Падіння у безодню

Вони підіймаються у темряві на гідро-диску, який підпитує енергією Сяо, радісні, та майже щасливі, що нарешті зможуть вибратися із цього кошмару. Та раптом із глибин безодні повилітали дивні, темні створіння, темна енергія, карма, як її називає Сяо. Карма розповсюджується швидко, затьмарює розум, відбирає сили. Боротися з нею — справжнє катування, але вони справляються. Ян Фей, що є сили, кидає в цих темних привидів вогняні сфери, Є Лань її закриває собою, та обстрілює з лука всіх, кому вдалось оминути вогонь. Ітто відбивається гео-клеймором, а Кукі старається підлікувати команду електро-колами. Ітер захищає Сяо, котрий не має права відійти від центру диска, навіть якби дуже хотів. А він хоче, дуже хоче. Хоче сам битися із цими створіннями, сам рятувати, сам захищати. Це його робота, його обов’язок. Він повинен бути тим, хто рятує, а не тим кого рятують. Тільки сили потроху закінчуються, їх вистачає тільки на те, щоб підкинути команду вгору, до виходу, але сам він уже застрибнути не може.

Та і не хоче.

Мабуть.

Сяо падає. Падає у цю безодню, створену із кошмарів, страху та зла, з потаємних бажань та почуттів, з болю та відчаю.

— Невже… Невже цей час настав? — одиноко звучить його голос у темряві майже безкінечного коридору. — Час, коли я зможу бути у спокої….

Проте все було не так як він думав. Падіння було блаженним, навіть привиди карми кудись зникли, як тільки його, напевно друзі, звільнилися, проте приземлення — болючим. Воно і не дивно, те з якої висоти він падав вбило-б людину. Але якса зостався тільки з синцями. Помучився від вже звичної болі у тілі, та пішов шукати місце для відпочинку.

Відпочити не вийшло. Це місце, ці дивні коридори не дозволяють йому втомитись, щоб піти відпочивати, а дозволити собі сидіти без діла та повним енергії Сяо не може.

Через день? Годину? П’ять хвилин? Сяо не знає, скільки часу вже пройшло від того моменту, коли він впав сюди. Але просто сидіти, стояти, та ходити туди-сюди він не міг. Можливо він хоче вибратись.

Мабуть.

Так, він хоче із цих коридорів вибратись, вилізти, викарабкатись, повзаючи на колінах, неважливо як, просто втікти від цього кошмару.

Тут тихо, настільки тихо, що у вухах дзвенить. Оглушуюча тиша. Тиша, тут тихо… Сяо тільки щойно збагнув.

— Тут тихо? — після довгого мовчання голос здавався не своїм, дивним, неприродним. — Я нічого не чую. Навіть тих голосів, що благали про допомогу.

Раптом, перед очима промайнула картинка, він наче наяву бачить, як Ітер шукає його, як кличе до себе, а він, Сяо, не чує. Не чуе, бо тут тихо. І темно. Він цього не помічав, поки не придивився. Бачить Сяо тут лише тому, що якси здатні бачити у темряві. І тепер стало страшно. Раніше, коли він був із командою, тут скрізь були розставлені лампи, а зараз їх нема. І води теж нема, хоча минулого разу тут під ногами завжди були якісь калюжі. Зараз під його ногами лише холодне каміння, стіни із того-ж матеріалу, а стеля настільки високо, що її навіть не видно.

Але це навіть заспокоює. Нема лишніх думок, нема звуків, немає нікого і нічого. Прекрасно. Йому тут подобається, мабуть. Сяо сідає туди-ж де і стояв, закриває очі та відпочиває. Нарешті він може спокійно відпочити від цього всього. Нарешті за дві тисячі років у нього видався такий шанс. Якса мружить очі, та ледь посміхається. Так, це саме те, чого він так довго прагнув. Спокій.

Спокій.

Що це таке? Це дивне поняття “спокій”. Люди кажуть, що це — позитивний стан розуму, вільний від внутрішніх конфліктів.

Внутрішніх конфліктів наче і немає. В голові тихо, ніщо не заважає жити і не кличе кожних кілька секунд.

Але його ніхто не кличе. Можливо він нікому не треба? Нікому. Ніколи не був треба. Насправді, просто як істота, з якою можна бути. Не як додаткова зброя. Не як безкоштовна швидка допомога у будь-якій ситуації. Зараз-же, коли Рекс Ляпіс мертвий, друзі врятовані, інші якси мертві, а на зовні нема ніяких війн — Сяо нікому не потрібен. Ось чому так тихо. Від цього по плечах проходить холод, шкіра покривається “мурашками”.

Точно, тут же тихо. Тому і нічого не чути.

Тук-тук-тук — Сяо перевіряє, чи чути тут його. Звуки, які створює він дуже голосні проти тої тиші, в якій він зараз сидить.

Тук-тук-тук. Кулаком по каменю.

Глухий стук.

Та ні. Потрібен. Він потрібен хоча-б Ітеру. Ітеру, який завжди витягував його на фестивалі. Який приносив йому тофу, який завжди був радий його бачити та мало що не з обіймами вітав його при кожній зустрічі.

Тук-тук-тук.

Тук. Тук. Тук.

Тук-тук-тук.

— Якщо піти прямо, та стукати списом по стіні, то можна щось знайти. — в голос думає він.

Тук-тук-тук-тук.

Кілька кроків вперед

А може це Ітер був потрібен йому?

Тук-тук-тук-тук.

Ще три кроки

Так. Сяо завжди його відштовхував, але таємно, в душі він бажав його побачити. Єдиною людиною, яку він хотів тримати завжди біля себе був Ітер. Дурнем він був. Справжнім дурнем. Сяо відштовхував його. А міг-би вже давно подорожувати із ним. Бачити нові світи, відкривати для себе щось нове і бути з ним.

Тук-тук-тук.

Нема нічого. Проте з’явилось перехрестя проходів. Позначивши свій коридор засічкою на стіні, Сяо повернув та пішов далі.

Тук-тук-тук.

Тук-тук-тук-тук.

Тук-тук-тук.

Раптом по з протилежного кінця почувся голос Ітера, його хорошого Ітера, що гукав його:

— Сяо! Сяо, ти тут?

—Ітер? — здивовано викрикнув той. — Ти що тут робиш, Ітер? Хіба-ж я не викинув тебе на поверхню?

Він побіг в сторону голоса свого друга і незабаром побачив його. Так, це був він: та-ж довга коса, та-ж вимучена усмішка, добрі очі, що як завжди дивились на нього так любляче. Це був його Ітер, його сонце, його все. Сяо від здивування завмер і дивився на свого друга, як налякана лань.

— Як ти… Як ти тут з’явився? — все ще не розумів він.

Ітер усміхнувся, розставив руки в сторони, якби запрошуючи в обійми, та спитав:

— Хіба-ж ти мені не радий? Я тут. Разом із тобою. І нікуди не зникну. — На декілька хвилин замовкнувши, він продовжив: — Хей, іди до мене.

І Сяо не стримався. Він кинувся в ті обійми, як в рятувальне кільце. Стиснув його в обіймах, наче хотів задушити, наче в останній раз, ткнувся носом у ключиці, та втягнув такий рідний запах. Так заспокійливо, так, це справді був спокій. Він був в теплих обіймах Ітера та відчував його запах. Це було прекрасно. Йому було вже все-одно де він, що з ним і що буде далі. Головне те, що зараз.

Вони так стояли ще багато часу, а потім лягли на землю і обіймались там.

А Сяо навіть не помічав, що він втомлюється, а тіло цього Ітера було холодним, а ще Паймон кудись зникла.

Але він цього не помічав.

Або не хотів помічати.