Нові обіцянки

Останній серпневий захід сонця дратував усіх, окрім Каї. Зрештою йому пригод на канікули більш ніж достатньо, йому вже кортіло повернутись до своїх типових буднів, до стабільності.

У цій школі була чудова традиція перед початком навчального року: у вечір 31 серпня учнів збирали на галявині, запалювали декілька вогнищ, розсаджували усіх за профілями, проводили якісь дурнуваті конкурси та інтерактиви, даючи змогу новеньким познайомитись з усіма. Було навіть якось сумно приходити на ці вечорниці вже вчетверте, Амбер та Барбарі було сумно, що вони приходять лише на треті, а Ділюк взагалі вперше про них дізнався, коли Кая витягнув його з кімнати на цю галявину. 

Альберіх без зайвих роздумів зголосився віддати свої картини, які розмалював Аякс, на дрова. Все одно вони вже нікому не потрібні і з ними нічого більше не зробити. 

Вечір був теплий, але не спекотний. Вогнище не обпалювало, а лише приємно гріло. Спираючи голову на плече Ділюка, Кая вслухався в розмови новеньких та іноді сам брав участь. Проте здебільшого діалоги брала на себе Джин, а Роза дражнилась чудово знайомим Ділюку способом. Переважно під її гострі слова потрапляли новенькі Айлін, Ноель та Беннетт. Хоча з Беннетта навіть дражнитись було якось прикро, бо хлопець і без того мав лиху удачу.

– А ти… той самий Кая Альберіх? – хлопець усе ще потирав потилицю після камінчика, що влетів у нього нізвідки, та сумнівався чи підводити свої зелені очі. 

Джин з Ділюком вже хотіли перевести тему в інше русло, лише Розарія дала мовчазний дозвіл на такі ігри, дозволяючи Каї повністю проявити себе. 

– “Той самий” – це який? – на вустах Каї заграла колюча посмішка захисту, проте небезпеки він не відчував. 

З рання його вчили не погоджуватись на подібні туманні звинувачення та ярлики, що на нього намагались навішати. А сам Кая з часом навіть полюбив слухати чутки про себе.

– Ну… ти ж потрапив в аварію наприкінці травня і не повинен був вижити… Твій батько… – юнак запнувся, добираючи правильні слова в продовження. 

– Мудило. – Розарія поплескала Беннета по плечу. – Який сміливий! Я люблю сміливих. 

– Тоді я і справді той самий. 

Розмова урвалась в незручному становищі. Ділюк звів свій погляд на Беннетта, оцінюючи його наміри. 

– Навіщо питаєш? 

Кая з Розою вибухнули сміхом, Джин гірко видихнула, проте поки вирішила не зупиняти друга. Беннетт одразу запанікував. 

– Я не хочу нічого погано, правда! Мені просто… цікаво. 

– Ділюче, не лякай його. – Кая відірвав свою голову від надто зручного плеча та коротко, але з вдячністю поцілував Ділюка. 

Ніч впала на їхні голови надто раптово. Більшість вже порозходились, залишились лише Кая, Венті, Ділюк та Розарія з Барбарою, що вже майже засинала в неї на руках. Джин поруч з Лізою стояли на відстані від вогнища, за яким сиділи інші, ховаючись від диму. 

– Думаєш, на цьому все закінчиться? 

– Вже закінчилось, люба… Ти більше не конфліктуєш з Розою, яку Барбара і справді змінила, помирилась з сестрою, більше не самотня; за Барб не варто хвилюватись, її вже ніхто не скривдить, поки Роза і ти поряд; Сяо погодився витягати Венті з усіх його деструктивних халеп; Евла не робить проблем, а Амбер зберігає її прогрес; Кая нарешті дав спокій Альбедо з Цукрозою, вони такі милі разом, до речі; Ділюк перевиконав мої очікування, став потрібним в потрібний момент в потрібному місці і потрібній людині; Кая нарешті живе життям своєї мрії, головне, що взагалі живе… Навіть я за це літо не хворіла! Всі на своїх місцях… 

Обережно розвертаючи голову Лізи до себе за підборіддя, Джин втягнула її в солодкий поцілунок. Ґуннгільдр необхідно було почути ці слова, а ще більше потрібно було спробувати їх на смак. Вони виявились такими ж солодкими, як найспіліші наливниці. Можливо, такою на смак була помада Лізи, але це вже неважливо. На фоні грала тиха флейта Венті, що лише додавало інтимності. 

Розарія обережно перебирала світлі кучері Барбари, що дрімала в неї на колінах, накрита добряче зношеною сорочкою Рози. Дівчині хотілось, щоб Барбара засинала ось так частіше, їй подобався аж такий рівень довіри, подобалось це тепло, те, як рівно вона дихає. Хотілось охороняти навіть її сон, щоб вона і далі залишалась таким же невинним янголом, бути поряд завжди. Хотілось поцілувати її завжди усміхнені губи і подивитись, як розквітає червоний румʼянець на її білих щоках. 

“Можливо, колись”, – з цієї думки Розарія посміхнулась, підводячи очі на Венті, що перестав грати. Насправді Роза знала, що це “колись” може взагалі не настати через релігійні переконання Барбари, яка заперечувала власну участь в одностатевих стосунках, проте перестати мріяти та бажати цього “колись” вона не могла.

– Я радий, – Венті, зважаючи на чужий сон та задушевність моменту, говорив пошепки, – що стільки всього змінилось. Проте… більше змін я не переживу. Я хочу, щоб ви пообіцяли, що ми завжди будем поруч, наші дороги ніколи не розійдуться і ми ніколи не станемо чужими людьми.

Кая пообіцяв першим, поки Ділюк з Розою переглядались. Зрештою в них не залишалось вибору і вони теж долучились до цієї ініціативи. Хоч вони і не сприймали її дуже серйозно, проте хотіли вірити, що так і буде. 

Кая піднявся на ноги першим, витягаючи з кишені чорну повʼязку. Знадобилось лише кілька секунд на роздуми, а після Кая розтиснув пальці і шматок чорної тканини поглинули язики полумʼя. Його минуле горіло надто гарно. 

– Це останнє, що ти хотів спалити? 

– Ще є Аякс. Та й батько досі живий. 

– А з того, що є в нашій кімнаті? Я не хочу спати з вогнегасником. 

– Якщо щось і залишилось, то я спалю це поза кімнатою. – Кая поглянув на телефон, перевіряючи час. – В нас є 15 хвилин до відбою. Поки дійдемо, обхід вже почнуть. 

– Барб, вставай. – Роза сказала це трохи гучніше, але усе ще не надто різко, аби не лякати блондинку. Також вона бережко та ніжно почала трусити її за плече, тож скоро і Барбара стояла поруч з усіма. 

Невдовзі вони загасили полумʼя та обʼєднались із Джин та Лізою, що чекали на них. Тоді ж вони неквапом рушили по кімнатах.

– Ділюче, в тебе зʼявилась нова фанатка.

– Що? 

– Новенька на філології так розпитувала про тебе! Вимагала усі твої соцмережі, номер телефону та купу особистої інформації, а про себе майже нічого не сказала… Її Донна наче звуть. 

– Мене і раніше дівчата любили, але не настільки.

– Мені починати ревнувати? – питання Каї здавалось до біса абсурдним, адже зараз він міцно тримався за правицю Ділюка. 

– Так, я прямо зараз піду до неї. Лізо, як вона виглядає? 

Навіть попри пізню годину ніхто не наважився стримати сміх, окрім Ділюка. Їм довелось урватись, коли кілька школярів спробували відвоювати власний сон та зробили їм зауваження у вигляді суцільного набору лайки та наказу забиратись геть або замовкнути.

Навчатись без Аякса було одною насолодою. Усі могли видихнути, відставити боротьбу за власну свободу чи ідентичність і просто навчатись, що було іноді доволі важко, але надто вже бажано. 

Ділюк зрештою піддався на вмовляння Аліси та вступив до шкільного оркестру. Венті відчував особливе задоволення від можливості керувати Ділюком. Раґнвіндр також багато в чому допомагав Джин на історичному, адже вже звик до цього. На превеликий подив усіх, Розарія залишилась партнеркою Ділюка на парних завданнях, а Джин взяла собі за пару Каю. Заразом Ґуннгільдр дала Альберіху неймовірне завдання: наглядати за Беннеттом, який тільки в перший тиждень навчання встиг загриміти в медпункт 5 разів. Кая зазвичай не вірив, коли люди виправдовували свої синці словами “Впав”, “Наштовхнувся” чи “Вдарився”, але подивившись на новенького він почав розуміти, що це насправді можливо. Альберіх доволі швидко зміг стати в очах Беннетта авторитетніше за Джин та самого Варку, тому доволі швидко знайшлось доповнення для компанії друзів. За Беннеттом в компанію прийшли Фішль, його подруга, що вчилась на філології, Рейзор, теж його друг, з яким вони познайомились вже в цій школі та який навчався на спортивному.

Донна і справді принесла дуже багато проблем Ділюку. Чомусь за допомогою вона зверталась не до Лізи чи когось іншого зі свого профілю, а саме до нього! То вона губила їдальню, то бібліотеку, одного разу навіть власну кімнату забула – і все це доводилось вирішувати Ділюку. Відмовити йому не дозволяло сумління, проте він не один раз просив її звертатись до свого профілю за допомогою. Не один раз наголошував, що не зацікавлений в ній. Не один раз цілувався з Каєю в неї на очах, що було радше випадково, ніж умисно. Проте нічого не допомагало. Стабільно майже щодня він чув стук у двері і миле “Ділюче, мені потрібна твоя допомога”, поки Кая тихо сміявся із цього. Альберіх насправді одразу запропонував Ділюку свою допомогу у розв’язанні цієї проблеми, проте попередив, що може зайти надто далеко. Ділюк відмовився, із цим Кая міг лише змиритись. Так, було неприємно бачити, як його Ділюка знову і знову кудись смикає надто навʼязлива особа, проте він не міг собі дозволити діяти за його спиною та проти його волі. 

Попри усі обставини вони усе ще знаходили час для один одного і з переїздом це було набагато легше. Вечорами вони могли дивитись фільми або серіали разом або ж читати щось. Тепер в них навіть зʼявилась традиція: мінімум раз на тиждень Кая опинявся в обіймах Ділюка та неквапно розповідав про будь-які дрібниці, які його хвилювали. Також Раґнвіндру тепер довелось стати модним порадником для Каї. Щоранку Альберіх закидав його питаннями, яку краватку краще припасувати, який аксесуар додати, на що зробити акцент і тому подібне. Спочатку Ділюк неймовірно губився на таких питаннях, але поступово він вивчив гардероб Каї краще за свій і міг висловити повноцінну думку стосовно якогось аксесуара. Альберіх ніколи не питав поради лише стосовно одного аксесуару – срібної каблучки, яку він знову носив не знімаючи. 

Черговий теплий вечір доповнював якийсь пригодницький роман на піратську тематику, який обрав Кая. Вмощуючись на ліжку зручніше, Альберіх мовив: 

– Ти знаєш, що в дитинстві я дуже любив історії про піратів? 

– Здогадувався по повʼязці.

– В дитинстві, коли ще не мав шраму, я пробував носити повʼязку саме через любов до усього піратського. Проте батько швидко відучив від цього, а потім ще й зіпсував асоціації з цією повʼязкою. Але любов до піратського в мене не забере ніхто.

Пальці Каї доволі швидко розгорнули книжку, пропускаючи кілька зайвих сторінок передмови, проте стук у двері обірвав їх. Незабаром з-за дверей прозвучали слова, що стерли усю радість з обличчя Ділюка:

– Ділюче, мені потрібна твоя допомога.

Кая тихо, але ну дуже заливисто засміявся, забуваючи про книжку

– Клятий місяць. Вона бігає за мною вже місяць. – Ділюк теж говорив тихо, щоб раптом причина його невдоволення це не почула. 

Від цієї констатації факту Кая засміявся ще дужче, але зрештою звівся на ноги раніше за Ділюка, який не поспішав цього зробити. 

– Зараз виправлю, гаразд? 

– Виправляй. Гірше вже не буде. 

Нарешті Альберіх повністю втамував сміх та, підійшовши до дверей, ледве їх прочинив, щоб зайвий раз не показувати дівчині її коханого. 

– Донно, мені дуже прикро, бо ти щоразу приходиш лише до мого хлопця. – На останніх двох словах Кая зробив наголос. Ділюк закрив очі долонею, розуміючи приблизну промову Каї, але обривати його не став. – Я теж живу в цій кімнаті, не забувай про це, будь ласка. 

Дівчина не могла повірити у свій провал. Завжди їй щастило і двері відчиняв саме Ділюк! Хвиля сорому накотить на неї трохи пізніше, а зараз вона не могла подужати своє здивування, яким скористався Кая. 

– Ти так здивовано виглядаєш! Стривай… невже ти не знала, що ми з Ділюком зустрічаємось, так? – він показово обернувся, звертаючись вже до Раґнвіндра, який тамував сміх: – Ти їй не казав, серйозно? Ти соромишся мене?! 

– В-вибачте! Я напевно піду! 

Донна втекла так швидко, як тільки могла і назавжди забуде дорогу до цієї кімнати. Це було абсолютне приниження для неї. А Ділюк нарешті дозволив собі розсміятись, поки Кая зачиняв двері та повертався до нього. 

– Соромлюсь тебе? Це найбезглуздіша річ, яку я тільки чув. 

– Коли я тільки тебе побачив, то думав, що ти не вмієш сміятись. Що ж змінилось? 

Ділюк підвівся з ліжка та зрівнявся з Каєю, що спирався на стіну. Обхоплюючи долонями холодні щоки, Ділюк задивився на кілька секунд в кохані очі, що зараз надзвичайно яскраво світились. Можливо, так виглядає воля в очах Каї?

– Це ти мене навчив. 

Посмішка Каї майже одразу втонула в поцілунку Ділюка. Нарешті Альберіх знов мав свій червоноволосий спокій. Нарешті він вже допоміг усім, до кого тільки міг дотягнутися. Нарешті він допоміг собі. Нарешті він передумав помирати. Нарешті він отримав усе, про що тільки мріяв. Нарешті він мав свободу. 

І все-таки треба було чимось захистити усе нове набуте. Треба було перекрити історію одної недотриманої обіцянки новою обіцянкою, яку точно дотримають.

– Пообіцяй мені, – сказав він, розриваючи поцілунок, але не відриваючись від Ділюка надто далеко, – що ніколи більше не відпустиш мене. 

На цей раз Раґнвіндр не сумнівався ані секунди, одразу видихаючи:

– Ніколи більше. Обіцяю. 

Очі Каї засяяли ще яскравіше, посмішка стала лише ширшою та щасливішою. Тепер не було необхідності ховати цей блиск за пов’язкою. Посмішкою Ділюка також можна було освітлювати кімнату, його обличчя втратило свою беземоційність або насупленість. Кая давно знав, що всередині Ділюк все ще відчуває і відчуває надто багато, але бачити відображення його душі на його обличчі було надто неочікувано і приємно. Адже Ділюк зараз так щиро посміхався не комусь, а саме йому. Саме для нього він не тримав щелепу стиснутою і не супив брови. 

– Тобі набагато краще з такою посмішкою.

– А тобі без повʼязки. 

Карті та Крепус, що спостерігали за ними зі світлини у рамці на робочому столі Ділюка, здавалось, також посміхнулись ширше.