Паймон, це ти?

— Царице! Проєкт, названий мною “Poena Divina” готова. — до зали увійшов Дотторе разом з Нівіс. Її обличчя не виражало абсолютно нічого, що б вказувало на здатність до емоцій.
— Нівіс… цікаве ім’я… чи розумієш ти, що ти тепер власність Фатуї? Ти повинна виконувати всі мої накази, адже наш дивіз “хто, якщо не ми”.
— Так, Царице, я зроблю все, що ви мені накажете. — Нівіс покірно схилила голову, чекаючи свого першого завдання.
— Ти гарно попрацював над її розумом. Гарна робота, така ж вдала, як і всі інші… — Кріо Архонт підійшла до Нівіс та рукою припідняла її голову. — Твоє перше завдання: будь-якою ціною переманити мандрівницю на нашу сторону. Інакше тебе чекає те, що ми робимо з безпорадними машинами, зрозуміло?
— Так, Ваше Величносте. Я зараз же приступлю до виконання завдання.
— Молодець… доставити її до мандрівниці! Швидко!

Довга дорога назад була безболісною. Вона їхала в комфорті, вільна… могла знову літати. Але Нівіс не відчувала жодних старих почуттів, вона їхала на завдання.

— Паймон, де ж ти?! Ти ніколи так не зникала! Що я зробила не так..? — Люмін була у відчаї… вона не знала, куди поділась її маленька подруга, до якої вона так звикла.
— Люмін, я тут! Вибач, що мене так довго не було… — Дотторе гарно попрацював над мімікою свого нового проєкту… все ж таки він робив по плану Скарамуччі. Зараз вона відігрує старі емоції, хоча зовсім нічого не відчуває, окрім жаги виконати наказ Цариці.
— Де ти була? Я так хвилювалась! — світловолоса була дуже щаслива побачити такого дорогого друга. Тепер, коли вони стільки всього разом пройшли, навіть коли її брат став принцем Безодні, Паймон була найдорожчою за всіх на континенті Тейват.

Час пограти на почуттях… вони такі прості, особливо коли щирі. В голові Нівіс крутилась одна думка… завести у пастку…

— Люмін… зі мною трапилось дещо жахливе, але дуже добрі люди мені допомогли. В мене немає стільки мори, щоб їм віддячити… будь ласка, допоможи мені! — пусті очки божества заблищали мольбою. Пф, добрі люди, авжеж… але наказ Цариці — закон для кожного Фатуї.
— О… звісно, я допоможу! Тільки приведи мене до них, я одразу віддам всю мору, що маю. — Люмін заметушилася, шукаючи мору. Що? Все виявилось настільки просто? Вона навіть нічогісінько не запідозрила… Нівіс раділа, що вона блискуче справляється зі своїм завданням.

Дорога була довгою, Люмін задавала багато запитань, але Нівіс чудово відходила від теми.

— Ми на місці! — з радісним лицем сказала Нівіс, запрошуючи Люмін увійти в льодяні ворота.
— Зачекай, де це ми? — в ту ж секунду дівчину схопили руки, вона відчула слабкість та знепритомніла…