася, сказала, крикнула не своїм голосом.

— Стоять! Ще й як стоять! Ти знаєш… Ти хоть виділа, що сталось?

— Нічого не виділа, Ганюсечку, розкажи мені, хто тобі боляче зробив?

— Він.. Він… – та й знову сльози побігли по рум‘яному лиці, губи кривляться та червона краска на них розмазується, коли вона витирає-втирає рукавом своє обличчя, – я сьогодні ходила гуляти у поле, зібрати квітів у свою господиню. Пов‘янули в мене жовті гвоздики, пам’ятаєш, подарували мені хлопці з нашого двору. Хочу спуститись до води, зглянути на себе, а там…

— Що там? Не мовчи, Ганю! Розкажи, нумо! – Ке Цин трусила її за плечі, а та ніби хоче це все забути. Невже Мавку побачила справжнісіньку?

— Думала я, казалось мені чи ні… А це правда! Дивлюсь, сидить Сяо біля води. Серце в мене затрусилося від одного погляду на нього. Такий же він файний… – а й справді, був цей юнак з сім‘ї Лі, жили в кінці села. Були вони дружні, поважали їх всі. Особливо батька юнака – Чжун Лі. Таку дружину нікого у селі не знайти, той заздрять йому усі. Мати, Гуй Чжун, була вродливою, краса дарена Богом. Син такий же вродився. Дівчата бігають за ним, тому і Ганька не одна такою була. Інші, хлопчиська, тихо гаркають собі під ніс, бачачи його на вулиці. Забрав він усіх, гарненьких красунь до себе. Як той султан з тих південних країв!

— Корче хотіла я підійти до нього, а бачу.. Бачу таке… – вона ковтає занадто голосно, ніби якесь жахіття переказує, – сидить він з дівкою… Та такою… В неї волосся довге, як на полі колосся. Ні в кого такого немає у нас на селі. Тіло худюсіньке, справжня мрія. Тільки осьо носила та дівчина одяг мужский. Думала, не заможної сім‘ї була вона.

— А чому була, ілє щось приключилося з нею?

— Та якби… – здихає вона, шмигаючи носом, – відразу зрозуміла, щось неладне увиділось. Серденько моє відразу занепокоїлось, а правильно зробило воно… Сховаюсь за деревом, слухаю я їх…

Дівчина сховалась під деревом, визирала іноді, щоб подивитись на них. Сидять разом, плетуть вінки вербові. Сміються як ті дітлахи під вікном. Гань ніколи не бачила такого Сяо. Веселого, щасливого, ніби він був закоханий. Серце зупинилось, коли юнак нахилився до тої, торкнувся губами чужих вуст. А потім знову та й знову говорили вони — щасливі пташки! Тільки ось серце Ганьки помирало, утихало. Падало далеко-далеко в глибини очерету.

— Закоханим?! Невже він найшов собі дівку, да і не тебе?

— То ж бо! Тільки не договорила я.

Хотілось Ганьці бігти назад додому як чує вона їхні голоси. У тої дівчини він же чоловічий! Як в хлопця! Зовсім не красивий, не кришталевий, не для співу. Думалось їй, що дівчині Бог дав красу і тільки. Але ж ні! Це був юнак. Ні з ким не поплутаєш!

Ке Цин очі стали більшими ніж у пугача в лісі. Шоковані тепер дівчатка двоє. Спів птахів цю тишу закриває.

— Може… Ти все-таки щось поплутала? Полудниця тебе там встріла чи як? Не може сеє бути, щоб Сяо…

— Та нє, нє. Яка Полудниця? Я не ледаща! Говорю тобі, це все правда.. – дівчина зітхнула, забира свої волосся у руки, собі бормоче, – мені так боляче, що він вибрав ту.. Точніше його. Це ж неможливо! Не буває такого, але ж я своїми очима повідала…

— Безбожні, ось хто вони. Забуть про нього, Ганька! Я так і знала, що від нього нічого доброго не буде.

***

Забула вона про те, певно їй усякеє показалось. Не теє побачила, або тим паче на сонечку довго гуляла, може і голівонька закружилась во тими квітами. Сяо дорогий її ходить кожну неділю у церкву. Бачила вона, як він сповідається, не може ж таке бути, що у блуд він піде з богом зна ким! Сама Біблія говорить всім людям таке, що чоловік із жінкою одне ціле. Споконвіку таке було. Та й Сяо завше читає Біблію, Господь ж не може покинути свого сина. Скинула Ганька усе це на лиху погоду. І вже гуляла надворі, знову, за ним то бігала та розпитувала у нього.

— З якою се ти дівкою гуляв?! – Ганька сердита, брови нахмурені, щічки надуті, а руки в боках. Хлопець доволі був розгубленим, не розумів він її. З якою то дівкою… Де там він гуляв…

— Яка дівиця, Ганьку? Тобі вже хтось наговорив чогось не понятного? – хмурився вже і юнак, відвертавсь від дівчини, що тая подумала таке про нього.

— Я тебе люблю! А ти вештаєшся з якоюсь безбожною, да? О так ти зі мною! – кричала вже дівчина, усе село прокинеться від цього галасу. Не хотілось хлопцеві ці скандали, не розумів він нічогісінько з її слів.

— Прекращай ти, усьо! Нігде я не шлявся, Бог ти мій милий, що ти тут серед білого дня розкричалась? – вперше таке було, щоб Сяо так й злився на Ганьку, ще такими словами голосно говорив. Їй стало ніяково, притихла вона на секундочку, та й знову підняла галас.

— Ти ще будеш на мене за те кричати?! Що з тобою трапилось, люди милі…

Дівчина почала втирати ті сльози, а Сяо нічого не міг поробити. Не розумів він, до чого ті сльози, до чого ті скандали… Відкликнувся голос доволі голосний.

— Бонжуг місьє! Ой, а чому ви плачете? – прибіг до них юнак, ніхто його такого не бачив, звідки він з’явився? У Ганькі від цікавості аж сльози перестали текти. Спитала вона в нього.

— Здрастуйте, а ви хто? – брови полізли на вверх, щось тут не те. Волосся таке довге десь вона бачила…

— Я Ітер, з сім‘єю ресамо приїхав із заходу, гренмере мене чекала, – поклонився він їй, а в Ганьки серденько він таких манерів забилось. Де ж такого красеня знайдеш з другіїх країв? – а це ма друг, Сяо, прийшов я до нього поговорити, гуляли ми вчора разом.

— Гуляли? – і ось тутеньки Ганька запідозрила неладне, щось дівоче їй говорило, що не просто він йому друг.

— А тебе як зовуть філе? – запитав Ітер у дівчини, а вона відкинула ці думки на потім. Ревнощам не час тут.

— Гань, – вона ніжно посміхнулась йому, а той кивнув їй на відповідь. Сяо став на лиці якимсь тривожним, здається, секрети все-таки у нього були якісь, – єслі ви хотєлі йти гуляти, то ідіть.

— Мерсі, Гань, – він узявся за руку Сяо та побіг з ним кудись. Було Ганьці погано, серденько трепетало і говорило, що треба за ними піти! А вона вагалась, ніяк не могла поворухнутись. Але ж той цей юнак так схожий на ту дівчину! А ця коса довга… Хіба носять хлопці таке волосся? В Сяо було воно довге, але не до стегон як у дівчини!

Не витримала Ганька, тишком подалась за ними. Халепа! Яка ж халепа! Хіба ж можна ось так дивитись за кимось? Це ж не правильно, манер не було у неї! Засуджувала вона свою душу, повсякчас, коли ступала за ними. А вони йшли далі, довше, далеко. Аж до самого лісу прибігли. Важко було їй за ними спостерігати. Цей Ітер був дуже гоменьким, швидким та й тільки, завзятість була в нього в крові. В один момент, Сяо прижме до осики великої. Поцілував він це хлопчисько! У Ганьки серце зупинилось. Не дарма вона тоді це дійство побачила біля води. Не дівка то була, Сяо не її цілував… У своїх руцях зажала до болю шкіру, червоні смужки ось-ось залишаться на красивій шкірі! А вони двоє сміються, їм весело, вони щасливі. Обіймають один одного, шепочуть на вухо слова різні.

— Богохульство! Господи! – закричала вона, а ті в шоку, на галас обернулись на неї, величезними очима дивились, – та як таке можливе?! Сяо… Т-ти щоб…

Кинулась вона назад у село. Розказати це все! Що Сяо повівся і зробив найбільший за всіх гріх. Спалити треба їх, грішників, що Бога осквернили своїм дійством. А Ітеру не добре було, страшно за них йому стало, тож він швидко схопився за його руку та й припав до його грудини.

— Що тепер з нами буде, Сяо? Я же… – хлопець ще раз обійняв його, не даючи доказати ті слова страшенні. Прийшла до нього ідея, але часу не вистачить…

— Нам потрібно тікати, Ітер, ніхто тутайки не пойме нас… Помремо ми тут…

— А куди?! Куди нам бігти, шер! – мав би не кричав Ітер, очі від страху трусились як і руки. Смерті… Не того він тут чекав.

— Подаймося за Дунай! Дальше, не тут, ми зможемо там від всього тікти, – Сяо намагався допомогти йому, заспокоїтись від цього, але той бурмотів щось своєю мовою. Піт холоднів, не був Ітер таким, як завжди, – ніхто нас тепер тут не буде тримати, Ітер, тікаймо далеко!