Панталоне і Дотторе трошки чілять на балконі (чи ні)

Над маленькими будиночками в самому центрі міста височіє льодяний палац Цариці, поблискуючи на сонці. Всередині заклопотані бігають туди-сюди фатуї — на відпочинок зовсім нема часу. Але якщо добре придивитися, то десь на балконі, під самими куполами, можна було б когось і розгледіти. Мабуть, хтось все таки знайшов пару вільних хвилин на “посидіти в холоді під снігом”.

— Знаєш, — після тягуче-довгих хвилини мовчання, почав тихо говорити Панталоне, видихаючи хмарину пару. — стоячи тоді там, перед труною Розаліни, я на секунду уявив, що всередині ти.

Повільно повернувши голову до свого колеги, Дотторе з подивом підняв тонкі брови. Довгі прядки блакитного волосся розвивалися на вітру, що знову піднявся так невчасно. Чоловік мовчав.

— Усі коли-небудь помруть. І ми з тобою не виключення. — холодно констатував факт Дев’ятий, поправляючи кінчиками пальців окуляри. На сонці блиснули його численні кільця. — Адже ми — просто люди. Питання тільки в тому, коли саме це буде. Тиждень? Рік? П’ять?

Піднявшись зі стільця, він зробив пару кроків вперед і поклав руки на широкий бортик балкону, спершись на нього. За пухкими хмарами повільно ховалось сонце, занурюючи усе місто у пітьму ночі.

— Можливо, через якийсь час, я отримаю термінове повідомлення, що одного із Провісників не стало. — штовхав свій монолог Банкір, поглядом слідкуючи, наскільки можливо було розгледіти, за людьми знизу, що поспішали додому. — Що він вмер на якійсь дуже важливій і таємній місії в Сумеру. Від рук могучої Дендро Архонтки або ж того самого Мандрівника. Я буду стояти у такому самому просторому залі величезного замку, над такою ж білою, як цей сніг, труною. — Панталоне простягнув вперед розкриту долоню в тонкій чорній рукавичці, на яку тут же впала маленька сніжинка. Вона розтанула не одразу — у Дев’ятого Провісника були такі ж холодні руки, як серце його правительки. — Дерев’яна труна буде порожньою, бо від тіла не залишиться нічого. Його просто буде стерто з лиця землі. Як і Розаліну. Така доля Провісників.

Ледве договоривши останнє речення, чоловік замовк, вдихаючи холодне повітря. Другий Провісник увесь цей час тихенько слухав, причаївшись на стільці позаду і закинувши ногу на ногу. Насупившись, він вже відкрив рота, щоб почати свою тираду: що це буде не скоро і не треба себе так накручувати. Але не встиг.

— Думаєш, я буду ридати, поки не закінчаться сльози? Буду проклинати усіх навкруги, поки не залишуся зовсім сам? — на останніх словах Панталоне гірко засміявся. Його сміх розрізав вечірню тишу. Навіть вітер затих.

— Якби ж я знав, що так станеться. Не можна було пускати тебе. — чоловік запнувся. Бліді губи його мілко затремтіли, а на очах навернулися сльози. — Пробач. Пробач мене.

Дотторе мовчав. В червоних очах читався тільки сум. Як ззовні Дев’ятий Провісник виглядав повністю розбитим, так і розбите на маленькі шматочки було в грудях його серце. У вечірній пітьмі на балконі палацу стояв одинокий силует. Тихенько завивав вітер, уносячи кудись далеко краплі сліз, повні болю.