Фанфіки українською мовою

    — ЛЮМІІІІІІ!

    — Хакх…

    — Люмі, я тут!

    Дівчина спробувала сфокусувати зір на її співрозмовниці та втамувати ритм серця. Як тільки “об’єкт” шуму було знайдено, вона з полегшенням видихнула, роблячи далі глибокі вдихи для нормалізування серцебиття.

    — Ти в порядку? Все нормально? Ти довго не прокидалась. Я вже почала хвилюватись.

    — Так, Паймон, звісно.

    — Знову кошмари?

    — Ні-ні-ні, просто вночі погано спала, а от коли сон нарешті мене здолав, виявилось, що вже час вставати.

    Було неймовірно важко знову відправлятись у подорож. Голова вмикала раціо і постійно нагадувала про кінцеву ціль, та чим ближче був час прибуття, тим більше хололи руки.

    У кожному новому місці знаходились люди, які захоплювались мандрівниками, їхніми пригодами і витримкою. Все нарікали на своє життя: “Ой, вам так пощастило всюди побувати, а мене рутинні обов’язки поглинули”. Та ніхто не питає про причини подорожей. Цікавіше будувати для себе повітряні замки та жити під гаслом “а на тому боці і трава зеленіша”. На тому боці була така само трава, на яку ти падав після чергового знесилюючого бою.

    —Л Ю М І!

    — А?

    — Заходив той дядечко, який тут головний.

    — Капітан?

    — Ніііііі, після нього. Сказав, що ми скоро прибуваємо, і порадив тепліше вдягнутись: “Не просто так у Сніжної така назва, мухахаха!”

    — Ага, добре. Дай мені хвилинку.

    — Скажи, Люмін, ми ж друзі?

    — Це ти до чого?

    Крикнула дівчина, перевдягаючись за ширмою.

    — Хмпф.

    Паймон насупилась. Зрозумівши, яких неприємних обертів набирає ця ситуація, білявка висунула голову і додала:

    — Звичайно друзі.

    — Якщо це правда, то ти ж мені обов’язково розповіси, якщо з тобою буде щось не так?

    — Звісно.

    На цих словах дівчина кивнула, посміхнулась і повернулась до своєї справи.

     

    — ПРИБУЛИИИИИИИ!!!

    Корабель добряче струснуло, і він притулився бортом до берега. Люди, хапаючись за свої речі, хотіли пошвидше висипатись з палуби і знову кудись бігти. Вічно всі кудись поспішають. Та тут у плани подорожніх втрутилось сонце. Кожен, хто виходив з темної каюти, був засліплений спалахом світлової гранати.

    Яскравий морозний ранок, з пухнастими кучугурами. На кожен твій крок сніжок під  ногами, буде відповідати звабливим “хрум хрум”. Промінчики сонця перескакували з насипу на насип, які відбивали світло, мов купа діамантів.

    Усі, хто виходили, просто мусили зупинитись на секунду, аби дати очам звикнути і роздивитись всю красу.

     

    — Ваааааааааа!!!

    — Ого.

    — Як гааарно!!!

    — Так, тут просто неймовірно.

    — А нам такого понарозповідали!

    — Паймон, зовнішність буває оманливою. Тут дуже красиво, на перший погляд…

    — І все ж таки холодно. Брррр.

    — І холодно. Нам треба бути обережними.

    — Добре. Паймон запам’ятала!

    Можливо, Паймон і пам’ятала про це загалом, але зараз інформація швидко вивітрилась у неї з голови, і мала полетіла вперед, не дивлячись по сторонах.

    — Та що я щойно казала?! Зачекай!!!

    Для решти людей був звичайний, жвавий, наповнений голосними звуками всіх приїжджих і працівників порту, день. Всі люди снували певною траєкторією, але тебе швидко викидало, якщо ти не знав їх ритму. Було легко загубитись і запанікувати.

    Дівчина намагалась зрозуміти хоч щось у цій катавасії і втриматись, аби не збили з ніг. Мандрівниця шукала очима якийсь орієнтир.

    Маленька рука лягла їй на плече.

    — Я знаю, куди ми спершу підемо.

    — Ой!

    Дівчина здригнулась усім тілом.

    — Паймон, я ж просила не тікати!!!

    — Хі-хі-хі, ходімо вже. Тут неподалік є ринок, а отже і якісь ресторанчики, де Паймон нарешті зможе поїсти.

    — Мда, Баал би позаздрила твоєму вічному бажанню набити шлунок.

    — Не смійся наді мною!

    — Добре, добре, йдемо. Нам справді варто перекусити і зібрати думки докупи.

    На ринку дихалось легше, якщо можна так сказати. Бо взагалі запахи дуже сильно били у ніс. Та людей було менше, а шлях зрозуміліший. Ходи собі вздовж магазинчиків і роздивлюйся, а більшого ніхто і не вимагає. Хоча Паймон старалась за всіх. Підлітаючи до деяких прилавків двічі, заводячи розмови з продавцями, вона розпитувала звідки які товари, і що найсмачнішого можна поїсти. Куди ж без цього.

    — Борщ!

    — Борщ — це що таке?

    — Як би вам так пояснити… Для мандрівників простіше сказати “червоний суп із великою кількістю різних інгредієнтів”. Готується на засмажці з м’ясом. Словом, вартує один раз спробувати.

    — Ваааааааа!

    Бажаючи хоч якось підтримати ентузіазм, Паймон мандрівниця додала:

    — Звучить цікаво. Ми можемо знайти якийсь заклад неподалік, де його готують?

    — Та звісно, йдіть цим рядом, і на виході наштовхнетесь на невеличкий ресторанчик. Там недорого, і готують по-домашньому.

    — Пішли скоріше!

    Паймон почала тягну руку в напрямку, вказаному чоловіком.

    — Йдемо, йдемо. Дякуємо і до побачення.

    Докинула дівчина, вже на ходу, і вони побігли у вказаному напрямку.

     

    — Ну коли, ну коли вже?!

    — Ми сидимо тут щонайбільше п’ять хвилин.

    — І що? Я вже дуууже хочу спробувати.

    — Тобі щойно офіціантка розповіла, як складно приготувати цю страву. Нам і так пощастило, що її не розігрівають, а подають відразу з вогню.

    Поки чекали на замовлення, довелось розглядати інтер’єр. Паймон засмучувала така перспектива, а от Мандрівниця скористалась можливістю обдумати майбутні події. Та вдалось тільки зважити минулі. Після Інадзуми всі рішення давались в рази складніше.

     

    — Ваше замовлення.

    — Ох, дякую.

    — Нарешті! Зараз ми будемо їсти, зараз нас погодують!

    Офіціантка відповіла усмішкою на такий дитячий захват.

    — Смачного!

    — Смачного, Люмі!

     

    — Думаєш, я поведусь, що в тебе три пари підряд, собако сутула?!

    — Натякаєш, що я шахраював?

    — Я тобі це у вічі кажу, пес!

    — Доведи, перш ніж розкидуватись такими словами. І перестань мені в обличчя своїми пальцями тикати.

    За сусіднім столиком явно погода була гарячішою, ніж на вулиці. Офіціантка кинулась було розбороняти хлопців, та вже було запізно.

    — Довести що, що ти чорт їбаний?

    Глузливо сказав перший хлопець, а другий вже вставав, аби порівнятись з ним.

    — Повтори.

    — Ти все чув. Можемо вийти, якщо так руки чешуться.

    На останню фразу послідувала красномовна відповідь кулаком по пилці. Потім ще раз. І ще раз. На четвертому разі вирішили зупинитись. Кулак хлопця схопили, відштовхнули, а потім, схопивши за одяг, перетягнули через весь стіл, та відкинули геть.

    Паймон, хвилюючись за свою їжу, вже встигла відлетіти у бік, а от Мандрівниця оговталась від своїх роздумів останньої хвилини, і весь вміст тарілки опинився на ній. Вже після цього дівчина відскочила, зігріваючись пролитою на неї рідиною.

    — Люмі, вибач, я не подумала, що ти не встигнеш відійти.

    — Все нормально.

    Дівчина вже була готова втрутитись у цей конфлікт, як раптом біля вхідних дверей почулось:

    — Це що за кавардак тут відбувається?!

    Фраза була сказана непохитно, чітко. Усі почули, і всі процеси зупинились, але… голос-то був дитячий?

    На арену вийшла дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти, із рудим волоссям, туго заплетеним в дві косички.

    — Невже з самого ранку пили?

    Вона зупинилась біля двох чоловіків, що вже качались по підлозі, і… це змусило їх перестати товкти пики один одному.

    — Те, що ви себе в поганому світлі виставляєте, нікого не цікавить, а от ганьбити заклад і нашу країну перед гостями – неприпустимо. Вирішуйте все на вулиці.

    І ці двоє здорових, кремезних чоловіків встали, обтрусились і просто вийшли…

     

    — Таню, як добре, що ти зайшла!

    Ледь не плачучи налетіла офіціантка.

    — Лідіє, що тут сталось?

    — Як завжди, гра в карти.

    — Ну то і вигнала би їх втришия!

    — Я ж не ти…

    — Оце вже точно.

    — Ти зайшла за якимись продуктами?

    — Ні, просто почула галас знадвору, і вирішила перевірити. Як виявилось, не дарма.

    — Дуже!

    — Пф, Люмі би з ними теж упоралась.

    Всі дружно перевели погляд на Паймон, яка все ще літала вгорі з тарілкою борщу.

    — Але ти дуже крута!

    Офіціантку наче обухом по голові вдарили.

    — Божечки, вибачте.

    Робітниця почала метушитись, намагаючись якось прибрати сліди побоїща, а потім переключилась на Мандрівницю, відтираючи їй одяг.

    — Тут тільки випрати допоможе. Мене Таня звати, до речі.

    Дівчинка простягнула руку.

    — Люмін.

    — Якщо не проти, можемо піти до мене в гості. Я допоможу з одягом і погодую вас.

    — Ого, оце нам щастить! Ще погодують. Я Паймон.

    Дівчинка запитально подивилась.

    — Вона мій друг і компаньйон у подорожах.

    — То що, підете?

    — Це було б чудово.

    Через хвилину заклад спорожнів.

     

    — Ти з ними так круто впоралась!!!

    Все не заспокоювалась Паймон.

    — Та це дрібниці.

    — Ні, ти і справді молодець, не дивлячись на такий молодий вік.

    — Я просто скористалась авторитетом брата. Але якби знала, що ти і сама можеш їм прочухана дати, то не втручалась би.

    — Іноді краще вирішувати конфлікти словами, по собі знаю.

    — От саме, що “іноді”. Їм би не завадило і тріснути.

    — Хахахахахах. Так а що стосовно твого брата?

    — Довго пояснювати. Його багато хто знає, він багато кого знає, та й посада в нього якась дуже крута. Чесно, я сама не дуже в курсі, але на конфлікти з ним нариватись нема бажаючих.

    — Когось це мені нагадало.

    — Тому?

    — Ага, точно його.

    — Це ваш знайомий?

    — Так. Теж довго пояснювати.

    — Пощастило нам.

    — Хм?

    — Зараз вдома нікого, і ми зможемо спокійно привести твій одяг у порядок.

    — А в тебе велика родина, виходить?

    Запитання ховало у собі багато болю. Не дуже-то і хотілось почути на нього відповідь.

    — Оооо так. Крім старшого брата, який, на жаль, дуже рідко буває вдома, є ще двоє молодших і сестричка. Ну і мама з татом, звичайно.

    — Зрозуміло.

    — Знаєш, я їх дуже люблю, але іноді їх легше любити на відстані. Тому зараз моя любов розквітає, як молодий бутончик. Мама з сестричкою в гостях, тато пішов у справах, а старший брат забрав двох молодших і повів на зимову рибалку. У нас є купа часу. Якщо ти не проти, розповіси мені щось про свої пригоди?

    — Без питань.

    — Ти вже в багатьох країнах побувала?

    — У трьох, але до кожної із них є своя історія.

    У будинку було затишно і тепло. З першого погляду було зрозуміло, що він замалий для такої кількості людей, і що Таня недарма цінує моменти самотності, але… При всьому цьому, навіть не бачивши жителів, Мандрівниця не відчувала у ньому ворожості. Все було по-домашньому. Важко пояснити словами ті відчуття, але у кожного в житті є такі моменти, коли не приходиш в гості, а повертаєшся до себе.

    Люмін сиділа біля каміну, накрившись ковдрою, і відігрівалась, а Паймон все ще не могла вирішити, яка страва цього регіону займе перше місце у її шлунку та серці.

    — Так, ну з твоїми речами я закінчила. Вони вже сохнуть. Якщо не проти, я дам тобі одну з маминих суконь?

    — Та це вона має не бути проти.

    — Тоді домовились. Не сидіти ж тобі так увесь час.

    — Дякую.

    — Я буду готувати вечерю, не хочеш допомогти? Це дуже копіткий процес, зготувати на всіх.

    — Залюбки.

    — О, придумала. Якщо ми вже готуємо разом, то ти можеш навчити мене чомусь новому, і на столі сьогодні буде екзотична вечеря.

    — Ні, ні, ні, Паймон не згодна. Ми вже наїлись того всього, я хочу ще вашої кухні, поки ми тут.

    — Нуу, тоді п’ятдесят на п’ятдесят.

    — Згода.

     

    З кожною миттю серце здавлювало все сильніше.

    “Знаю, Паймон, я обіцяла поділитись, якщо мені буде погано, але боюсь, що ти не зрозумієш.”

    Всі ці такі знайомі процеси викликали неабиякий захват і щем у грудях Мандрівниці, бо тут вони асоціювались зі словом “родина”. Найкращі кухні та найпрофесійніші кухарі Тейвату не стояли і поряд із сьогоднішньою вечерею.

    “Пробач мені, Сян Лін.”

    Скоро все було зготовано і накрито на стіл.

    — Певно, в тебе постійно так. Таке життя.

    — Яке?

    — Переїздити з місця на місце, зустрічати нових людей, елементарно, куштувати нові страви. Для мене ж і рисові кульки в новинку.

    “Знову одне і те ж.”

    — Та знаєш, я не скаржусь. Не думаю, що всі мандрують з доброго дива. Може, комусь просто немає де зупинитись.

    “Мені.”

    — Коли брати підростуть, та і я теж, хіхіхі, то ще буде можливість помандрувати.

    Вперше за це коротке життя в новому світі хтось не сприймав її подорожі як належне.

    — Я візьму тебе з собою, коли підростеш. Якщо схочеш.

    —Угу.

     

    — Таню, ми вдома!

    Почулось голосно з коридору, і їх розмову було перервано.

    — Таню, Таню!!!

    —Таню, Таню, Таню!!!

    До кімнати забігли два хлопчики. Один, на вигляд, років семи, а другий трохи менший. Схожі, як дві краплі води. Єдина різниця — колір волосся. У меншого воно було темнішим, каштановим.

    — Ми з ким домовлялись взуття знімати при вході?!

    Ще раз гримнуло з коридору, але вже в порожнечу. Діти, один поперед одного, хотіли вразити своєю розповіддю сестру. Єдине, що збило малечу — це присутність у кімнаті незнайомої людини.

    Кімнату заповнила тиша. Усі чекали, поки хтось з дітей першим лусне і засипле гостю питаннями. Не витримала Паймон.

    — Ееееееееее!!!!

    Вона почала тицяти пальцем у старшого хлопчика.

    — Я тебе точно знаю! Ти ж молодший брат Чайльда!

    На цих словах до кімнати увійшла людина, про яку йшла мова. А Тавкр нарешті не витримав і підбіг до Мандрівниці, обійнявши її.

    — Люмін, як я радий, що ти приїхала. Підемо разом грати?

     

    Ой леле, якщо й  існують у світі незручні ситуації, то ця була їх королевою.

    Чайльд, як вкопаний, стояв біля входу, тримаючи на гаку три здоровезні спіймані рибини.

    — То ви знайомі?

    Розпочала Таня, і крига скресла.

    — А, так, ми зустрічались з Чайльдом в Лі Юе… По роботі. Адже так, Чайльд? Хахаха. Скажи вже що-небудь.

    — Ага, вона мій партнер…  В одній справі. Нічого особливого.

    — Оце, виявляється, світ тісний!

    Спеснула в долоні Таня.

    — Люмін обіцяла приїхати і погуляти зі мною.

    — Та я не думав, що вона наважиться зробити це настільки скоро. Після останніх подій.

    — Довелось.

    — То…

    Тарталья нарешті пройшов у кімнату.

    — Лишаєшся з нами на вечерю?

    — Напевно.

    — Що означає “напевно”?

    Перервала Таня.

    — На вечерю і на ніч! І це не обговорюється. Я знайду місце. Завдяки Люмін у нас сьогодні буде прекрасна їжа.

    — Нічого такого.

    — Вона допомогла це все приготувати, і навчила мене новим рецептам. Ми маємо якось віддячити.

    “Та це ж ти мені допомагаєш.”

    — Це вона вміє.

    На цих словах Чайльд пішов у напрямку кухні.

    — Розберусь із рибою.

    Докинув він.

    — Тільки не довго. Батьки скоро мають прийти, тоді сядемо вечеряти.

    Мандрівниця побігла за хлопцем.

    — Якщо хочеш, я піду.

    — Ні, не потрібно, я…

    Він не встиг договорити, бо до їх компанії доєднався Тавкр.

    — Пішли, пішли зі мною, поки є час, я покажу тобі всі свої скарби.

    І так їм не вдалось схрестити мечі знову.

     

    Скоро будинок повністю сповнився галасу. Уся родина зібралась разом. Чесно кажучи, це було неможливо. Всі говорили про щось своє і один з одним. Якісь теми піднімалися, якісь були пропущені повз вуха. Але кожен, кожен хотів вхопити шматочок Мандрівниці, поговорити з нею про далекі береги і особисті таємниці. Всім було цікаво дізнатись нове і розповісти своє. Голова йшла обертом навіть у Паймон, яка цього вечора теж була у центрі уваги у дітей. Вони зібрались півколом і залюбки слухали історії про її пригоди. Та за цією плутаниною, гамузом слів і емоцій відчувалась справжня любов. Навіть найменша донечка просто лежала, з цікавістю роздивляючись усе навколо. Ніщо не змушувало її хвилюватись і плакати.

    За цим всім Чайльд також обріс новим амплуа. За тим, як він приділяв увагу кожному з менших і няньчив дитину, аж ніяк не приховувався передвісник Фатуї.

    Зрештою, всі все ж таки сіли за стіл. Нічого не змінилось. Спочатку малеча билась за стілець поряд із Люмін, а потім всі почали нахвалювати нові страви. Аж так, що до кінця вечері Мандрівниця сиділа червона, як помідор.

    Опісля, до миття посуду її не допустили і змусили відпочивати.

    Стіл було прибрано, всі зайняли свої глядацькі місця, посадивши Люмін у почесне крісло, і вже дійсно почали слухати казки про пригоди з її життя. Було вражаюче, утомливо і заспокійливо. Через пару годин сон здолав дітей і Паймон.

    — А мої історії вони так не слухають.

    — Ти не вмієш цікаво розповідати, любий.

    Мати поцілувала Чайльда у щоку і забрала в нього найменшу Наталю. Таня допомогла братам дійти до ліжечок. Будинок готувався до сну, а Мандрівниця сиділа з незрозумілими почуттями, що переповнювали її зсередини.

    — Не хочеш піти прогулятись?

    — Зараз?

    — Мені здалось, тобі потрібно. Не вистачає повітря. Я знайду, що накинути, не хвилюйся.

    — Ходімо, зайвим точно не буде.

    — І не боїшся йти зі мною?

    — Сьогодні — ні. Пайм… Ой, забула, що вже спить.

    — Не думав, що вона може хоч щось без тебе робити.

    — Ми ж не сіамські близнючки. Не ображай її.

    — Добре-добре.

    Хлопець подав пальто, рукавички та шапку.

    — Це мамині, але не думаю, що вона буде проти.

    — Таня теж так казала, коли давала мені сукню.

    — Значить, це правда. Пішли.

     

    Сніг хрумкотів під ногами. На вулиці і справді ставало трохи легше. Жар перестав так сильно пожирати душу і тіло. Вночі було ще гарніше. Якщо день забиває все своїм сяйвом, то ніч дає час на роздуми.

     

    — Я знаю, що ти відчуваєш.

    — Не знаєш.

    — Тобі страшно і самотньо. Мені було так само, коли я їхав в Лі Юе.

    — Тобі?!

    — Що це має означати? Я теж не хотів залишати родину.

    — І до чого тут мої емоції? Ти знав, що залишаєш їх вдома і все буде в порядку. І в Лі Юе ти їхав не сам.

    — “Всі проблеми світу не лягли на мої плечі” — ось що ти хочеш сказати?

    — Неправильно так думати, я знаю. У кожного є свій біль.

    — Думай, якщо тобі стає легше від цього. Дозволяй собі думати про свої проблеми, і вважати їх найболючішими і найстрашнішими у всьому світі.

    — Не впевнена, що це допоможе.

    — Я чув. Чув про події в Інадзумі. Це тебе ще більше збило?

    — В якому сенсі?

    — Баал виявилась несхожою на Архонтів, яких ти зустрічала до цього.

    — То й що. Все одно все закінчилось на мою користь.

    — Але тепер ти знаєш про інший бік “пригод”, коли все йде не за планом і закінчується вдало…  не для всіх.

    — Та що ти можеш знати? Тебе там навіть не було.

    — Знаю, що тепер ти боїшся не тільки не знайти брата, а і того, що до цього часу можеш сама не витримати.

    “Я… Цього боюсь?”

    Ці слова розставили всі крапки над і.

    “Невже після Інадзуми мене сковував такий страх?”

    На секунду все перед очима поплило, а земля пішла з-під ніг.

    — Агов, все добре?

    Схвильовано заговорив хлопець.

    — Так. Напевно так.

    — Я не хотів тебе налякати чи образити, просто знаю це відчуття. Відчуття страху, перед чимось невідомим і більшим, ніж ти сам. Ще тоді, в Лі Юе — пам’ятаєш, що ти мені сказала?

    — Після того, як Моракс віддав свою силу?

    — Ага. “Невже тобі не образливо, що нас поставили в ніщо і грали, як пішаками?!” Спочатку я і справді не звернув на це увагу, а потім почав все більше задумуватись. Доходити до усвідомлення. Ставив перед собою запитання: “Наскільки моя роль насправді значуща у цій грі? Чи я головний герой? Або через мою смерть теж можна переступити та піти далі?” І от вмерла Сеньйора. Тому, перебуваючи тут, зараз, постійно із цими думками, я тобі вдячний за те, що ти посіяла тоді, і розумію тебе.

    — Давай ще трошки просто ось так погуляємо.

    — Звісно.

    “Ким би ми не стали завтра одне для одного, зараз ти підібрав потрібні слова”

     

    0 Коментарів

    Note