Перший робочий день

Написно для Осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем “Забути парасолю”.

Український АВ. Ацуші Накаджима влаштувався працювати у Детективне товариство львівських націоналістів. Він і уявити не міг, яким буде його перший робочий день.

***

– Не бійся, Ацуші, я навчу тебе всьому, що вмію, – дружньо поплескавши Накаджиму по кістлявому плечу, Дазай упевнено вів хлопчину вулицею Князя Романа до Ринкової площі. У неділю тут було вельми людно. Містяни й туристи – усі гуляли Львовом, насолоджуючись затишком осіннього міста, його величчю й атмосферою. Ацуші намагався триматися ближче до наставника. Натовп лякав хлопця.
Дазай же впевнено крокував вулицею й прислухався до гомону міста. Накаджима так і не розумів, у чому полягає його робота. Коли юнака прийняли у Детективне товариство львівських активістів (Осаму замінював “активістів” на “самогубців”), то нічого не пояснили. Заступник директора, пан Кунікіда вирішив, що краще буде, якщо працівник зрозуміє суть роботи на практиці.
– Стій тут, – Дазай спинив юнака, коли вони проходили повз італійський дворик. Ацуші спостерігав, як напарник пішов до людей, що голосно розмовляли російською. Кілька хвилин Осаму щось їм говорив, активно жестикулюючи. Людям це не сподобалося і вони почали проганяти чоловіка. Той не засмутився і повернувся до розгубленого Ацуші, наспівуючи “Батько наш Бандера…”
– Що ж, доведеться віддати цих декому іншому, – Осаму набирав повідомлення у месенджері, – зазвичай вони починають розмовляти українською, коли зробиш їм зауваження. Але ці… москалі, що поробиш.
– Тобто моє завдання полягає у тому, щоб?.. – почав здогадуватися Накаджима.
– Українізувати людей, – посміхнувся Дазай, поправивши плащ, – але якщо змусиш росіян тікати з України – особисто виплачу премію.
– Я ж… я ж… – Ацуші, який був неконфліктним хлопчиною, аж затремтів, – може, я краще в офісі працюватиму?
– Все найцікавіше пропустиш, – Дазай вже видивлявся чергових жертв. Аж тут з похмурого неба почав накрапати дощ.
– Дивина, – Дазай простягнув руку, ніби не вірив, що може піти дощ, – у прогнозі обіцяли гарну погоду. Що ж, ходімо, Ацуші.
Осаму повів хлопця у найближче кафе, що трапилося на шляху – Рудий кіт. Там, зручно всівшись за столом, чоловік замовив віскі і почав вивчати відвідувачів. Накаджима зіщулився, аби Дазаю не спало на думку втягнути в свою роботу і його. Юнак вже подумував утекти геть – не тільки з товариства, а й зі Львова – аж тут двері в кафе розчинились і до них підійшов мокрий від кінчиків туфель і до крисів чорного капелюха рудоволосий чоловік. Він так люто глипнув на Ацуші з Дазаєм, що Накаджима аж здригнувся.
– Ти! – гарнкув незнайомець. – Змусив мене йти у зливу бозна-куди? Сам міг упоратися з тими йолопами!
Дазай посміхався.
– Привіт, Чує, – він ніяк не реагував на гнів рудого, – що, теж умудрився забути парасолю? Ацуші, знайомся: Чуя Накахара, один із львівських мафіозі, які топлять москалів у найближчих річках і озерах.
– Та годі розпускати про нас ці підлі плітки! – Чуя гнівався все більше. Він не звертав уваги на те, що решта відвідувачів насторожено дивляться на нього. – Звісно, наші методи більш дієві, ніж ваша лагідна українізація. Зате наші клієнти ніколи не повертаються в Україну.
– Бо розкладаються у воді чи під землею, – шепнув Накаджимі задоволений Дазай. Тоді звернувся до Чуї: – Оскільки ти тут, не хочеш українізувати кількох відвідувачів? Здається, я чув російську мову.
– У мене є пістолет, – мовив Накахара, хижо оглядаючи відвідувачів.
– А без пістолета не вмієш? – Дазай схрестив руки на грудях. – Таки не вмієш.
– Я тобі зараз покажу, що вмію, – Накахара теж почав прислухатися, аби виявити російськомовних. Ацуші ж зрозумів, що його перший робочий день вийшов геть не таким, яким мав би бути.