Обоє

«Швидше… Бистріше…» — вона направила на нього пістоль. Він вже тримав свій напоготові, цілиться прямо в неї.

Гучний звук пострілу. Дві кулі летять друг на друга.

Колись вони сиділи разом у шинку. Слухали потрунювання барда, що пив з колись з ними. Колись вони волокли на своїх плечах дівчину до хатини її подруги, коли та перебрала і блювала прямо посеред дороги. Колись вони зайшлися в хмільному танці, обплітаючи один одного. Намагалися знайти частину себе один в одному.

Вона: довгов’яза дівчина в пошматованих панчохах, завжди з цигаркою в руках і томним поглядом. Він: жилистий молодик з недоречним боа, єдине око якого гостро дивилося в саму суть, а інше чомусь було прикрите піратською пов’язкою. Що ж могли мати спільного капітан кінноти та монахиня лицарів західного вітру?

Єдина дрібниця: вони оба були не прийняті цим світом. Оба чорні. У обох руки в крові.

Лише в його обіймах вона могла перестати труситися від жаху, який тримала в собі роками. Лише обіймаючи її, він міг знесилено покласти свою голову на її груди, відчуваючи швидкоплинний спокій.

Вони ніколи не розмовляли про своє минуле, але оба відчували, що втонули. Обоє.

Коли він отримав наказ вбити саме її, жоден мускул на його обличчі не здригнувся. Він знав про це. Знав, але нічого вдіяти не міг. Йому не зоставлять вибору. Або вона, або він і хтось ще.

Нічний вітер морозко поколював обличчя. Змерзлими руками він заряджав пістоля. Вона має прийти, адже він знає, що вона вже давно слідкує за ним. Срібло відблиснуло в темряві. Ось вона. Він направив на неї зброю.

— Я завжди кохав тебе.

Два постріли гучно розрізали нічне повітря.