Не треба ламати двері

Каї дуже пощастило, що повертатись до Монду довелось не пішки. Дякуючи Алісі, яка залишила і другий телепорт, він та Клі швидко опинились під брамою в місто. Лицарі, що охороняли браму, неабияк злякались двох фігур, що зʼявились нізвідки, та майже наставили на них мечі. Побачивши застерігаючий погляд Каї, лицарі швидко перепросили. Проте здивування з їхніх поглядів нікуди не поділось, адже не кожен день капітан кавалерії міняє свій стиль аж настільки. Особливу увагу заслужила Клі, яка виглядала ще чарівніше, ніж раніше. 

Вони не пройшли й кількох кроків, як дівчинка посмикала Каю за руку для привернення його уваги. 

– Я так втомилась, Кає! Можна на ручки? 

Проти скиглень Клі Альберіх ще не мав ні зброї, ні захисту. Він і сам до біса втомився. Так, Велуріямовий міраж виявися справді дивовижним та цікавим місцем, він не шкодував про свою подорож. Проте він вже втомився проживати позитивні моменти у великому колі. Хай його втома і мала переважно ментальний характер, але на фізичному тілі також проявлялась. Хотілось лишень швидше завалитись у свою кімнату і заснути в тиші та спокої. І все ж довелось перебороти власну втому заради цих слізних червоних очей. Клі одразу ж прихилилась до Каї та поклала свою голову йому на плече. В його руках Клі відчувала захист, вона знала, що він завжди прийде їй на допомогу та захищатиме. Кая для неї був не просто постаттю стабільності, як Альбедо, він був авторитетом, другом, з яким завжди весело і якому можна довірити усе, який не засудить, як Джин. З Альбедо вона проводила більше часу, краще його знала, але Каю вона слухалась частіше, бо і Кая слухався її частіше, ніж Альбедо. 

– Чому ти обірвав Фердинанда і Джероні? 

– Тому, що вони довели тебе до сліз. Якою б складною в них не була сімейна ситуація, їхні проблеми не повинні ставати тягарем для інших.

Клі оцінила відповідь і завагалась чи варто говорити вже заготовану фразу. Зрештою дитяча наївність змішана з сонливістю перемогла. 

– Вони нагадали мені тебе і майстра Ділюка – ось чому я розплакалась. 

Кая був упевнений, що після таких гострих слів йому доведеться відвідати Барбару, яка повинна була б залатати таку глибоку рану. Він не знав, що сказати на це. Він взагалі не думав, що Клі пам’ятатиме аж таке далеке минуле, адже вона була ще зовсім малою тоді. Хоча, напевно, їй вдалось запамʼятати з дитинства лише емоції та почуття, а не слова, події та їхнє значення. Такий варіант видавався Каї безпечнішим, але все ще дуже і дуже незручним. Це зараз вони з Ділюком можуть похвалитись одними з найкращих стосунків в регіоні, а раніше, майже одразу по смерті Крепуса, поки Ділюк ще не встиг зникнути, було кілька сутичок, в словах Раґнвіндра було надто багато пасивної агресії, на яку Кая навіть якось відповів взаємністю, про що шкодує і досі. Ці спогади були надто болючими, проте викинути їх з голови він знову не міг. Хотілось змусити Клі забути усе це. 

– Не думав, що ти памʼятаєш. Ти була ще зовсім маленькою… 

Проте Клі не дала Каї продовжувати обережно звертати з теми. Вона хотіла почути щось конкретне від Альберіха, але поки не придумала що саме, отже треба було трохи потягнути час. 

– Усі так говорять… Я рада, що ваші стосунки кращі за Джероні й Фердинанда… Ви ж не будете більше сваритись? 

Це запитання змусило Альберіха посміхнутись, адже саме воно йому нагадало, що минуле залишилось в минулому. І ніхто це минуле не збирається перетворювати на теперішнє. 

– Найближчим часом не планували. 

Клі також посміхнулась майже крізь сон. Ось що їй хотілось почути! 

– Ура… вам личить дружити, – тихо видихнула вона перш ніж заснути. 

Альберіха вже не вражали ставки містян на його стосунки з Ділюком, хоча чув він надто багато. Його не вражали й прихильники, і противники їхніх стосунків. Проте мати у вболівальниках Клі було до біса приємно. Хоча окремим питанням було те, як Клі пояснити, що його стосунки з Ділюком не дуже нагадують дружбу. Але про це Кая погодився подумати пізніше, точно не зараз.  

На вході у штаб здивовані лицарі допомогли йому з дверми, вбачаючи його важливу ношу. За усіма правилами та обіцянками слід було спочатку показатись Джин, проте йому не хотілось зайвий раз носитись з Клі. Піднімаючись в кабінет Альбедо, Кая ледь не співав від щастя, адже алхімік був на своєму робочому місці. Альберіх обережно переклав дівчинку в її улюблене крісло та зняв з неї її капелюшок, кладучи на стіл поряд. Альбедо, вкривши Клі її ковдрою, кивнув у знак подяки, на що Кая лише ширше посміхнувся та вийшов з кімнати. Тільки тепер він, постукавши, зайшов до чудово знайомого кабінету. Першим, що привернуло його увагу, стала червона маківка, що сиділа навпроти Джин і навіть не наважилась обернутись. 

– Святий Архонте!.. Ти пограбував крамницю з одягом в Сумеру? І де Клі? 

– Клі вже спить в Альбедо, а це, – він вказав на одяг, – подарунок. І тобі привіт, – вимовив він, дивлячись в червоні очі, які нарешті зволили поглянути на нього з німим питанням. – Своє завдання я виконав, тож йду спати. Післязавтра вийду на роботу. 

– Кає, зачекай! 

Хотілось піти, проте ноги зупинились і відмовились рухатись, підкорюючись подрузі, а потім вже і керівниці. 

– Яка ти безсердечна. 

– Вам по дорозі. Вмов його, будь ласка. Він усе розповість, правда ж, майстре? 

– Так. – Раґнвіндр підвівся та пройшов до виходу, хапаючи Каю за руку. – Ходімо. 

Кая піддався та дозволив Ділюку витягнути себе зі штабу, розслабляючись ледь не повністю. Зрештою, в нього не було причин не довіритись Ділюку. Тільки на вулиці він повернув собі повну владу над своїм тілом та вирівнявся. 

– Що Джин від мене хотіла? 

– Вона хоче, щоб я очолив делегацію Монду на якесь свято в Ліюе.

Ось тут Кая зрозумів, що легко не буде. Витягнути самого Ділюка Раґнвіндра з його маєтку просто неможливо, якщо справа не стосується винної гільдії або чогось вкрай небезпечного. Оскільки ніхто не помре, якщо Ділюк проігнорує прохання Джин, то він його таки проігнорує. 

– Завжди хотів подивитись на феєрверки в Ліюе. 

– І ніколи про це не казав? 

Ділюк звернув погляд прямо у вічі Каї, показуючи свою першість у цьому раунді. Каї неабияк подобався цей вогник азарту в червоних очах. 

– Це моя потаємна мрія, я чекав слушного моменту. 

– Твоя мрія – подорож по Сумеру. І тобі до біса личить її здійснення.

Кая дозволив своїм вустам розтанути у задоволеній посмішці. Такий комплімент зігрівав та змушував до вдячності. Так, було неабияк приємно, що Ділюк відвів окреме місце у своїй памʼяті для мрії Каї, яку він озвучував з самого дитинства. Та була ще одна мрія, яку Кая постійно відкидав за браком вільного часу на здійснення і через її неймовірність. 

– Є ще одна мрія, здійснення якої зробило б мене дуже щасливим: подорож з тобою. І це непоганий шанс її виконати. 

– Чому б просто не поїхати куди-небудь самим? Тобі дуже хочеться ділити мене з іншими членами делегації? 

– Коли у мене вихідний, у тебе важлива зустріч, а коли у тебе вихідний, пів міста потребує допомоги лицарів. І як ти пропонуєш вийти з цієї ситуації? 

Роздумування над таким важким питанням коштувало Ділюку кілька кроків. Зрештою він зупинився під дверима малого будинку Каї, змушуючи його повторити те саме. Вивільняючи свою руку з коханих та неймовірно спритних пальців, Ділюк миттю відчув холод. Дістаючи з кишені звʼязку ключів, Раґнвіндр похапцем відшукав потрібний, щоб відкрити двері. 

– Може мені слід завести декілька кімнатних рослин? 

– У тебе вони згниють. 

– Але у тебе зʼявиться причина частіше до мене заходити, бо їх треба буде комусь поливати. 

Замикаючи двері зсередини, Альберіх повернувся до Ділюка, що вже терпеливо очікував його, залишивши своє пальто на вішаку біля вхідних дверей. Кая ліниво поклав свої руки на затвердлі від роботи плечі, зачіпаючись за шию, і тягуче поцілував, забираючи з вуст Ділюка невдоволення. Раґнвіндр мʼяко обхопив стан Каї, притягаючи його ще ближче до себе. 

– Невже ти сумував за мною? 

Кая кинув смішок Ділюку прямо в губи, уважно стежачи за вогнем, що розпалюється в червоних очах.

– Не питай дурниць. Звісно ж я сумував.

Кая хмикнув та сховав свою посмішку десь в комірі сорочки Ділюка, вдихаючи рідний терпкий та пряний запах з нотками вина. 

– Як щодо тихого і спокійного сну разом? 

– Заледве вечеря настала, Кає. 

– Ну то й що? – Альберіх носом потерся об шию Раґнвіндра, ніби кошеня. Йому було чудово відомо, що це була маленька слабкість Ділюка.

– Нормальні люди сплять уночі. 

Ділюк намагався пручатись до останнього, але вистачило лише одного поцілунку від Каї у шию, щоб зламати цю непорушність. 

– А ми скидаємось на нормальних людей?

Шумно видихаючи, Ділюк остаточно погодився на чергову авантюру Каї. Невдовзі Альберіх вже лежав у ліжку, поки Ділюк, сидячи поруч, обережно розплітав його волосся.

– У тебе на голові пів “Вітру слави”. 

– Ще одна моя мрія. – Голос Каї звучав нижче завдяки сонливості, що досягла свого піка. І все-таки він намагався триматись у свідомості до останнього, адже наостанок перед сном він хотів стиснути в обіймах Ділюка. 

– Ти навіть не уявляєш як сильно я мріяв усе це розбирати.

– Наші мрії збігаються. Це мило. 

Ділюк не міг стримати слабкої та обережної посмішки. Те, як Кая посміхався до нього, як дивився на нього крізь напівзакриті очі, як говорив якісь дурниці, які були притаманні хіба що закоханому підлітку… Усе це змусить посміхнутись будь-кого. Альберіх зараз ще більше нагадував мале та заспане кошеня, яке хотілось лише краще вкрити та ніжно погладити по голові. 

– Гей, ти уже все розплів. Ходи до мене… Будь ласка. 

Кая з останніх сил повозив рукою по місцю, де хотів би бачити Ділюка. І Раґнвіндру довелось перервати момент любування Альберіхом, аби виконати таке щире та наполегливе прохання. 

І щойно Ділюк опинився на потрібному місці, як Кая обплів його своїми руками, притуляючись ближче та бурмочучи вже щось зовсім незрозуміле. 

– Я теж тебе кохаю. – Усе, що залишалось сказати Ділюку в цій ситуації. 

Не минуло і кілька хвилин, як дихання Каї вирівнялось, стало глибшим та розміренішим, що свідчило про сон. Перший час Ділюк продовжував милування власним коханням. Не часто йому видаються моменти побачити Каю сплячим: щоразу, коли вони засинали разом, це радше нагадувало перегони хто швидше засне – настільки їх втомлювали повсякденні справи. Тож доводилось ловити будь-який момент, з-поміж щоденної рутини. Навіть практичний та логічний Ділюк погоджувався із тим, що в їхніх стосунках останнім часом замало романтики та забагато рутини, а що вже казати про таку романтичну натуру як Кая? 

Раґнвіндр знав, що не отримає у лоба пряме зізнання про брак уваги чи щось подібне. Кая не міг просити те, чого сам дати не міг. І все-таки Ділюк розумів, що для нього ця проблема стоїть гостріше, тож доводилось йти на поступки. Йому не хотілось знову чути крижану брехню здобрену ввічливістю, а хотілось бачити зірочки щастя в коханих очах. І саме тому він зараз схилявся пристати на доволі нестандартну пропозицію Каї поїхати до Ліюе разом. Це і справді був їхній єдиний вихід з ситуації.

Проте навіть так Ділюк примудрився втекти від цих думок. Кая ніби поділився із ним власною втомою, а його стабільне сопіння лише вколисувало. Невдовзі і Раґнвіндр не був здатен розліпити власних повік і заснув – результат накопичення забраклих годин сну. 

Кая миттю підскочив від вибуху, а от Ділюк лише ліниво повернувся на інший бік.

– Що це в біса було?!

– Байдуже. 

Кая міг би злитись на знеохочення Раґнвіндра, але явно не тоді, коли його обличчя усе ще було розслабленим від сну, а вогняне волосся розлилось навколо, утворюючи своєрідний німб.

Альберіх обережно потягнувся за повʼязкою. Він здогадувався про природу цього вибуху, адже в Монді не так багато малих дівчат зі світлим волоссям, в червоному одязі, які люблять гратись бомбами. 

– Привіт, Кає. 

Клі стояла перед ним, мов сама невинність, і мило тримала ручки за спиною, поки він саме закінчував завʼязувати свою повʼязку – якраз вчасно. Мабуть, йому таки треба прочитати якісь книжки про виховання з бібліотеки Лізи, якщо Клі робить ось це. Хоча в них навряд пишуть про настільки… допитливих дітей. Та навіть Ділюк був слухнянішою дитиною! 

– Я стукала, але мені ніхто не відповів і я захвилювалась. О, майстре, ви теж тут? Вітаю! 

Раґнвіндр лиш на секунду підняв голову, аби пересвідчитись, що йому не ввижається. Зрозумівши, що Клі таки справжня, він знову впав на подушку, готуючись до найгіршого. Проте Кая обережно сховав його від цього найгіршого, накриваючи ковдрою до самих кінчиків волосся. 

– Він дуже соромʼязливий зранку. 

– Оу… Вибачте. 

Кая видихнув, роздумуючи над тим, що краще сказати далі і як взагалі вийти з ситуації. 

– Клі, у мене є важливе прохання для тебе. – Дівчинка кивнула, показуючи свою зацікавленість. – Не треба ламати двері, особливо мої. Більше ніколи. Ти зрозуміла? 

Він намагався бути серйозним, але водночас залишав свій голос мʼяким, щоб не лякати Клі. І зрештою це спрацювало: 

– Гаразд, я більше так не робитиму. Чесно-чесно!.. Ну, якщо у вас все добре, я піду. Мене шукатиме Джин. 

Та щойно дівчинка розвернулась і хотіла піти, як з її вуст здійнявся тихий зойк. 

– Святі вітри! Клі, ми йдемо у штаб. Зараз. 

– Хто ще з ордену прийде?

Голос Ділюка з-під ковдри змусив Джин, яка вже брала Клі за руку, пересмикнутись. Їй і так було соромно перед Каєю, якого Клі вирвала прямо зі сну, а поряд ще й Ділюк був весь цей час! 

– О! Я можу попросити Амбер зайти до вас! Гадаю, вона погодиться.

На таку пропозицію Ділюк лише глибше закутався в ковдру, а Кая пустив смішок.

– Клі, це був жарт. – Джин глибоко вдихнула, опановуючи себе. – Прошу вибачення за усі ці неприємності. Я відшкодую ремонт дверей. 

– Бувай, Кає!

Альберіх попрощався з Клі та нарешті знову дозволив собі розслабитись. Схоже, тепер у нього немає дверей в будинку. Це саме та новина, з якої треба починати ранок. 

– Наступного разу ночуємо в мене. 

– Теж так думаю.

– Але перед цим навідаємо “Ваншу”. 

Кая відкинув ковдру, із питанням заглядаючи в обличчя Ділюка, щоб впевнитись, що він правильно зрозумів. 

– Так, нам потрібна відпустка. Навіть якщо доведеться частково провести її за роботою. 

Ці слова повністю виправили та перекрили невдалий початок дня. Кая дозволив собі ще трохи ніжностей поруч з Ділюком, та зрештою почав приводити себе до ладу. Справ було надто багато: розібратись з дверима, розібрати речі з подорожі та випрати деяку одежу і звісно ж поїсти. Заразом треба було відвести ледь не за руку Ділюка до Джин, щоб повідомити про його згоду очолити делегацію. 

***

Отримавши таку бажану згоду, Джин не показала достатньо радості, що не сподобалось Каї. Отже, щось пішло не так. 

– Клі нема з ким залишити і я подумала… 

– Ні, – одразу обірвав її Ділюк. 

Кая пустив смішок, за що отримав застережливий погляд червоних очей. Джин же дивилась на Каю з надією, яка не мала жодних меж. Проте Альберіху довелось цю надію зламати.

– Ти його чула, Джин. 

Джин залишалось лише змиритись з подібною відповіддю та пошукати іншу няньку для Клі, яка саме в цей час намагалась стримувати в собі різке бажання знову зламати двері. Дівчинка притулилась вухом до дверей в кабінет Джин, де велась ця розмова, щоб почути кожну дрібничку. Вона завчасно відволікла лицарів, що тримали варту тут, тож тепер їй ніхто не заважав. Почувши відмову, Клі засмутилась, та дитяче серце, яке було сповнене добротою, не дозволяло їй образитись на Ділюка, а тим паче на Каю. Залишалось лише змиритись з подібним рішенням. Або ж… придумати особливий план! 

Клі розпочала розробку цього плану одразу ж, проте довелось її перервати через кроки, що почулись з-за дверей. Кваплячись до своєї кімнати, вона вже прикидала, що саме взяти із собою в подорож.

***

У заповітний день Клі дбайливо залишила записку, у якій запевнила, що з нею усе буде добре і повідомила про своє майбутнє місцеперебування. 

Їй легко далось підмінити якийсь лицарський багаж собою. Щоправда, у ящику було доволі тісно і незручно, але дівчинка була впевнена, що такі страждання виправдаються. Оскільки вона усю ніч погано спала через хвилювання за свій план, то зараз вона нарешті мала змогу це виправити, тому і дозволила собі заснути. 

Наступне, що вона побачила це зблідлі обличчя лицарів, які її знайшли. 

– Поклич капітана Каю, – мовив хтось з них. 

Трохи згодом до зблідлих облич лицарів додалось і зблідле обличчя Каї. Його не так лякала можливість провести час із Клі, як потреба розповісти про цю чудесну знахідку Ділюку. 

Щойно дівчинка твердо стояла на ногах, вона благально закліпала очима, зводячи свій погляд на статного капітана.

– Кає, я буду слухняною, обіцяю! Тільки не повертай мене до Джин. Будь ласочка. 

Тепер Кая бачив перед собою себе ж в дитинстві, коли він примудрився втекти до Сумеру. І що ж він міг зробити? Нічого, окрім як змиритись. 

– Гаразд. Ходімо пообідаємо. 

Клі підскочила від радості успіху та миттю поквапилась наздогнати Каю, який вже неквапом рушив до свого столу. Зачувши позаду кроки, Ділюк обернувся в пошуках вічного супутника свого життя. Зловивши на собі погляд червоних очей, Клі лиш ширше посміхнулась та весело помахала рукою. 

– Вітаю, майстре! 

І лише благальний погляд Каї зміг притупити невдоволене здивування Ділюка. Він вже налаштувався тиждень насолоджуватись компанією свого коханого без зайвих проблем, аж тут головна з цих проблем гордо крокувала поруч з Альберіхом. Ну що за несправедливість?

Раґнвіндру довелось трохи змішано відповісти на привітання. Далі він спостерігав за дебатами Клі, яка намагалась пояснити, що хотіла б поїсти, і офіціанткою “Ваншу”. Жінка стійко трималась попри будь-який випад дівчинки, але Ділюк чудово бачив невидимі зморшки втоми на її обличчі. 

– І як це сталось? 

Питання Ділюка помітив лише Кая, відволікаючись від намагань трохи зменшити вимоги Клі. 

– Ну… – Раґнвіндру довелось трохи помʼякшити свій погляд через неймовірно помітне хвилювання Каї. – Вона сховалась в одному з ящиків. Лицарі помітили її тільки зараз. 

Ця новина здалась настільки іронічною, що Ділюк дозволив собі хмикнути і усміхнутись на кілька митей. 

– Це ти її цього навчив? 

Кая і собі перейняв піднесений настрій, тож зовсім не помітив, що Клі нарешті визначилась з замовленням і відіслала офіціантку куди подалі. 

– Я сама усе придумала! Кая мене такому не вчить, бо Джин в минулий раз була дуже злою. 

– А що було в минулий раз? – червоні очі прикипіли до очей-зірок у загрозливому вичікуванні. І хоч Ділюк грав у витрішки з Каєю, та відповідь радше очікував від Клі. 

– Ти не хочеш цього знати… – невпевнено почав Кая.

– Ще й як хочу, – і куди більш впевнено відсік Ділюк. 

Лицарці Іскри двічі повторювати не треба – надто вона любила розповідати про свої пригоди. А ця пригода була особливою через неочікувану допомогу Каї, дівчинка давно хотіла комусь про неї розповісти, але авдиторії не знаходила. Альбедо і так чув цю історію вже безліч разів і майже ніяк не реагував, Джин і чути про це не хотіла, Ліза останнім часом не дозволяє їй залишатись в бібліотеці надто довго, ще й постійно говорить бути тихішою, Цукроза щоразу намагається втекти подалі, а інші взагалі часу на неї не знаходять. Поглибше вдихаючи, вона почала: 

– Першого червня у Паймон був день народження і я хотіла привітати її, але не знала як. Кая запропонував зробити щось настільки видовищне, щоб було видно з кожного куточку Тейвату! Я підготувала кілька особливих бомб за технологіями Йоймії, – звісно Ділюк гадки не мав хто це, але переривати таку бурхливу розповідь йому не хотілось, – а Кая допоміг відволікти патруль. А ще Кая намовив якогось барда з анемо оком бога, щоб він допоміг нам залізти на статую Барбатоса! – Раґнвіндр насилу зміг змусити себе проковтнути один маленький ковток чаю, який від здивування завис десь в горлі. Кая не лише статую анемо Архонта втягнув у свою витівку, а ще й самого анемо Архонта. Просто неймовірно! – Ми залишили бомби на долонях у Архонта, підпалили та швиденько вшились, але лицарі нас все одно помітили… Було так весело! Ми освітили усе місто вночі! Але той паскудний бард лише стояв і сміявся, коли ми втікали! Міг би і допомогти!.. Принаймні на цей раз мені не було самотньо в камері. Ми до самого ранку грали в слова з Каєю! І він, до речі, першим заснув. 

– Оце вже брехня, Клі. Ти заснула першою. 

Клі ображено узялась до їжі, яку щойно принесла офіціантка. Каї ж довелось відволіктись, щоб заплатити нещасній офіціантці за її неймовірну працю. Та зовсім скоро дівчинка цілком забула про свою образу і знову завела розмову: 

– Майстре, вам сподобалась моя історія?

– Неймовірно. Особливо мені подобається кількість правил, які ви порушили.

– Ми повинні були провести цілий тиждень в камері! Але Джин не вистачало Каї на роботі, тож вона… Кає, як це називається? 

– Дала нам амністію. 

– Так, амністію. Саме так… Майстре, може в наступний раз ви приєднаєтесь до нас? 

Альберіх ну дуже сильно намагався стримати власний сміх, та зрештою нічого не вийшло і його гучний сміх привернув увагу не одного відвідувача. Клі ж не знала, що до неї саме Ділюк був головним отряхою Мондштадту! Кая в принципі досі залишив би цей титул за Ділюком: він усе ще практикує своє чудове вміння знаходити неприємності на власну дупу, але тепер хіба що ризики виросли. Хоча варто визнати, що Клі впевнено його наздоганяє. І якщо ці двоє обʼєднаються, то ніякий Барбатос не врятує місто від загибелі. 

Ділюк на деякий час дозволив собі пропустити повз вуха питання Клі. Він милувався посмішкою, що танцювала на обличчі Каї, уважно вдивлявся в живий блиск, який переливався в небесних очах. Можливо, поява Клі не така вже і жахлива, якщо вона робить Каю настільки щасливим. Ну і принаймні поки що нічого не вибухнуло, отже плюсів таки більше. 

– Я подумаю над цією пропозицією, – нарешті отямився він. 

***

Кая легко масажував кінчиками пальців корені червоного волосся – чергова слабкість Ділюка. Щодня носити таке густе волосся у тугому хвості інколи буває надто неприємно, Кая знав це завдяки поодиноким скаргам самого Раґнвіндра та його постійним намаганням роздерти власну шкіру голови. Він неймовірно любив це червоне волосся, але в подібні ночі Кая дивився на нього з німим презирством за те, як воно мучить Ділюка. 

– Що робитимемо з Клі? Візьмемо з собою в місто? 

– А є якісь інші варіанти? Замкнемо її, щоб вона і тут двері зламала? 

– Вона мене слухається взагалі-то, тому більше не буде ламати двері. Не недооцінюй моє виховання.

– А чиє виховання привело її до Ліюе? Невже це Альбедо її такому навчив? 

– Я знаю як це прозвучить, але це справді не моя ідея. Так, я дуже її люблю, так, мені було сумно, бо вона залишалась одна, так, я думав, що було б непогано, якби вона поїхала з нами, але лише з твоєї згоди. – І Ділюк зрештою повірив акценту Каї на останніх словах. – Я обовʼязково передам кілька теплих слів Джин і Альбедо, які проґавили її зникнення.

– Чому я не здивований, що таке сталось саме з лицарями Західного Вітру? 

– Не забувай, що ти лежиш на капітані кавалерії. 

– Ти – виняток. Перший і останній. 

Кая усміхнувся. Йому дуже подобалось бути винятком, особливо для Ділюка, особливо в такій ситуації. 

– Клі, до речі, теж лицарка. Ти не так вже і вороже до неї ставишся. 

– Вона дитина. 

Кая нарешті виплутав свою руку з полумʼяних ниточок, натягуючи ковдру вище. Ось тепер він точно був достатньо втомлений, щоб заснути. 

– Добре, що вона теж виняток. 

– Ні, вона не виняток. Просто хай підросте трохи… – тихо видихнув Раґнвіндр. 

Кая дозволив собі теж розслабитись, вирішуючи, що місцезнаходження Клі вони зʼясують вже завтра. Було приємно ось так поступово розтоплюватись у приємному відчутті сну, а не падати у нього з розгону як зазвичай. От тільки повністю розчинитись у цьому чудово почутті обом не дав стук у двері. 

– Кає, мені наснився поганий сон…  

Ділюк слухняно зліз з Каї, дозволяючи йому підвестись з ліжка. Альберіх лише начепив повʼязку перш ніж вийти до Клі. Її перформанс з дверима ще надовго змусить його спати в нічних сорочках. Раґнвіндр же зрозумів, що йому до біса холодно і порожньо без Каї в кімнаті. Це не було просте відчуття ядучих ревнощів, він не проклинав Клі, бо вона забрала в нього Каю, не злився на Каю, який надав пріоритет Клі. Йому просто захотілось розділити цю турботу разом з Альберіхом. Він звик відмовляти своїм імпульсивним бажанням та почуттям, але не в цей раз. Мабуть, для цього і придумали відпустки. 

Ділюк підвівся на ноги, швидко накинув нічну сорочку, якою користувався лише за подібних особливих випадків, і вийшов за Каєю до кімнати Клі. Він ступав тихо та обережно, що дозволило йому якийсь час спостерігати за тим, як кохані, завжди ніжні руки міцніше вкривали дівчинку, що влаштовувалась в ліжку. Щось було в цьому настільки гарне і тепле, що він ладен був стояти ось так в тіні і спостерігати за цим століттями, епохами. 

– Розкажи історію, – зовсім невинно заблагала Клі і Кая не міг відмовити. 

Кидаючи якісь тихі слова згоди, Альберіх спробував згадати чого ще не робив пірат в історіях, яких він розповідав Клі. 

– Тільки не про піратів, добре? 

І тепер на обличчі Каї відбилась паніка. Його фантазія могла працювати лише з піратами! Ділюк на таке лиш хмикнув, чекаючи продовження цієї дилеми. 

– Але я інших не знаю, Клі… 

Кая звучав до біса винуватим, він справді почувався приниженим, але ситуацію це не врятувало. Ділюку довелось втрутитись, аби повернути в цю кімнату колишній комфорт. 

– Я знаю одну історію… – Раґнвіндр нарешті повністю увійшов до кімнати, зачиняючи по собі двері і підійшов ближче до ліжка, щоб покласти руку на плече Каї та мʼяко розтерти, забираючи усю печаль. Насправді Ділюк жодної історії не знав, розраховував лише відкопати в собі залишки щасливої і збіса активної дитячої уяви. – Про принцесу, що втекла зі свого королівства. 

Кая запитально поглянув на Ділюка, ніби міг прочитати його думки. Навіть якщо зараз Клі не захоче слухати цю історію, Альберіх вимагатиме її в Раґнвіндра ще дуже довго. Та щось було у виразі обличчя чоловіка, щось в його червоних очах, що змушувало Клі довіритись йому, хоч вона і не дуже любила історії про принцес, адже більшість принцес були надто слабкими. Але не кожна принцеса втікає з дому! Це вже було цікаво. 

– А чому вона втекла? 

Клі зручніше влаштувалась на подушці, підкладаючи свої долоньки під щоку та повністю зосереджуючись на Ділюці, що вже встиг влаштуватись на канапі поряд з Каєю. 

– Принцеса була вродливою, розумною і вигадливою, але не могла бути собою у своєму королівстві. Вона була єдиною дитиною в родині, тож її батьки покладали великі сподівання на неї. В один день вона повинна була стати королевою, та їй зовсім такого не хотілось. Вона намагалась сказати про це батькам, але ті не слухали її, лише далі називали останньою надією. – Лише тепер Кая зрозумів задумку Ділюка та мʼяко посміхнувся, довіряючись. – Принцеса дуже любила батьків, тож навіть не думала, що можна жити якось по-іншому. Та одного разу їй вдалось відвідати Мондштадт, вона закохалась в місцеве життя. Усі люди навколо були такими щасливими, справжніми і вона хотіла долучитись до цього, та зовсім не знала як. На одному зі свят Монду принцеса зустріла принца, якому першому змогла довірити свою тугу… 

– Хіба у нас є принци?.. – здавалось, ніби Клі прокинулась лише щоб спитати про це, навіть очей не відкрила. 

– Це був некоронований принц. Колись у нас такий був. 

Кая, ширше посміхаючись зі своєї тези, схилив голову на плече Ділюка та прикрив очі. Його оточував спокій настільки, що він ризикував заснути раніше за Клі.

– То вона втекла заради принца? 

– Заради можливості бути собою. В Монді ніхто не примушував її ставати тою, ким вона не хотіла. Тут вона могла бути і принцесою, і просто дівчиною, і будь-ким іншим. Бажання вільного життя штовхнуло її на втечу. Довгий час вона звинувачувала себе, сумнівалась чи не слід їй повернутись до батьків, в рідне королівство, бо це її обовʼязок. І лише завдяки підтримці принца вона змогла позбутись сумнівів і облишити колишнє нещасне життя в минулому… – не знаючи як закінчити свою історію, Ділюк прикрив очі долонею, масажуючи скроні, ніби це могло допомогти згенерувати йому думку. – Жили вони довго і щасливо та померли в один день. Ось і вся історія. 

Клі щось пробурчала і Ділюк лише впевнився у її схожості з Каєю. Тепер принаймні вони могли теж піти спати. Кая не поспішав підводитись, але Ділюк теж його не квапив, дозволяючи повністю підготуватись до такого важкого випробування як десяток кроків до свого ліжка.

– Тобто я – принцеса? – Кая загадувався над цим питанням, коли знову опинився у своєму ліжку, в теплих обіймах Ділюка. 

– Звісно. Найвередливіша. 

– Я піду спати до Клі. – Проте таке попередження лише викликало посмішку в Ділюка. 

– Все ще найвередливіша. 

Кая підвів голову, заглядаючи у сонний погляд Раґнвіндра:

– За що я тільки кохаю тебе? 

– Навіть не знаю. – Ділюк обережно підчепив повʼязку, яку Кая просто забув зняти, та стягнув її, залишаючи десь на тумбочці. Тільки зараз Альберіх помітив, що забув зняти ту бісову повʼязку. 

***

Ранок почався з активних зборів та підготовки до якоїсь ділової зустрічі, принаймні для Раґнвіндра. Ділюк ставав майстром Ділюком, власником ґуральні “Світанок”, Кая – трохи довше затримався в ліжку. За спільною домовленістю Клі було вирішено взяти з собою, аби вберегти “Ваншу”. 

Оскільки лицарі зайняли ліфт, Ділюк обрав сходи. Клі вирішила обрати той самий шлях, зокрема для того, щоб поцікавитись куди зник Кая. 

– Він доєднається до нас пізніше, вирішив поспати трохи довше. 

– Це добре, нехай відпочине. 

Клі швидко перестрибувала сходинки. На мить Ділюк відчув запах дитинства. Колись він теж так біг з підскоком назустріч пригодам, поки Кая ледь поспівав за ним. Тепер же сам Ділюк ледве поспівав за Клі. Проте коли маленьку ніжку повело зі сходинки, Раґнвіндр був неймовірно швидким, як і зазвичай, зберігаючи дівчинку від падіння зі сходів. 

– Вибачте. 

В дівочому голосі було достобіса провини. І цю провину Ділюк занадто добре знав, щоб не виявити співчуття. Тому він спробував якомога мʼякше проказати наступні свої слова, коли Клі вже міцно стояла на ногах: 

– Все гаразд. Головне, що ти ціла. 

Посмішка знову розцвіла на дитячих вустах, змушуючи щоки румʼянитись. 

– Дякую! Я буду обережніше, чесно! 

І Ділюк повірив їй, знав, що вона справді буде обережніше, щоб справити гарне враження. Бо він сам таким у дитинстві був. Цього досить. Зрештою навіть його камʼяні вуста легко сіпнулись в пориві посмішки. 

Каю довелось ще почекати внизу. Вже навіть лицарі питали у Ділюка що сталось із їхнім капітаном, що його самого починало харити. Хіба не надійніше буде піти та перевірити? До того ж він знав, що Кая робив це не вперше. Не можна було назвати його непунктуальним, але іноді, в доволі маловажливих моментах, його годинник відставав. Невже не можна було просто довіритись своєму капітану? І лише Клі, якій вже важко було встояти на місці, Ділюк міг пробачити таку нетерплячку. 

– А якщо підірвати бомбу, Кая прийде швидше? 

Спочатку це питання певним чином злякало Ділюка: він же не Кая, він не вміє бути нянькою. А потім прийшла геніальна ідея – використати авторитет Каї. 

– Вибухом може пошкодити якісь двері. Памʼятаєш, що Кая казав? 

– Ніколи не ламати двері, особливо його. Але можна розмістити бомбу подалі від дверей, щоб уникнути пошкоджень від вибухової хвилі. 

Справді, це можна було б зробити. І не те щоб Ділюк сильно був проти. Людей довкола було мало, навколо вода і Кая щось досі не квапився. Чудові умови для контрольованого підриву. Але все-таки не можна було. Це не його дитина, щоб бавитись із нею. У Каї точно є певний список речей, які можна робити з Клі та не можна. У Раґнвіндра, на жаль, не було цього списку. Та зрештою… ідея була цікава. 

– Тоді вибух буде занадто тихим, він не почує. – Брехня насправді, та що поробиш?

– А от і ні! Гайда перевіримо! Нумо! 

Клі настільки завелась, що вже тягнула Ділюка кудись за рукав пальта. Ділюк не піддався лише для того, щоб змінити напрямок. 

– Ми перевіримо, але в місці, яке оберу я, згода? 

Дівчинка на декілька секунд погрузла в роздумах, та зрештою погодилась. Ділюк з напарницею рушив до берега. Він дозволив Клі розмістити якусь маленьку бомбочку на скелі, до якої трохи не діставали морські хвилі. Клі хутко підпалила її, а тоді відбігла назад, показуючи Ділюку, що варто пригнутись. Чоловік дотримався її особливого ритуалу, спостерігаючи за доволі таки гучним вибухом з яскравим спалахом. Декілька секунд у нього дзвеніло у вухах. Ця демонстрація справді вразила його. Саме так він зрозумів, що сильно недооцінював Клі увесь цей час. Зібрати такий виріб не кожен навчений технік зможе.

– Що ви, у біса, коїте? – голос Каї почувся саме коли Ділюк чоботом гасив невеличкий осередок вогню на траві. Певно якась тліюча часточка таки долетіла сюди. 

– Спрацювало! 

– Тебе довго не було. 

Ділюк нарешті підвів погляд, очікуючи якоїсь злості на коханому обличчі. Але побачив лише якесь приємного відтінку здивування. Насправді Кая не стільки злився, скільки був розгублений. Він зовсім не знав як реагувати на цю подію. От буквально вчора він молився, щоб ці двоє не обʼєднували свої вміння знаходити пригоди, але сьогодні, зараз він бачить знайомий вогник в очах Ділюка, який затух так давно, що й годі було сподіватись. Можливо, якщо це поверне колишню життєрадісність Ділюка, їм варто підірвати увесь Тейват? Це так неправильно, але… а що взагалі правильно в цьому житті? Смерть Крепуса? Вчинки його батька? Дитина, яка хоче підірвати усе, що тільки бачить? Усе це так заламано, але ж працює! Особливо добре працює разом! То, можливо, все-таки?..

Ділюк нарешті зрозумів цей погляд, прочитав ці думки. І йому сталось якось так дивно на душі і у власному тілі. То йому здавалось, що власне тіло завелике для нього, то навпаки, здавалось, що він менший за Клі. Та серед цього хаосу відчуттів він усе ще бачив Каю, його погляд, в якому не було нічого поганого – це єдине, на що Ділюк міг відволіктись і спертись зараз. 

Альберіх мав гарний вигляд, трохи краще, ніж зазвичай. Стало зрозуміло чому він спізнився. Та частина синього волосся, що була достатньо довгою, була звʼязана у високий хвіст. У ньому ж були декілька малих кісок. Усі аксесуари були звично на місці. Кая змінив лише колір сорочки на чорний, додав блакитний жилет. Вже звична біла пляма на його плечах у вигляді горжетки тепер виділялась ще сильніше. 

І знову Ділюк звернув увагу на руки в чорних пальчатках. Кая вже намагався роздлубати собі шкіру навколо нігтів, заважала тільки тканина на його великих пальцях. Це стало сигналом для Ділюка – треба підійти і віднадити його від цього заняття. В наступну мить правиця Каї опинилась в лівій руці Ділюка, під надійним захистом. Клі ніби почула їхню потребу, вибігаючи вперед з закликом наздоганяти.

– Усе гаразд?

– Так. – Ділюк не був певен у відповіді. Це не було правдою, але і на брехню не схоже.

– Я бачу. – Кая бачив сумніви, які зовсім незвичні для Раґнвіндра. Це вже якась ознака. 

– Знаю. – І він сподівався, що Кая бачив причину, бачив щось чітке у хаосі, який був зараз в нього всередині.

– То ти… – Альберіх не знав, що повинен сказати першим і чи повинен щось говорити. Спитати що тут сталось? Ще раз спитати чи в нормі Ділюк? Запропонувати нікуди не йти? Що зараз слід сказати? – …Розкажеш, що сталось?

– Клі просто запропонувала підірвати бомбу, щоб ти прийшов швидше, а я піддався. Нічого особливого.

– Ні, щось особливе було… Тобі сподобалось? 

Давно вже Кая не заглядав в його вічі з таким питанням, з таким виразом обличчя. Це було занадто солодко, ніби стиглий виноград. Таке питання Кая зазвичай задавав після їхніх спільних витівок. Так багато усього змінилось з того часу, але… ніби зовсім нічого і не мінялось. 

– Мабуть… 

На вустах Каї зʼявилась полохлива посмішка. “Мабуть” однаково краще, ніж “ні”. 

– Гаразд. Дай знати, якщо щось буде не так. 

– Тільки якщо ти припиниш знущатись з себе. 

– Я дуже сильно намагатимусь. – На знак згоди Кая коротко, але віддано поцілував Ділюка. Вже відхиляючись, він спритно підправив червоний чубчик. – Кохаю тебе. 

– Я теж тебе кохаю. 

Щойно вони повернулись зі своєї особливої пригоди до лицарів, процесія почала рухатись в напрямку міста. Клі знову не могла йти просто по прямій – їй потрібно було побачити, дослідити усе-усе. За час дороги Кая з Ділюком без слів домовились, що пильнують Клі по черзі, аби давати відпочинок один одному. І вже тоді вони почали готувати дівчинку до очікування за дверима. На жаль, вони не могли взяти її з собою на якісь перемовини, тож доведеться лишити її на інших лицарів. Щойно Клі знову відбігла достатньо далеко, Кая швидко звернувся до Ділюка з маленьким секретом:

– Альбедо помітив одну закономірність: якщо дати Клі добряче набігатись, вона якийсь час сидітиме спокійно, відновлюючи енергію. Але… 

З виразу обличчя Каї Ділюк вже знав, що той хотів сказати. Ну надто вже той гордовито виглядав! 

– Але ти помітив це першим.

– Саме так! Це ж не Альбедо постійно бігав за тобою, а потім спостерігав як ти засинаєш на будь-яких поверхнях. Хоча тут доречніше використати теперішній час, бо нічого не змінилось. 

Ділюк хотів заперечити, але передумав. Зрештою Кая справді десь мав рацію, хоч і не до кінця. Ділюка хвилювало зараз інше. 

– Ти привʼязався до неї через мене? 

Кая певною мірою боявся цього питання. Або він боявся відповіді на це питання. В будь-якому випадку він сподівався, що йому почулось, хоч і знав, що це не так. 

– Не зовсім, але… твоя заслуга в цьому є теж… Мені завжди здавалось, що Джин з Альбедо якось обмежують її чи… не дають робити помилки, знаєш? У неї повинна бути людина, з якою помилку можна і допустити, і виправити. 

– Їй пощастило з тобою… Думаю, ти маєш рацію. Помилки потрібні усім.

Це було визначним компліментом для Альберіха. Саме думка Ділюка в цьому питанні була найціннішою. Тепер він трохи менше хвилювався за майбутнє Клі. Хоча це хвилювання було настільки великим, що його зменшення не дуже поліпшувало ситуацію і взагалі було ледь помітним. 

***

Заки вони дістались Ліюе, відбули якісь урочисті заходи і нарешті були вільні, настав пізній вечір. Клі жахливо нудьгувала увесь цей час, але енергії, щоб розвіяти цю нудьгу, вже не було. Вона гуляла містом у супроводі кількох лицарів, оглядаючи усе й усіх. Особливу радість їй приніс порт. Було цікаво спостерігати за човнами, а ще цікавіше було уявляти скільки тут риби для глушіння. Також Клі заворожували різні крамнички з дрібницями, сувенірами та біжутерією. Їй хотілось придбати ледь не всю продукцію і розглядати ще пів дня. Це змушувало її ще нетерплячіше переминатись з ноги на ногу в очікуванні Каї та його гаманця. 

Щойно її вушка вхопили ноти вже улюбленого голосу, вона побігла назустріч, кидаючись в обійми Каї. 

– Я теж сумував. Без тебе було так нудно.

– Тоді в наступний раз я піду з тобою! 

– Не думаю, що інші готові до аж таких веселощів. 

Але Клі не довго засмучувалась через завуальовану відмову, адже у Каї був ще повний гаманець. Тож зовсім скоро Клі вже тягнула Альберіха за рукав до різних крамничок, показуючи і випрошуючи різні цікаві речі. Дівчинка не забула і про Ділюка, хапаючи його рукав другою рукою. Іноді звісно їй доводилось відпускати чоловіка, щоб вказати пальцем на щось цікаве, але вона однаково оберталась на нього, перевіряючи його присутність. В ході цих походеньок пальто Ділюка опинилось на плечах Каї, а погляд Раґнвіндра прикипів до одної ювелірної крамниці, яку вони вже минули. І Клі, і Кая помітили це – Альберіх вирішив ігнорувати цей факт, а от Клі хотіла діяти. Тільки не встигла, адже їх знайшли лицарі з організаторами свята з якимись діловими питаннями. Дівчинка не розгубилась і таки насмілилась привернути увагу Каї: 

– Чи можу я погуляти трохи з майстром? 

Це питання усміхнуло Альберіха, звісно ж він надав свою згоду, знову повертаючись до якогось ділового діалогу. Клі ж потягнула свого супутника до такої бажаної ним крамниці. Це викликало у самого Раґнвіндра неабияке почуття поваги і вдячності. Звісно він відчував і якийсь недолугий сором, що саме Клі витягнула його з такої ситуації, та все-таки поваги до неї було більше.

– Дякую, – якомога мʼякше звернувся він до неї, – ти справді врятувала мене. 

Сяйво її посмішки було яскравішим за світло будь-яких ліхтарів Ліюе. 

– Будь ласка! Адже… ви шукали щось для Каї, так?

Вигадливість Клі вкотре здивувала Ділюка. Він поквапився погодитись, але доволі своєрідним способом: 

– Я жорстоко помщусь, якщо розповіси йому.

– Я мовчатиму, чесно! 

Обидва погляди прикувались до вітрини з блискучими прикрасами. Погляд Ділюка в першу чергу вивчав каблучки, а Клі не могла сфокусуватись на чомусь одному. І хоч Раґнвіндр був певен у виборі саме каблучки, але зовсім не міг обрати щось одне, найкраще.

З часом вибір Клі теж звузився до каблучок. По черзі вони пропонували одне одному якісь варіанти і відкидали їх. Десь був не той камінь, десь не той візерунок. Ділюк вже почав втрачати надію знайти щось справді гідне, аж тут тонкий пальчик вказав на охайний комплект з двох срібних каблучок. Одна з них була тоненька, гарно виплетена, ніби з льоду, її прикрашали охайні шматочки білого кристала. Друга ж була стриманішою і ширшою, кристали були не такі великі. Щось у цьому було, щось достатньо гарне і вишукане, що неодмінно сподобається Каї. Ділюк навіть міг уявити реакцію Альберіха на цю тоненьку каблучку. Вона навіть чимось нагадувала його крижаний танець. Але ж друга каблучка… 

– Вона вам личитиме, не хвилюйтесь. 

– Справді так гадаєш? 

– Так! Вам личить срібло. – І Кая теж колись йому про це казав… 

Ділюк навіть не намагався шукати брехню в її очах. Вона не могла брехати, особливо зараз. Залишалось лише довіритись Клі і придбати ці каблучки, що він і зробив. 

Кая вирішив не заважати такому потаємному моменту, тож піднявся на місток між будівлями, який був найкращим місцем для спостереження феєрверків. Архітектура Ліюе загалом вражала його і лякала водночас – він навіть не знав як описати ті чи інші речі, адже просто ніколи такого не бачив. В Монді немає якихось майданчиків на дахах будинків, які обʼєднані між собою, а тут вони є. Вони здавались доволі цікавим і зручним рішенням, але він досі не знав як правильно їх називати. 

Звідси також було видно Ділюка з Клі. Йому хотілось дивитись лише на них, помічати кожен їхній рух, кожен жест, погляд, усмішку. І все-таки він не міг, адже знав, що йому не треба цього бачити. Фактично ніхто не забороняв Каї підглядати, це було його особисте рішення з поваги до Ділюка та Клі. Заради того, щоб дати їм трохи простору, він не був проти обмежити власні бажання.

До того ж йому хотілось цього сюрпризу. Саме сюрпризу і приємного відчуття неочікуваності. Це зараз він знає, що цей сюрприз колись настане. Але мине не один день, не один робочий день, і Кая не те що цей випадок не згадає, а заледве спроможеться вимовити власне імʼя. Саме такий момент обере Ділюк, адже він чудово знає як повністю здивувати своїми сюрпризами. Це дещо жорстоко звісно – зводити усе до такого довгого очікування, але Каї ця жорстокість навіть подобалась. Зрештою, в майбутньому він буде лише щасливіший від такого рішення. Тепер уже не було так страшно думати про майбутнє, адже він мав цілковиту певність у своєму партнері. І те, що вони обидвоє будують спільні плани для спільного майбутнього, лише сильніше його тішило і гріло дужче від пальта, в якому досі берігся солодкий запах винограду. 

– Кає! Ми повернулись! 

Для Альберіха раптова поява Клі не стала чимось дивовижним – він знав, що вони його однаково знайдуть. І вони знайшли. В знак винагороди для Клі він обережно поклав свою руку їй на голову, прямо на картуза, та ще обережніше поводив рукою в сторони, ледь кошлатячи волосся під капелюхом. 

– А коли будуть феєрверки? 

Через повʼязку Кая швидко загубив Ділюка з поля зору, адже той обійшов його праворуч. Проте Альберіх знав, що той лишатиметься тепер ліворуч, трохи позаду, спеціально, щоб милуватись його обличчям.

– Вже скоро. Вони готуються до пуску. 

Раґнвіндр обережно підчепив комір власного пальта, знімаючи його з плечей Каї. 

– Одягни нормально, а не просто накинь. 

Альберіх обернувся через ліве плече, заглядаючи у невдоволене обличчя Ділюка. Зрештою там він побачив рішучість, отже намагатись заперечити буде марно, тож Кая смиренно просунув руки в рукави. 

– Усе гаразд взагалі-то. 

– Нічого не гаразд поки ти терпиш холод. Це не так повинно працювати. 

Кая знав це. Щоразу ніби і намагався полагодити цю свою систему і щоразу зазнавав невдачі. Проте Ділюк не поділяв цієї думки. Вони знайомі понад десять років. За цей час хлопчик, що намагався займати якомога менше місця і не приносити зайвих проблем, перетворився на гордого павича, що зараз бореться лише із тінню колишніх проблем та сумнівів. Він пишався Каєю насправді: зробити такий прогрес неймовірно важко. З кожним роком Альберіх наважувався займати усе більше місця, розширював та зміцнював особисті кордони, намагався віднадити себе від негативних звичок, ставав сміливішим. А що сам Раґнвіндр? Лише регрес. Так часто сміятись в дитинстві, бути такою щасливою дитиною – і все для чого? Щоб зараз забути що таке сміх? Втратити той колишній смак щастя? Маячня. 

Тут уже була черга Каї не погоджуватись. В природі для підвищення виживаності організмів існує механізм адаптації. Ділюк просто адаптувався відповідно до нових умов життя, це було його потребою, щоб вижити. І аж ніяк це не регрес! І те, що зараз Раґнвіндр хоча б із ним намагається маленькими кроками йти до щастя – вражає. Кая сумує за сміхом Ділюка, за його бадьорістю, за його радістю… рівно допоки не згадує, що усе це досі існує, змінилась лише форма вираження. Усе, окрім сміху хіба що. Але… можливо, вміння сміятись – гідна плата за можливість мати щастя навіть після такої трагедії як смерть Крепуса? В будь-якому випадку, Кая підтримає будь-яке його рішення, будь-яке найменше намагання, а їх насправді більше, ніж здається самому Раґнвіндру. 

– Дякую, – коротко і тихо промовив Кая до коханих очей. Тоді ж повернувся до Клі, що увесь цей час була занадто тихою. На дитячому обличчі була посмішка насолоди і погорди, милування. – Ходи, – Кая підкріпив свої слова відповідним жестом. 

Коли Клі підійшла ближче до нього, Альберіх обережно підхопив її та поставив на елемент візерунка паркана. Це було несуттєве підвищення висоти, але однаково тепер вона вища, ніж була. 

– Ти впевнений, що цей паркан мене витримає? 

Кая усе ще підтримував її одною рукою про всяк випадок, а другою встиг зловити її картуза, який не витримав погляду Клі угору, на нього.

– Повинен, якщо не перевірятимеш його на міцність. 

– Якщо ні, увесь Тейват зможе дізнатись які в Ліюе неякісні паркани.

– Отримати таку рецензію від самого майстра Ділюка – справжня ганьба.

Клі почувалась в цілковитій безпеці. Навіть якби це був найхиткіший паркан у світі, Кая обовʼязково б захищав її. А тепер поруч був ще й майстер, поруч з яким вона відчувала себе абсолютно захищеною від усього. Абсолютний захист вона вже якось отримувала – від щита Ноель. Але тоді насправді важко було повірити у свою недоторканність, хоча фактично вона була. Зараз навколо неї не було щита, але віра була. 

Клі знала, що у Каї з Ділюком досі не все так легко і чудово, навіть гірше, ніж у Фердинанда з Джероні, якщо вірити деяким. Особливо їй любили про це нагадувати пліткарі, яких вона іноді чула прогулюючись містом. Вони зламані, приречені, такі нещасні – та Клі не могла погодитись.

Не буває у нещасних стільки любові в очах, таких теплих дотиків і обережних слів. Не буває стільки поваги один до одного і до інших, стільки довіри і розуміння. Можливо, вона просто ще замаленька, щоб зрозуміти сенс цих слів. Хай так, хай Кая і майстер справді приречені. Але ж які вони прекрасні! Не всі не приречені люди можуть бути такими прекрасними. Тож нехай і далі лишаються прекрасними, приреченими чи ким вони ще захочуть бути. Аби лише змогли і далі доповнювати один одного.

Невдовзі нарешті запустили феєрверки. Ця картина вартувала усіх її зусиль. Сотні маленьких вогників водночас спалахували і згасали в нічному небі, мінились, ділились і змішувались, створюючи незабутні спогади. Її лише на мить відволік рух Ділюка ліворуч. Він трохи змінив положення, коли Клі повернула погляд на нього. Зазвичай втомлені і трохи злі, на думку Клі, очі Раґнвіндра зараз сяяли, але не лише через відображення феєрверків, які він ігнорував. Ділюк дивився на Каю. Лише на нього. 

Клі формально була знайома з Ділюком дуже давно, от тільки вона цього не памʼятала зовсім. Для неї він лишався якимось поважним дорослим, до якого слід так само поважно звертатись. І хоч вони були знайомі, та вона зовсім нічого про нього не знала, окрім хіба що його любові до компанії Каї. Дівчинка відчувала потребу зблизитись із ним, перевірити чи справді Ділюк вартий компанії Каї. Проте щоразу Раґнвіндр здавався таким далеким, таким закритим… Двері, за якими він ховався, здавались міцнішими за будь-які входи до підземель. Вона була певна, що той не відкриє, якщо вона просто постукає. Але сьогодні, тепер, вона певна, що помилялась увесь цей час, адже Ділюк відповів на її трохи дурний, соромʼязливий стук. Відповів і показав що було за його дверима, показав їй свої почуття до Каї, свою лояльність і багато іншого, на що вона не розраховувала.

Тепер Клі знає не тільки про те, що не треба ламати двері; тепер вона знає, що стукати варто, адже відчинити можуть навіть найзахищеніші у світі двері. 

А ще вона знала, що за цими дверима обовʼязково знайдеться місце і їй самій.