про екзамени та вино

головне правило будь-якого музиканта – ніколи не грати змерзлими пальцями.
рухи скуті, притиснути з потрібною силою потрібний лад стає надто складним завданням. пальці трохи тремтять чи то від напруги чи від холоду, чи від хвилювання, яке просякло його тіло.
альбедо зітхає, важко, рвано, навіть зараз, віч-на-віч із собою намагається заховати розчарування та роздратування.
хотілося б йому теж бути холодним. повністю.
пальці самі собою рухаються струнами, граючи вже давно вивчену п’єсу, хоча іноді він все ще кидає швидкий погляд на ноти. палець не попадає на лад, гітара видає неприємний скрип, схожий на останній присмертний подих. альбедо видихає коротке «бляха». починає спочатку. знову на тому ж місці.
відчуває як напруження поширюється ще далі, повільно проходить хребтом, доходить до кінчиків пальців. на секунду відривається, кладе гітару собі на коліна. підіймає руки перед собою, перевертає долонями вгору. червоні сліди від струн вже тут як тут. головне, щоб біль не був занадто сильним, а то академ він точно сьогодні не складе. а так, навіть якось протвережує, змушуючи ще сильніше контролювати свої рухи.
в умі повторює кожне переміщення, де який бас грати, репризи, акорди.
друга з шостим басом. потім легато.
насправді альбедо не треба було намагатися все це згадати, стільки разів він знову і знову грав цю кляту п’єсу. що руки тепер навіть йому не підкорялися, грали як звикли. ще раз. знову бере гітару в руки. раз. два. три. раз. два. три. тепер помилка на дві ноти пізніше! перемога!
комісія точно оцінить його велику майстерність.
прикриває очі, видихає повільно, намагаючись заспокоїтись. друга, шоста, п’ятий лад, четвертий, перша струна. нарешті починає грати, повторює знову й знову, добиваючись ідеалу, не помічаючи як щелепа стискається мало не до скрипу і болю щоразу, коли він випадково не попадає в ритм або знову занадто слабо притискає струну.
до цього, до клятого дня екзамену все було пречудово! в нього все виходило! а сьогодні його ніби підмінили або прокляли. що ж таке.
до біса. складе – не складе, його це хвилювати не повинно. все одно що до закінчення музичної школи залишився всього один рік. все одно, що він мріяв про це з дитинства. його бажання займатися пропало ще на третій рік, але розчаровувати маму, яка стільки вклала в його навчання не хотілося. тому зчепивши зуби й забувши про свої бажання альбедо продовжував навчатися.
хоч яке прагнення відвідувати улюблену музичну школу повернулося разом зі скрипалем, що, можна сказати, влетів в його життя. несподівано. без попередження. разом з різким клацанням дверей у кабінеті сольфеджіо. у білій водолазці, рукавичках без пальців. увірвався разом із нахабною усмішкою і синім, пофарбованим волоссям, через яке бабусі біля під’їзду альбедо все ще презирливо обговорювали його. кая альберіх, так його назвала викладачка, до біса гарячий та занадто гарний (авторське доповнення від альбедо), новенький з іншої школи. хах, типовий фанфік, хлопець, звісно, не цікавився таким, але часто чув сміх однокласниць, про двох закоханих ідіотів.
вони стали друзями. старі, дідівські анекдоти каї прямо під час пояснення нової теми та розлючений погляд наталі григорівни стали невіддільною частиною навчання альбедо. а невдовзі, після пропозиції винести їхнє спілкування ще й за рамки школи, стали невіддільною частиною всього його життя. а також, його ганебних думок перед сном
альбедо підіймає погляд на годинник. дідько. якщо зараз він не вибіжить з дому, то екзамен можна вважати заздалегідь проваленим. хлопець схоплюється зі стільця, хапає перший в’язаний светр, що попався під руку, натягує штани. швидко сує гітару в чохол. засовує в кишені: телефон, навушники, запальничку, цигарки (кая привчив), треба ж хоч якось заспокоїти нерви, шоколадний батончик кладе з тієї ж причини. швидко одягає пальто, засовує ноги в старі конверси, хапає з тумбочки пару рукавичок. йому ж тільки відморожених рук не вистачало та вибігає з квартири, крикнувши маленький клі, щоб та зачинила за ним двері. слава богу, це вона вже вміє.
на біг не вистачає сили, та й розуміння того, що поспішати йому нікуди, бо перед ним ще як мінімум десяток учнів. як завжди, до нього доходить занадто довго. альбедо точно не треба нервувати, бо в нього тоді вимикається мозок. хлопець швидко крокує вулицею, натягуючи рукавички. сніг хрустить під ногами, коли він проноситься через двір, намагаючись скоротити шлях та натикається на знайомий силует.
хто б сумнівався. кая. темно-червоні краплини на снігу, на лавці, пляшка від якогось недешевого вина в найближчому смітнику. в руках термос в якому точно не чай та не вишневий сік. навіть не постарався заховати сліди злочину. все як завжди.

– вирішив явитись на іспит у піднесеному настрої?

кая підіймає голову, почувши знайомий голос, його губи розтягуються в усмішці. він робить ковток, не відриваючи погляду від світло-блакитних очей, перш ніж відповісти:

– мені досить тільки побачити тебе, щоб бути в гарному настрої. а це – киває в бік викинутої пляшки від вина – допомагає зняти напругу.

– яка класна виходить історія. і не причепишся. невже гордість усієї шкоди, найкращий скрипаль музичної школи № 6 переживає за свої бали?

кая сміється. скидає сніг з другої половини лавочки та плескає по місцю поряд із собою, запрошуючи альбедо сісти. коли той опускається на місце поряд, простягає термос.

– може тобі й не треба хвилюватися, а ось мені – так. я не виспався, не підготувався та взагалі краще б випилявся ніж грав це жахіття перед комісією. я не буду. – альбедо кидає погляд на золотий годинник на тонкому ремінці. – а ще, ми запізнюємося вже на дві хвилини.

– та чого ти, альбедо, я чув як ти граєш. якщо комісії не сподобається, то я не знаю як їх взагалі вибрали. це я тобі кажу як гордість музичної школи №6 та як твій найкращий друг. – кая обіймає його за плечі однією рукою. чомусь гітаристу хочеться йому повірити. альберіх завжди, як здається, каже так щиро, що навіть якщо не хочеш, якась частинка тебе все одно вирішує довіритися. а альбедо хотів. – я буду особисто вимагати передивитися їх рішення, якщо щось піде не так. а тепер пий, тобі точно допоможе.

на цей раз хлопець погоджується, бере термос з рук каї та робить ковток. уже знайомий, можна сказати рідний (кая приносить у його життя погані звички) кислуватий присмак з’являється на язиці, а потім у горлі. ще один ковток. раз скрипаль сказав, що це допоможе, значить треба впевнитись у правильності дози.
за відчуттями нічого не відбувається, так що альбедо лише знизує плечима і підіймається, збираючись нарешті йти, поки в кінець не запізнився.

– ну як?

– ніяк. але тепер якщо мене виключать, винен будеш ти. пішли.

кая зітхає, але теж підіймається з лавки, бере альбедо за руку, виключно по-дружньому. але це діє на гітариста сильніше ніж будь-яка тривога чи іспит. він що знає? серце глухо б’ється у грудях, коли він відчуває теплі пальці альберіха через тканину рукавички.

вітаємо, пане альбедо, ви отримуєте звання «закоханий ідіот», вам нараховується ніхуя. натисніть, щоб отримати нагороду.

щось таке прозвучало б в нього в голові, якби він був типовим персонажем відеоігри. але на жаль, це не так і він, по-перше, нічого не отримає, а по-друге, йому прийдеться проживати все це в реальності та молитися вигаданим богам, щоб його серце не зупинилося. наприклад, коли кая нахилиться, щоб завести пасма волосся йому за вухо, яке вітер уже давно змахнув йому на обличчя. але поправити однією рукою було надто складно, а відпускати альберіха дуже не хотілося. значить, треба просто терпіти. та молитися.

коли вони підходять до музичної школи альбедо сміється, слухаючи чергову історію з життя скрипаля. неймовірно, як його друг міг знову й знову потрапляти в всякі дивні ситуації або знаходити собі проблеми на одне місце, але все одно завжди виходив сухим з води. відчиняючи двері, альбедо замовкає, його веселі думки швидко розсіюються, поступаючись невдоволеному через те що про нього вже встигли забути, хвилюванню. але зараз воно не змушує його пальці тремтіти або порада каї справді спрацювала або альбедо знайшов собі важливіший предмет для переживань. в будь-якому випадку, альберіх його врятував.

як виявилося, турбувався альбедо дарма, в коридорі стояли ще купа таких самих учнів як вони, деякі вже заховалися в сусідні, вільні кабінети, щоб розігратися та повторити свою програму, а деякі робили це прямо в коридорі створюючи жахливу какофонію звуків. інші або просто спостерігали або залипали в телефонах. неприємна і давляча на мізки атмосфера. шумно. так ще й брудно.

черга була занадто довга, хвилини тягнулися повільно, ледве-ледве, кая вже встиг розповісти про все, що трапилося з ним за цей тиждень та вислухати дивні факти про людське тіло від альбедо, потім переказати всі анекдоти, які він, напевне, знову прочитав в журналі з кросвордами. бо вони абсолютно точно були не смішні і єдине що веселило гітариста – їх абсурдність. а потім його викликали, а альбедо залишалося просто чекати, дивлячись на двері кабінету і хвилюватися за свого друга, хоча приводу для хвилювань і не було. коли кая повернувся з переможною, блискучою усмішкою, серце хлопця полегшено вгамувалося. ніхто не сумнівався, що йому поставлять найвищий бал, хоча, звісно, викладачі будуть мовчати, поки не з’являться результати. альберіх міг би піти після цього додому, де його вже чекала голодна кішка, але все одно залишився, чекаючи разом з альбедо його черги. за це гітарист був йому безмежно вдячний.
поки чекали, вони навіть встигли покурити за школою. мовчки. насолоджуючись тишею та спокоєм безлюдної вулиці. нарешті, коли залишилося не так багато учнів та більшість вже розійшлися по домівках, а бедо вже повернувшись збирався зробити ще один ковток вина, щоб уже повністю розслабитися, як із-за дверей показалася фігура його викладачки. вона махнула рукою, мов сюди їди, твоя черга. а гітарист мовчки подивився на каю. хлопець не знав, що саме побачив альберіх в його погляді, але це змусило його майже в ту ж секунду скласти руку в жесті молитви та подивитися на жінку очами кота зі шрека.

– можна мені з ним? будь ласка, тетяна олегівна, ви ж мене знаєте, я заважати точно не буду.

це «ви ж мене знаєте» змусило хлопця посміхнутися, ну хто ж не знав, що якщо каю пустити кудись, то він навіть пекло на вуха поставить. але тетяна олегівна була гарною, доброю жінкою, тому замість того щоб заперечити, лише кивнула та з зітханням промовила.

– добре. ти все одно вже здав.

альбедо правда був дуже вдячний другу. так точно буде набагато спокійніше. тепер він буде не наодинці з перевіряючими та своїми страхами, разом з ним буде кая, який особисто пообіцяв за нього вступиться, якщо що. вдвох вони точно зможуть перемогти хоч весь світ.

гітарист підіймається, йдучи за викладачкою, а кая в якийсь момент з підтримкою торкається його плеча, ледве чутно шепоче «в тебе все вийде, я вірю», а потім тихенько прослизає між рядами стільців, де вже сидять члени комісії.

перед ними один єдиний стілець. підставка. альбедо відчуває ніби підіймається до плахи, де йому відрубають голову. це точно було б приємніше. він сідає на стілець, ставить ногу на підставку, підіймає погляд вивчаючи глядачів. вдих. видих. зустрічається з синіми очами та усмішкою, бачить як кая непомітно підіймає два пальці догори. це змушує й самого альбедо посміхнутися. трохи нервово, але головне що щиро.

– ну, починайте, в нас ще після вас багато учнів.

чується голос і гітарист на секунду заплющує очі, ставить пальці на потрібні лади. нарешті смикає струни. його погляд зосереджений тільки на власних пальцях, рухи точні, жодної помилки, жодного промаху. раз. два. три. раз. два. три. в рахунку нема потреби, альбедо відчуває ритм та темп кожної клітиною свого тіла, занурюється в мелодію, віддає всього себе, напевне, вперше за все життя, насолоджуючись грою.
лише раз його очі відриваються від грифа, тільки щоб зустрітися з синіми сапфірами справа, в них плеще захват та впевненість та щось ще, що альбедо не встигає розпізнати за цю секунду, повертаючись до своїх рук. він ніби знову і знову занурюється під воду, забуваючи про все навколо, опускаючись на дно своїх відчуттів, що об’єднуються з відчуттями автора композиції. він, ніби, стає одним цілим з мелодією та гітарою. вони – лише продовження його самого.
коли альбедо закінчує грати, він сам того не розуміє, не встигає зрозуміти. серце хлопця шалено б’ється у грудях, дихання збивається. підіймає погляд, дивиться декілька секунд на людей перед ним, на кожного з членів комісії, не в змозі розібрати їх емоції. чуються самотні оплески, гітарист чудово знає хто осмілився нарешті розвіяти тяжку тишу. альбедо усміхається, вдячно киває, підіймається зі стільця тільки щоб вклонитися, стискаючи в вже побілілій від напруги руці гриф гітари. кая, на здивування, теж підіймається з місця, напевне, бажаючи скоріше піти звідси.

– чудово. дякую, пане альбедо. ваші бали будуть оголошені на наступному тижні – каже жінка, що сидить посередині та чомусь здається, що вона там має найбільше влади. хлопець видихає, йде до дверей.

але не встигає навіть схопитися за ручку, коли відчуває як потрапляє в тюрму міцних обіймів, які трохи послаблюються тільки, щоб альбедо міг повернутися та подивитися в очі своєму другу.

– це було просто неймовірно. я…навіть не знаю як описати. поступаюся тобі своїм званням. – ну це точно краще ніж нещодавно отримане звання «закоханий ідіот», але хлопець не думає про це, погляд альберіха такий ніжний, захоплений, що в душі розливається тепло. а мозок, здається, вимикається від перегріву.

в цей момент він робить те, що ніколи б не зробив у тверезому стані. але зараз, під дією алкоголю та адреналіну, альбедо підіймається навшпиньки, обіймає каю за шию та м’яко торкається його губ своїми. цілує закохано, м’яко і так обережно, ніби продовження лякає його набагато більше за будь-який екзамен.

о господи. о господи. о господи. думки в голові змушуються, його мозок, свідомість, все б’є тривогу, умовляє, молить прокинутися доки не пізно. але вже пізно. молитися усім богам та ненавидіти себе за це дурне, несподіване рішення він буде потім, а зараз альбедо лише відчуває як кая в перші секунди в його обіймах завмирає, не в змозі зрозуміти що відбувається, а потім притягує його сильніше. нарешті бере поцілунок на себе, м’яко показує в кого тут влада. гітарист та його душа розсипаються в руках альберіха, на дрібні друзки, тільки щоб бути склеєними заново цією любов’ю та цією теплотою, яку кая вкладає в їх повільний, легкий, але такий чуттєвий поцілунок.

весь світ ніби зупиняється, спостерігаючи за двома музикантами. двома закоханими ідіотами, які нарешті з ганебних думок перед сном перейшли до дій, навіть таких різких та спонтанних. альбедо не знає скільки часу проходить з того моменту, як він осмілився це зробити, з того моменту як їх губи з’єдналися в поцілунку. здається, що вже декілька годин, хоча хотілося б, щоб він тривав вічно. гітарист боявся, що як тільки вони припинять, обоє відразу зрозуміють, що це була помилка.

чується занадто гучний, обурений кашель. напевне, цей інцидент настільки вразив усіх присутніх, що вони навіть не знали що сказати. коли альбедо розуміє це, його щоки червоніють, але цього недостатньо, щоб повернути здоровий глузд та перервати їх поцілунок. тільки через кілька секунд після першої спроби звернути увагу хлопців нарешті звучить чоловічий голос:

– молоді люди, будь ласка, продовжуйте в коридорі.

і вони продовжують.