Новий шлях

***

Візит до магічної фортеці Кінлох Дункан міг би вважати вдалим, навіть плодовитим: він домовився про ще один десяток магів, які приєднаються до армії короля, переговорив щодо провізії, яку могло запропонувати Коло: зілля, припарки, отрути, горючі суміші для  пасток. Але от з пошуком рекрутів для Сірої Варти щастило менше. Страж спілкувався з кількома кандидатами, спостерігав за ними, але поки нічого на приміті не було. Хіба що та дівчина, Амелл.

Вона здавалась дещо тихенькою, та все ж могла показатись войовничою. Якщо вірити чуткам, була доволі здібна та гордовита. Хоча з останнім пунктом чоловік не міг погодитись, при спілкування молода чарівниця здалась йому радше обережною та відстороненою. Її навчали тому, як себе вести з високими гостями, яким не можна показувати забагато. Й це трохи пригнічувало, бо вишколені особи, які діяли лише за певними правилами, це не те що йому потрібно. І ще один пункт, який дуже бентежив Дункана: вік дівчини. Як на нього, чарівниця була ще надто молода.

Вартовий важко зітхнув, слухаючи, як черговий маг вихваляє себе й свої вміння. Чоловік відчував, як цитадель поступово випиває з нього всі соки. Та він старався бути терплячим, уважним, а подекуди, навіть, чуйним та співчутливим. Та фальш цього місця просто вражала, не гірше за Орлейські карнавали з їх любов’ю до масок. За привітністю та бажанням вгодити гостю крились не повага, а корисні цілі. Майже кожен хотів, щоб обрали саме його. Маги чомусь вважали, що таким чином вони отримають омріяну свободу. Та знали б вони, наскільки помилялись у своїх висновках, охочих одразу поменшало б.

Та, якщо не кривити душею, то воїну було відверто шкода чарівників, які жили тут постійно, без можливості подорожувати й бачити світ. Вартовий знав, що лише поодинокі маги, які довели свою лояльність до кола, мали право покидати фортецю. Але й ті робили це під суворим наглядом супроводжуючих їх храмовників.

Стража-командора насторожував і перший чародій Ірвінг, який був надто люб’язний з ним.  Старий грав у свою гру, а правилами ділитись ні з ким не збирався. Дункан бачив, як чарівник вдало використовує присутність сірого вартового для своїх махінацій.  З іншого боку, якщо це можна було використати на благо ордену, то нехай. Страж підіграє хитрому лису й вдаватиме, що сліпий наче наг.

Гостьова кімната, у якій розмістили чоловіка, була облаштована найкращім чином. Такої розкоші Дункан з його мандрівним способом життя, давненько не бачив. Тут було й широке зручне ліжко застелене картатими ковдрами, й маленький диванчик всіяний декоративними подушками, біля якого розташувався низький столик, прикрашений різним візерунком. Крім того на столі стояла коринка з фруктами, та графин з прохолодним напоєм.

Дункан направився до робочого столу з протилежної сторони. Він хотів зробити кілька записів у щоденнику. Чоловік ще раз роззирнувся  по кімнаті,  й помітив, що за ширмою, на туалетному столику вже поставили новий графин із свіжою водою для вмивання. Це було те що йому треба. Останнім часом вартового мучили мігрені, які в колі тільки посилились.

вмив обличчя прохолодною водою, це принесло короткочасну полегкість. В чоловіка було  про що подумати, адже навіть сон, останнім часом, не радував його. Жахливі картини майбутнього, що повставали у його сновидіннях не були пов’язані з фантазією, а радше показували реальність такою, якою вона є. Всі ці тривожні моменти говорили йому лиш про одне: час спливає. А ще він не міг позбавитись від відчуття , що за ним тут, у башті, пильно стежать. Й воїн не знав: вплив це фортеці чи його власна параноя.

До речі про коло: у ньому відбувалось щось не ладне. Напругу серед храмовників важко було не помітити. Вони постійно змінювали тему коли річ заходила про керівництво та недомовки про відношення до чарівників. Маги нишком злякано роззирались на всі боки під-час розмов. Такі дрібниці наштовхували на думку, що для Вартового намагаються тримати гарну картинку, яка вже тріщіть по швам. Це обтяжувало, Сірі Стражі все одно ніколи не втручались у чужі справи, й тримали нейтралітет.

Але ці забавки, ігри в політику, було таким дріб’язковим, в порівнянні з небезпекою, що насувалась на світ, поки що незримою тінню.

Саме тому йому потрібна свіжа кров у лаврах свого ордену. Дункан сумнівався, що візьме в рекрути когось із храмовників. Адже нещодавно, десь близько півроку тому, він уже відібрав гарного кандидата від рицарів церкви. Й це викликало такий скандал, що повторення подібного вартовий не хотів. Годі було сподіватись, що за цей час щось зміниться.

Головний біль знов нагадав про себе. Останнім часом у скронях майже весь час  нило, що Дункан вже майже навчився не звертати на це уваги.

Аж тут у двері постукали. Як тільки Страж подав голос, у кімнату зайшла помічниця першого чародія, не висока, злегка огрядна дівчина з коротким світлим волоссям.

– Перший чародій Ірвінг запрошує вас приєднатись до нього.

Голос молодої жінки був вицвілий та безбарвний, рівні інтонації видавали в ній впокорену.  Вона мала струнку поставу, обличчя було безпристрасне, а погляд порожній. Моторошна картина. Дункану не часто доводилось зустрічатись із подібним явищем, тож він почувався дещо не затишно. Чоловік подякував дівчині, і та вийшла так тихо, неначе була привидом.

Шлях на внутрішнє подвір’я, де розташували майданчик для тренувань, знайти доволі легко. Головне слідувати за юрбою, що галасливо ринула до виходу. Збуджений гамір серед мешканців башти дав, на деякий час, забути про проблеми та напругу, що панували у душі стража. Атмосфера навкруги нагадувало маленьке свято у невеличкому селищі. Купка учнів та молодших магів збуджено перемовлялись, хтось сміявся, а хтось махав руками.

У дворі зібрались мало не усі жителі башти: діти, учні, маги. Дехто з храмовників стояв на  посту, але переважна більшість вже була на майданчиках в центрі двору. Дехто вже почав спаринги, дехто розминався, а хтось відверто загравав з публікою хизуючись м’язами перед рештою. Страж стримав смішок, молодих важко втримати від вихваляння.

Чоловік роззирнувся довкола. Кам’яні стіни, що оточували внутрішній двір, були досить високими, по таким так просто не перелізеш, поряд не було жодного дерева, не ріс плющ, лиш невисокі троянди та вічнозелені низькі кущі, які додавали трохи затишку. Зони для тренувань були огороджені дерев’яним парканом, трохи поодаль від виходу, там же був невеликий мостик для спостерігачів. Чи, можливо, то була сцена для показових дійств. Так чи інакше, зараз на тій сцені стояли лави, куди вже почали сідати старші чародії.

Ірвінг помахав Дункану запрошуючи до них. Тяжко зітхнувши, чоловік подався до компанії, минаючи ватагу, що скупчилась біля імпровізованої арени. Як-тільки Вартовий дійшов до лав, його обступила зграйка з магів й храмовників. Вони розпитували його буквально про все. Коли почалось тренування, де-хто із старших рицарів не забував коментувати двобої: у того не правильна стійка, той надто повільний, цей молодець, гарно ухилився. Й хоч не хоч, та Страж підключився до розмови.

Чоловік навіть не зрозумів, у який момент Грегор та Ірвінг десь зникли, але краєм ока він помітив, як деякі з храмовників метушливо сунуться до вежі. Так як вартовий побачив все, що варте було його уваги на арені, воїн вирішив простежити за діями, які відбувались “за кулісами”. Тим паче, що невблаганне передчуття підказувало, що там має трапитись щось надважливе. А воїн звик довіряти своїй інтуїції, яка жодного разу не підвела.

Нишком чоловік рушив до замку. Дякувати творцю,  всі надто захопились видовищем. Дункан тримався тіні й намагався не видати себе.  Лабіринт башти просто вражав, похмурі стіни приміщення були схожі один на одного. Чоловік почув приглушену розмову. Якби не його поводирі, за яким страж нишком слідкував, то він давно б заблукав.

– Грегор злий, як демон, – збуджено вимовив храмовник з волоссям кольору старої пшениці.

Троє дужих хлопців, крокували по коридору, не помічаючи нікого навкруги.

– Не дивно, – ліниво додав другий, почухавши сою кошлату шевелюру. – Він давно хотів розібратись з цим меліфікаром.

– Ірвінг все стримував його, старий пердун, – перший сплюнув, – й чого тільки капітан таскається з ним.

Очевидно, що молодик був дещо роздратованим. Й тут голос подав третій хлопець, він здавався най молодшим серед охоронців.

– Гей, хлопці! Не кажіть таке, – обурився він, – капітан краще знає,  що й як робити.

– Ой!  Каллене, не будь таким нудотним, – роздратовано кинув його співбесідник, – Всі знають що ти з магами дружбу водиш.

– Я не..

– Відчепись від нього, ­– кинув старший, – Хлопець ще геть зелений, магів крові ще в очі не бачив.

Вони ще якийсь час перемовлялись між собою. Але Дункан більше не дослухався до їх розмови, а лиш тихо слідував за ними, так щоб ті не помітили.

Чим нижче вони спускались, тим холодніше ставало повітря навкруги.

– Бррр! В тих підвалах завжди так холодно, нє? – здивовано запитав один з хлопаків.

А Страж помітив як з рота почала йти легка пара. Тимчасом чоловіки прискорили крок й почали мало не бігти, внизу щось трапилось. Дункан зачекав певний час, проблеми кола його не стосувались. Але він знав, що магія крові то справа серйозна, він волів би триматись від неї подалі, та все ж, його поміч може не завадити.

Командор, спускаючись до підвалів, відчув дивні коливання потужної темної магії, настільки сильної, що його ледь не валило з ніг. Щоб утриматись чоловік сперся на найближчу статую, що прикрашала  стіну. Наступної миті, в дальньому кінці коридору, пролунав  жіночий вереск, й вартовий почув безладні відголоси чиєїсь сварки.

Здавалось пройшла ціла вічність, поки воїн приходив о тями.  Чоловік ледь встиг сховатись за статую, тільки-но почув, як хтось стрімко наближається. Дункан хотів до останнього сховати свою присутність й не видати себе швидше ніж потрібно.

Мимо його схованки швидко, наче блискавка пронісся молодий чоловік, якого Дункан ледь розгледів. Від незнайомця так і віяло чимось темним  та небезпечним. Як тільки постать зникла з поля зору, командор Сірої Варти, ні на мить не вагаючись,  кинувся далі коридором.

– Ти допомогла меліфікару втекти! Ти хоч усвідомлюєш що накоїла? –  лютував Грегор.

Він з-за рогу Дункан побачив як командор храмовників навис темноволосою тендітною дівчиною, що здавалось тремтіла від страху. Вона дивилась прямо в очі чоловікові, що був значно вищий за неї, який здавалось, ледь стримувався, щоб не вдарити її.

– Й зробила б це ще раз!  – зухвало вигукнула вона, – Це ви довели його до відчаю! ВИ хотіли його втихомирити! За що? ­­

Дункан помилився, дівчина абсолютно не боялась храмовника. Вона лютувала. В цей момент напруга між ними неймовірна стояла.

– Ви все життя говорили йому що він нічого не вартий! – продовжувала дівчина, –Пане Ірвінгу! Чи не ваші то слова що коло має захищати й дбати про магів? А не в ганяти їх у страх та відчай!!

Чарівниця гнівно глянула в сторону старого мага, ніби чекаючи пояснень, але наступної миті її наче батогом хлиснули слова Грегора, що від обурення аж почервонів.

– Ти ще повчи нас тут, дівчисько! Ще не виросла шмаркля, мала! Сьогодні через тебе та твого дружка постраждали троє молодих хлопців!

– Досить! – гаркнув Ірвінг, який ніби відчував, що все виходить із під контролю, – Солоно, ти розчарувала мне. Не так я тебе виховував, замість того щоб прийти до мене й розповісти про все, ти вирішила діяти самотужки. А ти? Чого мовчиш та ховаєшся?

Це маг звернувся до рудої дівчини, яка мовчки стояла поодаль схиливши голову, ковтаючи сльози. Сірий страж спочатку її невідь не помітив. Коли до дівчини звернулись, вона аж стиснулась від жаху, ніби хотіла здаватись ще меншою ніж була, аби тільки заховатись. Сестра милосердя безпорадно подивилась спочатку на Ірвінга, потім на Грегора, а на Солону підняти очей не посміла.

– Я грішна, – ледь чутно прошепотіла адепт, –  й прийму будь-яке покарання.

– Оо! Не сумніваюсь, тебе чекає Еонар –  зло відказав Грегор.

Дункан знав, що Еонар то в’язниця для магів, яка знаходиться далеко на півночі. Й більшість магів воліли померти, аніж відправитись туди.  Там відбували покарання найнебезпечніші злочинці серед магів, які очікували свого впокорення, а також ті кого підозрювали в одержимості демонами.

– Тільки не туди, краще смерть, – почала благати адепт.

– Вона ні в чому не винна! – не змовчала чарівниця, – Лілі не знала що Йован ..

– Заради Творця, замовкни!  – грубо обірвав її Грегор, – Тебе теж чекає впокорення!

– Грегоре, – голос першого чародія звучав спокійно, – Це надто суворе покарання. Гадаю, що тут варто спочатку ретельно розібратись…

– Надто суворе? Розібратись? Дівчисько допомогло меліфікару втекти. Вона ще й захищає його, невже ти настільки сліпий?

Ірвінг мовчав. А Дункан, із свого кутка, схований від усіх, подивився на дівчину. Солона виглядала надломленою та нескореною. Пропри сліди від сліз, що текли мимо її волі, очі були повні праведного гніву та рішучості. В серці Дункана щось клацнуло, за маскою покори ховалась воля, яку зламати буде дуже важко.

– Дозвольте сказати, – слова злетіли так легко  й спокійно.

Присутні збентежено роззирнулись у пошуках джерела голосу. Дункан швидко вийшов із затінку свого укриття,  продовжуючи дивитись на хоробру дівчину,  що не боялась йти проти правил заради друзів, що вміла стояти за свої ідеї та  давати відсіч іншим, не залежно від статусу, якщо вважала за потрібне. Потім чоловік перевів погляд на Грегора та Ірвінга. Якщо храмовник виглядав відверто спантеличеним, то маг був зібраним та спокійним.

– Я хочу запросити Солону Амелл стати рекрутом Сірої Варти, – урочисто промовив Вартовий.

На командора храмовників ці слова вплинули, наче червона ганчірка на бика бронто. Здавалось, що він ось-ось вибухне від злості.

– Ви впевнені у цьому? – Ірвінг звернувся на пряму до Дункана.

– Просто чудово! – скептично вимови лицар, – Дівчисько скоїло важкий злочин, а ми ще й нагороджувати її будем!

Страж знов кинув оком на молоду чарівницю. Та виглядала дещо розгубленою, ніби не вірила власним вухам. Але як тільки зрозуміла, що  це не жарти, вмить її погляд став серйозним та сконцентрованим лише на Дункані. Чоловік добре розумів, що в становище Солони не дозволить їй відмовитись від пропозиції. Впокорення або Стражі. Та все ж він волів, щоб та дала йому власну згоду  на вступ до ордену.

– Як ніколи, – врешті відповів вартовий старому чарівнику.

– Це абсурд. Ще раз повторюю: дівчина злочинниця! Я наполягаю на покаранні, – не вгавав Грегор.

– На щастя, я абсолютно впевнений у своєму рішенні. Але якщо ви наполягатимете, то я буду вимушений використати Право Заклику.

Одна з особливостей ордену сторожі полягала в тому, що за потреби, покладаючись на старі договори між вартовими та всіма жителями Тедасу, Сірі Вартові мають право брати все, що їм потрібно у необхідній кількості. Й жоден правитель, жоден діяч чи керівник не міг заперечити чи ухилитись від цього обов’язку перед орденом. Дункан старався не зловживати цим правом. Але наближається мор, а йому необхідні люди, талановиті , мужні, наполегливі.

Чоловік продовжував дивитись на Амелл.

– Що скажеш, Солоно? – звернувся він до неї.

Дівчина здригнулась почувши своє ім’я. Невже не сподівалась, що їй взагалі дадуть слово. Дункан вважав, що чарівниця має вирішити сама свою долю. Бути Стражем не легко. Вартові жертвують всім своїм життям заради свого обов’язку, тому краще буде якщо Амелл сама вирішить ступити на цей шлях, й потім зможе сама нести відповідальність за своє рішення.

– Я… – дівчина невпевнено подала голос, – Я б хотіла вступити до Сірої Варти, якщо мої вміння їм будуть корисні.

Дункан лагідно посміхнувся, щоб додати їй сміливості. Зараз колишня учениця нагадувала йому загнане кошеня.

– Безумовно. Пан Ірвінг хвалив твої таланти раніше.

Грегор  хотів подати голос і заперечити такому рішенню. Але перший чародій випередив його

– Грегоре, ти чув? Дункан оголосив право призову. Сірі Вартові отримують все що їм потрібно. Й коло не нехтуватиме своїми зобов’язаннями перед стражами, – попереджувально вимовив перший чародій.

Це поставило остаточну крапку в їх розмові, руду дівчину, про яку Дункан встиг забути, відвели у невідомому напрямку. Вона не вимовила жодного слова, погляд її був пустим. При всьому бажанні,  їй чоловік не міг би допомогти.

Страж-командор стояв поряд з Амелл коли та задала дещо дитяче питання:

– Що тепер зі мною буде?

Дункан поставив руку їй на плече, щоб відвести  трохи в бік, і відчув як дівчина тремтить. Її темне волосся було розтріпане, а щоки червонили, вона була значно нижча за нього. В цей момент чоловік усвідомив наскільки дівчина юна.

– Все буде добре, – заспокійливо сказав він, – в тебе є трохи часу аби зібрати речі, що тобі належать…

– У магів нема особистих речей…

– Тоді нам не варто тут залишатись.

За інших обставин Дункан волів би залишитись на ніч в Башті. Але для Амелл краще було , якнайшвидше покинути фортецю Кінлох.

 

***

 

Солона ще зранку думала, що вена перебачила та прорахувала всі варіанти того як закінчиться цей день. В неї, навіть, закрадались думки піти й розповісти про все першому чародію, та дівчина одразу ж гнала геть їх. А от Йован перекреслив кривавим розчерком все. Їх з дитинства вчили, що магія крові то найбільше зло та ганьба для чарівника. Так, вона давала ­­­­­­­­силу неймовірної потужності, але ціна такої могутності занадто велика. Дівчина одразу зрозуміла, що Йован використовував ці чари вперше, так незграбно хлопець накладав заклинання, використовуючи завеликий ресурс власного тіла. Його відчай, страх та паніка одразу захопили й Амелл, наче заразна хвороба. Дівчина ледь встигла відгородитись від нього магічним щитом, прикриваючи ще й Лілі, яка звісно не підозрювала про цю сторону свого коханця.

Й після всього, Амелл навіть не могла уявити, які наслідки на неї чекають. Йован втік , сам. Лілі відмовилась розуміти його й примати таку жертву. А скільки слів було до цього сказано про чисте кохання. Стало гірко… Гірко, що її просто даремно використали, гірко, що не довірились до кінця, гірко ,що сама не здогадалась. Адже все ж було так очевидно, якби тільки чарівниця проявила більше уваги.

Врешті дівчина не витримала. Якщо вже на її долю випало впокорення, то вона хоча б висловить все, що думає і про коло магів, і про кожного з них. Щоб вони хоч на мить задумались, як то бути на місці тих хто слабше, як це коли тебе зневажають. Та даремно дівчина витрачала нерви та слова. Ніхто з них не сприймає молоду чародійку серйозно. Для них Солона просто вередлива дитина. Вона дивилась на Лілі, очікуючи підтримки, та велике кохання адептки луснуло, як мильна бульбашка, від перших справжніх складнощів. А тепер сестра милосердя стояла посеред коридору, більше схожа на мерця, аніж на живу людину.

Звісно Грегор лютував.  Та на якусь мить Солоні було абсолютно байдуже. Всі маски, що вона носила, до сьогодні, розбились на щіпки. Зник страх, зникла покірність й стриманість також. Вперше за довгий час Амелл відчула себе абсолютно вільною,  Хай би там що…

Та командор храмовників швидко спустив дівчину на землю. В  грудях все похололо, вона ледве втрималась на ногах. Це все… Кінець… Вона не чула як сперечалися перший чародій та Грегор. У вухах гупало, Солона навіть не одразу розуміла, що чула своє зрадницьке серце, яке відчайдушно хотіло жити.

Аж тут з глибин кімнати почувся дужий та спокійний голос:

– Я хочу запросити Солону Амелл стати рекрутом Сірої Варти.

Амелл підвела очі та зустрілась поглядом із своїм рятівником. Дункан дивися на неї без упередженості, впевнено та відверто, що неймовірно здивувало Солону. Вартовий почав сперечатися з Грегором та першим чародієм. Він боровся за неї тоді, коли сама чародійка ледь не здалась. Дівчина отямилась якраз вчасно.

– То що ти скажеш? – звернуся Дункан безпосередньо до Солони.

Амелл відчула в прилив тепла й вдячності. Звісно вона погодилась, навіть якби в неї був вибір, вона все одно зголосилася б вступити до ордену.

«Все що завгодно, тільки заберіть мне звідси!» – ледь не злетіло з її вуст. Натомість стримано вимовила:

– Якщо Сірим Вартовим стануть у пригоді мої навички, я буду тільки рада їх застосувати.

­Цього для Дункана було достатньо, він велів їх збирати речі, бо вони рушатимуть негайно. Та які особисті речі могли бути  у мага в Колі? Дівчині видали посох, з тих що найстаріший, взяла свою книгу з записами, яку вона вела під час навчання. І все, більше особистого в неї нічого не було.

Ірвінг почав говорити прощальну промову, а Солона робила вигляд, що її не турбує. Хоча вона мала відчуття, ніби їй не вистачає якоїсь деталі, для того аби мати повну картину світу. З однієї сторони вона мала б радіти, бо, зрештою, все вийшло – Йован втік, а її не впокорять. Але чому тоді на серці так лячно й порожньо?

У супроводі двох храмовників дівчину повели до виходу з башти. Поряд крокував Дункан, вигляд він мав впевнений, хоча дещо напружений. Велетенські важкі залізні двері, які вели до зовнішнього світу, могли відчинити лише кілька чоловік разом. От і зараз біля них зібрались чергові храмовники, серед них Амелл відрізнила світлі кучері Каллена.

Вони зустрілись поглядами і молодий чоловік відвернувся від неї. «Для нього я злодійка!» – гірко подумала чарівниця. Можливо це було й правильно. Йому так простіше буде викинути ті дурниці, що він навигадував собі з голови.

Коли двері із скреготом відчинились, знадвору повіяло свіжим повітрям. Сонце йшло на захід, заливши небо яскраво рожевим кольором, запалювались перші зорі, які то виглядали, то ховались серед рідких хмарок. Солона зібралась з духом й ступила крок із приміщення, обережно й поволі озираючись навкруги. Кам’яниста дорога вела до краю острова, минаючи зруйнований широкий міст, який колись поєднував цю землю з протилежним берегом озера. Дерев’яний причал, до якого вів Дункан, виглядав міцним.

Солона одразу ж побачила пришвартований невеличкий човен і низенького сивого чоловіка, що тримався за весла. Він привітно усміхнувся Дункану й запросив сідати. Вартовий  допоміг дівчині залізти  до човна  й переконався, що все помістилось, перш ніж вони відпливуть.

Солона ніколи, з часу свого прибуття у башту, не була за її межами. Вона глибоко вдихала свіже повітря, над водою простягався вечірній туман, а яскраво червоне західне небо здавалось їй просто неймовірно великим, безкрайнім та сяючим. Від ласкавого вітру щипало очі. Вона обережно перехилилась через край борту, щоб подивитись на темні води глибокого озера, в ньому відбивались миготливі зорі, які щойно почали з’являтись на небі. Дівчині хотілось торкнутись води, що нагрілась на сонці за день. Те як рідина протікала крізь пальці дівчини, змусило її мимо волі посміхнутись.  Було лоскотно. Все це дарувало відчуття волі, свободи. Так гарно, що аж не вірилось.

Дункан мовчав поки вони пливли, лиш перекинувся кількома словами з човнярем.  В Солони нічого не питав. Й зараз Солона була вдячна за це. Їй потрібен час, щоб звикнути до нових обставин. А потім вона почне задавати питання, знаходити відповіді. А зараз чародійка намагається змиритись з думкою, що все змінилось, й нічого не буде як раніше.

На іншому березі Вартовий знову подав Солоні руку. Вона вперше озирається на башту Кілнох. З цього краю берегу вона здається дівчині такою маленькою та самотньою посеред безкрайнього озера,  темні води якого тягнуться ген аж до самісінького горизонту.

Новий світ зустрічає Амелл повною темрявою. Сонце ховалось за обрій, лишивши лиш червону смужку біля самого краю землі. Неподалік, подекуди, мигтіли теплі вогні у вікнах домівок селища. Страж завершивши розумову з човнярем, підійшов до Солони, яка трохи розгублено переминалась на місті, не розуміючи що робити далі. Вона нагадувала зараз пташку, перед якою відчинили клітку, а літати вона ще не навчилась.

– Ми заночуємо там, у місцевому шинку, – сказав він своїм низьким спокійним голосом.

Дивно, але цей чоловік діяв на неї як заспокійливе.  Він ні про що не питав, не вимагав пояснень й, здавалось, не поспішав засуджувати її. Таких людей вона зустрічала вперше.

Місцевий заїжджий двір знаходився на самому краю селища, зовсім недалечко від пристані. Він виглядав старим та пошарпаним, дещо занедбаним. Двоповерхова споруда, на першому поверсі якої розташований шинок, не справляло враження настільки популярного місця, наскільки описували його храмовники.  На глиняних стінах  місцями відвалилась штукатурка, місцями йшли тріщини, віконця з яких линуло  миготливе світло і верескливі  звуки розмов та чоловічого реготу, були зовсім маленькими, а подекуди заколочено дошками.

Дункан важко зітхнув:

– Знаю, справляє кепське враження, та це краще ніж ночувати просто неба. Тим більше мої колінця говорять що буде дощ. Зате кухня тут непогана – спробував пожартувати Дункан, почісуючи густу бороду.

Солона усміхнулась.

– Гаряча їжа це все що мені зараз потрібно, – скромно відповіла та.

Життя в таверні було чути аж знадвору. Дошки трохи занедбаного ґанку заскрипіли під ногами, щойно маг та Вартовий на них ступили. Дункан відчинив дерев’яні двері, які ледве тримались купи, і випустив всі пахощі шинку на двір. Солона одразу відчула дивну суміш ароматів: печеного з травами м’яса, тютюнового диму та випари дешевого алкоголю.  В приміщені було дещо душно. Невелика кімната шинку заставлена  простецькими столами, сколоченими із необроблених дощок, поліруванням яким служив час. За ними, на різномастих стільцях, які явно буди зроблені із того, що було під рукою, сиділи колоритні компанії. Тут тобі й люди, й декілька торговців-гномів було, й звісно ж ельфів-прислужників. Всі вони розмовляли, грали у карти, випивали та абсолютно не звертали уваги на прибулих гостів.  Тільки низенька гномка одразу ж кинулась до них, нашвидку витираючи руки о фартух, який видав в ній місцевого працівника. Вона провела їх до вільного столику, а далі гайнула у юрбу, відтягувати одного п’яницю від іншого.

Солона відчувала себе так, наче знаходилась у дивовижному місці, яке наповнене справжніми барвами. Життя тут разюче відмінялось від того, яке було в колі, де все було тихе, спокійне й застояне. Тут же воно було бурхливе, невтомне й голосне.

– Невже так всюди? – запитала дівчина в свого супутника.

– На щастя ні, – посміхнувся той, – я забуваю, що ви, маги, ведете замкнутий спосіб життя…

– Не з власної волі, – Амелл вимовила це гостріше ніж хотіла, тому додала – вибачте…

– Ні, це мені треба вибачатись, я був недостатньо тактовний. Прошу пробач мені.

Солона ще більше присоромилась, а тому лише кивнула у відповідь.

Тим часом Дункан замовив їм вечерю, як тільки помічниця шинкаря знов підійшла до них. Заразом попросив підготувати окрему кімнату для дівчини. Солона трохи здивувалась:

– А як же ви?

– Я спатиму в спільних кімнатах, тут не так багато окремих апартаментів. А тобі треба виспатись перед дорогою, особливо після всього, що ти за сьогодні пережила.

Було дивно відчувати таку турботу про себе. Солоні здавалось ніби тут щось не так, тому вона вирішила зайти з далеку:

– Я хотіла подякувати вам. Ви звільнили мене з полону, від участі гіршої за смерть… Дякую.

– Не варто, – заперечив воїн, – я скоріше пересадив тебе з клітки на повідець. Сірим стражем бути нелегко. А тим паче під-час мору.

Така відвертість теж суперечила всьому, що чула чародійка від старших раніше.

– То це все правда? Породження темряви, архідемон, це все те що відбувається зараз?

– На жаль так. Архідемон ще не вибрався на поверхню, та він однозначно пробудився. Хоча деякі мої колеги та побратими, сумніваються в цьому. Але я знаю те напевно, як би це страшно не звучало. Останній мор був надто давно, й світ почав забувати що це таке. А мій орден надто ослаб, тут у Ферелдені. Тому мені цінний кожен, кого я можу завербувати. Тож я не можу назвати свої дії чистим альтруїзмом.

Солона замислилась. Вона чудово розуміла, що абсолютно не знає про світ за межами башти магів, й без сторонньої допомоги, навряд чи зможе легко пристосуватись до нього. Якщо ж спробує втекти, то нема гарантій, що за нею не відправлять сторожових псів церкви. А Сіра Варта то поважний орден, в якому ,вона зможе вільно знаходитись у світі не приховуючи своєї натури. Принаймні на це дівчина сподівалась.

– І що будемо робити далі? – спитала вона, показуючи свою покірність та готовність до співпраці.

– Боротися. Спочатку заглянемо до Редкліфу, там я  маю деякі справи. Також там на мене очікує підкріплення та, ймовірно, ще декілька рекрутів. Заберемо деяку провізію для армії короля, а далі поїдемо на Остагар.

Поки вони перемовлялись, світловолоса гномка принесла їх замовлення. Тушковане м’ясо та овочеве рагу мало справді апетитний запах, що важко було втриматись. Амелл вкотре згадала, що за сьогоднішній день майже нічого не їла. Дівчина помітила, що зголодніла не лише вона. Страж накинувся на страви з звіриним апетитом. Здавалось що він здатний поглинути все за раз і не помітити, що все з’їдено. Дункан не звертав на здивований погляд дівчини жодної уваги, натомість попросив добавки.

– Тобі краще їсти це поки воно гаряче, – прогудів чоловік дівчині.

Та трохи зніяковівши прийнялась до трапези. М’ясо було трохи за жорстке, але врешті мало приємний запах духмяних трав, якими було щедро приправлене. А тушковані овочі тільки доповнювали смак страви. Солона ніколи не їла нічого смачнішого.

– Готова співати оди тутешньому кухарю, – вирішила розбавити тишу Амелл.

– Фальзі буде приємно це почути. Взагалі, у гномів дуже специфічне почуття смаку, особливо у тих хто з глибинних стежок, але вони примудряються приготувати справжню смакоту з будь чого.

Вони деякий час посиділи так, а Солона все не наважувалась спитати в Дункана, що її чекає надалі. Бо поки вона не знала чим саме може допомогти сірим стражам.

– Тобі, якщо не помиляюсь, цікаво які обов’язки чекатимуть на тебе? – обережно запитав чоловік, вкотре змусивши Солону думати, що він вміє читати думки.

–  Так, – кивнула та.

– Справедливе питання. Для початку тобі доведеться пройти посвяту, для того щоб стати повноцінним вартовим.

Дункан сперся на стіл й нахмурився. Вигляд мав настільки серйозний, що дівчині стало лячно.

– Посвята? Що це?

– На жаль, поки що я не можу тобі розповісти. У сірих стражів багато таємниць, які ми заприсяглись берегти.

– Це трохи насторожує, коли люди так кажуть. Про Муки теж так говорили.

– Муки?

– Цей ритуал проходить кожен маг. Інколи він закінчується смертю…

Погляд Дункана засклянів. Його наче сіпонуло, мужчина зосередив свій погляд на полум’ї каміну, що горіло у кутку кімнати. Шум натовпу поступово стихав. А Солона колупала виделкою залишки їжі. Вона не була певна, що в неї є що сказати ще.

– Солоно, мені шкода, що тобі доведеться ще раз проходити випробування. Та коли посвята закінчиться, ти зрозумієш чому ми тримаємо це все в секреті, – з рештою вимовив чоловік.

Амелл поглянула на нього,  Дункан справді виглядав стурбованим. Дівчина зробила висновки та булла вдячна за чесність. Ще одне велике відкриття , яке чарівниця зробила для себе, так це то, командор сірої варти не відноситься до неї як до дитини. Як до підлеглої – так, але як до дорослої самостійної людини.

– Я допомогла магу крові… – почала була вона, але замовкла, бо вперше не знайшла слів, які б правильно донесли те про що вона думала.

Їй чомусь було важливо самій розповісти Дункану, що трапилось там у башті.

– Ти намагалась врятувати друга, і як я помітив, ти не знала що він володіє забороненими чарами.

– Не знала, чесно. Я не могла втекти сама, один мій товариш зник буквально в ніч після того як запропонував мені втечу, а я відмовилась.  Й цей раз я хотіла спокутувати свою провину допомагаючи іншому…

Вона нікому не говорила про те як сильно її мучила совість перед Алімом. Вона чула які чутки ходили по башті після, що це вона здала його, лише Йован повірив, що то було не так.

– Я вірю тобі.  Переді мною тобі не треба виправдовуватись. Коли вступаєш до Сірої Варти, ти закінчуєш з минулим життям, воно просто втрачає свій сенс. Головне те, що ти можеш дати стражам, як продовжиш свій шлях розумієш?

Дівчина швидко витерла сльози, аби ніхто не помітив.

–  Це ж означає, що вартові приймуть мене тою ким я є?

– Так. Але я хочу щоб ти зрозуміла, ми не лицарі в прекрасних обладунках, серед нас багато різних історій. Є крадії, вбивці, торговці, волоцюги, є і знатні особи, але всі ми стражі, й зараз насувається мор. А ми робимо все, щоб з ним покінчити,  – він наголосив на слові все.

Солона поринула у власні думки. В  книгах сірі стражі завжди описувались як герої, лицарі, які віддавали себе цілком та повністю боротьбі з мором та породженням темряви. Дівчина розуміла, що у творах оповідачі часто прикрашають свої історії, аби люди бачили у героя розповідей натхнення. Але від одкровення Дункана їй стало тільки легше, вона почувається тепер більш достойною бути серед вартових.

– А маги серед вас рідкість? – поцікавилась чарівниця.

– Серед моїх братів є ті хто наділений талантом магії, але їх не так багато як хотілось… Ви серйозне доповнення та прикриття для лицарів. Атака на відстані, захисні руни та  лікування… Це те чого часто не вистачає серед бою.

– То можливо вам варто було покликати ще когось? Чому лише я?

– Між Вартовими та церквою існують певні домовленості, які обмежують нас в цьому плані.

Вони посиділи ще якийсь час. Дункан дістав із своєї сумки записну книгу й почав уважно її вивчати, а Солона пила трав’яний відвар, він був трохи за терпкий, але в цілому їй сподобався. Вона розглядала відвідувачів. Власник шинквасу перемовлявся з якимось чоловіком та реготав із жарту, гномка Фальзі сварила якогось недолугого чолов’ягу, що випадково розбив посуд, й виставляла його геть. Амелл все гадала звідки сили є у такої малої, доки не побачила її широченні долоні, що міцно схопили чоловіка й шпурнули до дверей. Дівчина пообіцяла собі ніколи не недооцінювати гномів.

Чародійка відчула, що вже починає куняти за столом, коли помічниця шинкаря підійшла до них й своїм низьким голосом запропонувала показати кімнату Солоні. Та погодилась та побрела на гору вслід за жіночкою. Кімната була маленькою, трохи обшарпаною, але тут повітря було свіже, через відчинене вікно. Ліжко було вузьке, жорстке, а матрац набитий соломою, як і подушки, а ще тут трохи тхнуло щурами. Амелл непевно повернулась до дверей та помітила, що ті можна закрити на клямку. Тремтячими руками вона закрила двері. Нарешті дівчина могла дати волю сльозам, бо весь жах сьогодення наздогнав її, і стримуватись більше не було сенсу. Думки вирували навколо пережитого: Йован втік, Ірвінг відвернуся від неї, впокорення чекало на неї.

Дівчина подивилась у вікно, що виходило на озеро Каленхад, на башту, яка світилась маленькими вогниками світла у чисельних вікнах, глянула на ясне небо й зойкнула, повний місяць і тисячі зірок, що яскраво миготіли у небі. Таку красу із фортеці не побачиш. Солона подумала, що якби хотіла, то могла б зараз втекти, адже нічого не заважає. Вирушай куди хочеш, роби що хочеш… Та одразу в голові виник образ храмовника. Ні, Амелл не боялась їх, просто вічно тікати й озиратись навкруги вона не хотіла. Врешті магія має служити. Саме це дівчині вбивав у голову Ірвінг, то для себе вона не бачила іншого “безпечного” виходу ніж слідувати за Вартовими, куди б це її не привело. З такими думками чародійка заснула  скрутившись калачиком.

 

Яскраве сонце та свіже, як після дощу, повітря розбудило Солону. Дівчина почувалась просто чудово, вона спала без сновидінь, що дало їй як слід відпочити. Потягнувшись вона підвелась з ліжка й виглянула у віконце. Дункан був правий, коли казав, що зранку пейзаж неймовірний.. Сонце яскраво виблискувало у темних  та безкрайніх водах озера.

Одягнувшись та нашвидку заплівши косу дівчина спустилась в низ, де на неї вже очікував Вартовий. Чоловік саме перемовлявся з власником шинку. Помітивши дівчину він помахав їй рукою, запрошуючи приєднатись. Чорне волосся сьогодні він просто зачесав назад, на зав’язуючи на потилиці.

– Доброго ранку. Чи добре спала? – Дункан здавався трохи пом’ятим після сну.­

– Вітаю, дуже добре, дякую. А от про вас так не скажеш.. З вами все гаразд?

– Не варто хвилюватися. Треба було багато чого владнати, тож мій день настав до світанку, – чоловік махнув рукою.

Вигляд й правда в нього був не  здоровий, темні кола бід очима, пересохлі губи та втомлений погляд.

­­–  Нас чекає сніданок, а потім треба буде відвідати місцевий ринок…

На здивований погляд Солони чоловік відповів:

– Навряд чи у сукні буде зручно їхати верхи. А без тебе я не наважився купувати щось з одягу.

– Їхати верхи? – перепитала вона.

Дункан поклав собі в тарілку дві великі рибини до пшоняної каші, потім перевів погляд на підопічну. Й до нього дійшло:

– Ти ніколи не їздила на коні…

Амелл кивнула. Страж звичним жестом пригладив бороду.

– Що ж, це не так складно як здається. Я покажу тобі основи, постарайся запам’ятати, бо подорожувати верхи доведеться часто. Тож це стане у пригоді. До Редкліфа доїхати треба верхи, а звідти пересядеш у віз, якщо забажаєш.

Солона відчула певну нервовість. Коней вона бачила в живу дуже давно. Тоді коли її перевозили до башти, разом із іншими дітьми, велетенський тарантас, без жодного віконечка, аби малі не тікали та  не бачили куди і як їх везуть. Для себе Солона вирішила, що нізащо не сяде у візок.

– Я швидко вчусь! – гаряче запевнила Амелл.

Дункан схвально кивнув. Він ще раз запевнив, що все буде гаразд. А Солоні лишалось лише гадати, наскільки добре він читає інших людей. Врешті дівчина дійшла висновку, що Вартовий людина з великим досвідом у житті, а вона не така вже й стримана, як звикла вважати.

Далі вони вже продовжили снідати мовчки, а після відправились на ринок. Хоча за словами Дункана ринком не назвати складно, так кілька торговців. Та для Солони це справжній ярмарок. Різнобарвні намети, виставлені на показ товари і народ, що весь час кудись поспішав. Поки вони не дійшли до купців командор показав дівчині гроші, пояснив їх значення:

– Все просто: один золотий рівний ста срібним монетам, одна срібна – ста мідним.

Солона кивнула на знак розуміння. Біля наметів з товарами Дункан завзято вів торги, щоб не переплачувати подвійну ціну за товар. За деякі речі йому, коли він показував жетон із зображенням грифона, давали знижку. Тимчасом дівчина роздивлялась прилавок з прикрасами, вигляд вони мали дешевенький, та все ж робота майстерна, їй сподобався дерев’яний гребінь з галою.

– Це ельфійська робота, пощастило виміняти її на мазь,-  зазначив низенький торговець, – у вас гарний смак.

Дівчина аж відскочила від несподіванки. Їй не хотілось привертати зайву увагу до себе. Подякувавши продавцю чарівниця відійшла. Дункан був у сусіднього прилавку з одягом й покликав Солону до себе. Тамошня торговка у яскравому вбранні та з великою кількістю дерев’яних намист, швидко оглянула дівчину і виклала на  стіл все, що могло підійти дівчині за розміром.

– Все новеньке, ніким не ношене, пане страж. Присягаюсь, кращого ви тут не знайдете! – запевнена купчиня і продемонструвала темно синю сорочку із бавовни, краї рукавів та комір були оздоблені традиційним орнаментом Ферелдену.

Далі вона підібрала штани із тонкої шкіри нага, запевняючи що такі носити не зносити, й для верхньої їзди саме те що треба. Жінка загнала дівчину за імпровізовану ширму, щоб Солона приміряла безрукавку, яка перетувалась широким кушаком. Дункан лиш кивну й розрахувався , а Солона все не переставала дякувати. Вона відчувала себе дещо не зручно, в колі їй завжди видавали одяг, але це було зовсім інше, тут обирали не просто мантію за потребою, а щось особисте для неї. Нехай тканина тут була грубіша ніж вона звикла, нехай одяг не так багато оздоблений, але він був саме тим, що  підійшов би їй, а те просто безрозмірна річ із складу, така сама як у решти.

Але найбільше захоплення викликали в неї чобітки. Вони нагадували ті, що були в неї в дитинстві, високі такі. На невеличкому каблучці. Дункан пояснив, що в таких зручніше тримати ноги в стременах. Через каблук нога не ковзає.

– Дорожній плащ в мене є, тож його брати не будимо.- він відхилив пропозицію продався.

Завершивши з закупівлею двоє повернулись до шинку, де Амелл одразу подалась на гору, аби переодягатись.  Їй вже кортіло приміряти те все й зняти з себе мантію, бо вона була наче клеймо.

Дункан чекав на неї біля стійла з кіньми.  Два красені прив’язані до паркану переминались на місті й кивали головами. Руді, з темними гривами, міцними ногами, ідеально вичищені. Їх коротка шерсть виблискувала на сонці й манила торкнутись, щоб відчути м’якість на дотик. Прекрасне видовище. Якщо Солоні спочатку було страшно підійти до них, то трохи поспостерігавши за ними й отримавши від Дункана гостинець для пречудових тварин, боязливість змінила чисте захоплення. Підставивши спокійнішому жеребцю долоню з яблуком, дівчина спробувала почесати йому між очей, як радив Дункан, потім перемістила руку на шию й легенько погладила його. Кінь лишався покійним й прийняв їжу з її рук.

– Гарна ознака,  – запевнив  чоловік, – тепер варто спробувати сісти на нього.

Дункан виявився дуже здібним наставником. Він допоміг сісти в сідло, розповів як треба триматись, як тягнути повід, щоб й тварині не нашкодити, й вона слухала.

– Сильно не переймайся, я буду їхати поруч, тож якщо кінь завередує, я заспокою його.

Дункан провів їх, спочатку, по двору, щоб дівчина відчула й звикла до того, як рухається тварина, потім показав як тримати спину, зауважив, щоб вона не тягнула повід зайвий раз і правильно тримала ноги.

– Тобі головне зараз навчитись триматись у сідлі.

– Я не хотіла бути для вас тягарем, вибачте…

Дівчина могла тільки гадати скільки труднощів завдавала стражу й вповільнювала його подорож.

– Деякі мої  підопічні завдавали куди більше клопоту, –  страж спокійно вів коня далі, – тож тобі не варто вибачатись. Але в мне до тебе буде невелике прохання.

– Яке? – дівчина зацікавилась.

– Ти говорила, що доволі вправна в зіллях. Можеш дещо заготовити для нас у польових умовах?

– Звісно.

– Це добре. В Редкліфі, поки я зустрічатимусь з тамошнім ерлом, в тебе буде час і все необхідне для зіллів. Буде корисно поповнити запаси.

Дівчина відчула піднесення, нарешті в неї буде можливість проявити себе, й вона доведе, що може бути корисною, а не лише тягарем.

Старший страж допоміг Амелл спуститись в низ. І Солона одразу відчула певний дискомфорт у ногах. Годі уявляти, що буде на вечір, після цілого у сідлі.  Але завзяття дівчини це не зменшило.

Дункан оголосив, що відправляться вони в дорогу через годину. Тож у Солони був час трохи відпочити, а вже потім збирати речі. Дівчина посміхнулась сонцю, яке теплим промінням зігрівало її обличчя. Легенький вітерець грав у її волоссі. Амелл простягнула руку до писка коня й почесала. Їй подобалась ця звірина. Алім часто згадував гал, які вирощували в долійських кланах. Тепер вона розуміла його захоплення подібними тваринами. Вона глибоко вдихнула свіже повітря та направилась збирати свої скромні пожитки.

У назначений час чародійка вже чекала Дункана, який ніс ще декілька сумок. Скориставшись нагодою Солона спостерігала  як він кріпить вантаж на коня, й сама спробувала робити те саме. Страж лиш схвально кивнув, та показав як правильно зав’язувати вузли. Мабуть одна з найчудовіших рис цього чоловіка була в тому, о він не ставиться до неї як до немічної, він показує як робити правильно й дає спробувати робити самостійно. Це викликало повагу та захоплення. З такою людиною хотілось співпрацювати.

Дункан скомандував сідати верхи. І в цей раз Солона забралась на коня самостійно. Спробувала поводити жеребчика й той піддався. “Прекрасна тваринка”, – подумки відмітила Амелл, й відмітила собі, що на привалі треба пригостити його заготовленою морквинкою. Вони рушили в дорогу.

Чаклунка озирнулась на озеро Каленхад лише тоді, коли мандрівники забрались на пагорб. Вона охопила поглядом озеро, у якому відбивалось блакитне небо з купчастими білими хмарами, у яких могли б ховатись цілі замки. А на маленькому острові, посеред водойму, виднілась темний силует фортеці Кінлох. Її старий дім. Нестерпний, задушливий, але іншого в неї не було. В цей момент дівчина чітко й ясно, як ніколи до цього, зрозуміла, що старе життя закінчилось. Її чекає новий шлях. Небезпечний, тернистий, закритий туманом війни. Дівчина вдихнула глибше та відвернулась від озера, залишаючи башту та її жителів у минулому, повністю віддаючись долі, що чекає на неї.

---

Мабуть примітки писатиму так. Чи краще в коментарях?

Нова глава вийшла. Не очікувала, що писатиму так повільно, але як виходить.

Ми добігли кінця прологу.

Традиційно арт знайти можна тут => https://www.deviantart.com/densewood/art/Circle-Tower-900188866