Ніч. Лезо. Телепень.

      — Телепню, я не буду тебе заспокоювати, — не дуже задоволено бурчить рудий, але все одно тягнеться за бинтами, що лежали вже на добряче знайомій поличці невеличкої кухні.

      Він шарпає по ній рукою, бо ріст не дозволяє роздивитись все з нормального ракурсу, але все ж таки дістає білий згорток майже з самого кутку полички. Хлопець дивиться в бік брюнета та нічого нового не бачить. Тремтячі руки, які той так старанно ховав під столом і порожній погляд добряче видавали його стан. Дзвякнуло лезо, падаючи на, вже не білу, плитку кухні, що змушує Чую зітхнути.

      За вікном глибока ніч. Здавалося, навіть сови заснули, а світляки забули як цвірінькати. Місяць сховався за важкими, мабуть, дощовими хмарами, поступово скочуючись з маківки чорного небосхилу. Власник голубих, мов то ще море, очей, не затримує свій погляд на чорнющому виді з вікна і сідає коло самовбивці. Він був би не проти зараз закотити повноцінну істерику, але чудово розуміє що залишить це на ранок, бо в цей момент його пальці торкаються залитою кров’ю руки, обережно протирають порізи та майстерно замотують бинти.

      Білі рукава м’ятої сорочки багряніють, але рудого то не шибко хвилює. Вже за декілька хвилин неприємна справа закінчена і Чуя, протистоячи своїм думкам, та й словам, міцно обіймає Дазая.

      — Дурень, вайло, погань, — все ж таки не стримується хлопець, при цьому ще більше притискаючи до себе ледь тямущого брюнета. — Я тебе своїми руками рано чи пізно придушу.

      — Чудова смерть, — здається, ще трішечки й маніяк самогубець, згубить не тільки себе, але й свідомість. Проте поки поряд ця коротенька чуйка, сенс життя мов повертається. Він відчуває, чує, розуміє, що чужа рука замахується, щоб вдарити його в плече, проте стримується.

      Дазай всміхається і дивиться в бік рудого. Трішечки сонний і розпатланий, в домашній сорочці та натягнутих на швидку руку штанях він здавався доволі милим. Легкий поцілунок в щоку, по класиці, повинен заспокоїти гнівний настрій Чуї, авжеж? Не спробуєш — не дізнаєшся, і саме тому бліді вуста торкаються шкіри хлопця. Він продовжує щось тихенько бурчати, але не планує чинити опір, принаймні, поки що. Брюнет влаштує важку голову на чуже плече і позіхає.

      — Хочу пити, — ледь чутно промовляє той, стежачи за чорним капелюшком який його рятівник лишає на столі, вкладаючи свою голову на маківку партнера.

      — Забагато хочеш, — відмовляє у відповідь Чуя, але вже за хвилину всучує у досі тремтячі руки келих з водою.