Переповнені дороги

***

Осаму, відверто кажучи, не був у захваті від ідеї кудись їхати. Він мовчки споглядав, за тим, як його новий близький друг вивчав карту дорожнього сполучення, затискаючи довге руде пасмо між носом та верхньою губою, схоже, це допомагало йому бути зосередженим. Сам Дадзай що водити не вмів, що абсолютно не орієнтувався на місцевості. Сидячи у кріслі, яке він з балкону затяг у кімнату, він нервово катався у ньому, намагаючись перестати слідкувати та повернутись назад до читання. Зачарований дивною магією моменту, коли його годували з рук, поки він відчував до себе довіру, і чуже тепло, він, звичайно, погодився б на усе. Але порозмірковувавши трохи глибше за кальяном, очевидним стало те, що уся ця акція являла собою одне величезне неподобство.

Після обіду температура почала потихеньку спадала, за день до Землі долетіло ще два слабких сигнали, через які можна було б і залишити поза увагою, але це не віщувало нічого доброго, як тепер розумів молодик. Усі по різному реагували на сигнали, що були і хвилями і частками, наче світло. Більшість з часом навіть трохи звикли, хоча це і не відміняло згубного впливу. Багато домашніх улюбленців не пережили перші сильні спалахи. Малі тварини помирали майже одразу, птахи падали з неба і їх розумні люди збирали та заморожували, щоб зберегти у їжу, хом’ячки та гризуни билися у клітках. Сам Осаму бачив, як у лікарні улюблена кішка усіх пацієнтів, наполохана сигналом, розбила голову об стіну, а потім метнулася до вікна, у яке і вилетіла, видряпавшись наче скажена до кватирки. Усі і так ледве трималися на виписаних у більших дозах заспокійливих… Але це видовище вивело тоді з рівноваги більшість хворих значно сильніше ніж пісня Стріли, Осаму біг, нажаханий наче та кішка, куди дивилися очі по нічним вулицям, сповненим неспокоєм, освітлених вогнищами палаючих машин та урн, поодинокими криками і зойками, він ледве оминав щурів та мишей, що тікали вулицями геть з підвалів будинків. Він проливав сльози та обливався холодним потом, рвав на собі волосся та лікарняну піжаму поки добіг до рідного дому.

За час цього космічного концерту, важко було не помітити певного ритму. Наступні сигнали три-чотири будуть трохи сильнішими, а потім як жахне, як того дня, що краще сидіти десь біля м’якого ліжка, обкластися серветками та ліками від тиску та мігрені і не рухатися. Осаму, власне, так і діяв, коли збагнув усі наслідки. Він ще доволі легко відкупився, але ризикувати сенсу все одно не бачив. А ось Чуя. Він наче високочутливий приймач, вловлював кожне коливання. Вчора навіть занадто добре вловив.

– Красунчику, тут така справа…

– Агов? – не відволікаючись від карти, яку він вже зо півгодини вивчав, малюючи маркером маршрут, подав голос Чуя.

– А ти впевнений, що це гарна ідея? – питає Дадзай, точно знаючи відповідь наперед. Хоч вони і знайомі тільки неповну добу, але рудий був повністю відкритою книгою. Весь свій характер він виклав як на долоні ще у перші хвилини – невгамовний холерик із перепадами настрою, якому якщо щось спаде на думку, то він спочатку зробить, а потім лише подумає, або і не подумає, бо така опція для нього не була критично-важливою. А воно і правильно, бо усі біди від розуму. Кожного разу, коли у тій світлій голівоньці починали рухатися мозкові шестерні, парубок одразу засмучувався, і Осаму із цікавістю дослідника споглядав ці зміни, а потім, як справжній рятівник, легко відволікав на будь-який фізичний контакт. Чи то обійми, чи лоскіт, чи грайливий тиць ліктем. Вже дуже давно Осаму не дозволяв собі бути із кимось таким близьким і ніхто не приймав його самого так довірливо. Усі знайомі добре знали його хитру вдачу та трохи шельмувату природу, яка тепер вже не мала ніякого значення. Мабуть саме через неї він і залишився наприкінці один, бо для усіх він був лише героєм коротко роману, який не матиме ні продовження ні наслідків. Але зараз, коли перша зустрічна людина хотіла його кудись увезти, і не просто кудись, а до моря, де вони, лежачи у шезлонгах від парасолями, могли б провести залишок життя. І все ж…

– Звичайно, – без краплі сумніву, відповідає Накахара, та ще й дивиться так, ніби в нього спитали щось дивне.

Такій впевненості можна було лише заздрити. Ніби дерево на краю вирви, з під коріння якого вже на дві треті пішла земля, а воно пишно квітне, притягуючи до себе бджіл, а потім заманливо хитається під вагою власних набухлих зрілих плодів, ризикуючи нарешті вже впасти. Бачити таке дерево – це одне, але людину… Тепер вже Осаму потрібен був тілесний контакт, щоб не забивати собі баки зайвим. Залишаючи крісло та куріння, він обережно йде, наче по краю тієї самої метафоричної вирви, покладається підборіддям на теплу маківку та ліниво позіхає, як кіт, випускаючи останній ароматний дим з легень.

Втрачати було вже і так нічного, тому вони линули одне до одного, бо гірше вже точно не буде. Але це не зовсім так. Вони набули одне одного, а ще мали комфорт. Судячи з того, як дехто ще нещодавно бавився півтори години з водичкою, у навколишньому світі з тим уже почалися проблеми.

– Давай поїдемо завтра? – пропонує Осаму, сподіваючись, що зможе таким чином підштовхнути чужий потік думок у правильну течію. У домі вже було мало сусідів, крім їхньої зайнятими були ще дві квартири із десяти. В інших же можна було здобути ще багато чого при бажанні. Поряд був великий магазин, з якого винесли ще не зовсім усе. Ввечері грала музика, більше до опівночі навіть жива. Місцеві організували майже оркестр із барабанами. трубою, саксофоном та піанікою. Його сусід з першого повершу регулярно заправляв генератор та був одним з тих, хто наморозив голубів три морозильні камери, а свіже м’ясо, не копчене, не консервоване – це дорого варте, а там його на усіх вистачить з нинішніми апетитами. Але та де там.

– Ні, – лунає у відповідь, і стає зрозуміло, що сперечатися марно. Це видно по обгорілому обличчю. Чужий погляд, жовтувато-оливковий колір шкіри, синці та опіки, усе це дає відповідь настільки вичерпну, що Дадзаю навіть стає трохи ніяково і він відходить назад та осідає на ліжко. У його друга просто немає часу чекати, і вони обидва це тепер знають. Його вб’ють не наслідки мовлення із космосу, як більшість ще живих, а воно саме. Якийсь надто драматичний акорд і усе, і він як ті пташки, впаде. З учора повний смітник червоно-бурих серветок як зайвий доказ.

– Добре, поїдемо сьогодні.

– Ти не думай, я сюди ж якось три дні їхав, причому майже без зупинок, і далі зможу, а учора трохи перепив, – лунає запевнення, Чуя і сам не хоче загадувати скільки часу в них є. Згідно з планом, їх подорож не триватиме довше тижня, за найпоганішими прогнозами. Вони їхатимуть ввечері та рано зранку, вночі шукатимуть припаси за потребою та гуляти, а вдень спати. Їхати вночі – сумнівне рішення, бо без вуличного освітлення на дорогах було надто небезпечно. Але якщо у сутінках і спозарання, повільно і з зупинками на час мовлення, то можна було вважати усе легкою прогулянкою, та ще й остаточно темнішало тепер пізно.

– Усе не так погано як зда… – продовжує Чуя, підходячи ближче, думаючи, що того що він вже сказав може бути недостатньо, але переривають. Блакитні очі округляються від здивування, коли чужі м’які вуста цілують його палко із солодким присмаком рідини для куріння у диханні. У поступово пориваючій у тінь кімнаті, вони ще деякий час стоять, стикнувшись губами і не рухаються, боячись, що хтось з них все ж отямиться в відштовхне іншого. Призахідне сонце сідає швидко, подовжуючи їх тіні на рожево-помаранчевому тлі підлоги. Чуя на мить відмирає, здригаючись, хапає ротом повітря, і Осаму нарешті знову віддаляється, опершись ікрами у м’яку постіль, щоб зробити вигляд, що нічого не сталося, але його хапають за плечі.

– Ні, ще трошки, – каже рудий и вже сам припадає, піднявшись навшпиньки. Він закриває очі і хмурить брови, смакує чужі губи, мне їх своїми, схиляючи голову трохи на бік, щоб заглибити поцілунок, гладить плечі, які до цього стискав і не вірить своєму щастю. А Дадзай як не вірить. Для нього не було нічого дивного у тому, щоб когось поцілувати, він навіть за весь свій досвід короткочасних відносин абсолютно звик і до відмов, іноді навіть різких, які більше не сприймав на власний рахунок. Як він сам думав, поцілунки вже стали для нього чимось банальним, десертом, що приївся настільки, що він навіть до цього не розумів, що зустрічати апокаліпсис одинаком – це доволі жахливо, хоча це вже зовсім і не про поцілунки. І зараз, насолоджуючись увагою до себе, неприхованою ніжністю, безпідставною та відвертою, він не знав що робити, чого це його серце так калатає, а до щік приливає кров.

– Ніколи до сьогодні не цілувався із чоловікам, – каже Осаму, намагаючись виправдатись хоча б перед собою за таку реакцію. Усі його думки разом сплуталися і він і сам тепер і не згадає, чи справді він до цього лише із жінками, що було і щось в його біографії компрометуюче.

– Та я також, ми багато упустили,- хмикає Чуя, який також почервонів до самих вух, і це не могли сховати навіть відблиски з вулиці. Дадзай, наче зривається з цепку, знову і знову цілуючи, не тільки губи, червоні гарячі щоки, темні плями під очима, неслухняні брови, закрите волоссям біле чоло, вилиці і підборіддя.

– Господи, якби я ще міг, я б кохав тебе годинам вдень, щоб вночі ти ходити не міг отими своїми коротенькими ніжками, щоб вони трусилися на кожному кроці, – тяжко видихаючи, журиться Осаму, чуттєво притискаючи до себе свій скарб. Йому болісно, що він за все життя змарнував так багато любові і не на цю єдину людину, а тепер міг дати ніякої іншої близькості, крім душевної, та й то це так сумнівно.

– Як добре що ти не можеш, герой ти коханець,- сміється з розумінням рудий, грайливо б’ючи по чужій спині. Він і сам, якби міг, любився би залюбки, але нічого крім поцілунків їм не лишилося, він так само вже не міг ні дати ні прийняти. Стріла не дала людству, залишеному перед лицем тотального очищення, перетворити свою планету на Содом-Гомору. Хтось бачив у цьому божий замисел, а лікар у тюрмі, чухаючи потилицю, виказував ідею про те, що це через щось у нервовій системі або через проблеми із судинами та гормонами, або усе разом, але довіряти людині, що лікувала усіх активованим вугіллям та трудотерапією було доволі складно. У цього були в певному сенсі і позитивні наслідки, якщо можна так сказати. Ніхто не кидався одне на одного, без змоги та бажання плюндрувати, рівень насилля у суспільстві залишався на диво низьким. І мабуть, в глобальному сенсі це було того варте. Та й сцена у тюремній душовій, коли одразу двадцять здорових чоловіків, із смішним розпачем в очах, намагалися знайти цьому раду і смішно лупали очима один на одного. Але як шкода відносно окремо цих двох.

***

Надвечір на вулиці атмосфера стала трохи ліпшою. На небо налетіли важкі хмари, що давали певну надію на дощ, якого не було вже дуже давно. Іноді пожежі спалахували самі по собі. Занедбаний газон у дворах та коло тротуару пожух і майже згорів. Трава, ніби танучий сніг, залишаючи прогалини потрісканої чорної землі, поволі зникала палючими днями, розсипаючись на придорожній пил. І вітер тепер кидає його разом із сміттям по вулиці то туди то сюди, доносить запах гарі здалеку, а на зубатому горизонті міста видніються стопчи і стовпчики чорного диму, що злітають високо у лілове небо, відбиваючись від дзеркальних хмарочосів, що були десь зо кілометри три-чотири. Горить ближче до центру міста, там де були офіси та дороговартісне житло. Рудий юнак звертає на це увагу, проходячи мимо старої поштової скрині із слідами його учорашньої істерики. Подумки він хвалить себе за те, що зміг вмовити Осаму їхати звідси геть. Ніби передчуваючи, він підігнав машину, вийшовши трошки раніше, і наповнив бак до максимуму. Тягнучи тепер з дому важку спортивну сумку, він глянув на хлопця, що вже чекав його у червоному автомобілі без даху. Накахара ще на початку своєї подорожі забрав цю машину прямо із салону, з вітрини. Раніше він продав би нирку, і не вистачило на таку красунечку, в якої під капотом кінських сил стільки, що з’являлася аритмія. А тепер вона, у грошовому еквіваленті, коштувала менше за порожню пляшку пива. Власне і гроші тепер були нічим. Та й була незручною для довгих подорожей, відверто кажучи, але нема нічого тепер ціннішого за почуття, які вона досі ще викликала: за естетичну насолоду, вдоволення дитячих мрій, та відчуття власної крутості за її кермом.

Інший парубок на пасажирському місці пританцьовував під музику у великих навушниках, які знайшов у одній із залишених квартир. Хазяї покинули іі, трохи опісля того як він сам заселився, іноді він і так тирив по спорожнілим житлам щось: їжу, випивку, та ще усіляке, але сьогодні знайшов реліквію. “Прощавай, янголятко,” – хтось написав помадою на дзеркалі дитячої. Усе там було на своїх місцях. Милий свіженький ремонт. Усюди чисто, а крім плеєру з навушниками знайшовся і чохол з дисками.

Осаму крутив долонями у повітрі, ніби східна танцівниця, знизував в такт плечима, та рухав губами, безшумну підспівуючи. Його па були ламкими, але завзятими, а тому доволі симпатичними. Молодість взагалі майже усе могла зробити симпатичним, як колись казала старша сестра Чуї. Усе, крім його не умовного строку у п’ятнадцять років суворого режиму без права на апеляцію.

– Хей, лялю, ти не мене чекаєш? – гучно питає рудий, але його не чують. Осаму відкриває очі і дивиться із нерозумінням, продовжуючи пританцьовувати. Накахара закидає свою ношу на заднє сидіння, де вже лежать деякі пакунки, і займає місце водія, після чого вказує пальцем на вухо, натякаючи, що хоче поговорити.

– Крихітко, а ти випадково не тостер? Бо одна ванна із тобою відправила б мене на небеса, –  каже Дадзай, піднімаючи руки до неба, і Чуя розуміє, що їх, двох довбограїв, звела сама доля. Він сміється із цього дурнуватого підкату, але киває, готовий визнавати себе хоч крихіткою, хоч тостером. Та най буде гвинтокрилом на ракетному паливі із аргону, лиш би знову і знову чути таку дурню до себе.

– Що слухаєш?

– Якесь лайно з далеких вісімдесятих.

– У вісімдесятих ще не було музичного лайна! – обурюється Чуя, заводячи авто, що гарчить ніби тигр. Вібрація від двигуна проходить по керму і хлопець ловить від цього кайф, вихоплює на собі хитрий погляд карих очей. Бородатий жарт про телефон із вібрацією не треба навіть озвучувати, аби вони разом посміялися.

– Ще скажи що ти знайшов культурну цінність у “хелоу даркнес, май олд френд”, – саркастично питає Осаму, стягуючи навушники на шию.

– Є ні, вона шістдесят четвертого року. Але загалом, пісня сама по собі також непогана. І мем смішний.

– Господи, скільки тобі років? Я б не дав тобі більше за сорок! – вигукує Осаму, округлюючи очі. Він жартує, їм обом лише трохи за двадцять, і обидва вони виглядають досить молодими, не дивлячись ні на що.

– Та ну, лише згадай “Voyage”, “You’re my Heart, You’re my Soul”, “Soul Survivor” та ще безліч чого, – продовжуючи дивитись на дорогу, каже рудий, подумки згадуючи як батьки полюбляли танцювати під такі шлягери на сімейних святах. Вони згадували молодість, тримаючись за руки, поки малий Чуя, який ледве дотягувався маківкою мамі до поясу,  не вклинювався між ними, щоб наступити їм обом на ноги, та кататися на їх руках.

Довгі пальці перебирають диски з чохла, обираючи щось. Більшість з них записані самостійно. а не куплені у музичному магазині, це помітно по їх стандартизованих задниках та самопильних підписах маркером. Наче по піаніно Осаму проходиться по  кнопкам на панелі управління авто, поки дисковід магнітоли не вистрелює. З колонки лунає стара музика у поганій якості, схоже, що це навіть не копія студійного запису. Незнайома пісня з далекого минулого, але під яку хочеться знизувати в так плечима, забуваючи, що саме зараз у безодню летять і прогрес, і цивілізація, і культура. Меланхолійні слова пронизливим жіночим голосом, трохи навіть скрипучим, і жвава музика, під яку Чуя тепер тихо мугикає під ніс:

“…Здається, назавжди зупинився час –

Печальний час на наших циферблатах.

В твоїх очах блакитний лід зими,

І розтопить його мені не сила…” (1)*

У далечині чутно вибух. Із сторони центру видно нове джерело диму. Вечірка там, мабуть, почалася не так мило, як учора. Треба було пришвидшуватися. Хто знає, що то там гупає. Може перестрілка, чи газовий балон, невдалі салюти, може в когось нарешті здали нерви. Єдине, що заспокоювало, це точно не якийсь комбінат чи електростанція.

Мало хто дотепер користувався авто, але порожні дороги так і залишилися нездійсненною мрією водія. Виклавши одну руку на зовнішню частину двері, Чуя кермував показово легко, відкинувшись на спинку крісла, об’їжджаючи поодинокі вибоїни та купи непотребу. Одразу згортаючи на широке шосе, по закінченню вузького провулку двора, машина лавірувала між малими та великими компаніями людей, та іншими залишеними просто неба автівками. Не дивлячись на невідомі заворушення, сьогодні вечір так само мав магічну атмосферу свята із вогниками, ніхто не звертав уваги на те, що десь там може наближатися небезпека. Чувся гуркіт генераторів. Палива все ще вистачало майже на усе, як не дивно. Взагалі, через те що у перший тиждень зникла левова частка споживачів, майже усього залишилося вдосталь. Може їжу вже було важкувато знайти, полиці магазинів розграбували у першу чергу, але якщо пошукати по пустим квартирам. Ще перед тим як почалися грабунки, продукти із низьким строком зберігання взагалі роздавали безкоштовно усім бажаючим. Осаму тоді нахапав м’яса, сирів, молока, йогуртів, торт, хліба, хапав просто усе що у руки попадало. Лише через тиждень він знов йшов. але уже з планом, щоб вигребти усе що було у банках. На той момент нічого майже не знайшлося у самому магазині, але він не погребував пробратися на склад, звідки виніс кілька ящиків крабових консервів, “сніданків туриста” та кільканадцять скляних банок із усілякими маринованими овочами. І чогось йому упалося тоді набрати банок із зеленим соусом.

За межами міста дорога також була забита ще гірше ніж у мирні часи. Чуя з трагічним обличчям брудно лаявся під ніс і посилав прокльони тим хто перегородив йому дорогу. На в’їзд вишикувалася нескінченна пробка. На початку левова частка людей якщо й кудись їхала, то ближче до великих міст та столиці, в надії або на рятівні державні програми, чи на квитки на останні рейси геть, ніби у цьому був сенс. Дивлячись на нескінченні колони вже запилених брудних машин, десь відкритих, десь з вибитим склом, можна було лише гадати яка драма тут розгорталася. Як люди пищали сигналами, кричали, кидали машини, начинені усім зібраним скарбом, і бігли до міста із дітьми на руках. Діти, мабуть стали найстрашнішим епізодом з усього що сталося останнім часом. а ще і однією з головних рушійних сил переміщень, бо вони йшли смертним шляхом наступними за хворими і за тваринами, не витримуючи наростаючих хвиль. Батьки везли їх до переповнених лікарень, сподіваючись хоч на щось, але отримували лише пігулки судного дня. Осаму у той час зачинився у залишеній йому квартирі, намагаючись не шуміти, щоб ніхто не знав, що він тут і не спитався допомоги. Він добре розумів тих людей, в нього також залишилась позаду родина, в якій він був старшою дитиною.

Чим далі від міста, тим легше було рухатися. Чуя вміло лавіював, маючи вже досвід у цьому, з’їжджав на узбіччя де треба, щоб нарешті війти на прямий чистий шлях.  Видихаючи з полегшенням, він нарешті натискає на газ, переключає передачі до четвертої, і жене уперед, щоб вітер розвивав волосся і відганяв сморід, яким було просочено автомобільне кладовище. Осаму розкидає руки в боки і в гору, його широка кофта розвивається наче вітрило великого корабля, закриває очі і дозволяє важким споминам йти крізь нього, стікати назад та відриватися як і зв’язок із минулим. Він вмикає радіо, щоб почути якісь новини, але там п’яний ведучий верзе дурниці про конспірологічні теорії про всесвітню змову. Що це все зробили власники великих корпорацій, які вирішили очистити перенаселену землю і застосували кліматичну зброю, що Іран розробляв разом із США та північною Кореєю. А взагалі інопланетяни уже давно серед нас і живили довгі роки у центрі землі, а потім зайняли ролі голова провідних держав…

– Боже, яка дурь, – каже Чуя, але не вимикає, слухаючи одним вухом.

Поки не настала повна непроглядна ніч, густа наче кисіль, вони проїхали зо три-чотири години, якби погода була ясною, щоб у світлі байдужих зірок можна було побачити усе навколо, то могли б і ще трохи довше. Але ще й наближався час мовлення.

Тут, між містами майже не помітно що щось не так. Лиш подекуди вдалечині виднілися розриті поля та високі кургани братських могил, але наступаюча темрява майже усе покривала. У малих населених пунктах так і взагалі було тихо, деінде сяяли слабкі вогні у вікнах ніби іграшкових приватних будиночків. Їх дворики були огороджені лише низенькими парканами, у когось, десь була спорожніла будка для собаки, у сусідів стара садова гойдалка, пожухлі плодові дерева. На деяких вікнах є позначки білою фарбою, що відрізняли пустуючи домівки. До однієї з таких вони під’їхали у двір. Декоративна огорожа уже була кимось знесена до них, але у тьмяному світлі фар саме житло виглядало досі незайманим. У всякому випадку, поки в них все є, чисто щоб полежати не на землі вже вистачить. Сам Чуя міг спокійно спати і на задньому сидінні, поки подорожував один. Він піднімав дах, ставав десь у тінь і міг так провести ніч, скрутившись калачиком. Він міг так і день перечекати, але це було надто обачно. бо можна було зваритися заживо.

Осаму дістає із бардачку кілограмову непрозору сумку, яку він сам зібрав і запхав туди не без труднощів ще перед виїздом.

– На, з’їж і буде тобі щастя, – каже юнак, витягуючи блістер із пігулками. Він вправно видавлює одну, передаючи її Чуї.

– Що це? – питає Накахара, лише після того, як ковтає подарунок без води. Злегка гіркуватий присмак обпікає його язик, але це не дає йому ніяких уявлень про те, що він прийняв. Із чуток він хіба, що пігулки для самогубства не мають смаку, бо мають оболонку ніби з крейди. Легка смерть без смаку і болю. Для останніх дітей зробили навіть солодку партію. Деяких з в’язнів везли на виробництво, щоб вони працювали  у ранкові зміни, аби виробництво було циклічним.

– Що там взагалі? – дивується Чуя. Він сам зібрав їм пару легких ковдр, їжу, набрав води, склав білизну та легку закриту одежу – загалом усе, що вважав необхідним і таким, що не хотілося б збирати по дорозі, щоб не витрачати час. І зовсім не слідкував за тим, що виніс його супутник.

– Антидепресанти; знеболювальне; крем для рук, від опіків та сонцезахисний, хоча нам треба щонайменше SPF десять мільйонів мільярдів; заспокійливе; лсд, просто не питай; снодійне; йод; і, звичайно, гліцин! – перелічує Осаму, опускаючи дві треті свого асортименту, трохи задумається, з’їдає той гліцин наче цукерку, і продовжує:

– Тобі я дав від тиску та спазмів, може буде легше, – пояснює хлопець і також з’їдає капсулу, запивши водичкою з пляшки, яку дістав з-під сидіння. Він шумно видихає, ніби хапнув спирту. Із ліками у нього завжди були складні відносини. Бо навіть одна маленька пігулка ще на півгодини залишала йому ілюзію кому у горлянці.

Чуя бере із заднього сидіння скручену ковдру, щоб прикласти її на кермо як імпровізовану подушку. Вони не ризикують виходити на пошуки місця для ночівлі поки сигнал не пройде. Чекати ще приблизно хвилин п’ятнадцять. Насправді похибка могла бути і до години, але збої у ритмі були доволі рідко. Саме такі нечіткості і давали певне відчуття, що це робить якась жива істота.

– Розкажи мені про себе, – покладаючись головою на м’якеньке, каже Накахара, заплющуючи очі. Він ще прикручує гучність радіо, де тепер грав тихий сінтвейв, ведучій теж пішов кудись відлежатись на час мовлення. Роздивляючись сумку на колінах свого супутника, рудий відмічав, що у їхній тепер спільній аптечці було немало того, що викликало питання та певне слабке занепокоєння. Осаму складає руки на торпеді і лягає на них, щоб бути очами на одному рівні із співрозмовником. Його минуле було туманною прірвою, чимось нереальним, що вже майже нічого не чіпало в його душі.

– Я розумію, що власне тебе цікавить, – каже юнак і дістає з аптечки ще й цигарки з запальничкою. У рожевому дешевому пластику переливається горюча рідина, кидаючи відблиски на всі боки. Вогник на секунду осяює своїм теплим помаранчевим світлом два змарнілих лиця, вивільняючи їх з полону нічної темряви мішки під очима, западини між вилицями та щелепами. Але тіні знову затоплюють їх, поки не запалюється іскорка цигарки. Слабеньке світіння відбивається від диму, фарбуючи його в помаранчевий.

– Я збіг з дурки, – затягнувшись, на вдиху каже Дадзай, смакуючи дешевенький тютюн. Це міг би бути жарт, бо не дивлячись на демонстративну підготовку, юнак сказав це легковажно, бо ховати щось зі своєї біографії йому не має сенсу. Він пам’ятає, як біг у гумових лікарняних капцях, збиваючи п’ятки об камінці, ледве не давлячи нажаханих пацюків під собою, і хоча його била істерика через кішку та страшні новини відусюди, він був тоді вже при пам’яті наскільки це взагалі можливо.

– Мене і так би вже виписали скоро, якби не почалось, тому не лякайся, – посміхається хлопець, він втягує нікотин глибоко, тримає у собі і не хоче з ним розлучатися, щоб продовжити розповідь, відтягує момент, щоб вичленити усі головні подробиці свого життя, які могли б бути цікавими слухачу і заповнити час їх очікування.

– Забий, Осаму, навіть якби ти був повним шизіком із галюніками, якому ввижалися архангели, це вже нічому не заважає, – посміхається йому у відповідь Чуя, який точно знає, що перед ним соромитись точно не варто. Він би і сам залюбки закурив, але трохи пізніше. Попіл летить на підлогу салону, але це нікого взагалі не зачіпає, якщо від цього не почнеться пожежа.