Пелюстки сакури

“Так, починаючи з наступного тижня, я буду бігати кожного ранку”, – вскочивши і відклавши від себе телефон, в якому він сидів понад половину дня, ледве не викрикнув Дазай. І звичайно, більшість людей слабкодухі, як він вважав, і не тримають своїх обіцянок. Прокидаються в понеділок від надто раннього будильнику і з максимально сонними думками вирішують, що точно не сьогодні. Дазай завжди був чесним і вірним як мінімум собі, навіть тоді, коли це означало поспати всього три години, бо його режим нікудишній. Як би він не хотів зранку підійматися, він пообіцяв, тому не сховаєшся вже від себе. Спочатку він збирався бігати по місту, але стадіон набагато ближче (що справді надважливо для людини, яка не горить бажанням кудись йти зараз).

Вже дивлячись на величезний стадіон, у нього добавилося впевненості за свої сили, хлопець прикинув, що зможе осилити десять кругів. Він округлив: що вже там, сім чи десять – різниці ніякої.

Приблизно на шостому крузі його дихальна система захотіла опинитися на асфальті, на сонці, тільки не в цьому тілі. Боліло в правому боці. Горло пересохло, очі заливав піт, а про стан серця краще промовчати. До того ж, він не так швидко бігав, щоб його організм так реагував. “Що ж, а ти думав що з першого разу марафон чи світовий рекорд зробиш?” – посміхнувся до себе Дазай.

Йому абсолютно точно потрібен був відпочинок, тому він не прибіг, а прийшов до щось схожого на зламану від чиєїсь ваги лавку. Вітерець тепер пестив його волосся, вони стали лізти в обличчя, що бісило, але сили покинули його, тому він залишив так як є. Сакура росла неподалеку, тільки почала цвісти. Пелюстки вітром віяло в напрямі Дазая, що трошки розслабляло. І тут його очі вчепилися за дивовижно привабливого хлопця, який бігав приблизно в раза два швидше, чим він. З цієї відстані не розгледиш нічого, але він був рудуволосим і з файною статурою, в червоному спортивному костюмі. “Боже, він з далечіні має прекрасний вигляд, що ж трапиться, як я буду поряд з ним? Абсолютно впевнений, що він дуже популярний у жінок, але їм треба трохи посунутись, бо я теж нічого такий” – по-злобному посміхнувшись, взявся до плану. “Спочатку потрібно до нього підбігти, привернути увагу своєю зовнішністю, невимушено випити води так, щоб вода стікала по шиї, зняти футболку “від спеки” і цей хлопак вже мій” – радився з собою Дазай так, наче від цього залежало його життя.

Сам план почався невдало, він видихся на півдорозі до його рудої цілі. Він почав задихатися, а м’язи, які тільки відчули відпочинок, нили вже від швидшого бігу, бо, навдивовижу, той хлопець прудко бігає. Він ледве не впав, але хтось його підняв, невже це…

— З тобою все добре? Куди ти так спішиш? – його голубі очі як сьогоднішнє небо (не просто так Дазаю воно сподобалося), як море, яке він вже полюбив, як сапфір, перстень з яким він буде носити, м’яко витріщилися на нього.

Його волосся виявилося довгим. Довгі руді пасма прилипли до шиї від поту. Вени на лобі пульсували. Очі блакитні, яких він ніколи не бачив і готовий їх досліджувати повністю, копати, рити видобовувати щось нове кожного разу. Пахло, як не дивно, від юнака чимось гарячим і вогняним, щось на кшталт коньяку з льодом і перцем. Хотілося побачити всі емоції, які тільки можливо на цьому обличчі. Форма лиця була гостра, здається, можна було порізатися об вилицю, вона сильно виділялася і робила все гармонічним, ідеальним. Погляд сковзнув трохи нижче і все всередині перевернулось. Вже гірше не могло бути: його серце і так встомилось, але зараз билося зовсім через інше. Губи червоні від фізичного навантаження, притягували всю увагу на себе, ніяково посміхалися, робили погляд виразнішим, боже, він не знав куди дивитися.

Здається, пройшло секунд десять, поки хлопець справді не зрозумів, що його у відкриту роздивляються, він відчув себе некомфортно, тому нарешті поставив незнайомця на землю. Інший просто лукаво посміхнувся і простягнув руку:

— Я Дазай Осаму, приємно познайомитись! – його надзвичайно привітна посмішка (яку він залишав тільки на справді важливі події) просто напросто гласила, що він хоче познайомитися, а то й більше.

— Ем, я Накахара.. – він пожав руку і поглянув на співрозмовника, той очікував продовження. – Чуя.

— Приємно познайомитись, Чує. Звідки ти так швидко бігати навчився? Я тут тільки перший день, але якщо тут і далі будуть настільки красиві люди, то я і не проти приходити далі. – він підморгнув і продовжив. – Маю надію, що ти мені розповіси як правильно тримати дихання, але поряд з тобою це просто неможливо. Ми можемо там присісти і я ще на тебе подивлюся.

Здалося, що юнак звик до такої кількості компліментів, але ці пікапи були настільки дурними, що він спочатку посміхнувся, а потім пирснув зі сміху.

Серце заторохкотіло сильніше, ноги підігнулися знову, в животі появилися метелики наче від першої закоханості. “Ось. Ось! Боже, це якраз та посмішка для якої ці губи і були створені!”, – подумав Дазай з неймовірним захопленням. День став ще кращим. Сонце заграло на його обличчі і появилися веснянки. Якщо до цього він був просто у захваті його привабливістю, то зараз він просто напросто в шоці. Накахара розуміє, що на нього знову вилупились, тільки чомусь він вже і не проти, стало максимально комфортно з цією дивною людиною. Наче зустрілися вперше, але він вже знав його всього. Чуя дізнався його характер за оці дві хвилини? Що за нонсенс?

Вони ідуть до місця під сакурою, але Накахара все ж не хоче прибрати ту рожеву пелюстку, яка стирчить з його неохайного волосся. Так набагато миліше.