Особисте пекло Каї Альберіха

Тепер Каї 18. Він мав більше, ніж раніше. Здавалось, він мав цілий світ тепер, та насправді довжину повідка, на якому його тримають усе життя, лише трохи збільшили. Ні особиста машина, ні особистий банківський рахунок, ні можливість самотужки купувати алкоголь та цигарки не могли надати Альберіху такої омріяної свободи. 

Його день народження пройшов, як завжди, жахливо. Ох, як же сильно Кая ненавидів бути “любим” і єдиним сином містера Альберіха, юним талантом та майбутнім спадкоємцем! Він волів би назавжди залишатись Каєю. Без прізвища, без цього чужого й жахливого прізвища. Він не хотів мати нічого спільного зі своїм біологічним батьком, з цим тираном. Але тільки-но Каї починало здаватись, що він нарешті втікає від свого триклятого роду, як спадщина тут же його наздоганяла. 

Кая давно вже перестав боротись, він звик, що будинок, який належатиме йому, ніколи не стане для нього домом. Майже тиждень пройшов, та парубок досі був не у своїй тарілці більше, ніж зазвичай. Його гризла злість на Альбедо, вона труїла його, забираючи можливість на міркування. Нову відмову вже не було можливості ігнорувати. Це був пік розчарування Каї. Він не хотів більше змінюватись на краще, не хотів бути ближчим до Альбедо, не хотів взагалі мати хороші стосунки із ним. Це було надто імпульсивно для нього, та емоції вирували у ньому, бажали вирватись хоч кудись. Скільки міг він уникав альбіноса, який зробив його самого причинним. 

Альбедо знав природу такої дивної поведінки Альберіха й вирішив дати тому час заспокоїтись. Від Каї завжди було багато проблем, але користі від нього було трохи більше. А жалю Кая викликав надто багато, аби просто забути про їхнє знайомство. Але починаючи з тогорічної весни Альбедо почав сумніватись в доцільності свого ставлення до старости художнього факультету. Тодішнє його зізнання в коханні зламало і без того хиткі їхні дружні стосунки. Отримавши відмову від Альбедо, Кая почав підпільно і менш помітно демонструвати свої почуття, та яскраві бірюзові очі завжди усе помічали, а вуста, які зазвичай ховались за маскою, знов і знов повторювали раніше озвучену відмову. Альбедо кожного разу дивувався впертості Каї. Це ж треба ще вміти жити в постійному фізичному і психологічному тиску зі сторони батька, бути всюди ідеальним, а залишок сил витрачати на безнадійне, невзаємне кохання! Та на зміну подиву завжди приходило розчарування. Кая не чув прямих відмов, порушував особистий простір, був надто ексцентричний і впертий. Кая був надто Каєю для Альбедо.

Тиждень минув в муках з обох сторін. Обидвоє були обтяжені небажаним вибором, навʼязливими думками й абсолютним нерозумінням що робити далі. Альбедо розірвав цей Уроборос першим і скоріше з необхідності, аніж з бажання. В блондина на руках опинилось багато макулатурних відходів шкільної бюрократії, які терміново потребували підпису Каї, щоб нарешті відправитись в архів. Приготувавшись до усіх можливих проблем, він нарешті написав лаконічне повідомлення, в якому містилось прохання до Каї забрати ті бідолашні папірці. Тоді ж він відклав телефон і повернувся до світло-карих очей, які бігали по стерильній кімнаті вишукуючи речі, які їхня власниця могла забути. Нарешті зібравшись і думками, і речами вона зімʼято попрощалась і вигулькнула з кімнати. Юнак відчуваючи легкий шлейф ягідних парфумів відчинив вікно навстіж в надії позбутись його. Майже рівно через хвилину від виходу Цукрози в кімнаті неочікувано зʼявився Кая. Він увірвався навіть без стуку змушуючи Альбедо пошкодувати про своє рішення.

– Що ж такого сталось що сам Альбедо Ґолд нарешті захотів мене бачити? 

– Не ремствуй. 

Альбедо взяв зі свого майже порожнього столу необхідну теку і простягнув її Альберіху, який підпирав собою стінку недалеко від вхідних дверей. Та схрещені на грудях руки не поспішали рухатись.

– Я зовсім забув, що, на відміну від Цукрози, не маю ніяких прав. Вибачай вже. 

– Ти чудово знаєш, що твої права закінчуються там, де починаються мої. І до чого тут Цукроза взагалі? 

– Чомусь вона варта твого часу, а я – ні. 

Кутики вуст Каї були настільки гострими зараз, що наносили постійні порізи Альбедо. Та блондина тільки дратувало, що його намагаються вплутати в якийсь другосортний скандал із дешевих мелодрам.  

– Тебе не обходить моє особисте життя. 

– Чому я не твоє особисте життя? 

Альберіху хотілось додати ще купу питань, хотілось вилити купу звинувачень, але він стримався. Лиш цим питанням можна було сказати усе, що він хотів і уникнути груди непотрібних слів. 

– Як мінімум тому, що я ненавиджу людей які втручаються в мій особистий простір попри заборону. Зараз ти підпадаєш під цей пункт. І це далеко не вперше.

– Інакше ти не звернув би на мене уваги. 

Це було гіркою правдою. Каю ніколи не помічали. Помічали його досягнення, його зовнішність, повʼязку на правому оці, його повсякденну поведінку, яка не відповідала його статусу. І якби він не підтримував свій образ, то ніхто б його і не знав! І хай досі мало людей звертають увагу саме на риси характеру Каї, його знання, захоплення та проблеми, але принаймні більшість стежить за його образом. Альбедо знов боровся із несамовитим жалем до свого опонента. На жаль, він знав Каю надто добре. Знав саме Каю, а не його образ. 

– Це не скасовує того факту, що я починаю ненавидіти тебе за твої способи привернення уваги… Ти чудова людина, Кає, але не моя людина. Зроби так, щоб я не пошкодував про наше знайомство. Будь ласка. 

Смаглявий юнак здався під благальним тоном і поглядом Альбедо. Прийнявши теку він покинув чужу кімнату. Білий, мов крейда, і статний, мов принц, юнак зачинив вікно зберігаючи в кімнаті відлуння тихого “Вибач”. 

Кая не пошкодував про одну єдину цигарку і дешеву запальничку, які він узяв перед тим, як вийти зі своєю кімнати до Альбедо. Зараз вони стали йому у пригоді. Широкими кроками він швидко втік аж до північної межі шкільної території. Грудень давав про себе знати й тепер біля річки дуже легко було змерзнути. Але Каї хотілось змерзнути! Йому хотілось відчути це неприємне відчуття оніміння, хотілось відчути хоч щось неприємне. 

Холод кусав його, доводив до тремтіння, але він лиш далі сидів на березі бистрої річки й травився димом. І цигарки він теж не любив. Не любив цей мерзотний дим, їдкий запах, це відчуття після затяжки. Саме тому він і курив. Тільки торік він дізнався від шкільного психолога, що такі його дії підпадають під категорію самопошкодження або ж селфхарму. Він був знайомий із цим поняттям давно, та в уяві поставали лише люди, що різали себе, а фізичного болю він надто сильно боявся, аби стати одним із таких. 

Повʼязка ніби сама по собі сповзла з його ока, оголюючи надто жахливий для сина містера Альберіха шрам. Цигарка здавалась вічною, сонце, яке ледве торкалось горизонту, теж здавалось вічним. Холод здавався вічним. 

– Тобто поки я шукав тебе по всій школі ти просто сидів собі й курив? Ти у своєму розумі?

“Я навіть не почув чужих кроків! Скільки я тут сиджу?! Де повʼязка?! І що в біса він від мене хоче?!” 

– Іди геть. 

Кая не думав надто довго над відповіддю. Не було чим думати. Та й говорити зараз із кимось йому не хотілось. І чомусь йому здавалось, що Ділюк зрозуміє його, не почує в цих словах агресії й дослухається. 

– Не витрачай більше мого часу. 

Тон, яким Ділюк вимовив ці слова, буквально кричав, що Кая знов помилився і прорахувався. Раґнвіндр пішов так само беззвучно як і прийшов. Кая запустив пальці у своє волосся легко масажуючи шкіру голови. 

“Давай, втрачай усіх! Ти ж можеш! Тобі ж ніхто не треба! Ти ж такий незалежний! Нумо, розсварись з усім світом, з усіма близькими! Доведи усім, що ти син свого клятого батька, доведи, що Аякс був правий”. 

Повертаючись до кімнати, Ділюк не стримав свій гнів і грюкнув дверима надто сильно. Сполоханий Венті ледь не випустив інструмент із рук. 

– Ти його знайшов? 

– Краще б не знаходив. 

– Лишенько, що сталося? 

Від прудких рухів низького юнака кіски створювали легкі хвилі навкруги його обличчя. Він швидко прибрав флейту, всідаючись на місці. Його очі були прикуті до Ділюка з прямим вимаганням подробиць. 

– Він сказав, щоб я забирався. Нічого цікавого.

– Це дивно… – Венті теж помітив зміни в поведінці друга після його дня народження, але це вже було занадто. Щось дуже сильно було не так. – А як він виглядав? 

– В сенсі? 

– Ну… чи було в ньому щось незвичайне? Окрім того, що він тебе послав. 

– Зазвичай його не трусить від холоду і він носить повʼязку. 

Венті поквапився сховати своє обличчя у власних долонях, щоб мати хоч якийсь захист від цього жахливого світу. Ні, плакати він не збирався. Але й подивитись правді у вічі він не міг.

– Це усе що ти помітив?

– І з теками курити він зазвичай не ходить. 

Але ця прикмета нічого не дала Венті. Ця тека може бути повʼязана і з батьком Каї, і з навчанням, і з чим завгодно взагалі. Нарешті він прибрав руки від обличчя боязко дивлячись на Ділюка. 

– Я шкодую, що не розповів тобі раніше про Каю. 

Сумна посмішка торкнулась вуст Венті щойно він зрозумів що ще майже 2 тижні тому сам Кая говорив ці слова. 

– В цьому немає потреби.

– Ні, в цьому є потреба! Я розумію твою образу, я теж через це проходив. Просто… послухай спочатку мене, а потім вже будеш ображатись на нього, якщо захочеш. Добре?

– Добре. 

Венті радів, хоч і розумів, що це далеко не перемога. Принаймні його погодились вислухати, його думку візьмуть до уваги. Це вже справжнє диво. 

– Кая завжди був таким… непередбачуваним. Він іноді буває дуже різким, але ще жодного разу не завдав комусь шкоди на території цієї школи. Ну, хіба що Тарталью кілька разів вдарив… Ви з Каєю дуже схожі великим набором психічних проблем. Його батько… – Венті було важко прокручувати в памʼяті усю трагічну біографію свого найкращого друга, йому було важко довіряти ще комусь цю біографію. – одержимий ідеєю виховати із Каї свою ідеальну копію. 

Венті одна за одною викладав подробиці біографії молодшого Альберіха, яких не знайдеш ніде. З самого дитинства Каю насильно привчали до малювання, тому й не дивно, що він його так ненавидить. Та виступити проти він також не міг: Каю постійно контролювали фізичним і психологічним насиллям. Останньою надією для нього став Дайн, з яким зручно було домовлятись, але ж і Дайн працював в першу чергу на містера Альберіха. Також Ділюк дізнався, що натуральний колір волосся Каї чорний. І ціна, яку він заплатив за свій неповторний та незабутній синій колір, неймовірно висока. Кая пофарбувався вперше в середній школі й на згадку в нього лишився шрам на правому оці від батька. Саме тому він не показується на людях без повʼязки. Ні, Кая не цурався власного шраму – йому було заборонено псувати імідж родини. Хай краще всі вважають Каю загадковим, аніж інвалідом чи жертвою. Вишенькою став абсолютно невихований Аякс, з яким Каї довелось проводити дитинство. Рудий навіть змалку створював багато проблем. Бувши старшою дитиною у своїй родині він взагалі не отримував батьківської уваги. Він кожного дня труїв Каю своєю заздрістю, адже тому приділяв увагу батько. Аякс і чути не хотів, що така увага в рази гірша за її відсутність. Життя Каї Альберіха було справжнім пеклом. Навіть дивно, що він досі добрий до людства. Навіть дивно, що існує зло більше за Аякса. 

– Кая насправді дуже проблемний, але… він знає про це. І, повір мені, раніше він був набагато гіршим. Він змінюється на краще за можливості, але це дуже довгий процес для нього… Тобі напевно буде байдуже, адже він чужий для тебе, але… він привʼязався до тебе і я не хочу думати що трапиться, якщо він втратить тебе. Тому, будь ласка, постався до нього більш поблажливо. Він цього справді заслуговує… І хай ця розмова залишиться в цих стінах.  

Ділюк за проведений у цій школі час встиг побачити Венті у всіх можливих настроях. Але такого Венті він іще не бачив. Він не бачив настільки серйозним свого співмешканця ще ніколи. Він ще не чув стільки журби в його голосі й стільки благань. Це лякало його, а ще більше його злякало почуте. Кая здавався звичайним розпещеним мажором, просто з дещо незвичайним мисленням. Але тепер Ділюк подивився на нього через призму своїх нових знань і був страшенно здивований чи здивовано зляканим: скільки ж різного лайна пережив Кая, аби просто мати свою особистість. За те, що Ділюку дісталось безкоштовно, Кая щодня ризикував усім. Нарешті Раґнвіндр знайшов причину цього дивного жалю і відчаю, яким оповитий сам Альберіх. Він знову не міг на нього злитись, не міг ображатись, не міг звинуватити. 

– В собі він ховає цілий всесвіт. Він сам так колись сказав. І цей всесвіт до біса тендітний.

“Всесвіт. Тендітний всесвіт. От що ховається під його повʼязкою”. 

Ділюку захотілось попросити вибачення. Хотілось перепросити за надмірну грубість, за нерозуміння, за упередження. Кортіло накрити цей тендітний всесвіт долонями й захистити, зберегти його. 

Але тільки за умови, що Кая також перепросить за свою надмірну гордість.