Несподівані новини

Примітки: події починаються після закінчення 2-ої серії історії. Також, це моя перша робота подібного плану, тож буду рада критиці та відгукам

…Вода поглинала тебе. Ще трохи й зімкнеться над головою. Десь неподалік борсалась й щось кричала Марена. Але всі звуки немов віддалились. Вода ослаблювала тебе. А перші промені сонця тільки погіршували справу. Сил майже не залишилось.

Що ж, треба було бути готовим до подібного. Людина слабке створіння, а зараз ти в її подобі.

— Якщо прийняти справжню форму… — зашепотів внутрішній голос.

Ні, цього точно не можна дозволити. Відтоді як ти востаннє перетворювався пройшло багато часу, проте старі рани ще не зажили.

Тим часом дихати ставало все важче. Тіло не слухалось. Врешті-решт усе поглинула темрява. Темрява? Раптом її пронизало сліпуче світло. Звідки воно тут? Такі духи як ти не вмирають. Тоді…

Десь удалині почувся сміх. Він здавався підозріло знайомим.

— Міла?

Але якщо тут Міла… Це мабуть сон. Що ж, тоді потрібно якнайшвидше прокинутися. Десь там, у реальності, остання надія Лісу тоне й захлинається водою. Так, так, потрібно врятувати Марену. А Міла…

Раптом ти побачив її. Лишень туманний спогад.

«…Міла потрапила до лісу зовсім випадково. Через жарт своїх брата та сестри. І звісно зразу наткнулася на мавок. Ти тоді здається мав якесь до них прохання. А дівчині тим часом вдалось врятуватися»

Спогади линули один за одним. Деякі з них були розмиті, стерті часом, деякі — яскраві, немов все відбувалось вчора. Її сміх, її цікавість, її тепло. Її очі наповнені щастям. Очі що раптом стали скляними, і її тіло яке падало в прірву.

Це всього лиш кошмар. Десь там кричить Марена, якій потрібна допомога. Прокидайся. Прокидайся, щоб тебе!

Від різкого підйому в очах замиготіли іскри, а голову пронизав біль. Як виявилось не спроста. Над тобою схилився Юліан, потираючи чоло. За ним виднілось небо і одинокі верхівки дерев. Ти поворушив руками, намацуючи траву. Прислухався. Неподалік почувся плескіт води. Отже, ти на березі.

— Я ж допомогти хотів, а ти отак. Єрем-Єрем. — почувся голос Юліана

— Кхм, вибач. А де Марена?

— Марена? Ти хіба не до мене приходив? Ще й обіцяв тоді, що наступного разу…

— Юліан!

— Ох, зразу Юліан. Гаразд, вужику, не бурчи. Як ти мабуть знаєш, ми з відьмою уклали угоду. Я допомагаю тобі, вона виконує моє прохання. Тож я відправив дівча до неї.

— А русалки? Невже так легко відпустили?

— Як ти можеш мені не вірити? Втім ходімо, сам побачиш.

Ти поволі підвівся і сів. Сонце стояло високо над горизонтом. У таку пору нечисть зазвичай відпочиває.

— Стояти можеш?

— Можу. То що ти хотів показати?

Юліан підійшов ближче до води.

На мілині лежала Верба, а зверху на ній сиділи ворони. Ціла зграя птахів, що час від часу каркали та недоброзичливо роззиралися навкруги. Ти не міг повірити своїм очам.

— Що це в біса таке?

“Не тільки людям докучають негаразди” пронеслось у голові. Ці ворони були не схожі на тих, що ти бачив біля відьминої хатини. Їхнє пір’я було лискучим і синюватим, а самі птахи вгодованішими.

Інші русалки тримались осторонь, перелякано позираючи на Вербу та перешіптуючись. Проте когось бракувало.

— А де Осока?

— Він пішов до відьми, разом з дівчам. Заодно буде просити зняти це прокляття.

— Ох… Що ж, мені мабуть теж пора.

Тобі не можна гаяти часу. Все пішло не за планом.

— Га? Може залишишся ще трохи. Тим більше, ми мали наче об’єднатись. Хіба ні?

— Хай йому грець, зовсім вилетіло з голови. Давай так, я зараз піду до відьми. Заберу Марену й заодно отримаю подальші вказівки. А потім уже повернусь до тебе.

— Ех, з тобою зовсім не цікаво. Що ж, іди тоді вже.

Він на диво зговірливий, подумалось тобі. Але краще поспішити в дорогу. Зараз день, проте сутінки в Лісі настають швидко. І плітки швидко розносяться. А знайдеться немало тих, кого зацікавить дух, що хоче стати людиною, та ще й на додачу возиться з людською дівчиною.

***

Ти йшов уже годину. Слабкість давалася взнаки, тож прийшлось зупинитись на перепочинок. Здавалось ніби Ліс досі приховував від тебе дорогу до відьминої хатини. Невже потрібно знову звертатись до Зеленоокої?

Раптом почувся шурхіт. Невдовзі показався ворон. Ворон з закривавленим крилом. З останніх сил, той приземлився до тебе на коліна і затих. У дзьобі він стискав намистину. Взявши її до рук, ти почув тихий шепіт. Лиш одне слово. Біда