Не можу ненавидіти

Ранок наступного дня. Ані Єсен, ані Марія не зімкнули очей до опівночі. Але хлопець, коли все ж таки прокинувся після короткого сну, дуже швидко повернувся до думок про свою закоханість. Вірніше, не думок, а якихось віддалених, але дуже відчутних образів, ніби він бачив її уві сні, і бачить зараз як вона прокидається, оголена, але укутана власним неприборканим волоссям. Та чомусь йому було дивно і незручно в цей момент, він дуже намагався його відігнати, і його голова, дуже звикла до придушення емоцій, легко піддалася, боровшись лише поки він вмивався. Він вирішив, що це вода змила міраж, а не його руйнівна звичка свої помисли тримати під контролем. Напевно у глибині душі він навіть марив, аби просто не відчувати нічого до Марії чи взагалі краще ненавидіти. Будь яку емоцію він витримав би довше ніж цей спʼянілий стан закоханості. Проте, він любив вибудовувати до болі логічні ланцюжки:

«Ну, позбутися почуттів до неї я не можу, це я вже знаю і намагався безрезультатно. Значить відштовхуватися потрібно від того, що є: я обожнюю її, принаймні такою, якою сам собі уявляю. То ж мені просто потрібно дізнатися її ліпше, і розчаруватися.» Десь у відголосках думок пролунало:

«Або зачаруватися…»

Але Єсен проігнорував це.

•••

Марія прокинулася набагато пізніше – її короткий сон був сповнений її любовних фантазій. Та після тієї зустрічі вона почала сумніватися, що справа саме в тому, який Єсен. Може, це все ж таки плід фантазії, його краса в усіх аспектах? Може, це просто жага до любові, і його місце може зайняти хтось інший? Марія пробіглася по усіх, кого непогано знає. Даниїл, Влад, Алан…ооо ні. Їй стало дивно і навіть трохи бридко.

О ні, це все ж таки він.

Їй стало якось сумно і тоскно, що все не може розвершитися легко, що він не може просто піти, навіть якщо зникне з її життя фізично, що він, саме такий, який є, вже в її голові, бо вона вже бачила його, вже підпала під його чарівність і не зможе відірватися. «Але ж, треба відштовхуватися від того, що є. Треба з ним поговорити.»

Якраз у цей час, на вікні вона помітила папірець, складений у чотири частини. На лицевій стороні був підпис «Є. для М.» – вочевидь, не для Стейсі. Вона розгорнула його і здивувалася змісту: це був майже лист.

“Маріє, я так сподіваюся, що ти почуваєшся добре. І найголовніше, що ти, можливо, почуваєшся у настрої мене зустріти. Сподіваюся і пояснити причину: мені здається, що ти розділяєш ті почуття що є в мене, що в нас є шанс зблизитися по-справжньому, не спираючись на «правильні» етапи для знайомства. Я тільки і думаю про те, щоб поговорити з тобою, адже з моменту нашої зустрічі в бібліотеці мені неспокійно, та аби ти аж ніяк не обманювалась: я закохався у тебе (відверто і повністю.) Мені цікаво почути, що ти думаєш, і якщо ти забажаєш, приходь до оранжереї о восьмій годині.”

Марія не вагалася, і лише на парах не могла сконцентруватися, бо забагато думала про цей лист. Він був таким, наче з її мрій. Чи буде хлопець таким самим? Чи не розгубить цю одвертість, коли буде дивитись їй у вічі? Чи вистачить в неї сміливості відкрито одповісти взаємністю?

•••

Марія захотіла свідомо запізнитись на зустріч. На дворі було темно і коли вона підійшла до оранжереї, він був вже там. Вечірнє повітря і лун цвіркунів посеред усіх рослин, що вже виднілися здалеку створювали такий особливий, мрійливий настрій, який не лишає навіть шансу перемозі розуму над серцем, а своєю щирістю і безлюдністю змушує згадувати усі найінтимніші події власного життя. Вона підійшла ще ближче, і побачила його стан. Щось потягнуло її сховатися за найдовшою рослиною і трохи поглядіти на нього.

Вона бачила його у профіль, сидячи на табуретці він склав разом долоні, як у оплесках,  і спер на них своє підборіддя. Лікті ж були на розсунутих колінах. Його очі задумливо і наче усунуті якимсь туманом дивилися на гору, у сподіванні і може…страху. Коли він на трохи прикривав повіки, можна було навіть подумати, що він молиться. І на цю мілісекунду не можна було уявити нічого прекраснішого. Наче він змирився, і більше не буде бігати від неї – їй лише залишалося відповісти взаємністю, бо саме він задасть тону цій розмові, саме він поведе. Напроти нього вже була поставлена табуретка – їй залишалося тільки сісти.

Це вона і зробила. Його очі повільно сфокусувалися на її очах, але не одразу – спочатку він оглянув її з голови до ніг. «Красива. Красива. Красива…» Він потягнувся рукою, і провів, майже не торкаючись, долонею по її щоці. Її тіло відгукнулося на це, а щока згарячішала і одразу ж охолола в одну секунду, поки тривав цей дотик. Вона прикрила повіки так, як це робив він, поки чекав на неї, аж наче трохи замріявшись про те, що буде далі.

– Що буде далі? – раптом Єсен спитав, наче знаючи, про що вона думає.

– Я не знаю, Єсене. Ця близькість між нами вже є, хоч вона і сталася так раптово…скажи, тобі не страшно? Мені так. Хіба не звалилося воно як сніг на голову?

– Я теж боявся, але до сьогодні. Сьогодні я зрозумів що бігти від тебе, це в першу чергу бігти від себе, від своїх почуттів. А я так не можу. Я себе поважаю а тебе…не можу ненавидіти.

– «Не можу ненавидіти» – ідеально. Усього три слова ідеально описали, що я відчуваю до тебе. Чуєш, Єсене? Це взаємно.

Його очі загорілися блиском. Вона знає, про що він. Вона розуміє. Тому наступне питання здалося таким логічним:

– А ти теж раніше закохувалася тільки в тих, хто не відчуває того самого, і хто безмежно далеко, га, Марійко? – його голос був дуже ніжним, добрим, наче він нарешті знайшов те, що довго шукав.

– Так. Але, як виявляється, обопільність – це так прекрасно…

– Далі…далі, Марійко, ми спробуємо себе у цій обопільності. І чомусь мені дуже хочеться вірити, що в нас усе вийде.

Марія одним своїм тонким пальчиком провела по його шиї аж доти починався комір. Єсен миттю здригнувся, як від електричного удару, але лише на мить, і одразу ж заволодів собою знов. У Марії загорілися очі від того, який вона мала на нього вплив. Але хлопець тієї ж миті перетягнув ініціативу на себе: охопив своїми красивими, аристократичними руками її обличчя.

– Що ти…

– Я так хочу показати тобі все те, що я відчуваю. Бо ти прийняла мене, чуєш? Ти прийняла мої почуття – тепер ти їх побачиш справжніми.

Марія лише посміхнулася і спокусливо прикусила нижню губу. Тепер його черга була питати «Що ти робиш?» – але він мовчав. Він прийняв її. Марійку.