Не більше, ніж вбити двох зайців

Гаряче повітря все ще розносить у собі дух бійки, подекуди, відмовляючись здаватись, висить густий пил. Дазай не знає, чи на це вплинув його відстійний настрій, що тримався вже декілька днів, чи могутність незнайомого доти супротивника, але, в підсумку, він сидить на землі, прикриваючи доволі глибоку рану збоку, роздратований та переможений.

Напад виявився неочікуваним й скорішим, ніж вони прогнозували. На початку недооцінювати «вівць» здавалось розсудливим: все, що мафія мала на руках, — факт того, що це купка незібраних підлітків, чия робота трималась на одній вірі і трошки сильнішому та старшому за них лідері. Дазай із парою охоронців були на шляху до штабу, мирно обійшовши перед цим декілька точок задля власного спокою, аж раптом на машину посипався град куль.

Дазай хутко викотився з неї й став вишукувати очима винуватців дійства, та щойно завбачивши, що на нього зараз накинуться, у спробі підхопитись на ноги він зрозумів, що фізично не може цього зробити. В наступну мить його руки заламали й міцно зв’язали. Якого біса все сталось так легко і швидко?

— Далі я сам, — виразно прозвучав голос, напевне, того самого лідера.

— А тачка?

— Нуу, чому?

— Слухайте, розмір вашої нагороди від цього не зменшиться. Тим паче, в них нічого цінного немає, наша ціль — інформація. Я впораюсь, ви знаєте.

— Як скажеш.

Компанія понуро, та слухняно направляється геть, а Чуя підходить до трупа, що нахилився набік, відсуває його й ставить коліно на порожнє сидіння. Він серйозно буде порпатись у їхніх речах?

— Де аптечка, одноокий?

Як він дізнався про стан Дазая, навіть не глянувши на нього на шляху до машини? Чи він… дивився до цього?

Хай там як, Дазай хрипить у відповідь:

— А тобі навіщо?

— Та пальчиком порізався, а що?

— Не смішно.

— Не буду я тебе накачувати. Якщо є чим, — хлопець обертається зі сміхом, і Дазаю багато коштує проковтнути власну задоволену посмішку. Він не хоче розігравати спектакль чи бути, прости Господи, приємно враженим — не поряд з цим йолупом. — Гаразд, обіцяю проштрикнути бинт за п’ять хвилин пізніше, ніж думав, просто скажи, де він.

— Ти, взагалі, в курсі, хто я? — Осаму звучить розчаровано.

— Я? Та ще б пак.

— Тоді чому думаєш, що мене можна залякати тортурами?

— Тому що я хочу перевірити, чи люди до цього достатньо якісно це робили.

— Думаєш, ти особливий?

— Ну, — схоже, він віднайшов аптечку самостійно, тож присів коло Дазая, безцеремонно здираючи з нього скривавлену сорочку, — Думаю. Як мінімум, через те, що ти приділяєш мені так багато уваги.

Їхні погляди зустрічаються, й Дазай готовий провалитись під землю, тому що це, бляха, чиста правда. Ну, і тому що йому зовсім не хочеться зустрічатись з ним поглядами. Він збив його з ніг, врешті-решт. І роздягнув наполовину. Це несправедливо.

Відвівши очі, він бурмотить:

— Нащо ти це робиш?

— Я пояснив.

— А чесно? — йому вкрай важко зосередитись на чомусь іншому, поки Чуя відверто шариться його тілом.

— А ти не такий, яким здаєшся спершу, — Чуя ігнорує питання.

— О, дякую. Мені всі так кажуть, — на це Чуя по-доброму усміхається й самими кінчиками пальців торкається чужого обличчя.

— Але гарненький зблизька не менше, ніж здалеку. На один раз точно згодишся, — на нього спантеличено дивляться, — Ти у нас хлопчик розумний, хіба ні? — він нащупує кулю, прикидаючи як глибоко вона пронизала шкіру, — Нормально так засіла. Скажи дякую, що я не цілився в тебе, бо пробив би наскрізь.

— Досить, я втямив, що ти любиш хвалитися, — Накахара тисне на кулю, й Дазай інстинктивно кидається назад, хоч і не видає ані писку, — Я ж сказав, що мене немає користі катувати. Ви, як організація, нам навіть не цікаві, чому ти вважаєш, що я захочу щось говорити?

— Припини, я просто хотів, щоб ти замовк. Я не буду діставати її. Потерпиш, сталева людина.

Попри свої слова, він тягнеться до аптечки й обробляє рану настільки ретельно, наскільки це можливо, наостанок щільно обтягуючи бинтом.

Дазай ловить на собі уже котрий зацікавлений погляд. Він рідко підпускає до себе людей так фізично близько, але чомусь йому думалось, що пручатися було б марно. Він ніц не відає про надздібність цього хлопця, а вона, напевне, в нього є. На вид він, все ж, невмолимо щуплий, і навряд чи його помічники наробили б такого безладу самотужки. Так чи інакше, рука в нього груба — він змушує Дазая вичавити з себе скаргу:

— Ти таки хочеш, аби мені було боляче, чи не так? — і якщо він дозволяє собі такий тон, то Дазай не має причин бути обережним: він теж вичікує реакції, — Часто використовуєте подібні методи задля власної користі?

— З дубу рухнув? — Чуя особливо сильно натягує наступний шар бинта і змінюється у голосі, — Ні, ми зазвичай маємо справу із розумними людьми. Їм вистачає щонабільше пари спокійних розмов, щоб не повторювати помилки й не заважати нам без вагомих підстав.

Він говорить чітко та однозначно, наче сповідається перед самим собою. Його брови насупились, однак очі лишались по-холодному зосередженими.

— І взагалі, хто б казав, містер найстрашніша людина в історії Портової мафії. Для чого так багато крові, якщо навіть посаду боса охопити не в змозі?

— Ну, це краще від збоченця, що зраджує принципам, яких суворо дотримувався б за будь-яких інших обставин.

Осаму випалює це, відчувши небезпеку, і раптово складає усі думки до купи. Він, очевидно, воліє мати контроль над цією ситуацією, хоч до кінця і не усвідомлюючи, що це справді станеться, адже готовим він не був. Гаразд, якби йому відірвали кілька фаланг й відпустили із розумінням, що це безглуздо. Він без проблем перенесе біль та витратить свій час, якщо за цим ітиме результат, але день вирішив бути іще більш нахабно поганим. Отже, технічно, над ним іще не знущались і натомість непрямо пообіцяли сумнівну альтернативу без видимої для того мети. Це кумедно.

Він сподівався на агресію у відповідь, але Чуя навпаки просяяв у лиці. Чорт, все іде занадто непередбачувано. Хлопець зітхнув й відколупав дві пігулки знеболюючого:

— Тоді я радий обурити тебе, кралю.

Він безпардонно проштовхує ліки в рот Дазая, що намагався протестувати та зіщулити щелепу. Але чисто інстинктивно, тож обійшлося без укусів.

— Розумничка. А тепер запиваємо, — Чуя дістає звідкись покоцану фляжку, на що Дазай дивиться вельми скептично. — Ну, ну. Хоч одну справу варто довести до кінця. Свою я тобі не дам, звісно, тож будь хорошим.

Він робить ковток води, не впускаючи її далі, та без попередження притуляє зморщене лице до свого за потилицю. Дазай було думав, що відносно задоволений цим вчинком, але його цілують далі без нагальної потреби. І ще. І він єдиний знає, від чого його дихання збилось аж такими масштабами. Тобто, зрозуміло, що ніхто в цьому віці не відмовиться від зайвого фізичного контакту. Зрозуміло, що якби його вивертало від одної думки про це, він би хоч спробував відвернутися. Проте це було чимось іншим.

Дазай намагався не пропустити жоден рух та дотик. Ні, при прямому зіткненні ці губи не відчуваються небезпечними, чи навіть просто зухвалими. Вони несуть неприємні здригання, але в наступну мить підпитують жагу тим, як далеко готові зайти. Вони боязкі. Тут пальці Чуї неможливо невагомо лягають на його стегна й від перепаду динаміки Дазаю стає важко витримувати обидві дії. Пальці починають шкребтись. Він обирає перервати першу.

— Я не можу на тебе дивитись, — Чуя напівголосно реагує на те, як Дазай відкинув голову, прикривши очі, — Знаєш, якби обставини були трохи іншими… Хоча байдуже. Забудь.

Він без складнощів підхоплює разом із собою хлопця, фактично обійнявши та вчепившись у спину. Не засмучено чи замислено, але, з іншого боку, занадто жваво. Мав на це причини, врешті, він ще не знає, яку реакцію Дазай би видав на прояв слабкості. Хоча сам Дазай думає лише про те, як би припинити цей абсурд, поки його тащили до машини. Ця обережність з боку Чуї не мала жодного сенсу, і це дратувало. Навіть більше, ніж неможливість передбачити його поведінку. Тобто, не в цілому, але поряд з ним наче хочеш думай, хочеш ні, а будь-яка інтеракція відчуватиметься як повністю неждана. Ну, й навряд вам ой як допоможе знання, що це колись там станеться, в той час як, за подібного розкладу, почати вас намацувати можуть в будь-який момент.

В підсумку, в нього нема ані переваг, ані свободи дій. Все, що є — тупий біль, що, слава усім святим, поступово віддаляється, і холод сталі, до якої приліпилась шкіра його спини. Він абстрагується від шорсткої долоні, що ковзає його членом, тому що уникнути цього — малоймовірний розвиток подій, а проявляти емоції, якими б вони не були, гратиме нападнику на руку. Якими вони можуть бути Дазай й розпочинати думати не хоче.

Все іде мов по маслу, Осаму вдається впускати до легень якраз потрібну кількість повітря, не встановлювати зорового контакту та, ба більше, — зануритись у думки. В основному, він тримався за допомогою захисної реакції психіки. Інакше він би, скоріш за все, хоч раз сіпнувся через відразу. Та це точно. В нього просто сильний блок, а такі блоки не оминають негативних настроїв, правда? Чому би вони взагалі це робили, Господи…

Виринає він скоро, коли в нього вдаряє особливо яскраве відчуття, бо Чуя — випадково чи ні — здійснює різкий рух й дряпає Дазая об колючу змійку.

— Тобі подобається?

Чуя звучить так натхненно, що сумнівів не лишається — все, чого він хоче, — відгук. І не простий такий, що можна зімітувати чи витягти з себе заради скоро закінчення. Справжній. Дазай не здатен осягнути це зараз, однак потім він обов’язково підмітить, що в хлопця є таки унікальна можливість чути нещирість за метр. І він гмикає з усім задоволенням світу, тому що це — найвідвертіше, що видав Дазай за весь час.

— Ні. Це принизливо, ідіоте, — він збився і втратив фокус, тож пускає у голос своє навантаження всім, що відбулось і відбувається.

З того моменту Чуя рухається лише під тим кутом, під яким Дазая торкається змійка. Той не може припинити важко дихати, ймовірно, змирившись із цим, й помітно докладає усіх зусиль, аби бачити чітко. Часом він видихає шумні звуки. Дивні на слух від того, що їх намагаються врегулювати, і цінні якраз через це.

Чуя нарощує інтенсивність, проте невдовзі припиняє рух зовсім. Дазай лається собі під ніс й одразу радіє, що інший хлопець зайнятий своїм одягом, тому що сам не зміг визначити характер цієї відповіді. Тепер, коли Чуя не має нижче пояса ніц, він відмовляється від насолоди тримати всі зміни у полі зору. Зайва зацікавленість, як і раніше, може трактуватися програшним для нього чином.

Накахара всаджується у нього на колінах, не затягуючи справу, і перше відкриття, які він робить, це те, що, хоч і легко сказати, що Чуя готувався, природної змазки не вистачає. При всьому цьому, Чуя швидко пристосовується, від чого стає простіше. У Дазая з’являється хвилина на розслаблення й відновлення всього, що у нього віроломно забрали.

Це обертається не тим, чим мало би, але, що ж, Чуя, знайшовши точку, на яку можна давити, спускається одного разу різкіше за інші, й Дазай стогне.

— Це теж не подобається?

На цей раз Дазай мовчки мотає головою, судячи із розширених зіниць — в потугах змусити збудження спасти. Та як йому протидіяти, коли ці потворно чіткі звуки від їхнього контакту з плином часу лише прогресують у всіх своїх якостях, серед яких немає жодної хорошої?

Лунає переможно протяжне:

— Я тебе зрозумів.

Хлопець підіймає на нього суворі очі:

— Ти тут ні до чого. Та й яка тобі різниця, що мені подобається?

— Ну, я планував бути неприємним, але ти від цього, виявилось, тащишся, мов тічна собака, — Дазай, зрозуміло, не може приховати те, як здригається усім тілом, тож в наступну мить він щільно замружує очі, — Слова теж працюють? Ти жахливий.

Останню частину Дазай, на жаль чи на щастя, чує прямо коло вуха, тому що до нього спускаються. І йому розв’язують руки. Він шалено хапає чужі стегна, притискаючи ближче й надалі не відпускаючи, та гучно видихає через думку про те, що це — перше, що він зробив, опинившись на волі. Не злиться на себе, просто дає організму реагувати врешті так, як це йому властиво. Він добре це обміркував.

Йому достатньо того факту, що це закінчиться. Йому не так вже погано. Йому пощастило опинитись у таких відносно сприятливих умовах. Могло бути гірше.

Стоп.

Йому не так вже погано?

— Боже, — Чуя налаштовується на новий темп, блаженно прикривши очі. Він тане під натиском холодних рук, мабуть, вперше за вечір залишаючи усе напризволяще. — Знаєш, я б заплатив великі гроші за те, аби тільки ще раз розізлити тебе.

Цих слів без того через край багато, щоб в Дазая поплив погляд, але тут Чуя ще й стогне так, наче йому справді подобається та твердість рухів, що вибудовують чужі пальці, і наче не Дазай вигадав це собі, і це… Важко перенести.

Досягнувши кінцю, він не кричить, не кидається кудись чи щось таке, він тихо випускає з легень увесь кисень й намертво вривається нігтями у розжарену шкіру чуїних стегон. Він виловлює з туманної картинки перед очима червоне обличчя, та все, що його стосується, кріпко застряє в нього в голові.

Взявши нарешті до уваги пил на голих ногах Чуї та огидно в’язку рідину на власному, теж голому, животі, Дазай почав було жалітись про себе на те, у якому невдалому місці вони це зробили, проте закинув цю тему, і правильно розсудив: вони ще довго не зрушать з нього.

Чуя знову не дає йому відірватись від реальності:

— Тепер перейдемо до головної частини. Ти повинен дати мені гарантії, що ніхто не дізнається про те, що тут сталось.

— Зажди, можна поставити одне питання?

— Одне — можна.

— Ти ж мене звідкись знаєш, так?

— Ну, я вже казав.

— Але ти не пояснив те, що знаєш більше, ніж інші.

— Чому ти так гадаєш?

— Господи, давай ти не будеш продовжувати прикидатись, що тебе важко зрозуміти.

— Добре. Можливо, я тебе десь бачив до цього.

— Ага, і через один маленький випадок спланував цілу операцію, щоби…

— Можеш остигнути? Мені реально потрібні деякі твої знання. Це все не серйозніше, ніж вбити двох зайців одним пострілом. Тож вивалюй.

— Вибач, я, звісно, можу позмагатись із мафією, коли вони каратимуть мене за витік інформації, але тобі треба було старатись більше. Хоча, оскільки я вже пообіцяв, то так і бути, ти отримаєш своє, за умови, якщо підеш зі мною. Тобі це такою ж мірою вигідно. Й важливо, наскільки я зрозумів.

— Домовились, — шкіриться Чуя після задумливої павзи.

Дазай гадає, що треба брати від життя усе, тож затягає його у тривалий поцілунок.