Ось все і почалось

8:00

Нью-Йорк

 

Крізь закритий тюль пробивається сонячне проміння у тиху спальню. Україна розплющує свої вії та дивиться прямо на чоловіка що лежить напроти у ліжку. Він у свою чергу мирно спить. Котра це година? Скільки я спала? Дівчина швидко хапає телефон що лежав на маленькій тумбі біля ліжка. Господи восьма година ранку, як я могла так довго спати. Піду я поки в душ всеодно Британія ще спить. Вона вирушила у душ і взяла з однієї полиці в шкафу рушник. Сподіваюся що Брит буде не проти. Подумала про себе Україна. Поки вона приймала душ вона задумалась. Непоганий вчора був вечір і виспалась я непогано принаймні. Сьогодні всерівно не потрібно йти в офіс в честь Різдва. Але треба зайти і документи забрати тай поки вільний час зробити їх. Вона вийшла з душової кабінки та почала витерати волосся рушником. Знайшла у шухляді туалетного столика фен і висушивши волосся, одягнувшись пішла на кухню.

З вчорашнього вечора залишилась їжа і вона вирішила її підігріти. Можливо піти Британію розбудити? Так, так і зроблю.

Україна вже була в кімнаті та дивлячись на нього, не хотіла будити. Британія лежав обгорнувшись ковдрою з абсолютно спокійним, умиротворенним обличчям. Ідилія що сказати.

– Британіє, доброго ранку, – Україна легенько потрусила його за плече. Він розтулив очі.

– Що?, – його голос звучав тихо і вона ледви розчула слова.

– Просинайся уже пів на дев’яту, я звичайно тебе розумію, але сніданок вже на столі.

Британія ширше розтулив очі, та прийняв сидячу позу. Він спочатку трохи здивовано глянув на країну що стоїть напроти. А потім його лице знову стало, як завжди.

– І тобі доброго ранку

 

Поснідавши Україна вже збиралась йти у офіс, а потім у готель, але поки вона одягала своє пальто їй на телефон прийшло повідомлення. ООН а він що вже хоче? Дівчина відкрила повідомдення.

” Доброго дня, міс Україно, у мене для вас є незвичайна новина, яка потребуває вашого перебування в офісі. Чи зможете ви сьогодні прийти? Якщо так, приходьте до мене в кабінет”

Перечитавши його вона ненажарт замислилась. Що це за ” незвична новина” ? ООН ніколи не писав особисто їй тільки, тому що, сталась якась подія. Ну що ж дізнаюсь. Тим часом Британія вже підійшов до мене та супроводив до виходу.

– Мені було дуже приємно проводити з тобою час Британія, можливо колись повторимо.,- Я глянула йому прямо в очі та посміхнулася.

– Так, сподіваюся скоро побачимось

Я вийшла з будинку і пішла в сторону офісу через парк в якому досить людно. Де не де на вулиці були вуличні музиканти, які грали на різних інструментах, люди різних національностей. Усі веселі та щасливі, сміються та продовжують святкувати. Але між усім цим вихором людей дуже вирізнялася одна особа. Яка звернула мою увагу до неї, а точніше до нього.Чоловік з глибоко посадженими очима зеленого відтінку, міцною статурою, темним чорним волоссям, яке коротко підстрижене. Що мене трохи здивувало, але він слов’янської зовнішності. Він вищий за мене на голову. Цей чоловік одягнений в коричневий плащ, ішов крок в крок зі мною. Я це помітила коли проходивши повз магазин з скляною вітриною я глянула в відображення і помітила що цей чоловік весь час стежить поглядом за мною. Це мені аж ніяк не подобається, дуже він підозрілий. Добре що я майже дійшла до офісу. Я швидким кроком попрямувала до сходів, а потім прямо до головного входу. Здається відірвалася, чоловік в останній момент завернув праворуч. Україна швидким кроком прямувала через фойє до ліфта, цей перший поверх залишили в такому стилі в, якому він був ще п’ятдесят років тому. Вона натиснула кнопку тридцятого поверху ( всього їх тридцять дев’ять), саме на ньому був кабінет ООН та зала для засідань.

Я вийшла вже в коридорі тридцятого поверху, верхні поверхи та зовнішній вигляд будівлі вже сучасні. Ідучи прямо я чула як звук моїх підборів відбивався хвилями по стінах, а серце чомусь швидко стукотіло. Не знаю чому, але я хвилююся. Якийсь незрозумілий страх охопив моє тіло. Що могло таке статися щоб мене викликали так негайно. Та щей чому тільки мене. Йдучи по будівлі я помітила тільки декілька осіб і то це персонал для обслуговування. І ось дійшовши до дверей з залізною табличкою я постукала три рази і з середини почувся голос чоловіка.

– Проходь

– Доброго дня, викликав?

Дівчина зайшла в середину та закрила за собою двері. Її погляду відкрився великий просторий кабінет. Панорамні вікна на всю протилежну стіну, по лівій та правій стінах розміщувалися сотні книг. Підлога покрита ламінатом світло сірого відтінку. Цей кабінет славився високими стелями. Спиною до вікон за зручним, білим кріслом вмостився чоловік середніх років з майже білосніжним волоссям, яке деякими пасьмами спадало на лоб, світло голубими очима які на половину прикриті вузькими окулярами. Його лікті були на столі в одній руці ручка, руками підперте підборіддя. Його задуманий погляд свідчив що щось сталося серйозне.

– Україно, доброго дня. Я хотів тобі дещо повідомити, але перед тим тобі краще присісти.

Його очі піднялися на Україну. Він рукою вказав на стілець біля його столу, запрошуючи сісти. Дівчина так і зробила вона глянула йому прямо в очі.

– ООН не тягни ,будь ласка

Він зітхнув

– Добре, хтось сьогодні вночі пробрався в твій кабінет та розтрощив його

В дівчини округлились очі, але не зважаючи на це вона далі спокійно сиділа.

– Розкажи деталі

– Покищо нічого не відомо, з хвилини на хвилину прибуде поліція.

Як це сталося? Чому? І головне з якою метою? Промайнуло в голові в України.

– Але як це можливо ?

– Не знаю, зараз я мало що тобі повідомив і тебе швидше за все також буде опитувати поліція, тому йди і будь обережна

Україна швидко піднялася зі стільця її ноги трохи тремтіли. Вона не попрощавшись з чоловіком, вилетіла пулею з кабінету. Голосно зачинила двері. Її руки тремтіли, а думки сплелися у вир та не давали спокою.

Хто це міг зробити? Хоча якщо подумати то один ворог завжди робить мені капості. Я імпульсивно натиснула на снопку ліфта. Кнопка загорілась зеленим світлом, а я почала розглядати стіни та старалась заспокоїтися. Ось що цікаво, в цей будинок майже неможливо потрапити стороннім. Тут багато охорони, перегляд документів, камери на кожному повороті. Як же ж сюди міг хтось потрапити? Хоча….. є один спосіб…Якщо переодягтись у персонал, зробити хакерську атаку на систему камер то пробратись більш ніж можливо. Але щоб усе це зробити потрібно мати велику команду, добре оснащену та професійну. Мені це неподобається і щей цей чоловік в плащі. Усе це ніби пов’язано, а як я дізнаюсь. Тепер в мені кипів не страх чи тривога, а рішучість та бажання розкрити цю таємницю. Ліфт приїхав я зайшла в середину, натиснула потрібний поверх. Якщо хтось і хоче мене злякати в нього це не вийде. Я бачила й жахливіші речі та пережила не одну війну…

 

Через декілька секунд ліфт зупинився, двері відчинилися й на мене одразу налетіли десятки репортерів та журналістів. На мене наведено як мінімум п’ять камер.

– Коли це сталося, де ви були міс Україно?, – почала тараторити жінка з навушником у вусі, вона та інші журналісти простягали мені мікрофон.

– Як гадаєте хто це зробив?

– Що тепер будете робити?

Усі журналісти не вгавали а фотографи весь час робили знімки.

– Міс чому ви мовчите?

Я й досі не сказала ні слова. Я не хотіла їм нічого казати. Всерівно я ще нічого не знаю.

– Чекайте офіційних заяв від поліції та інших органів. Покищо я не готова відповісти на ваші запитання.

Цей гамір так і не утих, доки їх не розігнала поліція. Хтось потягнув мене за руку – це один із поліцейських вивів мене з цього оточення. Це чоловік середніх років, з світлою шкірою світло каштановим волоссям, яке причесане назад. Голубі очі та ніс з невеличкою горбинкою.

– Я слідчий Бен Мілер. Міс з вами усе добре? Ви якісь бліді і покажіть документи підтвердження особи.

Я на автоматі дістала свій паспорт та посвідчення яке видається тільки країнам.

– Знаєте не кожний день до тебе в кабінет хтось вдирається. – З ноткою сарказму, кажу я

– Так, розумію, – він говорив та паралельно перевіряв документи. Потім вказав у сторону мого кабінету.

– Можете глянути

Я вирушила в бік моїх так знайомих дверей, які зараз виглядають жахливо. Замок та дверна ручка вибиті, табличка з написом “Ukraine” перекосилась. Я повільно зайшла в кімнату, містер Мілер вирушив за мною інші поліцейські стримували настирних журналістів, пояснюючи що ще нічого не відомо. У моєму кабінеті, або тому що від нього залишилось, усе було перевернуто догори дном. Усі книги з полиць були на землі усі папери якими я вчора весь вечір займалась були розірвані та розкидані по кімнаті. Штори та тюль порізані та звисали як лахміття. Стіл перевернений, крісло також. Одна із шаф із полицями нахилилась, як Пізанська вежа. Із усього цього хаосу вцілілим залишився тільки годинник на стіні. Навіть люстра схилилась на бік, лиш одна лампочка ледви палахкотіла. Я стала посеред кабінету, нахилилась та взяла фото яке швидше за все вилетіло з рамки, коли все викидали з полиць. Це фото на якому я, Львів та Київ, стоїмо перед львівським театром приобнявшись. Львів зліва, я посередині, Київ праворуч, 2019р. Але це фото було розірвано.

Тим часом журналісти оминули поліцію і стали в дверях, почали фотографувати мене, я стояла до них спиною.

– Україна у розтрощеному кабінеті, що буде далі ? Хто це зробив? Невідомо, чекаємо офіційної інформації від поліції. Де тепер буде працювати міс Україна?

Галас не втихав. Тому поліція була вимушина їх вигнати з будівлі.

Коли все вляглося поліцейські та слідчі обшукували кабінет тим часом я вже сиділа в коридорі та пустим поглядом дивилась собі на черевики. Як хочеться просто поїхати в Київ та обійняти його. Я дивилась на підлогу, руки, розірване фото. В мені кипіли незрозумілі відчуття пустота, втрата. А все тому що в цьому кабінеті я стільки пережила. Від втрати брата УПИ до здобуття незалежності. Перший вихід у світ вже незалежною, його я запам’ятала на все життя… Скільки сліз пережив цей кабінет, скільки слів він почув за ці роки. Приєднання Криму, довгі розмови з США, Канадою про які СРСР навіть не мав уявлення. Скільки таємниць та пережитих моментів зберігає в собі звичайна кімната. Мій погляд став ще пустішим під спогадами всього пережитого. Так я просиділа десь пів години. Мої почуття втрати чогось рідного переросли в гнів та рішучість. Я все виясню і той хто це зробив отримає по заслугах. Через деякий час до мене підійшов містер Мілер.

– Мушу вас опитати, гадаю ви вже трохи оговтались.

Він взяв блокнот та сів поруч.

– Розкажіть коли ви покинули офіс ввечері двадцять п’ятого грудня?

– О десятій годині вечора я вийшла з офісу зі своїм колегою., – чітко сказала я. Мій голос був твердий, а погляд швидше за все з вогником

– Який саме колега?

Містер Мілер був явно здивований рішучим голосом дівчини.

– Велика Британія

– Чи помічали ви від того вечора якісь підозрілі речі?

– Ні.

Я збрехала. Я промовчала про чоловіка, який стежив за мною зранку.

– Чи можу я дізнатися чому ви так пізно покинули офіс?

– Я доробляла папери, які ви можете помітити розкиданими по всьому кабінеті.

– Що ж, дякую за свідчення. Ми зараз переглянемо записи камер спостереження та просимо вас приєднатися та переглянути їх з нами.

Він переглянув все що записав та піднявся з канапи.

– Добре

– Прошу за мною, – я піднялася та вирушила за ним, до нас приєдналося ще троє поліцейських. Ми вирушили в ліфт, та поки спускались я задумалась. Що нам покажуть камери? Винуватець цього розгрому, найочивидніше, якщо він розумний, не залишав слідів та щось таки зробив із камерами, якщо ж ні то сховав облік. Камери можливо тільки відімкнути, або провести кібератаку. Цей ворог не простий. Виходячи з цього я розумію що на цьому історія не закінчиться…

Доки я роздумувала ми вже зупинились. Вийшли з ліфту та йшли прямо. Оминули рецепцію, вихід та ішли до протилежного кінця фойє. Сьогодні, як ніколи мало співробітників. Перед нами були великі металеві двері. Швидкрим кроком до нас йшов підстаркуватий чоловік. Він був у чорній лівреї, чорних черевиках, та у білій сорочці. В нього були явно виявлені зморшки, карі очі та чуприна білого волосся. Його худорлява постава приближалась до нас.

– А ви швидко, – сказав він віддихуючись

– Доброго дня містере, – мовив містер Мілер

– Доброго, я вас проведу та буду супроводжувати, якщо будуть питання задавайте.

Він ввів пін код, з кількох цифер та букв, але так щоб ми не помітили. Відчинив двері та пропустив спершу нас. Помітивши мене його біляві вуса піднялися у посмішці.

– Міледі перша, – я також злегка усміхнулась, та першою чемно ввійшла. Це пункт нагляду за камерами. Я пройшла в перед й побачила на стіні карту цього пункту. Зараз я біля входу, далі є кімнати прямо, ліворуч та праворуч. Поки я розглядала приміщення усі вже були тут і двері зачинили. Цей мінікоридорчик був освітлений дуже погано, на стелі тільки ледви світила одна лампа. Було темно і я йшла повільно щоб бува не впасти. Нашому погляду відкрились ще одні залізні двері з двома круглими віконцями з яких на обличчя падало яскраве світло. Чоловік у лівреї відчинив їх. Я ввійшла знову перша. Моєму погляду відкрилося десятки моніторів, кнопок та біля десятка персоналу. Усі були в білих сорочках та чорних брюках.

– Бетті, підійди но сюди

Чоловік у лівреї махнув рукою якісь дівчині в кінці кімнати.

– Містер Лукас раді вас бачити. О так ви з супутниками, невже привели дізнаватись за погром кабітету?

– Все вірно

Дівчина афроамериканської зовнішності, на зріст десь така як я, прямуваладо нас. Її кучері були зібрані у хвіст. Біля вуха був мікрофон для зв’язку. Вона нам посміхнулась та стала перед мною.

– Це ви міс Україна ?

Вона глянула на мене та її очі загорілися.

– Так, а як вас звати?

– Я Бетті Вайт, міс ви такі гарні. Чи можу я звертатися до вас на ти?

– Дякую, буду лиш рада щоб ви до мене так зверталися, – Я кивнула головою та легенько їй усміхнулася. Вона перша людина з, якою мені сьогодні затишно себе почувати.

– Почнемо, скажіть запис котрої саме години вам потрібно? Який поверх? Та номер кабінету.

Вона глянула на містера Мілера. Чекаючи його відповіді.

– Двадцять п’яте грудня, запис після десятої години вечора, дванадцятий поверх, кабінет номер дев’яносто шість.

– Добре тепер пройдіть за мною., – вона повела нас через цю кімнату до кінця. Ми підійшли до чорного столу на, якому був комп’ютер та клавіатура. Бетті сіла за нього ввімкнула комп’ютер, та зайшла у систему усіх зібраних данних. Та ввела якесь шифрування, як я зрозуміла це шифрування камери. Містер Мілер став за нею та уважно дивився на те що вона робить.

– Бене я піду гляну у список персоналу за 25 грудня вечірню та нічну зміни., – Сказав один із тих трьох поліцейських, які нас супроводжували. Він був високий навіть трохи вищий за містера Мілера тобто Бена. Мав темне каштанове волосся, карі очі.

– Давай, принесеш список сюди також хочу подивитись. Міс Вайт чи може буди так що ці кімнати могли залишитись без персоналу тієї ночі?

Бетті легенько доторкнулася до свого кирпатого носика, ніби задумавшись.

– Ні, цього не могло бути, хіба що той хто слідкував за камерами міг заснути, але це мало вірогідно.

Поки я це слухала, я також стала за Бетті, мені страх як цікаво хто виновник цього. І ось Бетті нарешті знаходить запис за ту добу. Тим часом поліцейський, який пішов по списки повернувся. Він став за мною. Бетті відкриває відео та вмикає пришвидшення відео. Ранок, день нічого особливого пройшло декілька країн, але це до шостої годинни. Потім ніхто не ходив лиш Британія зайшов до мене.

– Це ваш колега?

Містер Мілер запитав це та попросив зупинити відео.

– Так, а що?

– Потрібно буде і його опитати. Ренаре коли повернемось в частину знайдеш його в базі данних.

– Добре, але ти гадаєш що він може бути тут якось замішаний?

– Не знаю, але пересвідчитись потрібно.

– Сумніваюсь, – перебила їх я – З Британією в мене хороші відносини, тай він мій політичний партнер

– Знаєте це ще більше нав’язує мені думку, що за цим міг стояти він. Він добре знає вас, тай це багата країна Європи. І лише він вас навідав того дня.

Я мовчала та ми продовжували дивитись відео. Але його слова не давали мені спокою, ну не може бути що це зробив він. Скільки він мені допомагав, один з перших мене почав підтримувати. Цього не може бути, країна яка це зробила швидше за все росія.

На відео коли ми з Британією того вечора вже пішли це була десята година. Але коли на годиннику була опівніч, різко зйомка зупинилась і екран став переливатися чорним та сірим.

– Як ви це можете пояснити?, – Суворо сказав містер Мілер, – як зйомка могла зупинитись?

Бетті мовчала та пришвидшила відео ще більше. І десь о п’ятій годинні ранку зйомка знову з’явилася. Коридор та мій кабінет в такому стані який він є зараз. Якщо подумати то є тільки два шляхи це пояснити. Перший, хтось провів кібератаку, другий, якогось працівника підмовили або підкупили і він відімкнув зйомку, але це мало ймовірно.

– Що ж тепер будемо перебирати хто працював у цю зміну та розшукувати інформацію про них.

Бен відійшов від столу та сів на стілець у кутку кімнати.

– Ренаре, неси списки

– Зараз, – Ренар пішов по списки до своїх двох колег, а я вирішила поговорити з Бетті. Хочу більше її розпитати про те, як в них все працює та, як вони ходять на зміни. Бетті так і сиділа та переглядала відео знову і знову.Я зашепотіла їй на вухо.

– Бетті відійдимо?, – та показала очима на інший кінець кімнати подалі від Бена.Вона глянула на мене запитальним поглядом, але піднялася та зробила нам кави. Ми сіли на іншому кінці кімнати.

– Бетті як гадаєш як це могло статися? Чому відео не знімалося?

Вона глянула на мене задуманим поглядом, а потім видихнула.

– Розумієш ,Україно, такого в нас ніколи не було…Якби камеру вимкнув ненароком працівник, екран був би просто чорний, а тут ніби щось перебиває зйомку. Це

лише моя думка, але швидше за все це була кібератака. Тепер лиш запитання, хто це зробив?

Я відпила кави, мої здогади підтвердились. Моя співрозмовниця також по трохи пила каву. Пройшло десь хвилин десять чи більше не знаю. Але поки ми сиділи за невеличким столиком та пили каву, Бен і Ренар тим часом переглядали списки в іншому кінці кімнати. Вони уважно передивлялись кожне ім’я, обличчя містера Мілера було напружене та зосереджене. Він поклав лікті на коліна та тримаючи в руках звіти переглядав їх а його, як я зрозуміла, напарник сидівши поряд переглядав інші документи. Цікаво скільки я тут взагалі сьогодні буду? Хоча тепер мені немає куди поспішати. Я зітхнума. Хто б міг подумати, що я буду сидіти у кімнаті спостереження, а це тільки дванадцята годинна дня. І тут мій телефон забринів. На екрані висвітлилось ” США”.

– Ало

– Привіт Юкі, як я розумію в тебе знову пригоди? Не встиг я і оком кліпнути, а ти вже на усіх газетах та телеканалах.

– Ти ж добре знаєш що життя в мене “насичене” подіями.

– Я знаю, тому скоро буду, – він вимкнув дзвінок, а я почула як мене окликнув містер Мілер. Бетті на мить блимнула по мені поглядом.

– Міс Україно, чи не могли б ви до нас підійти? В нас для вас цікава деталь.

Я поклала свою чашку та попрямувала до чоловіків.

– Щось знайшли?

Він підняв погляд з документів та підсунув ще один стілець.

– З вашого дозволу можна ми будемо звертатися між собою на “ти”?, –

– Я не проти

– Тоді у нас для тебе цікавинка, один із працівників, які були на зміні того вечора звільнився сьогодні з самого ранечка. Як на мене це вагома зачіпка.

– Можна глянути?

– Звісно, – Бен протягнув мені звіт та вказав на одного чоловіка. У списку було його ім’я та фото “Френкі Купер”. Його обличчя було світло шкіре, блакитні очі та коричневе волосся коротко підстрижене по боках. Довгий тонкий ніс, який робив зовнішність впізнаваною. Чомусь у мене є підозри щодо нього, чому він звільнився з самого ранку?

– Яка твоя думка на його рахунок? – різко запитав Бен його брови напружились, коли двоє інших поліцейських подали йому, інформацію що тільки що зібрали. Він швидко почав перебігати поглядом по документі.

– Цікаво, дуже цікаво, – він це сказав дуже повільно

– Та невже, – його напарник усміхнувся та вирішив також оцінити ситуацію.Ренар почав перечитувати папери разом із Беном.

– Тепер і я здивований, – Ренар підняв на мене очі

– Що там?

Мене розпирало від цікавості, а Бетті тим часом також підійшла до нас.

– Що у вас тут?

Бен нарешті відклав документ, Бетті підсунула собі стілець та присіла біля нас.

– Ось що ми маємо, Френкі Купер працював тут два роки, звільнився о сьомій тридцять ранку. Чергував тої ночі із двома своїми колегами. Цікаво лиш одне, тих двох колег вже опитали і вони повідомили що тієї ночі Френкі запропонувати їм піти додому, а самому залишитись тут, як сказав він їм, нібито в честь свята. А ці двоє знехтували безпекою, погодились і Френкі на чергуванні залишився один. Що можете сказати про це Міс Вайт, ви знаєте його?

Бетті розгубилась, вона швидше за все не була готова що запитають саме її, тому щоб заспокоїти її я приобняла її зі спини. Вона глянула на мене та кивнула головою ніби дякуючи.

– Ну його взяли на роботу рік тому та поклали мені, як помічника. В нього був явний акцент, який я не могла не помітити. Коли він трохи піднявся у званні його клали на нічні зміни, а мене здебільшого на денні, тому ми не пересікались часто. Але за часів коли він був моїм помічником, він мало розповідав про своє минуле та взагалі про себе. Єдине що я знаю це його адресу, він просто одного разу на корпоративі проговорився.

– Є одна зачіпка – адреса, ну це вже не погано. Бен дивився кудись вбік ніби обдумуючи щось Ренар також сидів мовчки, усі ми сиділи мовчки та обдумували про все що дізналися сьогодні.

Але неочікувано двері в кімнату відчинились…

​