Перша зустріч

Передмова:

Згідно моєї фантазії Фелікс, він же Йонбок має сестру, вони близнята. Звати її Йонбі. Дальше все згідно канонів (майже).

***

Мені завжди було боляче від того як я виглядаю

Але в один момент я справді пошкодував що такий жіночний і ідентичний з сестрою…

Шкільна вистава, у сестри головна роль. Я не збирався брати участь в цій виставі, моїм завданням було знайти сценарій та додавати до нього поправки разом з вчителькою. Якщо можна так сказати я був помічником сценариста.

Якщо не різниця в довжині волосся ми з сестрою майже ідентичні. І ні у сестри справді красиві дівочі риси обличчя, в тому ж і діло що в мене, хлопця, такі ж дівочі риси. Хоча голос був в мене досить низьким це не міняло того що люди перш за все оцінюють за зовнішністю. Звісно зі сторони однокласників я часто чув насмішки, наприклад що ми дві сестрички, дві близнючки. Дідько! Ми близнюки, ми різної статі, я не дівчинка, я хлопець!

До вистави залишався один день, здавалось би все було  добре, наш клас провів останню репетицію, та на жаль вечір був не таким добрим. Ми сиділи в лікарні, я, сестра та батьки. Сестра плакала, їй було боляче, за звичкою чуючи як вона плаче сам ледь стримував сльози й здавалось би як мінімум половину болю відчуваю за неї. Загострення апендициту, потрібна термінова операція.

До останнього тримаючи сестру за руку її забрали у нас та відвезли в операційну.

Подзвонила класна керівничка, думаю вона теж хвилювалась. Після її дзвінка в голові майнуло розуміння, завтра вистава, у сестри головна роль, а вона в лікарні. Ми готувались до вистави понад місяць, це не проста шкільна вистава, це цілий театральний день на який приїздять багато інших шкіл оцінюючи чия вистава краща, тепер без головної акторки що буде з нашою виставою?

– Йонбок, вчителька хоче поговорити з тобою.

Без слів беру протягнутий мамою телефон та прикладаю його до вуха.

– Алло?

– Йонбок, розумію, ти зараз переживаєш, проте ти мусиш нас виручити.

– Що ви маєте на увазі?

– Ти знаєш який важливий завтрашній день, вже надто пізно скасувати нашу виставу, але і надто пізно щоб знайти заміну твоїй сестрі на головну роль. Ти й сам знаєш що ви з сестрою майже однакові, ти єдиний з тих хто ще не бере участі в виставі ідеально знаєш всі репліки, будь ласка, від імені всього класу прошу прикинься завтра сестрою та зіграй її роль.

Я замовк, просто не знав що на це відповісти. Вчителька до сьогодні завжди мене захищала,  коли інші називали мене дівчинкою вона сварила на них, а зараз сама просить прикинутись сестрою, прикинутись дівчиною. В мене немає вибору, я не можу підвести стількох людей, думаю будь-хто інший відмовив на моєму місці, але я звик до того що мене вважають дівчиною тому нехай, ще один день сорому я потерплю.

– Йонбок? Ти мене чув? Що скажеш?.. Ніхто крім тих що бере участь у виставі не знатиме що ти переодягнений тому не хвилюйся за те що будуть пліткувати, я особисто подбаю про твою безпеку.

Йонбі не любить коли мене обзивають та вважають дівчиною, їй теж образливо від цього, але їй буде ще більше сумно якщо через неї зірветься вистава, тому заради сестри я маю це зробити.

– Гаразд, я зроблю це.

– Дуже дякую тобі. Тоді більше не буду відволікати, сподіваюсь з Йонбі все буде гаразд, бувай.

– До побачення.

Я віддаю мамі телефон та бачу в її очах нове хвилювання, не таке як було за сестру, трохи інше менш помітне.

– Ти точно згоден?

– Так, не хвилюйся, я буду в порядку. Я хочу подихати свіжим повітрям, скоро повернусь.

Я підіймаюсь з крісла та крокую по коридору на сходи, щоб вийти на вулицю. Так спокійно та тихо. Можливо, тому що це лікарня й тут не личить турбувати хворих криками чи розмовами, а можливо, тому що вже вечір і всі готуються до сну.

Тільки відчинивши двері на вулицю холодний вітер вдарив в лице своєю свіжістю, я вдихнув на повні груди, за годину звикнувши до запаху лікарні, ліків та хворих я й забув яке свіже та чисте повітря чекало мене на вулиці. Я підійшов до найближчої лавки та сів розслабляючись. Тут було ще спокійніше ніж в середині лікарні, якби можна було я б таки тут на лавочці просто неба заснув. Можливо я б дозволив собі подрімати та біля мене хтось сів. Я глянув на незнайомця та відчув пекучу заздрість. В нього було волосся довше аніж зазвичай у хлопців, але навіть при поганому освітленні було ясно що це хлопець.

Якби в мене було волосся такої довжини то б мене тим більш вважали дівчиною, а йому воно так личить. Він помічає мій погляд на собі та дивиться на мене у відповідь. Тільки заглянувши в його очі я одразу відвернувся ховаючи лице. Тепло підходило до обличчя наче вогнем обпалюючи щоки, серцебиття пришвидшилось віддаючи гучним дзвоном у вухах, а легені наче бетоном придавило не даючи вдихнути те свіже повітря котрим я насолоджувався хвилинами тому. Ось це по справжньому вбивчий погляд. Я почув сміх, швидкий та не дуже гучний, він сміється з мене? Чи глузує? Я тільки розслабився та почистив погані думки й тут знову починається… Серце боляче стислось. Відчуття сорому перейшло в сум. Я невдаха.

Краще вернутись в лікарню, Йонбі можуть привести будь-якої миті, краще в лікарні де нічим дихнути аніж тут поруч з цією людиною. Я піднявся на ноги та пішов назад до лікарні, я чув кроки позаду. Цей хлопець йшов слідом. Було якось моторошно, людей майже немає, на дворі темно, вуличні ліхтарі стоять на добрячій відстані одне від одного, а якийсь незнайомий хлопець йде за мною по п’ятах. Від одного його погляду там мені стало погано, хтозна-що він за людина, можливо він подумав що я дівчина з коротким волоссям? І тому слідує за мною? Чорт, потрібно йти швидше.

Зайшовши в середину лікарні яскраве світло одразу болісно дало в очі що вже звикли до темряви, я не обертався та чув що хлопець продовжує йти позаду. Хоч спускався я по сходах підійматися вирішив на ліфті, з причини того що мені здається де краще освітлення там безпечніше, мабуть, це дурість. Як тільки я зайшов до ліфта та натис потрібну кнопку з потрібним поверхом незнайомець став поруч та натис на іншу кнопку, поверхом вище. Краще було б обрати сходи. Він надто близько стоїть, ми в ліфті одні, що тільки більше насторожує.

Я повільно підіймаю погляд та дивлюсь на нього, він до біса красивий. Хоч прямо зараз я стримую трясіння ніг та рук від страху, але я не міг не підмітити його красу. Можливо я просто накрутив себе і він геть не має діла до мене? Не схоже що він хотів щось зі мною зробити.

– Дати інстаграм? Чи номер?

В ліфті тільки ми, він дивиться прямо, хоча я стою збоку, він адресував ці слова мені? Поки я намагався зрозуміти почуте він знову повернувся заглянувши в мої очі.

Я заціпенів. Сором чи страх, що більше? Що я відчував в цей момент? Чи одне і друге? Але чи можна поєднувати ці дві емоції?

Він здіймає одну брову в гору нагадуючи що поставив питання.

– Що?…

Голос прозвучав ламано, напевно все-таки більше страх. Я прочистив горло прокашлявшись, щоб здатись більш впевненим, але це ні чорта не помогло.

– Так пильно дивишся на мене, вже вдруге. Схоже я тебе зацікавив, але помітно що ти соромишся тому роблю роботу за тебе.

– Ні! Що ви! Я.. я просто…

Я відвертаюсь, хочеться під землю провалитись, коли ж ліфт приїде? Незнайомець знову сміється, в цей раз гучніше та довше.

– Ти дуже милий.

Мої очі мимоволі округлюються, все-таки він зрозумів що я хлопець, але я здивувався не від цього. Ліфт зупинився,  я швидко вийшов не повертаючись боком глянув на нього.

– Хван Хьонджин, сподіваюсь ще зустрінемось.

Двері ліфта закрились і він поїхав далі. Я застив на місці досі переварюючи його слова. Він назвав мене милим, звісно я не вперше це чую, але почути таке від хлопця якого знаю від сили 10 хвилин це не нормально. Тим паче настільки красивого хлопця… він же не насміхався з мене? Хван Хьонджин… я повинен запам’ятати його ім’я.

Чорт я маю йти до Йонбі.