Нічого втрачати

ж.Ховк/Андерс

***

Це було її прокляттям – втрачати всіх, кого любила, бачити, як вони помирають, не мати можливості ані запобігти цьому, ані належним чином поховати.

Думати про це зараз незвично, недоречно, неправильно.

Незвично, тому що вона ніколи не вірила в прокляття, долю та випадкові збіги. Маріан завжди досягала всього своїми силами, не сподіваючись на милість Творця, але й не перекладаючи на нього відповідальність за невдачі й помилки.

Недоречно, тому що відлуння хаосу, що відбувається на вулицях Кіркволла, долітають навіть сюди – на подвір’я Казематів, а запах крові й гарі розповсюджується навкруги, такий ненависний і такий звичний.

Неправильно, тому що в долоню врізається шорстке руків’я кинджалу, який вона завжди носила з собою на випадок, якщо магії виявиться недостатньо, і який зараз збирається використати не для оборони, а для страти.

Але думати про те, що вона проклята, простіше, аніж мучити себе думками про те, що вона сама винна в загибелі рідних людей.

В голові крутиться багато запитань, але вони так і залишаються не заданими. Все, що здавалося важливим, вона вже з’ясувала. Так, Андерс знав, до чого призведе його вчинок. Так, він навмисно не присвятив її у цю таємницю, знаючи, що вона захоче йому перешкодити. Ні, він не шкодує про скоєне. Усе інше не має значення.

Маріан хочеться, щоб Андерс ненавидів її, щоб опирався їй і намагався вбити – так їй було б простіше переконати себе в правильності прийнятого рішення, і в тому, що перед нею – чудовисько, що заслуговує на смерть. Але він сидить, згорбившись, на якомусь ящику, і покірно очікує своєї участі, не дивлячись на неї.

Маріан змушує себе підійти до нього спереду – важко, але вдарити зі спини вона точно не зможе. Тільки не його. Андерс все ж підіймає голову, і ця порожнеча в очах відгукується болем у її серці.

– Я кохаю тебе, – вимовляє він несподівано і так тихо, що Маріан ледве розбирає слова. Їй хочеться сказати щось, але відповідь застрягає у горлі, і вона лиш мовчки киває.

Маріан дивується, наскільки просто лезо кинджала пробиває плоть – їй здавалося, що рука затремтить і зупиниться, не діставшись до цілі – і опускається на землю, тягнучи за собою його обм’якле тіло. Вона вкладає голову Андерса собі на коліна, гладить волосся і якось майже відсторонено спостерігає за тим, як разом з кров’ю його полишає життя, як погляд, спрямований у багряні небеса, стає скляним.

Вона відкидає у бік непотрібний, ставший раптом неймовірно важким, книджал, і дзвін, з яким він падає на кам’яні плити, здається гучнішим за вибух, що знищив Церкву – а разом з нею і її життя.

Руку, що опускається на її плече у втішальному жесті, вона скидає, не дивлячись. Їй не потрібне нічиє схвалення, співчуття і розуміння. Все, що їй потрібно зараз, щоб її залишили у спокої й дали трохи часу – усвідомити, прийняти, прийти в себе. І попрощатися. Неважливо, що за цей час може статися. Неважливо, скільки людей загине і скільки крові прольється.

Їхні життя – не цінніші за її власне. Їхні втрати – не важливіші за її. Вона й так занадто часто ставила чужі проблеми вище своїх.

– Панно Ховк, візьміть себе в руки, у нас немає на це часу, – чує вона нетерплячий голос Орсіно і, навіть не обертаючись, знає, що на обличчі в Першого Чародія застигла гримаса презирства – до людини, що позбавила їх усіх надії на мирне рішення проблеми, й до неї теж.

«Я і так завжди кудись поспішаю!» – хочеться крикнути їй.

Вона поспішала вивести маму і Карвера із зруйнованого Лотеринга, і їй довелося кинути тіло Бетані на поталу породженням темряви. Поспішала вибратися з Глибинних доріг і не встежила за Карвером, який помер у неї на руках і так і залишився там, під землею. І ледь догоріло похоронне багаття з тим, що залишилося від її матері, вона теж поспішала – тому що більше нікому було вирішити проблему з кунарі.

І якщо вони не можуть почекати декілька хвилин, нехай йдуть до демонів разом зі своєю війною.

– Дайте їй прийти до тями, – встручається Меріль,і Маріан подумки дякує їй за розуміння.

Вона нарешті дає волю сльозам. Вона ніколи не соромилась проявляти свої почуття, але навіть якби й соромилась, зараз вона просто не змогла б зупинитися. Вона плаче за життям, про яке завжди мріяла, і якого в неї ніколи не було – нормальним, мирним життям, і за майбутнім, якого вже не буде. Оплакує чоловіка, якого кохала. Маріан не питає себе, як могла не помітити зміни, що відбулися з ним за останні роки, і як могла не здогадатися, для чого насправді були призначені компоненти, які вона особисто допомогала йому знайти, радіючи, що він нарешті розділиться із Справедливістю. Не питає, тому що знає – це не поверне час й не змінить нічого. Можливо, правду кажуть, що кохання сліпе. А може, це вона сама була сліпа.

Маріан хочеться кричати, але вона лише міцніше притискається до ще теплого тіла, не вірячи, що ще вчора ці руки вивчали кожен дюйм її шкіри, наче вперше, губи цілували несамовито і пристрасно, а очі дивилися з ніжністю й любов’ю.

Долаючи втому й біль, Маріан востаннє дивиться у ці очі й закриває їх назавжди. Вона піднімається, відчуваючи, як тремтить усе тіло, як слабкість тягне його назад до землі. Обводить поглядом напружені обличчя друзів, завмерших в очікуванні.

– Я готова, – промовляє, ледве розліпивши губи, і не впізнає власний голос – хрипкий і неживий. – Якщо хтось хоче зараз піти, я не буду змушувати вас брати участь у цьому безумстві.

Їй хочеться, щоб пішли вони всі – щоб не бачити більше, як помирають ті, хто для неї важливий, і щоб їм не довелося бачити, як загине вона. Але залишаються навіть Фенріс й Ізабела, і Маріан лише мовчки киває їм, знаючи, що цю битву вона не переживе.

Більше їй нічого втрачати, крім власного життя. А власне життя більше нічого не варте.