Недосяжне Божество

-Добрий ранок, Сань Лан!

Хуа Чен побачив сонного Сє Ляна, сидівшого на ліжку. Той розтирав заспанні очі та крізь пальці дивився на Хуа-Хуа, що пив чай з ароматних трав. Принц піднявся та з просоння підійшов до Сань Лана.

-Добрий ранок, Ґе-Ґе!

Сє Лянь сів поблизу Хуа Чена, наливши собі чашечку чаю. Хуа-Хуа дивився. Дивився на те недосяжне божество, що просочилось мрійливою аурою, яку тільки й помічав князь демонів. Він глядів на Принца кожень день, чи то милуючись, чи з острахом втрати.

Спогади накотилися різко, наче дощ в літну днину. Мимоволі згадуючи події восьмисотлітньої давності, де океан почуттів топив Сань Лана в хвилях кохання.

Десь понад восьмисот років тому маленький Хуа-Хуа, не втримавши рівноваги, впав з величезної вежи. Вже змирившись зі смертю, він відчув теплі руки на спині, прекрасний погляд на обличчі. Тільки-но заглянувши до тих очей, що, як наче горіли в полум‘ї, він закохався. Хуа Чен, який до цього був зовсім спустошеним та беземоційним, відчув всі емоції за секунду. Кохання, насолодження, жага до життя, журба, радість, блаженство, щастя. Він не міг поворушитись, переповнений емоцій. Малесенький хлопчик пам‘ятав цю мить все подальше життя і навіть довше. Хуа-Хуа хотів жити заради цієї людини. Дихати заради нього. Кричати, ревіти, плакати, стогнати, усміхатись, сміятись заради нього. Вбити всіх богів лишень заради його погляду. Хуа Чен хотів кохати Принца.

Пройшло не мало століть. Той маленький хлопак вже неперевершений князь демонів, що вбив більше тисячі людей. Але його серце заповнене тією миттю, яка дала надію на Недосяжне Божество.

-Ґе-Ґе…

-Га?

-Я кохаю тебе.

Сє Лянь підідвинувся ближче, поставивши чашку на стіл. Доторкнувся вустами ланіти Хуа Чена й промовим ніжним голосом.

-Я теж тебе кохаю.