Нічний Вбивця

 Стук. Дазай втомлено відкинувся на спинку шкіряного крісла, не бажаючи когось бачити. За день сидіння на місці та розбирання ненависних паперів він неймовірно втомився, але за щільно закритими дверима нервові розмови й шум, а значить щось важливе. Можливо, якийсь нерадивий самогубця вирішив підняти бунт?.. 

 – Можно, – підвищив голос Осаму, сідаючи рівніше. 

 – Бос, до Вас невідома особа і… – бубонить вже з сидиною в волоссі підлеглий, вперто опускаючи очі. 

Осаму відразу напружився, хай зовсім того не виказуючи. “Це не може бути він. Він же справді не міг прийти, так?.. Міг.” – чітко розуміє шатен. Від того не легше, але зрозуміло що це за незнайомець, хоча сумніви є. В будь-якому випадку, якщо його вб’ють – не дуже то й засмутиться. 

 – Пускайте, – махнув забинтованою рукою, сконсентрувавшись на фігурі, що виникла за спиною чоловіка.

В кабінет ступила людина, закутана в чорний балахон, ховаючий все тіло, але навіть так Дазай впізнавав знайомі риси. 

 – Залиште нас, – на обличчі боса мафії розквітла хитра посмішка. – Мені повторити? – за чоловыком, до цього не впевненому в тому, наскільки це хороша ідея, захлопнулися двері. 

– Нащо весь цей шум, демон? Не можна Гоголя попросити телепортувати? До мене додому прийти? Написати чи подзвонити? 

– А тобі жаль? – відмахнувся чоловік, знімаючи капюшон, Дазаю представилася знайома сніжна ушанка.  Проігнорувавши запитання, він обійшов стіл, спираючись попереком на край. 

– Чого прийшов? – спитав шатен, спостерігаючи за впавшим на диван плащем. 

– Давно не бачилися, скучив. Я ж теж людина як не як,  – з куленепробивним спокоєм обійшов Федір Дазая, всідаючись в його крісло та всім своїм видом демонструючи, що він на своєму місце. Ніби король. Король пекла… Брюнет розумів пролунавший смішок на його, вочевидь, абсурдну фразу.

– Більше на Сатану схожий, їй-богу. Давай ще про глибоке й вічне кохання розкажи, – трохи роздратовано Осаму навис над гостем, який ледь помітно посміхнувся. Ох, як же йому хочеться, щоб це беземоційне обличчя скрасилось рум’янцем… Хоча чому ні? Саме за цим його спокуситель і прийшов.  

– Можливо, – тряхнув Федір головою, прибираючи чорну прядку, впавшу на бліде, наче в привида, обличчя. 

Вставши перед Достоєвським, Осаму взяв тонку руку і потягнув на себе, змушуючи встати, спритно притискаючи главу Крис Мертвого Дому до себе. 

 – Прямо тут? – не те щоб він був великим прихильником розпусти на робочому місці. 

 – А ти в нас сором’язлива цнотна діва? Сам же прийшов, – закотив очі шатен. 

 – Не цнотніше за тебе, – посміхнувся демон, а коли відчув, як Осаму стягує шапку, додав: – Руки переламаю. 

 – Який же ти злий! – скривився Осаму, вже обережніше відкладаючи головний убір. На ці його дії лиш цикнули, але самогубцю то не засоромило. Він опустив руку на поперек  недоворогу, а другу повільно заплутав в чорному, наче найпрекрасніша і найтемніша ніч, волоссі. Болісно худе тіло трохи відсторонилося аби не притискатися до задухи. Бос мафії, не звернувши на те належної уваги, припав до сухих, обкусаних вуст гостя, спочатку ніби просячи дозволу, а потім й активніше, з наполегливістю та рідкими укусами, поглибив поцілунок. Пускючи в хід губи, язики, зуби, руки Осаму втрачав над собою контроль. 

Федір став відповідати, одна з рук стисла Осаму, який на то лиш усміхнувся, а іншу ненав’язливо прибрав, після чого потягнувся до щоки Осаму і… біль. Жахливий біль пронизав все тіло Неповноцінного. Відчуття, ніби враз вся його кров була замінена на розпечену лаву з самих пучин пекла, а хребці обіцяли вивернутися й розірватися в агонії плоті. Не задумуючись, він активував здібність і ледве вирвавши руку з ціпкої хватки Достоєвського, який вже потягнувся за ножем за поясом, який тут вмить виявився приставлений до сонної артерії боса мафії; слабими пальцями натиснув на маленьку кнопку в кармані брюк. В металі блиснули фіолетові очі вбивці.

 – Мені так жаль, Осаму, вибач. Я виповню твою мрію, зустрінемося в пеклі, – почувся над вухом шепіт, поки мафіозі намагався вдихнути, а потім враз почувся жахливий звук в секунду розтрощеної стіни кабінету. Бог швидко помітив загрозу й без вагань сформував гравітон, полетівший  в брюнета, який нічого не встиг, окрім як надавити на ніж, розрізаючи епітелій шкіри не прикритої бинтами, випустивши алу кров; а вже наступної миті його було перетворено на купку внутрішніх органів, які тепер “прикрашали” кабінет разом з дірками і вм’ятинами створеними Арахабакі; кров окропила стіни, стелю, підлогу і двох чоловіків. Сила Накахари ледь не зачепила Дазая, але все минулося, Чуя все ще під ідєю Порчі, підлетів до Осаму, який ледь ворушачи рукою, знайшов, зараз без рукавички, руку Накахари, знешкоджуючі Бога. Він щось хотів сказати своєму колишньому напарнику, але зміг лиш відкрити рот, видаючи булькаючі звуки. Наступної миті його було обережно забрано в рудого, в чиїх руках, як виявилося, лежав бос. Рудий і сам не помітив, як переклав голову Дазая собі на коліна. Кабінет дуже швидко наповнився найсильнішими есперами, наближеними і медиками, які вже розуміючи, що надії майже нема намагалися врятувати Осаму. Приємника, того, хто буде достойним зайняти крісло глави організації, вибрано привселюдно не було, а значить вони просто не мали права дати шатену померти. 

 – Дазай-сан! – почувся крик Акутаґави, влетівшого в кабінет, того ледь стримала Койо сніговим демоном, поки вона сама тримала Накахару, що ледь залишався в свідомості і не міг навіть говорити, тихо плачучи, не відводячи небесних очей від Дазая. Ослаблений своєю ж здібністю він жалкував, що дозволив залишитися Осаму наодинці. 

З тиждень близько сотні найліпших охоронців та виконавців мафії чатували на поверсі, ще десятеро біля дверей, в самій операційній, а потім і кімнаті, – восьмеро. Осаму був на грані смерті і довго не приходив в себе, що було очікувано і обумовлено смертельним пораненням. Здібність брюнета Дазай обнулив вчасно тому воно ніяк крім значної слабкості з місяць та сильного головного болю наступні декілька років сказатися не мало, але пошкоджена головна артерія і допомога, яка була надана аж через дві з половиною хвилини сильно погіршували ситуацію. Ще за часів Огая в Портовій Мафії було поважливе ставлення до лікарів, яке перейняв і Неповноцінний, що давало тому шанси на виживання більші за нуль. 

Декілька днів йшли напружені перемовини з Озброєним Детективним Агентством щодо їх допомоги поки в операційній мафіозі тримали на межі життя та смерті. Врешті-решт, було прислано Йосано, яка в мить змінила хід ситуації, витягнувши боса мафії буквального з того світу. Не вийшло як завжди привести пацієнта в ідеальний стан, ці декілька днів значно вплинули, але тепер можна було бути впевненими, що Осаму буде жити. 

Ще якийсь час шатен рвався в крісло і за роботу адже за дні його відсутності в найсильнішої кримінальної організації Йокогами фактично не було голови, його ніхто не пустив, буквально привязавши до ліжка, і єдине, що він міг зробити, так це передати кермо правління Койо. Трохи пізніше до Боса було допущено Чую та Акутаґаву, які майже ще раз не відправили шатена на тонкую грань життя за такий безрозсудний вчинок. 

Насправді Дазай прекрасно знав, що одного разу коханець прийде його вбити, це було лиш питання часу. Та незважаючи на знання очевидного, там, в його вже колишньому кабінеті (замість приведення того в достойний стан легше взяти новий) помер не тільки Федір. Померла єдина істота, яка хоч наближено його розуміла; помер той, з ким він міг хоч трохи розслабитися, прекрасно знаючи, що протистояти просто немає сенсу адже жоден з них не є сильнішим за іншого і перемогти міг найбільш везучий, що досить іронічно, враховуючи, що жоден в те везіння не вірив. Там Осаму похоронив частинку себе, яка завжди належала і належатиме главі Крис Мертвого Дому… Там він втратив свій коханий сенс не помирати…