Об’єднані життям і смутком

Чюя знайшов дівчат у зброярні. Еліс показувала Хіміцу таємні розробки Мафії, але, побачивши Чюю, обняла нову подружку на прощання і поспішила назад до Морі. 

–Тебе ж Хіміцу звуть? 

Дівчинка кивнула. 

–Збирай речі, я чекатиму тебе на виході. 

Чюя встиг викурити цигарку, поки дівчинка підійшла до нього. Він забрав з її рук валізу, яка виявилась легшою, ніж виглядала, посадив її в авто, і вони вирушили. 

Їхали мовчки: Чюя не знав, про що говорити з дитиною, та й не горів бажанням це робити, а Хіміцу попросту соромилась. Та все ж дівчинка першою порушила тишу: 

–Як мені до Вас звертатись? 

–Накахара Чюя. Можна просто Чюя. 

–Мені зручніше Накахара-сан. 

Хлопець знизив плечима. 

–Так теж підійде. 

–А куди Ви мене везете, Накахара-сан? 

–Морі-сан тобі, напевно, вже говорив, але повторюсь. На найближчий місяць я твій охоронець, тож, ти житимеш у мене.  

Сказавши це, Чюя замовк і спостерігав за дівчинкою краєм ока через дзеркало. Вона виглядала такою маленькою і наляканою, що серце мимоволі стислось. Хлопець мимоволі відчув себе мудаком.  Все ж, дівчинка не винна в тому, що сталося, вона просто дитина. Він має бути до неї м’якшим. Тому на найближчому світлофорі Чюя повернувся до неї з легкою, але щирою усмішкою: 

–Я постараюсь бути не надто суворим, гаразд? 

Дівчинка усміхнулась у відповідь: 

–А я постараюсь не спричиняти зайвих проблем. І, Накахара-сан? 

–Що, крихітко? 

–Називайте мене просто Хімі. 

Чюя підмигнув їй і усміхнувся ширше: 

–Рад знайомству, Хімі-чан. 

–Я також. 

Рух поновився, машина їхала далі, та Чюя продовжував усміхатись. Все ж, він занадто любив дітей. 

–У тебе достатньо речей? — спитав він за якийсь час. 

–Так. 

Чюя в це не вірилось, враховуючи вагу дитячої валізи: 

–Точно все є? 

–Одяг і особисті речі маю, усілякі дрібнички також. Нема, хіба що, постілі та їжі, але грошей в мене достатньо, тож я все куплю. 

–Збережи їх на потім. Такими дрібницями я тебе забезпечу.  

–Але… 

–Жодних але. 

–Добре. Дякую. 

Більше вони не говорили. Хіміцу розглядала Йокогаму через вікно, а Чюя слідкував за дорогою. За якийсь час тиша стала йому набридати, тому він увімкнув радіо.  

Від того, як Хіміцу тихо підспівувала собі під носа, його серце ще більше розтануло. Тож він ледь не почав лаятись, коли пісня закінчилась і почались новини: 

–В місці виникла серія нелюдських вбивств. Особи жертв поки не встановлені через серйозне скалічення їх тіл. З усіх них здерли шкіру, вивернули навиворіт і пришили назад. Відомо тільки те, що Портова Мафія не залучена до цієї справи, особистість вбивці поки невідома… 

–Фу, які брудні методи. Звісно, ми не залучені, навіть ми таке не використовуєм. 

Чюя почув, як дихання Хіміцу прискорилось. 

–Знайшли, що повідомляти по радіо! — тихо вилаявся Чюя і припаркував авто. 

–Хімі-чан, поглянь на мене. 

Він зустрівся з дитячими очима, що так нагадали йому лань, і почав заспокоювати дівчинку: 

–Тшшшшш, все гаразд. Ці поганці на тебе не нападуть. 

Хіміцу на це шалено захитала головою: 

–Це вони, — налякано промовила дівчинка, — вони прийшли по мене. 

Чюя нахмурився: 

–Вони тебе не дістануть. А, якщо спробують, помруть від моїх рук. Довіришся мені, Хімі-чан? 

Дівчинка невпевнено кивнула. 

–От і молодчинка. А тепер зроби глибокий вдих. 

Хлопець допоміг їй заспокоїтись, і вони проїхали кілька останніх кварталів до будинку, де жив Чюя.  Хіміцу заворожено розглядала багатоповерхівку, роздумуючи, наскільки великим буде її нове помешкання. Та вона ніяк не очікувала, що Накахара живе в пентхаусі.  

–Це що, весь поверх ваш? 

–Наш, — вточнив Чюя, — це тепер і твій дім. 

Дівчинка з сяючими очима розглядала частину помешкання, бігаючи з кутка в куток, але не наважуючись ходити в інші кімнати. За це Накахара був щиро вдячний, згадуючи безлад, який він там залишив. Він провів Хіміцу в одну з гостьових спалень і, за той час, коли дівчинка розбирала валізу, прибрав пляшки й сміття у інших кімнатах. Після цього він виявив проблему – в них майже не було їжі. Треба йти до магазину. 

Хлопець постукав у двері дівчинки: 

–Ти, напевно, втомилась, але нам потрібно сходити за продуктами. 

Хіміцу в туж хвилину вискочила з кімнати. 

–Можемо вирушати, Накахара-сан. 

Чюя не стримав усмішку: 

–Тоді ходімо. 

До улюбленого супермаркету Чюї було не так вже й далеко, тому вони йшли пішки. 

–Вибачте за відвертість, але я думала, що настільки багаті люди не ходять в магазин. 

–Це чому? — здивувався Чюя. 

–Це за них робить прислуга, — пояснила дівчинка. 

Чюя розсміявся: 

–Не люблю змушувати людей робити те, на що й сам спроможний.  

Хіміцу обдумувала його слова кілька хвилин, а потім захоплено вигукнула: 

–То ви й прибираєте самостійно! 

Чюя тільки кивнув з самовдоволеною усмішкою. 

–Вашій дружині неймовірно пощастило. 

Чюю шокував такий висновок: 

–Я холостяк. 

–Не може бути! — неповірила Хіміцу, — тоді дівчина? До речі, вона не буде проти того, що я житиму з вами? 

Чюя знову розсміявся: 

–Ні, тому що ніякої дівчини нема. 

–Ви брешете, — зіщулила очі Хіміцу. 

–Брешу? 

–Угу, — кивнула Хіміцу, маневруючи прискоком між перехожими, — не може такий ідеальний чоловік бути вільним. 

–Зламаю твій світогляд, дитино, але може. 

Дівчинка спіткнулась. Чюя врятував її від поцілунку з асфальтом в останню хвилину. 

–Будь обережною! 

Хіміцу кивнула. Весь залишок шляху вона мовчала. Чюю це трохи збентежило, та він дав їй час на власні роздуми. Тим паче, що ще не знає її достатньо, аби самостійно починати розмову.  

В супермаркеті все пройшло на ура: Хіміцу не відходила від нього, навіть допомагала штовхати візок.  

–В тебе є алергія на щось? — вточним Чюя, обираючи яблука. 

–Ні, немає. 

Чюя оглянув останній фрукт на наявність почорніння і вклав їх у візок. 

–А що любиш? 

–Солодке, — миттєво відповіла дівчинка, трохи посміхаючись, — причому все. 

Чюя вже й втратив рахунок, вкотре за день їй посміхнувся: 

–Обов’язково щось візьмем. Тільки не з’їдай багато одразу. 

Спочатку дівчинка надула щочки, але за хвилину її очі наповнились сумом: 

–А ще… Ще я люблю… 

–Говори, не соромся, — підбадьорив Чюя. 

Хіміцу схилила голову і відповіла, тихо-тихо і зовсім печально: 

–Я дуже люблю крабів. 

Чюя засміявся, та його сміх теж не був веселим: 

–Тоді тобі пощастило. Бо я знаю, здається, мільйон рецептів їх приготування. 

Більше нічого не було сказано. Просто два найкрасивіші, ретельно відібрані Накахарою краби опинилися у горі покупок. Після цього до них додалися полуничні тістечка, і кілька шоколадок. А наостанок був шокований погляд від Хіміцу на те, що всі продукти, запаковані в пакети, летіли за ними в повітрі, контрольовані здібністю Чюї.  

На вечерю в них був крабовий суп. Чюя аж сам здивувався, що досі досконало пам’ятає його рецепт. Хіміцу він сподобався, і вона нахвалювала Чюю весь вечір, аж поки старший не відправив її спати. 

Йому б і самому пора лягати, але він ще мав роботу. Тож, наповнивши собі келих вином, Накахара сів ознайомлюватись зі звітами.  

–Що ж, поглянемо, — зітхнув Чюя, відкриваючи папку. Це тяжко, але необхідно, тим паче, поки Хімі спить, і він може дозволити собі плакати. 

“Так, Морі-сан явно врахував, що ці каракулі не кожен розшифрує” — подумав хлопець, ніжно проводячи пальцями по кривим ієрогліфам. Колись йому знадобилось багато часу, аби навчитися розбирати це. Аж не вірилось, що в настільки ідеального Дадзая все так погано з каліграфією. А зараз ці закарлючки такі рідні… Шкода, що це останній раз, коли можна їх почитати. 

Сльози затуманили зір. Чюя витер їх швидким рухом і почав читати. 

“Га, а ці щури доволі цікаві. Ну й здібності, — подумав він після 15 документу, — стоп, що?” 

Накахара перечитав останній абзац: 

“Частим гостем організації, а також можливим союзником Достоєвського є Микола Гоголь, бла-бла-бла… Здібність “Шинель” дозволяє йому переміщуватись у просторі за допомогою порталів, точна максимальна відстань невідома. Переміщення у просторі за допомогою порталів? — замислився Чюя, — щось знайоме. Точно,  Акутаґава розповідав дорогою додому, що Хіміцу виникла в Йокогамі з воронки невідомого походження. Невже це Гоголь її телепортував? Чи це — її власна здібність? Сили ж можуть бути схожими, як у нас з Верленом. Цікаво, дуже цікаво”  

Роздуми рудоволосого раптово перервав крик. Страх пробіг під шкірою мурашиним роєм, разом з вогнем від негайно активованої здатності. За секунду Чюя вже був коло дверей спальні, та, на своє полегшення, не виявив там ворогів. Хіміцу метушилась уві сні, бурмотіла обривки фраз, що переривались криком, і плакала. 

Чюя поспішив до неї. Ліжко прогнулось, коли він сів поруч і легенько погладив дівчинку по голівці, нашіптуючи: 

–Все добре, крихітко, ти в безпеці. Я поруч. 

Накахара повторював це знову і знову, подеколи мугикаючи колискову, під нерівне дихання і схлипи. Коли Хімі вже, здавалось, заспокоїлась, Чюя припинив дії, але залишив руку в рудих пасмах. Та як тільки хлопець забрав її і збирався піти,  все поновилось, набагато голосніше ніж до цього. 

–Не йди! Прошу, залишся, зі мною! — кричала дівчинка між схлипами. Чюя вже подумав, що це вона йому, але дитина все ще спала і, схоже, бачила кошмар. 

–Ти ж обіцяв, що не покинеш мене! Будь ласка! Прошу! Зупинись! 

Чюя продовжив спробу втішити дівчинку, та це не допомагало. Через це в нього самого починалась паніка, він абсолютно не розумів, як йому діяти.  

Раптом Хіміцу відірвалась від нього і з криком відповзла назад. Чюя швидко активував здатність і закрутив ковдру за її спиною так, щоб вона не впала з ліжка, після чого знову спробував її заспокоїти: 

–Гей, Хімі-чан, це я, Чюя. Я друг, пам’ятаєш? Я не збираюсь робити тобі боляче. 

Чюя намагався говорити тихо і лагідно, аби не налякати її сильніше. Якщо Хіміцу дійсно здатна відкрити портал, то Чюя не хоче шукати її по всьому місту (а то й країні, якщо не далі), він би тоді точно з’їхав з глузду. 

Дівчинка ще якийсь час перелякано оглядала помешкання, дизорієнтована. Поступово вона почала впізнавати кімнату і людину перед собою: 

–Н-Накахара-сан? 

–Так, крихітко, це я. Тобі наснився страшний сон. Зараз ти прокинулась, усе добре. 

Хіміцу кілька разів кивнула і прикрила рот тремтячою рукою, аби заглушити ридання. Чюя почувався так, ніби його серце розривали на дрібне шмаття. 

–Гей, маленька, подивись на мене. 

Коли темні заплакані вогники засяяли в його напрямку, Чюя продовжив: 

–Кивни, якщо ти мене чуєш. 

Послідував кивок, ледь помітний у напівтемряві спальні. 

–Добре, молодець. Можеш мене бачити? 

–Т-трошки. 

–Чудово. Скажи мені, як тебе звуть. 

Це було не питання, скоріше прохання, що межувало з наказом. 

–Х-Хіміцу. 

–Молодчинка. А як мене звуть? 

–Накахара-сан. 

Цього разу вона не заїкалась. 

–Правильно. Пам’ятаєш, де ми зараз? 

–У Йокогамі, у Вашому непристойно великому пентхаусі. 

Чюя захихотів: 

–Маєш рацію. А тапер можна тебе обійняти? 

Дівчинка затихла на якийсь час і Чюя пошкодував, що спитав. З Дадзаєм це зазвичай спрацьовувало, та схоже метод не для всіх. Та й Хіміцу знала його всього день, було дивно пропонувати дитині щось настільки інтимне з незнайомцем. 

Ударна хвиля стала несподіванкою. Хіміцу буквально кинулась до нього в обійми, міцно стиснувши футболку на його спині кулачками, і продовжила плакати. Чюя зумів збалансувати так, аби вони не гепнулись і обійняв її у відповідь. Він не намагався заспокоїти її, даючи можливість виплакатись, але почав легенько погойдуватись вперед-назад. 

–Розкажеш, що тобі наснилось? 

Хіміцу захитала головою: 

–Вам також буде сумно. 

–Тоді давай посумуємо разом, — запропонував Чюя і притис її до себе сильніше. 

Його пальці розчісували маленькі вузлики в її розпатланому волоссі й чекав, чи заговорить дівчинка. Він не наполягатиме, якщо ні, але він би хотів розігнати жахіття дитини, якщо міг. 

Все ж Хіміцу заговорила: 

–Ц-це я у всьому винна. 

Її голос був настільки тихим, що Чюя ледь розчув слова. Та не встиг він заперечити, як Хіміцу продовжила: 

–Тоді я просто стояла і дивилась, як він іде. Якби я схопила його і відмовилась відпускати, тоді… тоді… 

Речення не закінчилось через нову хвилю сліз. Чюя перемістив свою руку на її спину і виводив на ній невеликі кола, аби заземлити дитину.  

–Послухай, Хімі-чан. Ти ні в чому не винна. Абсолютно. 

Протест дівчинки був перебитий: 

–Це прозвучить дуже боляче, але, якби він хотів піти, він би пішов, як би сильно ти його не тримала. Такий вже Дадзай. Тож не звинувачуй себе в його смерті. Винні тільки ті каналізаційні виродки, і ніхто більше, розумієш? 

Хіміцу закивала головою в його плече. Футболка Чюї промокла від її сліз, але хлопця це не хвилювало. Важливішим було те, що ридання поступово перетворювались на невеличкі схлипи, а її дихання ставало рівнішим. Чюя сумнівався, що зможе легко приспати її після цього. Спершу потрібно спробувати підняти їй настрій. 

–Хімі, ходімо зі мною. 

Дівчинка слухняно пройшла з ним на кухню, міцно тримаючи його за руку весь шлях. І, навіть коли Чюя всадив її за стіл, відпустила його з неохотою.  

–Не хвилюйся, я нікуди не піду. Посидиш тут хвилинку? 

Хіміцу кивнула, хоча їй вже було самотньо від того, що довелось сидіти самій. Вона зігнула коліна попереду себе щитом і обняла їх, спостерігаючи, як Чюя перемішує щось у невеликому кухлику. За кілька хвилин перед нею поставили велике какао з маршмелоу в формі звіряток. 

–Ось. Пий, не соромся. 

Заплакані очі засяяли при виді напою. Хіміцу з радістю зробила ковток, від відчуття солодкого на язику і тепла, що розливалось в середині, всі погані думки відходили на другий план. 

Чюя теж розслабився, спостерігаючи за тим, як вона обирала, кого ж із цукрових звіряток їй з’їсти першим.  

Подолавши половину чашки, дівчинка раптом згадала, що вже глибока ніч, і розхвилювалась: 

–А це нічого, що я п’ю какао так пізно? 

–Зробимо вийняток. 

Отримавши дозвіл, дівчинка насолодилась залишками напою. Коли кухлик був порожнім, вираз її обличчя змінився: губи трохи скривились, голова опустилась додолу. 

–Пробачте, Накахара-сан. Ви зі мною тільки день, а я вже Вас розбудила серед ночі й витратила купу Вашого часу. 

Вона збиралась сказати щось іще, та Чюя зупинив її тим, що скуйовдив волосся з легкою усмішкою і сказав: 

–По-перше, я ще не спав. По-друге, ти зовсім не витрачаєш мій час. А по-третє — віриш чи ні, але мені подобається піклуватися про тебе. Тому давай без зайвих вибачень, добре? 

Коли Хіміцу кивнула, Чюя прибрав кулхик зі столу і простягнув їй руку: 

–Хочеш трохи подивитися мультик перед сном? 

Хіміцу погодилась, і Чюя провів її в спальню. Там він загорнув її в теплу ковдру і влаштував на своїх колінах. Після невеликого обговорення, вони ввімкнули “Феї”. І байдуже, що дівчинка заснула ще до того, як Дінь-Дінь полагодила музичну скриньку. Головне, що її сон був міцним і спокійним. Чюя обережно, аби не розбудити, переклав її зі своїх колін на диван, а сам пересів у крісло. 

“Який  незвичний день, — подумав він, — думав, що надиратиму дупу якимсь поганцям, а тепер живу з маленькою дівчинкою. Тепер все зміниться… Але це добре, чи не так?” 

Чюя востаннє поглянув на мирне дитяче личко і продовжив вивчати папери. 

                                                                               * * * 

На даху сусіднього будинку двоє чолов’яг спостерігали за пентхаусом. Один із них жував бутерброд, поки інший намагався розгледіти в бінокль, що ж відбувається всередині.  

–Ти так голосно плямкаєш, що видаш наше місцезнаходження, — посварився він на колегу. 

Той проковтнув останній шматок і облизав пальці. Відпустивши останній з голосним чпоком, він сказав: 

–А який в цьому сенс? Усе одно ми нічого не зможемо розгледіти. 

Другий чоловік відсунув від очей бінокль і сердито на нього зиркнув: 

–Це не означає, що ми можемо себе видати! Вони вийдуть, рано чи пізно, і тоді ми зможемо назбирати достатньо інформації. 

Перший знизив плечима: 

–Хіба того, що ми побачили сьогодні, недостатньо? Він обдарований, навіть якщо спробуємо викрасти дівчисько, живими вже не повернемось. 

Другий гнівно закусив губу. Він не мав чим заперечити, але й не хотів визнавати, що його колега має рацію. Це викликало в першого переможну усмішку: 

–Ми тут безсилі, ти й сам це чудово розумієш. Я повідомлю босу, а він хай сам вирішує, ризикувати нам життям, чи ні. 

Комунікатор у його вусі раптово запрацював. 

–Я вже й так все почув. 

Від голосу на зворотньому кінці, в чоловіка побігли мурахи. 

–О-отож, що нам робити? 

В іншому кінці міста, хлопець у білій вушанці дико посміхнувся: 

–Випробуйте його силу. 

Хлопець проігнорував протести на іншому кінці і просто відключився. Йому було все одно, якщо підопічні загинуть, вони лише купка заблукавших овець, які мали стати жертвою для нового світу.  Пентхаус світився червоною міткою на моніторі його комп’ютера. Ціль вже близько. 

–От і знайшлась, поріддя. Більше тобі нікуди тікати. Скоро ти розкажеш мені все.