Палке палкого випалить

Чи знали ви, як палка мертва кров?
З яким охопленням стискають стиглу плоть, розглядати квітучі синці?

Чи знали ви, як палка мертва кров?
З яким охопленням можна стискати стиглу плоть, розглядаючи квітучі синці?

Мій Вужик захлинається наслідками цих примх, чарами, прозираючими крізь шкіру. Як мерзлий вихор взаємин перекачував у ласкавий вітерець стосунків? Моїми намаганнями, безперечно. Я з задоволенням пригадаю маленькую перемогу ще раз, поки тіло Блуда вигинається під моїми пестощами…

…Журчання річки, плескіт лускатих хвостів, грайливі промінчики на моїй шкірі. Зустріч почалася з вивчаючого зверхнього погляду. Це моя місцина, ти — гість і я відчув тебе набагато раніше, ніж побачив. Пахнеш пилом і травою, мов павутиння. За останні роки в моїх обіймах томилися любі русали й русалки, краснощокі парубки, жваві панночки, да зрідка лісові дівки. Але вестник мороку — свіжа кров. Звісно, за свої століття бачив не мало таких, Вужику, проте ви ховаетесь в тінях, близькі тільки Лісу, не його жителям. Хто б знав, що в цьому замкнутому серці ховається вразлива людська подоба, в образі якої ти стогнеш піді мною.

Знайомство вийшло непривітним. Ти був неприязний, скутий. Чом би я тобі не сподобався? Знаеш, не терплю відразу. Сам до моїх володінь заблукав, що за відношення. Достатньо слова і річкові жителі потоплять тебе, шаливір

— Який чарівний хлопчик до нас завітав.

Промовив у своїй манері — елейно, проте трохи невдоволено, твій настрій паплюжить невимушену атмосферу. Після щиро усміхаюсь, вдивляючись в чорні очі. Гарний такий, і душа — свовільний ворон. Зваблю. Вже потім, після обміна колкостями і прохання вивести тебе до іншої частини лісу (ох, нещастячко, хто ж Блуду стежки заплутав!) ми с тобою сидячи під дубом розмовляли, і ти вибачився. Сказав що мавки попередили, мов, цар прісних вод збочинець яких ліс не бачив. А я, виявляється, “звісно причепа, але не гірше мав’я”. Неміряна неповага, де ці дикунки, а де Я! Гнав тебе до самих кущів кип’яченими хвилями. Міг собі тихесенько танути від моєї уваги, аж ні, бач, язикатий попався. Як молодому духу, сил тобі рівнятись з водяником бракло. Добре що сподобався, прокляв би та й кінець.

А за тиждень ти повернувся. Кульгав до річки мовчазно. Знав, дурник, що винуватий. Я тобі допоміг, а ти ляпнув що дурне взбрело. Прощеня просив скромно, проте подарував моїм русалятам вінки. Ох, які ж гарні, Вужику. Жоден з підлеглих такі на Купала ще не виловлював. Я, звісно, пробачив, що було — загуло. Та й не в останню чергу бо прийшов до мене не тінню, а вразливим юнаком. Все ще відмічений мороком, попри те завдати шкоди незрівнянно легше, вважай голяка придерся і сам на волю чужу віддався. Потішив мене, Вужику. З тих пір товаришуємо, так би мовити. Я все фліртував, а ти бурчав невдоволено, трошки-трошки, не відштовхуючи. Скільки міг шлях відрізати, але ж ні, грався, очима стріляв, блукав мене розмовами. Я дозволяв, справа в тебе така, шлях плутати. Все одно крізь хащі в серце продерусь. Час тікав стрімко…

Інколи так дратуешь, любий мій. Тижнями обхаджую, а він сам у собі. Вже не такий похмурий, скоріше тихий. Сторонишся своїх, незрідка обходиш  мою річку стороною. Безмежно цікавило, що ж за чорні справи ховаеш від нас.
В один день, не без балакучості русалок таки дізнався секрет. Дівчисько! Йой, Матінко Земле, якесь людське наївне вешталось с тобою на околицях. А ти, дурник, весніеш при ній. Я завзятий коханець, жагу до плотського розумію, але берегти якесь людисько, немов скарб чарівний, ба, дивина та й годі. Це я так, жартома. Не судитиму, Вужику. Награесся і до мене прискочеш.

Як зараз пам’ятаю: в зоряну ніч вівторка так і склалось. Приповз мов скалічене звірятко, дивитись боляче. Скрутився, кропив прим’яту зелень сльозами. Гірко кохання витікало. Я мовчав, гладив мідне волосся і роздивлявся солоні бліді щоки. Зірвалась твоя кохана з урвища, та й об скали. Зле нечисті на смертних впливають. Проте, не твоя провина, хто ж знав як станеться. Інколи живуть собі, чуйно, в злагоді. А інколи нутро на ззовні рветься, роздирає, на все воля Лісу. Ну, тихіше, любо моє, минеться. Всі турботи унесе час.

Думав меньш відлюдькуватим станеш, з ким тепер вічність марнуватимеш? А от ні, дуркуеш собі й далі, ховаєся в мряковині, мавок дражниш, дійсно зайнятись нічим. Скільки до себе тягну, справ в мене хоч веслом греби, помічники в нагоді, а ти вискользуеш з пальців мов піна. Дурманиш мене, Вужику. Ігри твої як мед, хоч язик підставляй.

…Я веду ряд поцілунків від вилиць, по шиї, до підборіддя. Тобі горячо. Святий Веселес, як солодко ти тягнеш моє ім’я. Непокірний, але відкритий і розслаблений в турботливих долонях. Я торкаюся ніжно, наполегливо, впевнюю, я вартий уваги. Враховуючи мій досвід, ти вратив шанси з того короткого погляду на наге тіло. Затримався очками лиш на мить, а грішне бажання вже ой як видно. Зараз це не мимобіжна цікависть, а палаюча пристрасть. Ніби читаючи думки, ти знов мичиш під ніс щось невиразне, обурене. Я затикаю клятий рот поцілунком. Грубим, жаданим, з присмаком нечистої крові…

…Юліан помстливо кусає мої губи, поки в голові гудить хміль, а в очах паморочиться він недавнього танка. Водяник кружляв мене, притуляв до себе, холодив річковою свіжістю і заспокоював думки. Стільки напруги скопилось, гадав на самоті легше, проте вузли журби міцнішали. Поряд з водяником мов відпустило, легені повні, в постаті відроджена сила. Дива, я вже не проти руки на своєму стегні. Не проти й тяжкого дихання, ближче дозволеного, над самим вухом. Він спитав, чи весело мені, чи сподобалось свято. А я розмлів від люблячого тону, занурившись в кудряві пасми і незрушаючи тиші, захлинався ароматом водорості. Спиртне і магія ще те поєднання, зовсім розвезло. Проте, я був далеко від непритомності і зможу дати відсіч. Все очікував зраду, коли перетнеш межі. Здогадки спростувались. Юліан не користався нагодою, тилько лагідно підводив зробити перший крок. Я не витримав і десяти хвилин, притиснувшись вустами до м’якої луски на шиї.

Звабливець так голову закрутить, хай Велес милує. Та й не мені ж тільки. Через праве плече бачу: спостерігають що найменьше десяток отруйних очей. Щурились, ревнививо між собою бурмотіли. Ніяк втопити хочуть? Варто їх Пану втратити до мене цікавість, миттю іклаті рибки на шматки розтягнуть. Але не сьогодні. Дозволю собі втонути в обіймах, згоріти в поцілунках, в почуттях зав’язнути. Я йду за поштовхом долі, Юліане, і ти — частина шляху, за якими судилося мандрувати.

…Груди здіймаються рвано, голос мелодійний мов серени спів. Хтивість у твоїй очах, хтивістю відмічено тіло. Я припадаю до стегна, потираюсь щокою поміж ніг, губами ледь відчутно торкаючись голівки члену, дражнючи збуджену плоть. Помучайся, коханий, нікуди вже дітися. Сам розводиш коліна і тихесенько сіпиш благання. Бачиш мою усмішку, щок торкається багрянець, мов стиглі вишні. Нарешті, сумнівався що сором тобі зовсім непритаманний. Твої сідниці м’які, приємні на дотик. Я підхоплюю тебе і саджаю собі на коліна, притягаю впритул, вдираюся поглядом стрімно в очі, чекаю. Ти приймаеш двобій, щуришся, кривиш кутики вуст в осклабі, але не витримуеш напруги і відвертаешся. Да тебе всього сиротами пробирає, чи то мої чари посилились, чи то ти послабшав, любий? Думки стрімко несуться між нами. Ти чуеш це чітко, мій тенор викликає бажання торкатись себе, витягує розпусні думки з таких недр, що ти втрачаеш зв’язок з глуздом. Моє очікування нависає над тобою, немов чари суккуба, змушують простягнути руку поміж ніг і охопити свій член, огладити, з насолодою вигнутись. Вистачило декілька хвилин і від сорому лиш тінь на щоках. Ти облизував мою шию, губи, гострі вушка, з таким виразом, ніби збираешся з’їсти. Де ховав ту вовчу натуру, а головне нащо? Заводить не аби як, я вже готовий кинути пустостливі дражнення і перейти далі, але ти, мое серденько, перехоплюш ініціативу…

…Я демонструю успішність твоїх залицянь. Мій стан більше схожий на солодкий відчай, я спускаю тобі з рук усе нахабство, дозволяю помститись зі смаком. Увесь час я пропускав твої запрошення повз вуха, навіть не уявляючи яке тендітне створіння сидить за безсоромними пропозиціями. Варто було трішки натиснути, проявити азарт, як ти миттю піддаєшся, мов дресироване цуценя, яке тільки й чекало віддачі. Я завалюю тебе на лопатки, вгризаюсь в плече, витягую стогін практично насилу. Різка зміна тактики грає на руку, твоє збентежене личко — безкінечне задоволення. Руки водяника стягує лагідна прохолодна темрява. Пам’ятаю, ти схилений до подібних цікавинок. Тебе пробирає від мого жесту, мене — від твоїх реакцій. Жага накриває обох, тепер й тобі невтерплячку.

Наші з тобою взаємини — зграя непосидливих круків. Бентежні, метушні, спонтанні. Я давлю ехидну усмішку, коли й тобі нарешті рветься терпець. Підтягнуті стегна конвульсивно труться о моє коліно. Чи не принизливо тобі? О, ще як. І я напитуюсь цим соромом. Місцевий король хтивих пустощей забув про гордість в лапах темряви. Останній поштовх, але ти вередуеш, не дозволяеш насолодитись очікуваним всхлипом. Кінчаеш мовчки, швидко оговтавшись від моїх чар.