Пелюстки жовтогарячих шрамів

Як клятва, дана в дитинстві: в’язне в горлі, що обпечене полум’ям інферналів. В тебе руки в слідах від кайданів, травмовані ребра — неможливо зробити подих. Кричати б від болю, але шепочеш їй ледь чутно:

— Тікай, будь ласка. Прошу тебе.

Аліна не чує. В неї темрява в очах. Тремтливі руки, такими самими хапала зі столика ніж для конвертів, аби захистити тебе в дитинстві. А коли ви виросли, і доросле життя вчавило вас обличчями в багнюку, це ти мав захищати її до останнього подиху.

— Я не зцілюю світлом… — ридає вона у твоє скривавлене плече.

І вас оточують: ти це розумієш. Пожежа поширюється стрімко, пелюстки жовтогарячих квіток освітлюють її профіль — найгарніше, що ти бачив в житті.

До вас підлітають Каз і Джеспер.

— Треба валити, моя люба! — кричить Джеспер.

— Заберіть її, — пошепки просиш Брекера, прямо дивлячись йому в очі.

Він, як завжди, мовчазний і суворий: йому досить одного погляду на твою розворочену грудину, щоб зрозуміти, що ти нікуди звідси не підеш, окрім як у лапи смерті. Ти не встигаєш за його руками, він стрімко дістає якийсь мішечок, що димить фіолетовим біля ніздрів Аліни, і вона втрачає свідомість. Окрім болю ти на секунду відчуваєш полегшення.

— Бери її, — каже Каз.

Джеспер матюкається і бере її на руки, виносячи геть, де на них чекають коні та карета. Каз стискає тобі долоню, прощаючись.

— Потурбуйся про неї, — кажеш пошепки.

— Зроблю, що зможу, — відповідає він і іде.

Його силует тане перед очима, а темрява огортає тебе, вколишує. Співає колискові, як співала Аліна, коли ви були в притулку на самоті. Вона могла б прострелити тобі ногу, щоб ти не пішов тоді в чорне провалля каньойну. А ти міг винести її на руках з того клятого скіфа перед першим перетином.

— …живий він…

Повертається біль і запах горілого дерева. Обливають крижаною водою, що ти захлинаєшся і б’єшся на підлозі, намагаючись віддихатися. Ця тварюка стоїть над тобою, і посміхається.

— Що, Мале, боляче? Розкажи, де ти подів свою кохану?

Кіріган б’є сам, а потім наказує видирати тобі серце з грудей в прямому сенсі слова. Від крику стоїть дзвін у вухах, хочеш померти, щоб це просто нарешті скінчилося. Але Кіріган жорстокий звір.

— Ти ще принесеш користь, можливо, — всміхається він щасливо.

Наказує зцілити тебе, щоб ти так просто не пішов з життя. І ти шкодуєш, що не попросив Каза тебе застрелити.

***

Кожен шрам на твоєму тілі в її ім’я.

На долоні слід від поріза склом кухеля, який розбив об голову того, хто її образив, аби лише відплатити і потрапити до карцеру разом з нею.

На спині слід від удара міцною лозиною за те, що втік вночі до лікарні, куди її поклали з запаленням легенів — вкрав з кухні яблуко, щоб через вікно їй подарувати — а потім рахував удари, зціпивши зуби.

На плечі кульове, коли шукав оленя, щоб зустрітися, кігті летючої тварюки з безодні на грудях, скрізне стріли, яка влетіла в спину і змусила стікати кров’ю на снігу. Ти знаєш як істину: це все вартувало її життя. Її посмішки, її дотику, її турботи. Тебе в полоні ці спогади рятують від відчаю і болю.

— Навіщо тобі це? — питає Кіріган на допиті, бо справді не розуміє. — Ти хоч з нею цілувався?

Ти спльовуєш кров йому під ноги, важка голова падає на груди, руки нестерпно ниють, заковані зверху, коли до підлоги ледь дістають кінчики пальців.

— Ти хоч когось в житті своєму любив? — питаєш тихо, облизуючи скривавлені губи.

— Цілується вона непогано, хоча, зрозуміло, що практики особливої не мала, — насмішливо продовжує Кіріган, ігноруючи питання. — Я подарував їй сині іриси, як ти радив. Дякую.

— Якраз до того, як вона втекла від тебе? — резонно питаєш ти.

І за це отримуєш важкого ляпаса. Кіріган схиляється над тобою, зазираючи в ледь відкриті очі:

— Я знаю, ти любиш її набагато сильніше, ніж вона тебе. Ти як її вірний пес, а пси живуть менше за людей. І біль не змусить тебе її зрадити, як би я не намагався.

Двері камери відкриваються, охоронці вводять молоду дівчину, років п’ятнадцати, що виглядає налякано і розгублено.

— …тому ми скористаємося допомогою, — завершує думку генерал. — Спитай в нього, куди пішла Аліна і з ким.

Ти не можеш пручатися теплим маленьким пальцям, які дівчина кладе на твій обдертий зап’ясток.

Прокляті серцетлумачниці.

Ти говориш, говориш, говориш…

І відчуваєш, ніби кожне слово перетворюється на шрам.