Обіцяю
від JustUartБо
Я стояла на мокрому асфальті ховаючи запалені очі під парасолею і слідкувала як краплі дощу стікають вниз по шпицях та з тихим плескотінням падають в калюжі на тротуарі. Ноги промокли. Невистачало ще застудитися, з жалістю опускаю погляд на промокші носки своїх старих кросівок, ловлячи своє відображення в дзеркалі води. “Красуня, нічого не скажеш” – хмикнула я відводячи погляд в сторону. Дивитися на бліде обличчя з припухлими повіками і мішками під очима бажання не було, як і настрою, і сил до-речі також. Ранок видавався ще похмурішим після безсонної ночі, проведеної за зборами.
– ХЕЙ МАЛА, ЧОГО НОСА ПОВІСИЛА? – нахиливши голову набік життєрадісно запитав Санс – БОЇШСЯ, ЩО ПАПС ЗНАЙДЕ ТАМ РОБОТУ І НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ ДО ТЕБЕ?
Я знизала плечима :- а ти Санс? Ти боїшся?
Уважний погляд, здалося спрямований не в очі а прямо в душу став мені відповіддю. Занадто довгий, щоб означати заперечення, тепер я була впевнена – він боявся, так само як і я, боявся що брат більше не повернеться до нього, боявся втратити його назавжди.
– Я НЕ ЗНАЮ ЧОГО БОЮСЬ БІЛЬШЕ…ЩО ВІН НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ, ЧИ… – широкоплечий скелет відвів погляд набираючи вологе повітря в ефимерні легені і…не продовжив. Струснувши черепом неначе проганяючи лишні думки з голови він сплюнув на брудний тротуар та заховав стиснуті в кулаки руки в кишені чорної куртки. Дощ розійшовся сильніше і Санс задер голову до затягнутого хмарами неба, підставивши обличчя мілким краплям, дозволивши холодній воді стікати по крейдяно-білих скулах аж до шиї, затікаючи під шарф та окреслюючи перший міжхребцевий диск глянцевою вологою. Я склала парасольку та підійшла ближче до нього торкаючись рукою плеча через мокрий рукав куртки у жесті підтримки, проводжаючи поглядом стікаючі краплинки, що набували фіолетовий відтінок від ледь помітного сяяння його магії.
Від споглядання чужого хребта відволік гудок відїжджаючого поїзда і крики радісного Папіруса, що виглядав через привідкрите вікно і зараз з широченною посмішкою махав нам обома руками: – Не давайте сумувати одне одному! Санс, обіцяй приглянути за людиною!
– ОК БРО! НА ЗВ’ЯЗКУ! – крикнув у відповідь Санс і приклав кулак з відтопиреними мізинцем та великим пальцем до вушного отвору зображаючи телефонну трубку. Я посміхалася і мовчки махала у відповідь, надіючись що дощ приховає непрошені сльози, що котились по щоках.
Коли потяг від’їхав від перону лишаючи позаду себе дві фігури стало … боляче, і… одиноко, я перевела погляд на стоячого поряд монстра.
– Можна я скажу одну дивну дурницю? Чомусь згадалося…- Санс кивнув тут же повертаючи голову в мій бік і гублячи посмішку
– В нас говорять, що літом небо плаче теплом, бо це не дощ, а сльози ангелів.
Секунду він дивився на мене уважним поглядом ніби сумніваючись, а потім провів пальцями по щоках стираючи вологу, пригріваючи моє холодне від дощу і сліз лице в своїх долонях: – АНГЕЛИ ПРЕКРАСНІ. ДОЗВОЛИШ І Я ВИТРУ ЦІ СЛЬОЗИ.
Наступну хвилину я ошарашено стояла гарячково збираючи вкупу думки, що кинулись врозсипну, дихаючи через раз та намагаючись зрозуміти який сенс вкладений в ці слова.
– ТИ НЕ ПОВИННА ПЛАКАТИ, КРИХІТКА БО. СХОВАЙ СВОЇ СЛЬОЗИ, МАЛЕНЬКИЙ АНГЕЛОЧОК, ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ. Я ПОДБАЮ ПРО ЦЕ, ЧУЄШ? Я Ж ОБІЦЯВ…
Теплі долоні відпустили моє лице і я опинилася притиснута до широкої грудної клітини, що рівномірно здіймалася вселяючи надію і відчуття безпеки, чомусь сама не розуміючи причини я хотіла вірити цьому монстру. Хотіла щоб захистив і втішив, хотіла бути в таких необхідних зараз обіймах, мої руки ковзнули по чужій спині торкаючись лопаток і я дозволила собі заритися обличчям в сливового кольору шарф, що неочікувано приємно пах шафраном і ще трохи корицею. Душу гріло спокійним теплом, хотілося залишитись.
– Дякую тобі – тихо вимовила я без особливого бажання виплутуючись з теплих обійм.
– НЕМАЄ ЗА ЩО ПИРІЖЕЧОК, ДЛЯ ЦЬОГО Й ІСНУЮТЬ ДРУЗІ, ПРАВДА Ж? А ТЕПЕР, ТИ ПІДЕШ ДОДОМУ, ПРИЙМЕШ ГАРЯЧУ ВАННУ І ВЕСЬ ДЕНЬ БУДЕШ ГРІТИСЯ ПІД КОВДРОЮ. – З виразом обличчя дитсадковської няні закінчив Санс.
– Що? Ні!
– ТАК! ВИ ЛЮДИ ТАК ЛЕГКО ЗАХВОРЮЄТЕ! ТИ ЗАМЕРЗЛА, Я Ж БАЧУ.
– Ні!
– ТАК.
– Неправда! Тим паче мені сьогодні на роботу, я не буду сидіти цілий день вдома!
– ХАХ! ЯК ЗНАЄШ, АЛЕ ЯКЩО ТИ ТАКИ ЗАХВОРІЄШ Я ОСОБИСТО БУДУ ТЕБЕ ЛІКУВАТИ! І ПОВІР, ЦЕ БУДЕ ЖОРСТОКО! ТИ БЛАГАТИМЕШ ПРО МИЛОСЕРДЯ! – пообіцяв він примружившись і даруючи гострозубу посмішку.
– а мені не страшно, а мені не страшно, і я тебе ні крапельки не боюсь жахливе страшне чудовисько! – по дитячому проспівала я і припустила підскакуючи по вулиці не пропускаючи жодної калюжі, розляпуючи бризки і ухиляючись від друга, що намагався мене схопити.
Санс
Ранок добрий не буває. Сьогодні як ніколи раніше я був згідний з цим висловлюванням. Хапаючись фалангами пальців за розтягнуту горловину домашньої футболки я піднявся з ліжка і волочачи ноги попрямував до ванної кімнати. Треба привести себе в відносний порядок сьогодні, вистачить жаліти себе. Погляд розгублено бродив по відображенню в зеркалі вихоплюючи окремо як шматки пазлу частини зовнішності. Скули бліді, не те щоб в мене вони бували залиті рожевим рум’янцем, але такий паперовий ледь сіруватий відтінок видавав безсонну ніч та проблеми зі здоров’ям. Так само як і незвично розширені яскраві зіниці навколо яких в чорних провалах очниць те і діло закручувалися сполохи пурпурової магії, яка наче знущаючись з мене, вперше за десятки років саме зараз вийшла з-під контролю. Я знав причину, знав та не хотів її признавати, це було неочікувано для мене, невчасно і так …несправедливо. Нечесно по відношенню до мого брата і до мене самого. Так, такого роду активність магії мала місце в житті кожного монстра в трьох випадках: підліткове дозрівання, яке було пережите мною тридцять років тому, магічне вигорання, що призводило до божевілля, а деколи навіть і смерті хворого монстра, і хвилювання душі, коли та відчувала біля себе споріднену половинку, істинну пару чи то соулмейта, як їх називали в нас в підземеллі. І мене до останнього не покидала надія що це другий варіант, як би по-дурному це не звучало, але втрата здорового глузду лякала мене менше ніж можливість в пориві неконтрольованих емоцій нашкодити брату.
Цього разу, як мені здавалося, йому пощасливилося завести стосунки з прекрасною істотою, і незважаючи на приналежність до різних видів вони чудово ладили і людина начебто дійсно любила цього несерйозного баламута. Різкий кульбіт душі в грудній клітині викликав гострий приступ тошноти який скрутив спазмом неіснуючий шлунок і заставив негайно схилитися над унітазом вибльовуючи слизькі мутні згустки з неприємними комочками. Він неприємного присмаку ацетону першило в горлі, а в куточках очниць збиралися крупними горошинами сльози. Сплюнувши тягучу слину я стер з підборіддя потьоки темно-бурої магії відторгнутої організмом. Голова йшла обертом, а перед очима розпливалися сині плями, я зі стогоном притулився лобом до холодної кераміки обідка унітазу, долонями і колінами опираючись об мармуровий кахель підлоги. Праву стегнову кістку пройняло вібрацією змушуючи прийняти сидяче положення та витягнути з кишені шортів телефон з екрану якого на мене дивилася задоволена фізіономія мого улюбленого та єдиного брата. Відеовиклик, чорт би його побрав.
– САП ПАПІ!- натягуючи вимучену посмішку в звичній манері привітався я піднімаючись по стінці, однією рукою тримаючи телефон, а іншою чіпляючись за поличку для рушників, бажаючи втримати себе в вертикальному положенні.
– Привіт Саааанс, що поробляє мій старший братик? Я так скучив за тобою!
– З ТВОГО ВІД’ЇЗДУ ПРОЙШЛО ДВА ДНІ БРО, ЯК ТИ МІГ СКУЧИТИ? – губи самі розтягнулися в широкій посмішці але новий приступ головокружіння заставив до скрипу стиснути металеву поличку, опираючись на неї сильніше, ненароком зриваючи з кріплень своєю вагою та з гуркотом разом з всіма склянками і складеними на ній рушниками полетіти на підлогу.
– ньєх Санс, що сталося? Ти впорядку?
– ХЕЙ БРО НІЧОГО, ПРОСТО, ТВОЯ ЛЮБОВ ЗБИВАЄ З НІГ! – надіючись відбитися жартом я посміхнувся і сперся лопатками в стіну
– Санс! Я подзвонив не для того щоб слухати твої дурні каламбури! – з екрану на мене дивилося нахмурене лице Папіруса – З тобою точно все добре? – з сумнівом перепитав він. На що я впевнено кивнув проковтнувши підступаючу солодку слину.
– Я ТЕБЕ СЛУХАЮ БРО, ЩО ТИ ХОТІВ?
– Бо захворіла – просто сказав він – в неї зник голос і вона відмовляється йти в лікарню.
– ОХ, НУ… Я ЗАГЛЯНУ ДО НЕЇ СЬОГОДНІ.
Мені не хотілося надто часто бачитися з нею, провокуючи бушуючу магію, але я ОБІЦЯВ брату приглянути за цією крихіткою, а я тримаю своє слово! Тим паче я сам переймався її станом, адже люди такі слабкі, вони так легко “ламаються”. Ще трохи поспілкувавшись з братом і вислухавши всі його “Ньєх!Неймовірно хороші” новини я з задоволенням відмітив покращення самопочуття і навіть зміг піднятися на ноги, голова більше не крутилась, лише незначний спазм стискав щось під ребрами. Треба зайти в аптеку по дорозі.
– з-заходь – прохрипіла вона ледь чутно, відходячи від дверей, пропускаючи мене в темний коридор.
-ХЕЙ МАЛА, ТИ ЖИВА ХОЧ? – я пройшов в квартиру оглядаючи стіни оклеєні синіми шпалерами і вхід в кухню, звідки через відкриті навстіж двері чувся свист чайника. Роззувшись та зтягнувши з себе тепле худі я слідкував за тонкою згорбленою фігурою, яка ковзаючи по підлозі теплими шкарпетками підійшла ближче щоб пройти мимо мене злегка зачепивши плечем.
Моя рука блискавкою впирається в стіну на її шляху і я спостерігаю здивовані очі, що кольором можуть зрівнятися тільки з весняним небом перед грозою, її лице горить червоним полум’ям не зрозуміти від чого, напевне застуда бере своє, а губи відкриваються щоб замість питання що читається в цих неймовірних очах випустити сухий кашель і я проводжу пальцями ніжно огладжуючи овал обличчя, торкаючись світлих вій, стираючи бісерини поту з-під неслухняних пасом волосся, прикладаю свою білу жорстку долоню до її лоба оцінюючи температуру.
– ТА В ТЕБЕ ЖАР, ПИРІЖЕЧОК!
– я…я вже випила жарознижуюче С-Санс. – навіть не хрип, шепіт чую у відповідь і відчуваю як власна душа липне зсередини до клітки ребер видаючи своє задоволення. Моє задоволення. Моє ім’я що грає на її губах тихим шепотом заставляє прикрити очі, а фантазія малює непристойні картини де лише я і моя крихітка піді мною, така м’яка і доступна, проводить маленькими холодними долоньками по моїх тремтячих ребрах, в пориві пристрасті чіпляється за ключиці і шепоче Моє ім’я. Моє, не Папіруса… Але цього не буде, ніколи, я не дозволю бісовій магії вирішувати кому з нас дістанеться ця крихітка, ніколи не зраджу свого брата, ніколи не відберу його щастя, ніколи.
-Санс? Все добре? – моя рука досі на її лобі – Санс?
Я заспокоюю пульсуючу душу та відкриваю очі, щоб ще раз поглянути в маленьку копіюю грозового неба обрамлену світлими віями.
– я ніколи не помічала, що твої очі такі гарні, не прості білі зіниці, навколо наче фіолетовий вихор, ох – вона хіхікнула прикриваючи рот кінчиками пальців – я бачу там маленькі сердечки, ніколи не помічала раніше.
Я поспішив відвести погляд і відступити приймаючи руки, даючи можливість втекти, не думав що буде так складно.
– ХІБА В ПАПІРУСА НЕ ТАКІ Ж САМІ? – не зміг стримати свого здивування.
– ні – Бо вхопила мене за руку і поковзала по гладкій підлозі в кухню, тягнучи за собою – зіниці Папса зовсім не такі, хіба ти не знаєш, ніколи не дивився в очі своєму брату?
Очі брата я знав прекрасно і знав які виразні вони можуть бути, коли сильні емоції випускають фіалкову магію, як дивно, що вона не бачила, я нахмурився.
– …вони білі і тонкі, лише іноді мені здається я бачу в них кольоровий контур – світло-фіолетовий з відтінками рожевого. Ти будеш чай? Я зроблю малиновий. Так от, вони не такі як твої. І ніяких сердечок – вона помахала чайною ложечкою в повітрі – в тебе й колір не схожий, глибший і темніший…лавандовий.
Знала б ти крихітка, в яких ситуаціях з’являється цей лавандовий не підходила б до мене так близько, не мучила б хорошим відношенням. Я з вдячним кивком прийняв з її рук чашку з ароматним чаєм ніби ненароком торкаючись пальців. Як шкода що ти зможеш бути мені лише другом, як шкода що магія виплескує і вирує даремно, як шкода що душа помилилася признавши тебе.
Не соромтеся писати коментарі, навіть негативні. Автору корисно почути критику і приємно якщо його бачать. І це стосується не тільки мене)