Не відводь очей

Глава 4 Не відводь очей

 

Мене мучили сни. Третю ніч поспіль я стогну і вигинаюся, причавлений вагою бажаного тіла, звиваюсь від гарячих дотиків сильних рук та відчайдушно прошу ще. Більше, ближче, ніжніше. Тягнуся до чужої магії, що пружинить впираючись мені в тазове дно, видаючи чуже збудження та готовність до більшого в бажанні торкнутися, та мені не дозволяють. Відводять руку.

 

Дивись але не торкайся.

 

Довгі пальці дарують ласку, прогулюючись по всьому тілу, погладжують, стискають, царапають і я плавлюсь податливо наче віск, впиваюсь зубами в розмашисті ключиці тут же зализуючи сліди, які залишаються після мене, насолоджуюсь чужим хриплим стогоном задоволення. Я хочу більше, давай, зроби це. Зараз. Прошу тебе, зроби.

 

– Прошу тебе…Прошу тебе, Папі…ах

 

Сон відпускає, висковзує невловимо ніби й не було, але залишає за собою збудження, що пульсує в тазових костях, натягуючи тканину шортів. Я закриваю очі і висока фігура виникає перед внутрішнім взором — сильні руки закладені за голову, широка грудна клітина на білих зім’ятих простирадлах, що ховає за частоколом ребер стікаючу соками душу, привідкриті щелепи та волога медова магія за ними.

 

– Па-апі … м-г-м-м…

 

Сходжу з розуму від незавершеності, неусвідомлюючи себе потираюсь куприком об твердий матрас, зриваючи тихий стогін.

 

Треба заспокоїтися… Задовольнити бажання… Зараз все пройде… Так хочу…торкнутись себе… А якщо брат почує?… Я тихесенько.

 

Рука ковзає вниз задерши край футболки, що зім’ялась повністю просякнута потом,невпевнено торкаюсь до хребта, огладжую ребристу поверхню все нижче і далі, туди, де за резинкою шортів ніжно-блакитним світлом фосфорує моя магія. Вона вже давно зібралась в тугий комок похоті, реагуючи на думки та бажання розпаленого мозку, слухняно зформувала необхідний для отримання грішного та такого солодкого задоволення орган, якого зараз і торкнулися мої пальці. Ммм, ось так. Стиснути напружене тіло охопивши всю грубину основи, ніжно погладити, пройтись зверху вниз і назад масуючи долонею округлу головку.

 

– …нна-хааах….

 

Не смій стогнати так голосно…Так, давай швидше, проведи ще раз, зтисни сильніше…

 

– а-а-ахх…аах

 

Хвиля задоволення накрила розсипаючи іскри обіцяючи феєричний фінал.

 

 

– Блубері! З тобою все добре? – почув я знайомий голос того, кого зараз уявляв собі так старанно, доставляючи собі рукою бажане задоволення.

 

Він стояв за дверима. О творці! Він зараз стоїть за моїми дверима!

Відчуття таке, що я щойно пережив серцевий напад.

 

– Блу, щось сталося? Я чув як ти стогнеш. – продовжував говорити брат через двері.

 

Ох, ти не просто чув як я стогну, ти, дорогий брате, і є причиною моїх стогонів.

Я різко втягнув повітря, намагаючись привести себе в порядок хоча б морально. Фізично це було неможливо – ковдра здіймалася бугром, видаючи моє збудження, яке так і не схлинуло, магія стояла кілком розпалена моїми дотиками, не бажала здаватись не отримавши розрядки. Ну ж бо, Папірус, йди куди йшов. Дозволь завершити те, що я почав.

 

– Блубері, я заходжу. – почулося з-за дверей і до недавно пережитого серцевого нападу додався інсульт.

Мамцю моя рідна, Папірус, брате, не треба тобі цього бачити!

Я конвульсивно підтягнув коліна, в намаганні приховати горбик ковдри, що здіймалась куполом між ногами. Видно все одно. Я в паніці спробував натягнути неслухняну матерію, шурнувши цупкою тканиною по збудженій магії, що тут же шалено запульсувала, ніби знущаючись. Мозок накрило ще однією хвилею задоволення. З мого горла вирвалось нечленороздільне шипіння, навіть близько не схоже на слова.

Двері відчинилися. Це стало ясно з протяжного скрипу, що різонув по вухах. Я блискавично перевернувся на бік, ховаючи за спиною та пухкою ковдрою свою маленьку Проблемку та розширені від бажання зіниці.

 

Усього пару тихих кроків і матрац прогнувся під вагою ще одного тіла. Папірус сів поряд гріючи поперек теплом свого боку.

 

– Тобі щось приснилось? – запитав він.

 

Так Папі, приснилось.

Я заплющив очі. Даремно, тому що картина покусаних ключиць, вологих від слини, тут же замайоріла прапором моєї зіпсованості. Уфф. Ледь помітно кивнув головою.

 

– Жахи? – продовжував докопуватись до правди брат.

 

Не жахливіше усвідомлення того, що відбувається зі мною зараз. Мені б труситися від страху, від того що ти сидиш так близько, торкаючись спини, не підозрюючи нічого. Натомість мене тільки розпалює твоя присутність і гострота ситуації. Ще трохи і побачиш залите рум’янцем обличчя, привідкритий рот з кутика якого стікає ниточка слини, ще мить і зрозумієш, які думки зараз бродять в моїй голові. І тоді мені капець. Кришка. Срака. Повний пиздець. Я в цьому майже впевнений. …Майже але не повністю! …

Рука Папіруса гладить по спині. Легкий жест, ніжний, невинний. Торкається й завмирає на потилиці.

Ох як би я хотів, щоб вона так там і залишалася, натискаючи, притягуючи, не дозволяючи відсторонитися поки твій язик проштовхувався б всередину, сплітався з моїм в поцілунку. Я уривчасто видихнув. Збуджує. Збуджує ще більше, хоча здається куди вже більше, я й так не можу спокійно дихати від засилля брудних думок, що окупували мене повністю. Ще трохи і вже не потрібно буде й торкатися, дійду до фінішу від однієї думки і того, що сидиш поряд. Який же я збоченець! Чорт!

Дихаю часто.

 

– Ти там спиш, чи що? – брат нахиляється прийнявши ліву руку з потилиці, необережно царапнувши по чутливому хрящику хребта, висікаючи іскри в моїй душі і перегинається через мене в намаганні заглянути в лице, яке я так старанно ховаю в долоні, опирається рукою трохи вище моїх колін для рівноваги, натягуючи ковдру, притискаючи через тканину те, чого торкатися не повинен. Я закушую кулак щоб не заскімлити від відчуття, що накриває.

– н-н-нг…

 

– Блу? Тобі боляче? – він нахиляється нижче, опирається на руку сильніше, необачним рухом стимулюючи, сам того не усвідомлює, але притискає блакитний неон саме там, де потрібно, доводячи нещасного мене до піку.

 

Все, ох, я все, ох, більше не моооооожууу! Волога пляма розтікається вимазуючи лазуритовим липким сім’ям простирадло та ковдру зсередини. Добре, що вона не настільки тонка, щоб брат відчув будь що через неї.

 

Соромно, як же соромно…Добре, як же Добре…

 

– Блу?

 

– м-м-м? – я й слова з себе не можу видобути, язик прилип до піднебіння важкий, здається навіть занімівший трохи. Я тільки що….творці милосердні…я…

 

– Блу?

 

Я розвертаю голову та вглядаюсь в обличчя брата ошалілими очима.

– Папірус? – брат супить брови – я маю тобі дещо сказати…я…

 

– Так?

 

– Я люблю тебе. – ось так, так просто, так правильно.

 

Папірус посміхається, як мені здається надто сумно, відповідає пестячи мою щоку теплою рукою:

 

– Я тебе теж, ягідка. – промовляє тихо – Ти собі навіть не уявляєш наскільки.

 

…

 

Він не зрозумів. Це очевидно. Не вловив, що я вклав в цю фразу.

 

Це означає, що мені не варто навіть надіятися на взаємність…Це означає, що мені доведеться зізнаватися знову і знову, доки не отримаю відповідь…

 

 

 

– Твоя футболка, Санс, вона вся мокра. Занадто гаряче? – схилив голову набік Папс

 

– Гаряче. – підтверджую. Я б навіть сказав гАряче. І винна в цьому не лише погода, братику.

 

Перестань мені снитися… Ох ні, продовжуй…Залиш мене в спокої!… Поцілуй мене… довбаний шепіт, йому все складніше противитися.

 

– Можемо прогулятися до озера – мружить Папі медове око і помітивши посмішку на моєму обличчі додає звичним скрипучим баритоном – тільки одягайся легше, сонце пече немилосердно. Буду чекати тебе знизу. – кинув він і врозвалочку вийшов з кімнати, ховаючи долоні в кишенях широких бридж.

 

Я відкинув голову на подушку. Вдихнув глибоко пару раз заспокоюючись. Одягатися і виходити. Озеро це ж чудово. Я давно хотів вийти з дому.

Відкинувши ковдру я дещо знітився. Постіль треба було міняти. І шорти, в яких я влігся спати вчора не подумавши, однозначно теж. А вони були єдині. Ну, майже. Були ще одні. Сині з діагональними смугами збоку.

Зкомкавши брудну білизну в один великий комок – потім винесу в корзину, я натягнув чисті боксери. Змірив оком шматок синьої тканини, хмикнув. З таким же успіхом можна було йти в трусах. Шорти, якщо цей виріб можна було так назвати, не доходили і до середини бедра, якщо бути чесним то прикривали лише шийку стегнової кістки, я глянув в дзеркало. Мій внутрішній “інший я” не проминув подати голос.

Я бачив в шафі підколінки…

Ні-і-і…Та-а-ак!

 

Здаюсь.

Одягаю.

Для себе я вирішив, що роблю це тому, що все ще хотів винудити брата піти зі мною по магазинах і купити трохи одягу. Показати на прикладі, що виріс і мені нічого одягнути. Хоча, чого брехати?

Я хотів подивитися на його лице, коли вийду в цьому…в цих… в них, одним словом.

 

 

 

________________________

 

– Що це? – я думав, мої очі полізуть на лоб, коли побачив, в що вирядився мій брат!

– Ти схожий в них на Ласта! – вигукую, безсовісно витріщаючись на молочні кості, такі тонкі в порівнянні з власними. Зорі, ще й ці підколінки натягнув на себе! Точно збирався в клуб, а не на прогулянку з братом! Неймовірно! Я розумію, що сам купив їх йому, але! Це було коли Блу захопився футболом. Захоплення пройшло, а підколінки лишились – ось вони, випробовують мою витримку і терпіння.

 

– А хто це? – запитує Чорничка невинно кліпаючи очима і комкаючи в руках край футболки.

 

– Та так… – зам’явся я – …знайомий. Ми з ним…кхем…зустрічались пару раз. – Не хотілося б розповідати брату про свої пригоди з цим альтернативним Сансом, з яким мене познайомив, як не дивно сам Інк, при цьому хитро посміхаючись. Художник виявився ще тим сексуально стурбованим збоченцем, з такими то “знайомими”. Що й говорити. Це було для мене якось… аж занадто. Я не був готовий до всіх цих фетишів і…еммм…не хочу навіть згадувати всі ті іграшки і…кгм…Я потер шию, відвівши погляд в сторону.

– Але не збивай мене з думки! Ти не підеш нікуди в цих… – я блиснув очима – шор-ртах.

 

Тому що ти, Блу, схожий в них на маленьку повію. І ніхто не повинен тебе бачити в такому вигляді! Ніхто! Ніколи!

Лише я.

Мені можна. Я ж брат. Мені можна. Я облизнув зуби ловлячи відголосок посмішки на його обличчі. Він, почекайте, він що, спеціально провокує мене? Знущається? Блу повів ногою і продовжив збирати гармошкою край світлої футболки, від чого вона сковзнула вище оголюючи верхівки клубових костей і ніжний глянцевий хрясточок, що розмежовував собою стовбур хребта і тазові кості.

 

Та він знущається!

 

Жартуєш зі мною, Блу? Ну що ж, я теж можу! Побачимо хто здасться перший, побачимо, куди це нас приведе.